І. Зародження соціальної допомоги у Вавілоні, Давньому Єгипті, Індії, Давньому Китаї.
План
1. Зародження соціальної допомоги у Вавілоні, Давньому Єгипті, Індії, Давньому Китаї.
2. Прояви соціальної допомоги у Давній Греції та у Давньому Римі
3. Система допомоги в давніх іудейських та перших християнських общинах.
І. Зародження соціальної допомоги у Вавілоні, Давньому Єгипті, Індії, Давньому Китаї.
У результаті археологічних розкопок і антропологічних досліджень вчені прийшли до висновку, що в давніх суспільствах застосування примітивних засобів праці і побуту змушувало людей жити і діяти як єдине ціле, розділяючи порівну засоби існування, проявляючи таким чином турботу про ближнього. Спроба визначити і описати форми суспільної допомоги у давніх суспільствах є досить складною. Ці суспільства настільки різноманітні за часом існування і географією, що звести прояви соціальної підтримки до єдиного цілого неможливо. Однак короткий огляд способу їх функціонування щодо соціальної допомоги дозволяє продемонструвати, що в питаннях суспільної допомоги, як і в інших сферах, кожне суспільство організовується відповідно до свого способу життя, своєї релігії, етики, соціально-моральних цінностей, демографічних, економічних і політичних реалій. Наголошуючи на значній долі умовності, в античності можна виділити два типи соціального функціонування та допомоги бідним і слабким. З одного боку, допомога базується на релігійних і моральних приписах, які роблять її обов'язковою. З іншого, історики знаходять в них елементи соціального законодавства і соціальної політики в тому прояві, що релігійні обов'язки передбачали послідовні прогресивні зобов'язання допомоги знедоленим (десятина, податок, гостинність).
З розшаруванням людського суспільства на класи (за майновою ознакою) з’являються і перші „скривджені” ладом, що потребують захисту елементарних людських прав.
З історичних джерел відомо, що від часу створення перших класових держав (ІІІ–II тис. до н.е. ) до IV–V ст. н. е. в історії соціальної співпраці і взаємопідтримки триває період, що отримав назву філантропічного. Філантропія (від грецьк. philanropia – людинолюбство) – це благодійність, допомога кому-небудь. Початок цього періоду поклали перші рабовласницькі держави, які виникли й розвивалися у цей історичний період на території Південної Азії і частково Північної Африки – Єгипет, Шумер, Вавилон, Індія, Китай, що й отримали умовну назву країн Стародавнього Сходу. Особливістю їхнього розвитку було те, що виховання підростаючого покоління в них чітко виділилось як самостійна соціальна функція суспільства, а благодійність та соціальна підтримка нужденних існувала як добра справа.
Найдавніші відомості про соціальну допомогу знайдено у Давньому Єгипті, де ще у ХХVІІ–ХХV століттях до н. е. у храмах здійснювалось безкоштовне роздавання голодуючим хліба. Скажімо, в одному із давньоєгипетських рукописів розповідається про монарха, який вихвалявся своєю благодійністю: виділяв ячмінь і молоко голодному, котрого знаходив біля свого помешкання, ховав бідного у своєму полотні, вносив зернову позику із своїх запасів позичальникові за винного боржника. У Давньому Єгипті проходила рівномірна підтримка центральною владою мінімального прожиткового рівня населення всіх регіонів країни завдяки перерозподілу багатого врожаю благополучних місцевостей.
Першою спробою встановити соціальну справедливість у взаємовідносинах між класами був кодекс законів останнього з аккидської династії месопотамських царів (Вавилон) – царя Хаммурапі (1760 р. до н.е.), (Діоритова стела з клінописом була знайдена у 1901-02 рр. і зберігається в Луврі). В законах Хаммурапі, зокрема, відображена заборона боргового рабства і заміна його відробітками; йдеться про те, що в часи випробувань і труднощів люди повинні допомагати один одному. Ст. 110 захищала життя і здоров’я членів сім’ї боржника, тривалість роботи якого у кредитора обмежувалась трьома роками. Обґрунтованою причиною несплати боргу і відсотків в окремому сезоні справедливо вважалися кліматичні умови, що знищували врожай, наприклад, повінь чи посуха. Серед гріхів і злочинів у законах Хаммурапі називалися такі, як ухилення від надання допомоги нужденним, будь-який обман, неповага до старших та батьків, злодійство і брехливість. У цих законах були відображені і своєрідні уявлення про соціальну справедливість, скажімо, розмір платні за послуги лікаря безпосередньо залежав від соціального стану пацієнта.
Згідно з законами Хаммурапі, заможний господар мав право, у випадку безпліддя своєї дружини, скористатись „послугами” рабині-наложниці. Народжений таким чином син, ставав законним спадкоємцем. Якщо ж після цього у господині дому теж народжувався хлопчик, то вони обидва мали право успадкувати майно батька, а батько, в свою чергу, позбавлявся права вигнати сина наложниці зі свого житла. Іншим законом Хаммурапі передбачалась смерть каменяреві, якщо побудований ним будинок виявлявся неміцним і це призводило до жертв серед його мешканців. Суворо карались підліткова злочинність, агресивність у стосунках з рідними: синові, що вдарив батька, рубали руку.
Постійною діяльністю, спрямованою на надання соціальних послуг населенню, у давній державі Вавілон займались і культові храми. Під їх опіку потрапляли різні категорії населення: військовополонені, подаровані або куплені раби, незаконнонароджені. У голодні часи діти з бідних сімей віддавалися у храми, щоб вижити. Здійснюючи соціальну допомогу, храми отримували підтримку широких верств населення і перетворювалися в значну соціальну і політичну силу.
Серед правових документів Стародавньої Індії, що регулювали механізми успадкування і забезпечували певні соціальні гарантії, варто назвати перш за все “Закони Ману”. Примітною особливістю цієї стародавньої держави було розмежовування населення не на рабів та рабовласників, а на станові групи (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (воїнів та правителів), вайшіїв (землеробів та ремісників) і шудр (слуг, рабів). Тому в названих законах чітко регулювалися правила успадкування рухомого і нерухомого майна.
Так, із імовірних спадкоємців виключалися діти, хворі, розумововідсталі та убогі. Недійсними вважалися також угоди, укладені людиною або у стані сп’яніння, або такою, яка перебувала у стані гніву чи горя, шляхом обману чи насильницьких дій, а також старцем, дитиною чи виродком.
Винятково суворими були правила видавання дівчини заміж. ЇЇ призначенням вважалося народження і виховання дітей, перш за все синів, на яких законом покладались обов’язки виконувати поминальні обряди за померлими предками. Повторні шлюби вдів заборонялися, звідси і походить звичай самоспалювання на могилі чоловіка. Чоловік мав право привести в будинок нову дружину на восьмому році, якщо дружина не народжувала дітей; на десятому – якщо народжувала мертвих дітей; на одинадцятому – якщо народжувала тільки дівчаток; негайно – якщо була схильна до пияцтва, не відрізнялася доброчесністю, була сварлива і дурного характеру.
У Давньому Єгипті (2700-2200 р. до н.е.) турбота про членів суспільства проявлялася перш за все в інтересах збереження трудових ресурсів. Це була прерогатива держави, зацікавленої в підтримці життєвого рівня людей, зайнятих на суспільних роботах - будівництві каналів, пірамід, гробниць і храмів. Важливим фактором була необхідність попередження голодних бунтів, які загрожували стабільності держави. Для реалізації цих завдань держава застосовувала методи централізованого планування виробництва і розподілу продуктів харчування серед різних регіонів, а також провадила певну міграційну політику.
Подібну ситуацію прослідковують і вДавньому Китаї, де уряд ще в І ст. до н. е. розробив основи своєї соціальної політики. В умовах надзвичайних ситуацій вона включала в себе три основні елементи:
– безплатний (або за мінімальну плату) розподіл зерна;
– використання всіх пустуючих площ для засіву безплатним зерном;
– переселення голодуючих у благополучні регіони країни.
Видатний мислитель Конфуцій повчав “любити батьків і родичів більше за інших людей, виявляти пошану перестарілим, співчуття до калік і милосердя до дітей”.
Отже, у підґрунті правових документів найдавніших держав Стародавнього Сходу були традиції і звичаї, а норми повсякденної моралі базувалися на ідеях взаємодопомоги, поваги і шанобливого ставлення до людей похилого віку і батьків, на милосерді до дітей, калік, зістарених.
Така політика свідчить про відповідальність урядів за своїх людей, хоча і проводилась вона лише в періоди надзвичайних ситуацій.
З іншого боку існують цивілізації, де допомога бідним є скоріше засобом урегулювання проблем політичного характеру. Саме так побудовані одне за одним грецьке, а потім римське античні суспільства.