Матеріали прес-конференції

Для проведення прес-конференції потрібні два набори матеріалів. Перший - це "порадник" для преси, яким ЗМІ повідомляють про майбутню прес-конференцію і стисло інформують про те, яку саме новину їм буде повідомлено. Важ­ливо, щоб у ньому було правильно написано імена і посади ключових осіб, які візьмуть участь у прес-конференції, назви організацій, адреси, телефони. Ця інформація надсилається ЗМІ у вигляді прес-релізу. Другий набір матеріалів можна надіслати ЗМІ безпосередньо перед прес-конференцією або роздати на вході. Він може значною мірою повторювати перший і містити деяку додаткову інформацію. Мета таких матеріалів - уникнути повторення численних питань стосовно написання імен, посад, номерів телефонів та адрес.

Добре також підготувати до прес-конференції відповідні візуальні засоби - малюнки, плани, таблиці, зразки, відеоматеріали тощо, якими можна скористатися для рекла­ми події, що стала приводом для проведення прес-конференції. Ще один набір матеріалів, які ви можете розпов­сюдити під час прес-конференції, входить у так звану добірку "для преси". Це вся стандартна інформація про вашу організацію плюс розширена інформація, яку ЗМІ, можливо, захочуть зберегти на майбутнє.

Починайте вчасно

Надзвичайно важливо почати прес-конференцію точно у призначений час або, принаймні, не пізніше, ніж на 10-15 хви­лин. Якщо затримка триває довше, ви ризикуєте втратити ЗМІ, представники яких прийшли вчасно. Усі 3*МІ мають власні графіки роботи, і якщо у них є, на їхню думку, важливіші спра­ви, вони просто підуть геть. Розпочинайте конференцію корот­ким представленням ключових осіб, називаючи їх посади чи функції і стисло сформулюйте причину скликання прес-конференції. Вступне слово не має тривати більше як 10-15 хвилин. Після вступного слова переходьте до формату "запитання-відповідь".

Важливо призначити особу, яка виступатиме у ролі модера­тора й організовано вестиме прес-конференцію. Якщо надто ба­гато журналістів одночасно ставитимуть питання, вони тільки створять додатковий безлад, якого вистачає на кожній прес-конференції. Модератор може, принаймні, гарантувати, що кожен матиме нагоду по черзі одержати відповіді на свої запитання.

Завершення прес-конференції

Якщо питання ЗМІ починають виходити за рамки цієї прес-конференції, це означає, що ЗМІ одержали те, заради чого зби­ралися. Треба завершувати прес-конференцію, навіть якщо вона була короткою. Якщо під час "питань-відповідей" не були висвітлені певні важливі пункти, це може зробити ключовий учасник прес-конференції. Зазвичай прес-конференція триває не більше як 20-30 хвилин. Прес-конференція - це передусім нагода для журналістів записати персональні виступи та одержати додаткову інформацію, яка дає їм можливість детальніше висвітлити новину і застосувати у своїх цілях. Для цього мож­на виділити їм кілька хвилин додатково.

Кореспонденти радіо- і телекомпаній зазвичай використо­вують цей час, щоб записати короткі ексклюзивні "питання-відповіді" у затишному кутку залу, де проводиться прес-конфе­ренція. Як правило, репортери ставлять запитання ключовим учасникам прес-конференції, коли ті виходять із залу. Деякі представники ЗМІ можуть мати специфічні запитання, що потребують детальнішого роз'яснення. Проте не варто затягу­вати прес-конференцію довше, ніж на 30 хвилин, оскільки це може створити ризик небажаних питань і вимушених відповідей. Щойно мету прес-конференції досягнуто, ключові учасники повинні припинити її, встати і піти до виходу.

Планування програми

Організована ПР-програма має бути ретельно спланована в рамках чітко визначеного бюджету і кваліфіковано реалізована. Якщо налагодження стосунків зі ЗМІ і зусилля щодо висвітлення діяльності вашої організації здійснюються вряди-

годи, тільки в разі нагальної потреби, то вони не приносять довготривалої користі для будь-якої організації.

Якщо ви вирішили, що вашій компанії може піти на користь активна програма зв'язків з громадськістю, виділіть час і ресур­си на планування і реалізацію стратегій роботи зі ЗМІ. Розроб­ка медіа-стратегій і дій для вашої організації має здійснюватися . зусиллями всієї команди.

Перш ніж розпочати будь-яку спробу налагодження зв’язків із громадськістю, слід подумати, на яких питаннях має намір зосередитися ваша організація. Чітке визначення ваших цілей допоможе вам спрямувати свої зусилля на потрібну аудиторію, сформулювати чітке звернення, розробити корисні та ефек­тивні засоби і стратегії дії.

2.Розробіть технологію зв'язку з громадськістю конкретного закладу (організації) соціальної сфери.

Література

1. Моисеев В.Л. Паблик рилейшенз - средство социальной коммуникации (Те­ория и практика). - К.: Дакор, 2002.

2. Посібникдля молодіжних громадських організацій. - К.: Фонд підтримки молодіжних демократичних ініціатив, 2003.

3. Почепцов Г.Г. Паблік рилейшенз: Навч. посіб. - 2-е вид., випр. і доп. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2004.

4. Стратегія і тактика комунікацій із громадськістю для організацій третього сектора: методичний посібник / За ред. В.Г. Королька. - К., 2003.

5. Технологии социальной работы: Учебник / Под общ. ред. Е.И. Холостовой. - М.: ИНФРА-М, 2002.

Модуль ІІ. Міждисциплінарні технології і методики соціальної роботи. Конкретні технології соціальної роботи

Тема 12. Соціологічні технології в соціальній роботі

1. Взаємозв'язок соціології та соціальної роботи.

2. Технологія моніторингу системи соціального обслугову­вання.

3. Ознаки соціологічного мислення соціальних працівників.

1. У підготовці соціальних працівників соціологія займає одне із провідних місць. Соціологія вивчає суспільство саме під кутом зору, що має принципове значення для соціальної ро­боти. Дві головні особливості соціології, що пізнає світ і люди­ну, об'єктивно зближують її з соціальною роботою: 1) вивчення реального стану суспільства; 2) дослідження емпіричним шля­хом соціальних відносин.

Вивчаючи суспільство в цілому, всі види суспільних відно­син, соціологія покликана дослідити, насамперед, соціальні ас­пекти суспільних процесів, соціальні явища, соціальні відноси­ни як відносини, що визначаються життєдіяльністю, способом життя, соціальним становищем людини, груп, прошарків, класів у суспільстві.

Соціологія покликана допомагати соціальним працівникам орієнтуватися у тому, в якому соціальному середовищі здійснюється соціальна діяльність (тобто що собою являє кон­кретне суспільство, в якому живуть люди, його основні інсти­тути), якою є соціальна структура цього суспільства в цілому і що собою являють ті групи і прошарки, які вважаються не до-

 
  Матеріали прес-конференції - student2.ru

сить соціально захищеними. Соціальна робота як наука порівняно з соціологією є переважно прикладною чи, можна сказати, більшою мірою прикладною, ніж соціологія (хоча рівень прикладної, емпіричної соціології також є достатньо вагомим у загальній системі соціологічного знання).

Говорячи про провідну роль соціології як методології соц­іальної роботи, слід також враховувати вагомий вплив знань соціальної роботи як науки на соціологію. Вони допомагають конкретизувати не лише зміст поняттєвого апарату соціології, поглиблюючи (опредмечуючи) філософсько-соціологічне трак­тування соціальних інститутів, соціальних явищ і процесів. Знання соціальної роботи як науки збагачують також розумі­ння соціальних закономірностей, досліджуваних соціологами, а також допомагають віднайти нові, ще не розкриті.

І соціологія, і соціальна робота вивчають соціальний кон­текст життя людей, їх соціальну взаємодію, способи його ко­рекції і удосконалення.

Мета соціальної роботи - як творення особистості, так і формування комфортної для людини соціосфери, соціально доцільного суспільства, що дозволяє індивіду оптимально реа­лізувати себе у всіх суспільних підсистемах (праці, власності, владі, сім'ї, культурі).

Загальна соціологічна теорія, галузеві і спеціальні соціологічні теорії виступають фундаментом, основою соціальної роботи як науки і навчальної дисципліни. Особливу роль відіграє емпірич­ний рівень соціологічного знання, емпіричні дослідження (роз­робка програми дослідження, його організації, методи і техніка збору і обробки отриманого інформаційного матеріалу). При цьому емпіричний рівень соціального знання виступає ніби зв'я­зуючою ланкою між теоретичною соціологією та соціальною ро­ботою як наукою і специфічним видом діяльності.

Все це говорить про тісний взаємозв'язок соціології та соціаль­ної роботи. Це, насамперед, стосується таких галузевих соціологі­чних теорій, як соціологія соціальної сфери, соціологія духов­ного життя, соціологія управління. Особливо тісним є взаємозв'язок між соціальною роботою, з однієї сторони, а з

іншої - такими спеціальними соціологічними теоріями, як соц­іологія шлюбу і сім'ї, соціологія виховання, соціологія дозвілля, соціологія девіантної поведінки, соціологія особистості, соціо­логія молоді, соціологія способу життя, соціологія моралі, соц­іологія праці, та ін.

Як свідчить досвід, соціологічні методи і техніка вивчення проблем соціальної роботи виконують подвійну функцію. По-перше, це розширення і поглиблення соціологічної і соціальної освіти в цілому, по-друге - отримання важливої первинної соц­іальної інформації, без чого неможливий аналіз практичної соц­іальної роботи, неможливе нагромадження досвіду, його уза­гальнення і в цілому підвищення ефективності соціальної роботи не лише як специфічного виду практичної діяльності, а й як науки і навчальної дисципліни.

Основу теорії і практики соціальної роботи складають най­важливіші категорії соціології: "суспільство", "соціальна група", "особистість", "соціальний статус", "соціальна роль", "соціалізація", "соціальне самопочуття особистості", "аномія" та ін. Особливе місце серед категорій належить категорії соціальної захищеності.

Соціальний працівник повинен мати знання з основ усіх наук про людину і суспільство - адже навіть не досить значні прогалини в системі цих знань шкідливі й невиправдані. Соціо­логія - одна із найважливіших наук, знання якої необхідні соц­іальному працівникові.

2. Основу вивчення соціального обслуговування повинна складати така широка технологія, як моніторинг, тобто спос­тереження за станом параметрів всієї системи. Необхідним є соціологічний аналіз, який дозволив би мати загальноукраїнсь­кий банк таких даних:

- клієнт:

соціальний стан; вік; освіта (середня, вища, гуманітарна, технічна); стать; матеріальне становище; етнічна приналежність (компактне проживання, в іноетнічному середовищі); конфесій­на орієнтація; поселенська характеристика (регіон, місто, село); сімейне становище (шлюб, діти і т.ін.); зайнятість (сфера), не­зайнятість (статус); медична характеристика (стан здоров'я, дос-

туп до джерел медичної допомоги); основні причини звернення в соціальну службу (матеріальні, психологічні, соціокультурні проблеми і т.ін.); вид клієнта (індивідуальний, група, спільність); добровільність чи примусовість звернення в соціальну службу; зміст роботи з клієнтом; результати роботи та ін.;

- соціальний працівник:

вік; стать; рівень і спеціалізація освіти; основна освіта; етніч­на і конфесійна приналежність; поселенська характеристика; сімейне становище; галузь, в якій працював раніше; стаж робо­ти в соціальній сфері; проблеми і труднощі в роботі з клієнта­ми (власне бачення і оцінка); самооцінка успішності (неуспіш­ності) роботи; ступінь задоволення напрямом соціальної політики, структурою соціальних органів; готовність (включеність) у нововведення, інноваційну діяльність; переважна орієнтація - на наукові розробки і самостійну творчість чи на виконавські функції; чинник впливу на вибір професії; само­відчуття професійно-психологічного комфорту (дискомфорту); оцінка ступеня успішності (невдачі) роботи з клієнтом; пере­вага певному видові клієнта (індивідуальний, група, спільність); оцінка рейтингу соціальної роботи в соціальних професіях;

- навчальний заклад:

вид вузу (класичний університет, медичний, юридичний, педагогічний вуз і т.ін.); розміщення (місто); відомча підпоряд­кованість; рік початку підготовки студентів з даної спеціаль­ності; форми навчання; набір на держбюджетні місця; кількість "комерційних" студентів; наявність замовлення на спеціалістів від адміністративних органів; соціальний склад студентів (вік, стать, освіта, сфера зайнятості, кваліфікація, посада на момент вступу у вуз та ін.); наявність багаторівневої системи підготов­ки; наявність структур, що надають другу вищу освіту; кількість випускників; кількість кафедр; соціально-професійна характе­ристика викладачів (вчені ступені, звання, стаж, стать, базова освіта); матеріально-технічне оснащення; забезпечення на­вчально-методичною і науковою літературою; наявність видав­ничої бази; наявність бази для виробничої практики студентів; ефективність наукової роботи (монографії, підручники, посібни-

ки, конференції та ін.); моделі навчальних програм, що взяті за основу; парадигма соціальної політики і соціальної роботи, якої притримуються викладачі; ступінь самостійності навчально-методичного процесу; мотивація підготовки вузами спеціалістів в галузі соціальної роботи (прагнення до засвоєння нових форм роботи; задоволення інтересу до нового соціального знання; усвідомлення суспільної значущості нової спеціальності; на­явність соціального замовлення; удосконалення вищої освіти через розширення переліку соціогуманітарних дисциплін; вплив західних освітніх систем; прагнення зміцнити позиції в системі вищої школи).

Соціологічний моніторинг всіх компонентів соціальної роботи забезпечить її надійність, здатність до саморозвитку.

3. Виходячи з того, що соціальний ракурс присутній у всіх сферах життєдіяльності особистості, групи, спільності, суспіль­ства, всім слід оволодіти соціологічним стилем мислення. При­родно, він є обов'язковим для соціологів, але він необхідний і для професіоналів, діяльність яких пов'язана з соціальною роботою.

Ознаками соціологічного мислення можуть бути:

¨ прагнення і готовність осмислювати процес перманентного (безперервного) ускладнення соціальної системи. Системність мислення не може поєднуватися із спрощеним сприйняттям проблем життя суспільства. Слід уникати категоричних аксіологічних суджень, заснованих на послідов­но-лінійних причинно-наслідкових показниках, а прагнути до усвідомлення багатоманітності і складності, суперечли­вості і неоднозначності, змінюваності суспільства;

¨ засноване на соціологічній ерудиції і інформаційній куль­турі усвідомлення способу існування і збереження суспіль­ної системи як сукупності цілеспрямованого регулюван­ня і самоуправління, саморегуляції, саморозвитку, котрі надають широкі можливості для творчої і активної участі особистості в управлінні;

¨ відсутність вияву монізму у вивченні соціального світу, розуміння того, що будь-яка окрема теорія спрощує соціальну реальність;

¨ наявність самостійних поглядів і оцінок у галузі пізнан­ня світу, нетабуйоване мислення - в іншому разі людина не застрахована від маніпулювання її волею і поведінкою;

¨ орієнтація на гуманістичні основи суспільства;

¨ вироблення самооцінки, що є адекватною особистісним вимогам і загальноприйнятим соціальним нормам;

¨ наявність трьохвимірного сприйняття соціального часу, що гармонійно поєднує минуле (ретроспективне), сьо­годнішнє (актуальне) і майбутнє;

¨ чітке самовизначення в своїй соціальній ролі, готовність до зміни ролей через вікові, мікро- і макросоціальні зміни;

¨ неконфліктність, толерантність, співробітництво, відсутність насильства як імперативи поведінки. Слід не просто пова­жати думку іншого (що досить складно), а хотіти його по­чути, щоб з ним рахуватися, ним збагачуватися;

¨ розуміння того, що неправильно вибраний соціальний засіб не може привести до позитивних соціальних наслідків.

Також невід'ємною рисою соціологічно мислячої людини є вольові зусилля в досягненні життєвого успіху, розрахунок насамперед на свої сили, знання.

Отже, значення соціології полягає в тому, що вона сприяє формуванню знань про соціальну дійсність та зміни в ній, по­яснює логіку процесів соціального розвитку, допомагає людині визначити своє місце в суспільстві, обрати життєвий шлях і з'ясувати життєві перспективи, сконцентрувати особисті зусил­ля на вирішенні соціальних суперечностей.

Роль соціології особливо зросла в наші дні, після розпаду радянського блоку і утворення незалежних держав. Ми живе­мо в умовах велетенських соціальних трансформацій, коли здійснюється перехід від тоталітарного, авторитарного суспіль­ства до ліберально-демократичного суспільного устрою. Це час, коли зруйновано підвалини старого суспільного ладу й у важ­ких муках народжується новий. В Україні до цих кардиналь­них змін додаються процеси побудови держави й консолідації нації. Ситуацію ускладнює те, що і дотепер зберігаються залиш-

ки тоталітарної системи та відповідної їй ментальності "ра­дянської людини". Все це потрібно якнайшвидше перебороти для успішного становлення демократичного суспільства в Ук­раїні та її повноправного входження до світового співтовари­ства. Посильну роль в цих процесах повинні відіграти праців­ники соціальної сфери.

Питання для самоконтролю

1. У чому ви бачите зв'язок соціології та соціальної роботи?

2. Назвіть основні складові технології моніторингу системи соціального обслуговування.

3. Назвіть декілька найголовніших, на вашу думку, ознак соціологічного мислення соціального працівника.

4. Чому роль соціології в сучасний період суспільного роз­витку зростає?

Практичні завдання

1. Проаналізувати технологію (програму) дослідження на тему: "Формування ціннісних орієнтацій старших підлітків на здоровий спосіб життя".

Актуальність дослідження.

Серед глобальних кризових явищ сучасності такі з них, як поширення захворювань людей, наркоманія, алкоголізм є найнебезпечнішими за своїми наслідками, оскільки становлять ре­альну загрозу існуванню людства й народу України зокрема.

Здоров'я населення - показник добробуту держави, тому його, збереження і зміцнення є справою державної ваги. Це відображено в основних правових документах: Конституції України, Основах законодавства України про охорону здоро­в'я, Законі "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення", Державній програмі "Освіта" (Украї­на XXI століття), національній програмі "Діти України" тощо.

Дані Міністерства охорони здоров'я свідчать про те, що на здоров'я населення впливає багато чинників: спадковість, еколо­гічна ситуація, соціально-економічні умови, рівень медичного

обслуговування тощо; але основним (50-55% впливу) є нездо­ровий індивідуальний спосіб життя. Тому постає необхідність усвідомлення молоддю цінності здоров'я, розуміння визначаль­ної ролі саме здорового способу життя для його збереження.

Особливої уваги потребує підлітковий вік як найбільш су­перечливий період становлення особистості, оскільки він харак­теризується такими біологічними та психологічними особливо­стями, які становлять певний ризик зловживання алкоголем, наркотиками та іншими психоактивними речовинами. Протя­гом останніх років небезпека цих явищ значно посилилась, тому що поширення відповідних захворювань в Україні набу­ло рис епідемічного процесу.

Проблемі збереження здоров'я, формування здорового спо­собу життя, попередження шкідливих звичок підлітків присвя­чені дослідження Т. Бойченко, Г. Власюк, О. Дубогай, М. Кобринського, В. Оржеховської, І. Петренка, С. Свириденко, А. Скоробагатова, А. Сологуба, Л. Турчака, Н. Хоменко та інших, в котрих одним із найбільш розроблених аспектів є фізкультурно-оздоровча робота з дітьми та молоддю.

Формування ціннісних орієнтацій та загальнолюдських цінностей у дітей та молоді досліджувались В. Дзюбою, Г. Жирською, Т. Коноваловою, Ж. Омельченко, Л. Рубашевською, О. Турянською та іншими вченими.

Однак у цих роботах спеціальним предметом дослідження не виступала проблема формування ціннісних орієнтацій старших підлітків на здоровий спосіб життя. Як приклад щодо актуальності проблеми, її недостатнього теоретичного та практичного опрацю­вання можна подати дослідження: "Формування ціннісних орієн­тацій старших підлітків на здоровий спосіб життя".

Об'єктдослідження - процес формування ціннісних орієн­тацій підлітків.

Предметдослідження - соціально-педагогічні умови фор­мування ціннісних орієнтацій старших підлітків на здоровий спосіб життя.

Метадослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці соціально-педагогіч-

них умов формування ціннісних орієнтацій підлітків на здоровий спосіб життя.

Гіпотезадослідження полягає в тому, що ефективне форму­вання ціннісних орієнтацій старших підлітків на здоровий спосіб життя можливе за умов комплексного виховного впли­ву на потребнісно-мотиваційну сферу особистості засобами:

а) удосконалення змісту виховання, орієнтованого на усвідомлення підлітками єдності фізичного, психічного та духовного компонентів здорового способу життя;

б) впровадження технологій, що враховують психологічний механізм формування ціннісних орієнтацій особистості, вікові та індивідуальні особливості старших підлітків;

в) збільшення кількості суб'єктів виховного впливу, узгодженість їх дій і обумовлене цим розширення сфери виховуючого спілкування.

Відповідно до мети і гіпотези визначено завдання дослідження:

1. На основі аналізу філософської, соціологічної, медичної та психолого-педагогічної літератури уточнити зміст поняття "ціннісні орієнтації особистості на здоровий спосіб життя"; вивчити стан дослідження проблеми в соціально-педагогічній науці та практиці; визначити теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій підлітків на здоровий спосіб життя.

2. Теоретично обґрунтувати та експериментально пере­вірити соціально-педагогічні умови ефективного формуван­ня ціннісних орієнтацій старших підлітків на здоровий спосіб життя.

3. Розробити технології формування ціннісних орієнтацій підлітків на здоровий спосіб життя.

4. Підготувати методичні рекомендації для педагогів, соц­іальних працівників стосовно реалізації комплексного вихов­ного впливу з метою формування здорового способу життя старших підлітків.

Методи:теоретичні - аналіз, синтез, порівняння, системати­зація, моделювання; емпіричні - узагальнення масового і пере­дового досвіду з проблеми формування здорового способу

життя підлітків; анкетування, тестування, інтерв'ювання; діаг­ностичні бесіди, спостереження; експертне оцінювання; експе­римент; аналіз результатів експерименту з використанням ме­тодів математичної статистики.

Експериментальна базадослідження. Дослідження охоплює 400 підлітків, 50 педагогів, соціальних працівників, медичних працівників, представників громадських організацій, 120 батьків.

2. Розробити програму дослідження однієї з проблем соціальної роботи.

Література

1. Лапаєнко С.В. Формування ціннісних орієнтацій старших підлітків на здо­ровий спосіб життя. Автореф. дис.канд.пед.наук. - К., 2000.

2. Павленок П.Д. Теория, история и методика социальной работы: Учебное пособие. - М.: Изд.-торг. корпорация "Дашков и "К", 2004.

3. Технологии социальной работы: Учебник / Под общ. ред. Е.И. Холостовой. - М: ИНФРА-М, 2002.

4. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. - Львів: Кальварія, 2003.

Тема 13. Соціально-педагогічні технології в соціальній роботі

1. Соціально-педагогічна компетентність спеціаліста з соціальної роботи.

2. Соціально-педагогічна технологія.

3. Педагогічні методи і технології в соціальній роботі.

1. Формування особистості - це процес становлення людсь­кого індивіда під впливом як цілеспрямованої дії суспільства і сім'ї (виховання у власному розумінні цього слова), так і різноманіт­них, нерідко суперечливих впливів оточуючого середовища.

Соціальна педагогіка - особливий розділ педагогічного знання, який вивчає вплив соціального середовища на вихован­ня і формування особистості. Процес соціального виховання відбувається не тільки в дитинстві, а й протягом усього життя людини. Він здійснюється соціальними інститутами - як спеціаль­но призначеними для цього (сім'я, школа і т. ін.), так і такими, для яких виховання не є основною функцією (трудові, військові колективи, церква і т. ін.).

Предмет соціальної педагогіки - виховання людини в- соц­іумі, формування самостійної, морально-гармонійної особис­тості, яка відчуває відповідальність за вибір свого життєвого шляху, творчу реалізацію своїх здібностей, прагнень. Соціаль­на педагогіка покликана надавати освітньо-виховну допомогу соціальному становленню людини. Соціальний працівник по­винен знати основи соціальної педагогіки і вміти здійснювати соціально-педагогічний вплив. Науковці стверджують, що ефек­тивність соціальної роботи цілком залежить від позитивного ставлення до соціальної допомоги якщо не всіх, то хоча б більшості громадян країни, від їхньої людяності, активності у вдосконаленні суспільного життя. А формування цих рис та усвідомлення взаємодопомоги як соціально цінної поведінки ґрунтується на успіхах соціальної педагогіки, котра покликана

науково забезпечувати та регулювати процес соціального ви­ховання. Вітчизняне соціальне виховання інформаційного пе­ріоду має гармонізувати ставлення індивіда до суспільного життя та держави до індивіда, створити умови, щоб індивід роз­винув відчуття того, що він є провідним соціальним суб'єктом і навчився діяти відповідно до цього статусу. Без соціального виховання, регульованого соціальною педагогікою, соціальна робота перетворюється на сизифову працю подолання наслідків, коли причини їх весь час посилюються.

Людина є надзвичайно складним соціальним організмом, а її взаємини з соціальним середовищем опосередковуються ба­гатоманітністю зв'язків, тому процес її соціальної адаптації, як правило, вимагає застосування цілого комплексу методик і тех­нологій (педагогічних, психологічних, економічних, медичних і т.ін.) Спеціальне виділення педагогічних методів і технік пев­ною мірою є умовним, бо ж в дійсності вони взаємопов'язані з усіма іншими. Крім того, враховуючи спрямованість впливу насамперед на психіку індивідів, соціально-педагогічні техно­логії знаходяться у тісній взаємодії з психологічними.

Слід підкреслити, що більшість педагогічних технологій, методик і процесів виховного впливу відображають певні сто­рони загальних технологій соціальної роботи - адаптації, реа­білітації і т.ін.

Під соціально-педагогічними технологіями можна розуміти способи створення умов для позитивного саморозвитку, соціаль­ної адаптації і соціального захисту клієнта шляхом виховного впливу на його особу та поведінку.

У розпорядженні соціальної педагогіки - цілий комплекс методів, які дозволяють соціальному працівнику створити умо­ви для позитивного саморозвитку клієнта, його соціальної адап­тації і захисту, тобто досягти цілей і завдань соціальної роботи.

При використанні цих методів слід виходити із таких принципів:

¨ принцип конкретно-історичного підходу, тобто виділен­ня провідних напрямків на основі ретельного вивчення і аналізу обстановки, наявних сил і можливостей;

¨ принципу гармонії просвіти і організації практичної діяль­ності клієнтів, тобто поєднання словесних і практичних методів;

¨ принципу колективної творчості, тобто зацікавлене вклю­чення в процес всіх його учасників (клієнтів, соціальних працівників, батьків, громадськості);

¨ принципу спадковості, тобто координація діяльності соціального працівника з різними соціальними заклада­ми, організаціями, службами, об'єднання їх зусиль, спільна робота, ліквідація дублювання і непродуктивного витра­чання сил;

¨ принципу комплексності, тобто забезпечення в кожному виді діяльності багатьох аспектів соціальної роботи.

Соціальне виховання, особливо дорослих людей - це, в пер­шу чергу, самовиховання, партнерське співробітництво соціаль­ного працівника з клієнтом. Повага до суверенітету особистості клієнта зумовлена не тільки етичним кодексом соціального працівника, а й прагматичними обставинами: без прагнення до самовиховання і перевиховання, за відсутності у клієнта актив­ної позиції будь-який виховний вплив буде неефективним.

2. Поняття "соціально-педагогічна технологія" в науковій літературі з'явилось лише у 90-х рр XX ст.

Біля джерел технологізації соціально-педагогічної діяльності стояв А. Макаренко, хоча сам термін "педагогічна технологія" в його публікаціях не зустрічається. Говорячи про "механізацію педагогічної справи", він підкреслював, що вона є "явищем позитивним і корисним, але вона повинна передбачати при­сутність вихователя як живого діяча". Чим більше розміркову­вав А. Макаренко про педагогічну діяльність, тим більше знаходив подібність між процесами виховання і процесами виробництва: "А я, що більше думав, тим більше схожості ви­являв між процесами виховування і звичайними процесами в матеріальному виробництві, і ніякої особливо страшної механіч­ності в цій схожості не було. Людська особа в моєму уявленні залишалась і далі людською особою з усією її складністю, багатством, красою, але мені здавалося, що саме тому до неї слід

підходити з точнішими вимірниками, з більшою відповідаль­ністю і більш науково".

У його теоретичних роботах, художніх творах і практичній діяльності знайшли відображення різноманітні соціально-педа­гогічні технології роботи як з окремими особами, так і з колек­тивами. Зокрема, у виховній діяльності А. Макаренко звертав увагу на постановку мети, вибір відповідних методів і засобів, забезпечення якості їх реалізації, гнучку корекцію виховної діяльності, облік її результативності, а також урахування всіх факторів, що оптимізують процес виховної роботи.

Серед виховних технологій, що розроблені А. Макаренком, - формування і розвиток колективу; управління виховною рол­лю колективу; прогнозування перспектив формування і розвит­ку особистості вихованця і забезпечення найбільш оптималь­них умов для цього; прогнозування перспектив розвитку і виховання кожного члена колективу і управління процесом досягнення прогнозованого результату та ін.

Сучасні умови диктують необхідність пошуку нових підходів до визначення сутності соціально-педагогічної технології.

При цьому може бути виділено два основні підходи.

Відповідно до першого підходу, що спирається на трактуван­ня технології як науки про майстерність, соціально-педагогічна технологія - це наука про мистецтво досягнення прогнозова­ної соціально-педагогічної мети. Такі технології носять теоретико-дослідницький характер і включають два типи технологій.

Теоретична соціально-педагогічна технологія - це вчення про найбільш оптимальні методи, засоби і прийоми, необхідні в даній ситуації для вирішення соціально-педагогічних проблем. Така технологія може бути представлена у вигляді: підручни­ка, навчального посібника, навчально-методичного посібника, теоретичної розробки технології.

Дослідницька соціально-педагогічна технологія - це спеціаль­но створена, науково обґрунтована методика, що дозволяє пізнати соціально-педагогічне явище, його складові частини, особливості прояву, можливості спрямованого управління ди­намікою розвитку, якісної зміни і т.ін. Технології даного типу

можуть бути представлені у вигляді: програми дослідження (дослідницька програма); методики дослідницької діяльності; експериментальної розробки.

Інший підхід дозволяє визначити соціально-педагогічну технологію як цілеспрямовану, найбільш оптимальну соціаль­но-педагогічну діяльність (впорядковану сукупність дій, опе­рацій і процедур) з реалізації спеціалістом (спеціалістами) ме­тодів (сукупності методів), засобів і прийомів, що забезпечують досягнення прогнозованої мети в роботі з однією людиною чи групою в певних умовах. За своєю сутністю такі технології но­сять прикладний (практико-орієнтований) характер.

Прикладна (практична) технологія загального типу - це цілеспрямована, що була раніше запланована, найбільш оптимальна послідовність соціально-педагогічної діяльності спеціаліста (спец­іалістів) з реалізації сукупності методів, методик, засобів і прийомів, які забезпечують досягнення прогнозованої мети у роботі з людиною чи групою в певних умовах середовища.

Вона може бути представлена у вигляді: програми соціаль­но-педагогічної діяльності, що містить обґрунтування і опис етапів соціально-педагогічної роботи, методів і засобів, що ви­користовуються, послідовності їх застосування, які забезпечу­ють досягнення прогнозованого результату; методики роботи спеціаліста (спеціалістів) з вирішення соціально-педагогічно­го завдання (індивідуального розвитку і виховання, виправ­лення, педагогічної реабілітації та ін.), що включає методи, які використовуються, послідовність і особливості їх застосуван­ня; методичної розробки.

Прикладна (практична) технологія конкретного типу - це впорядковані, сплановані за певним алгоритмом дії, що по­слідовно реалізуються, операції та процедури, що інструмен­тально забезпечують досягнення прогнозованої мети у роботі з людиною чи групою в певних умовах середовища.

У цьому випадку соціально-педагогічна технологія може бути представлена у вигляді опису оптимальної послідовності і особливостей реалізації дій, операцій і процедур у роботі з людиною чи групою в певних умовах для забезпечення до-

сягнення прогнозованого результату. Прикладами подібних технологій можуть бути: сценарій діяльності спеціаліста в процесі вирішення конкретної соціально-педагогічної задачі (проблеми); методика реалізації певного методу в контексті вирішення конкретної соціально-педагогічної проблеми; ме­тодичні рекомендації щодо вирішення конкретної соціально-педагогічної проблеми.

Структура загальної соціально-педагогічної технології включає п'ять етапів:

1. Діагностико-прогностичний - етап діагностики об'єкта, визначення його соціально-педагогічних проблем і побудови прогнозу ймовірного розвитку, виховання, зміни. Даний етап -початковий, він призначений для отримання інформації, необхідної для наступної діяльності спеціаліста.

2. Етап вибору (розробки) оптимальної технології. Маючи необхідну інформацію про індивідуальність клієнта і його соц­іально-педагогічні проблеми, спеціаліст визначає мету соціаль­но-педагогічної роботи з ним. Даний етап передбачає: вибір однієї з тих, що вже розроблені, технологій соціально-педагогі­чної роботи з клієнтом; індивідуалізацію цієї технології з вра­хуванням ситуації, індивідуальності клієнта, його проблем, мож­ливостей спеціалістів; розробку нової, індивідуальної технології, що відповідає потребам клієнта, можливостям спеціаліста і си­туації практичної реалізації.

3. Етап безпосередньої підготовки до реалізації вибраної технології. Необхідний для виявлення матеріальних, технічних, організаційних і методичних аспектів, що виникають у зв'язку з необхідністю забезпечення ефективної реалізації вибраної (розробленої) соціально-педагогічної технології. Він дозволяє попередити можливі складності реалізації та забезпечити ефек­тивність і якість всієї соціально-педагогічної роботи з клієнтом.

4. Реалізаційний етап - це основний етап, задля чого перед­бачався і здійснювався весь комплекс попередніх заходів. Ефек­тивність і якість реалізації технології багато в чому залежать від особистості спеціаліста, що його здійснює, та від ситуації практичної роботи.

5. Експертно-оціночний - етап, який дозволяє оцінити результат реалізації соціально-педагогічної технології і всієї вико­наної роботи.

3. Для того, щоб успішно здійснювати виховну діяльність, соціальному працівнику слід оволодіти мистецтвом виховання, конкретними педагогічними методами, насамперед методами виховання. Методи виховання поділяють на чотири групи.

1. Методи формування свідомості особистості (бесіда, лекція, методи дискусійного характеру, переконання, навіювання, метод прикладу).

2. Методи організації діяльності, спілкування та формуван­ня позитивного досвіду суспільної поведінки (привчання, тре­нування, педагогічна вимога, громадська думка, створення ви­ховуючих ситуацій, метод прогнозування).

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки (гра, змагання, заохочення, покарання).

4. Методи самовиховання (самопізнання, самостановлення, саморегуляція).

Більш детально зупинимось на тих із них, які широко використвуються у практиці соціальної роботи. .

Бесіда. Вона може бути індивідуальною чи груповою, спла­нованою заздалегідь чи спонтанною. Основне її призначення - розширення знань клієнтів, залучення їх до оцінки наступних певних дій, вчинків, формування у них відповідного ставлен­ня до оточуючої дійсності, своїх обов'язків. Бесіди стимулюють інтерес клієнтів до обговорення актуальних проблем, життя соціуму, внаслідок чого мають значний виховний результат. Якщо в ході бесіди соціальний працівник враховує інтереси клієнтів, оперативно реагує на питання, навіть певною мірою випереджує їх, - дієвість бесід зростає.

Ефективність виховання підвищується в результаті дис­кусійного підходу до розв'язання різних за характером про­блем. Методи дискусійного характеру створюють умови, коли людина може не тільки висловити свої погляди і пе­реконання, а й зіставити їх з позиціями опонентів, відстоя­ти свою точку зору. Народжена в ході гострої дискусії істи-

на стає своєрідним моральним капіталом і перетворюється на переконання.

Метод переконання. Метод досягає своєї мети, коли в осо­бистості сформувалась готовність активно включитися в перед­бачену змістом виховання діяльність. Цей метод забезпечує розвиток морально-етичних якостей. Широко практикуються в соціальній роботі такі методи переконання, як розповіді на морально-етичні теми, пояснення, роз'яснення, лекції, етичні бесіди, інструкції, дискусії, доповіді, диспути. Сильнодіючий метод переконання - приклад.

Технологія успіху в переконанні залежить від ряду умов, яких соціальний працівник як вихователь повинен дотримуватися:

1. Переконання передбачає роз'яснення і доказовість у пи­таннях поведінки особистості в соціальному середовищі (у сім'ї, на роботі, в побуті і т.ін.);

2. Ефективність переконання залежить від особистості ви­хователя, від його поведінки і ставлення до обговорюваної про­блеми, від істинного бажання допомогти клієнту.

3. Успіх переконання залежить від уміння професійно вести бесіду. Дуже важливо вміти правильно і ясно висловлюватись, викликати у підопічних інтерес і відповідно на них впливати.

4. Переконувати - значить активізувати діяльність об'єкта впливу. Для цього слід: показувати індивіду помилкові і пози­тивні сторони його поведінки; ставити людину в такі умови, де б вона могла виявити свої найкращі якості, при цьому не маю­чи можливості чи спокуси здійснити помилкові дії; вчасно по­мічати і заохочувати позитивні сторони індивіда; не рекламу­вати турботу, доброту, увагу до інших людей.

Метод спонукання. Головне у методі - спрямувати людину на діяльність відповідно до її інтересів і потреб. Спонукання в міжособистісних стосунках соціального працівника з клієнтом чи у ставленні до підлеглого відображається у формі рекомен­дації, інструктажу, поради.

Метод заохочення. У цілому заохочення можна назвати вираженням позитивної оцінки діяльності індивідів. Механізм дії заохочення заснований на пробудженні позитивних емоцій,

які вселяють впевненість, підвищують відповідальність клієнта. Види заохочення досить різноманітні: схвалення, подяка чи просто потиск руки. Рекомендації різних відомих діячів від Макіавеллі до Карнегі говорять: "Будь щедрим на похвалу і схвалення навіть тоді, коли немає ознак того, що похвала заслуже­на". Алеслід уникати лестощів, пам'ятаючи, що вони є похва­лою, яка може діяти подібно до бумеранга.

Метод осудження (осуд) - це реакція на небажану діяльність і поведінку. Осудження буде ефективним за умов:

¨ конкретність осудження - за певну діяльність чи вчинок;

¨ індивідуальний підхід - необхідність враховувати харак­тер здійсненого вчинку у зв'язку з особистістю індивіда;

¨ не можна висловлювати осуд, знаходячись у стані розд­ратування;

¨ обов'язковість і своєчасність застосування осудження;

¨ колектив не відповідає за проступок окремого індивіда.

Осудження (покарання) - сильнодіючий метод, який пови­нен попереджувати небажані вчинки, гальмувати їх, викликати почуття вини перед собою і іншими людьми. Як і інші мето­ди виховання, покарання розраховане на постійне перетворення зовнішніх стимулів у стимули внутрішні.

Гра - вид діяльності, який розгортається або у вигляді змагання, або у вигляді зображення якихось ситуацій, смислів, станів, у процесі чого формується і вдосконалюється управлін­ня поведінкою особистості. Головним об'єктом моделювання у грі виступають людські взаємини, тому вона може бути ефек­тивним засобом формування складного внутрішнього світу особистості, розвитку її самосвідомості. Розрізняють широкий спектр педагогічних ігор: навчальні, сюжетні, рольові, ділові, імітаційні тощо. У процесі рольової гри її учасники розігрують певні життєві ситуації. Головним завданням цього типу ігор є як відпрацювання найбільш вдалих стереотипів поведінки, взає­мовідносин, так і формування принципово нових підходів до аналізу ситуації, її розуміння і відповідного самовиявлення. Використання методу гри спрямоване на виховання само­стійності, волі, формування моральних, естетичних, світогляд-

них установок, на розвиток навичок співробітництва, комуні­кабельності, адаптації до умов середовища тощо.

Одним із найважливіших методів виховання є самовиховання, яке є не тільки важливим фактором психічного здоро­в'я людини, а й вирішує і надзавдання: поступове переведен­ня процесу виховання в режим постійного прагнення до самовдосконалення. В.Сухомлинський писав: "Духовний роз­виток школяра залежить від того, наскільки глибоко відбу­вається його самоутвердження в усіх сферах діяльності і став­лень в колективі - в інтелектуальному житті, в праці, у формуванні моральної переконаності. Підліток стає справж­ньою людиною лише тоді, коли він навчиться вдивлятися не лише в світ, що оточує його, а й у самого себе, коли він праг­не пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим".

Якщо виховання дитини розпочинається з її пізнання, то самовиховання бере свій початок із самоусвідомлення, усвідом­лення людиною себе як особистості і свого місця в суспільній діяльності людей. У структурному відношенні самоусвідомлен­ня людини являє собою єдність трьох складових: пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінювальної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція). Необхідність вихован­ня у клієнтів впевненості у собі, правильної самооцінки в но­вих умовах дуже часто постає перед соціальними працівниками, які надають допомогу безробітним, малозабезпеченим, іншим категоріям населення.

Серед видів соціально педагогічних технологій, що вико­ристовуються у практиці соціальної роботи, ефективним є створення самоуправних громадських об'єднань (клубів, асоці­ацій, груп самодопомоги і взаємодопомоги). Соціальні праці­вники повинні знати, що це один із найбільш плодотворних шляхів покращання соціального обслуговування населення і розвитку соціальних навичок і якостей. Тому вони самі по­винні в деяких випадках організовувати такі групи чи сприя­ти їх виникненню і діяльності.

Педагогічні технології адаптації передбачають навчання на­самперед новим професіям, способам забезпечити своє існуван­ня і життя власної сім'ї. Педагогічні процедури застосовуються в процесі навчання тим способам діяльності, що є характерни­ми для демократичного суспільства з ринковою економікою. Це бізнес-інкубатори, школи лідерів, школи виборців та ін.

Педагогічними технологіями є технології роботи з батьками, спрямовані на сприяння сім'ям у переборенні шкільних труд­нощів їхніх дітей, у вихованні "важкої дитини", дитини з обме­женими можливостями.

Важливе значення у практиці соціальної роботи, насампе­ред в організації діяльності з дітьми та підлітками, мають технології особистісно зорієнтованого виховання, які висувають у центр виховної системи особистість дитини, наполягаючи на необхідності створення комфортних, безконфліктних і безпеч­них умов її розвитку, реалізації її природного потенціалу. Ці технології іноді ще називають антропоцентричними. Акценту­ючи увагу на особистості, яка прагне до максимальної реалі­зації своїх можливостей, є відкритою для сприйняття нового досвіду та спроможною на усвідомлений і відповідальний вибір у різних життєвих ситуаціях, особистісно орієнтовані технології головною метою виховання проголошують набуття особистістю таких якостей, які б забезпечували вирішення цих проблем. Такі технології орієнтують на формування особис­тості, її розвиток не відповідно до якогось зразка чи чийогось замовлення, а відповідно до природних здібностей кожної конкретної дитини. У цьому полягає їх відмінність від прита­манної традиційній технології формалізованої передачі вихо­ванцеві знань і соціальних норм.

Особистісно орієнтований підхід бере свої витоки в гумані­стичній теорії, що розглядає дитину як цілісну особистість, кот­ра постійно прагне до самоздійснення. Провідними засадами тут виступають самоцінність особистості, глибока повага та емпатія до неї, врахування її унікальної індивідуальності. Знач­ний внесок у висвітлення сутності особистісно орієнтованих технологій вніс І.Бех. Він наголошує, що такі технології перед-

бачають наявність високого ступеня наукоємності, врахування сучасних досягнень педагогічної і психологічної теорії. Особистісно орієнтовані виховні технології характеризуються низь­ким коефіцієнтом невизначеності в орієнтовній, виконавській і результативній частинах, "це своєрідні проекти щодо вихов­них цілей і щодо педагогічних засобів їх досягнення". Вчений формулює вихідні принципи функціонування особистісно ор­ієнтованих виховних технологій:

1. Принцип цілеспрямованого створення емоційно збагачених виховних ситуацій.

Виховна ситуація трактується як соціальні умови, за яких дитина у взаєминах із дорослим засвоює соціальні норми по­ведінки. Цей принцип передбачає демонстрацію конкретного вчинку, що сприяє закріпленню моральних норм у свідомості суб'єкта через емоційне переживання ним певних подій і спо­нукає дитину до відповідних дій як прояву її самостійного ви­бору, а не примусу чи вимоги з боку дорослого.

2. Принцип особистісно розвиваючого спілкування.

Цей принцип передбачає рівноправне спілкування доросло­го і дитини в умовах співпраці на основі переконування. Його застосування обумовлено необхідністю передачі вихованцеві інформації, якою вихователь володіє через більш високий психосоціальний розвиток, досвід, обсяг знань тощо.

3. Принцип використання співпереживання як психологічного механізму у вихованні особистості.

Суб'єкт-суб'єктні стосунки між вихователем і вихованцем передбачають наявність уміння розуміти і приймати точку зору іншої людини. Саме на основі співпереживання здійснюється формування моральної поведінки, не орієнтованої на зовнішнє підкріплення. Багаторазові переживання, самовідчуття емоцій­них реакцій дозволяють дитині краще зрозуміти і врахувати емоційний стан вихователя, а в подальшому переносити їх і на інших людей, на конкретні способи поведінки, що закріплюють­ся у відповідних етичних поняттях.

4. Принцип систематичного аналізу вихованцем власних і чужих вчинків.

Результатом процесу морального виховання є сформованість у вихованця сукупності поведінкових дій. Стикаючись у житті з іншими формами поведінки, дитина повинна вміти сприймати й аналізувати результати власних і чужих вчинків. Це допомагає їй краще усвідомлювати моральні норми, пози­тивно позначається як на виробленні навичок поведінки, так і на подоланні миттєвих прагнень, станів, бажань.

І. Бех підкреслює, що особистісно орієнтовані виховні тех­нології ні в якому разі не позбавляють педагогіку елемента мистецтва та інтуїції, не ведуть до засилля шаблонів, а, навпа­ки, стимулюють широке, вільне педагогічне варіювання на ос­нові знання законів розвитку особистості. Такі технології ство­рюють сприятливі умови для життєвого самовизначення вихованців. А це означає розкриття світу людських взаємин у всій їх складності й суперечності, вичленення тих моделей взає­модії між людьми, які можуть вести до успіху.

Технологізація соціальних процесів, у тому числі соціаль­но-педагогічних, об'єктивно неминуча. Разом з тим очевидно, що неможливо технологізувати всю соціально-педагогічну діяльність. Різноманітні напрями роботи різною мірою підда­ються технологізації. Наприклад, діяльність з охорони прав дитини в більшості випадків побудована на раніше розробле­них технологіях, значна частина яких має узаконену проце­дуру виконання. Робота у "відкритому" середовищі (на ву­лиці), навпаки, є максимально спонтанною, інтуїтивною, хоча і вона не позбавлена деякого технологічного підкріплення (типові технології спілкування, переборення міжособистісних конфліктів і т.ін.). Швидше можна говорити про необхідність постійного пристосування типових алгоритмів до конкретної ситуації з врахуванням неповторюваності об'єктів, унікаль­ності їх характеристик.

Підсумовуючи, зазначимо, що за допомогою соціального виховання, яке спрямоване на духовно-моральний розвиток громадян України, можна буде вирішувати різноманітні соціокультурні проблеми, зокрема і галузі соціальної роботи.

Питання для самоконтролю

1. На яких принципах здійснюється використання педаго­гічних методів у соціальній роботі?

2. Розкрийте роль А. Макаренка у технологізації соціально-педагогічної діяльності.

3. Назвіть основні підходи при визначенні сутності соціаль­но-педагогічних технологій.

4. Охарактеризуйте основні етапи загальної соціально-педа­гогічної технології.

5. Проаналізуйте педагогічні методи та технології, що вико­ристовуються у соціальній роботі.

Практичні завдання

1. Проаналізуйте наведену нижче соціально-педагогічну тех­нологію.

"Формування культури здоров'я дівчини-підлітка"

Актуальність. Здоров'я жінок є найважливішою характери­стикою розвитку країни, від нього залежить репродукування нових поколінь. Зважаючи на те, що жіночі хвороби зазвичай розпочинаються в молоді роки, особливе занепокоєння викли­кає здоров'я молодих дівчат, яке останніми роками має тенденції до погіршення.

Серед причин такої ситуації - відсутність кваліфікованої інформації про способи збереження і зміцнення здоров'я, зна­чення сім'ї і роль жінки у її життєдіяльності; несформованість культури здоров'я у дівчат-підлітків, низька мотивація до здо­рового способу життя.

Процес формування здорового способу життя потребує врахування таких обставин. По-перше, він базується на знан­нях різних сфер науки: медицини, біології, екології, філософії, психології, педагогіки. По-друге, він охоплює всі сфери життє­діяльності особистості, що передбачає поєднання зусиль вчителів-предметників, керівників гуртків, медичних працівників, бібліотекарів. Привчання до здорового способу життя немож-

ливе без впливу батьків, а в просвітницькій роботі важливе місце належить представникам громадськості, соціальних служб. По-третє, успіх формування здорового способу життя безпосередньо пов'язаний із врахуванням вікових, психологічних, статевих особливостей кожної окремої дитини.

Мета виховної технології: створення системи виховних впливів на дівчину-підлітка.

У роботі з формування культури здоров'я дівчат-підлітків можна виділити напрями:

1. Надання дівчатам-підліткам знань стосовно здоров'я жінки та способів його збереження.

2. Формування вмінь та навичок, необхідних для здорового, повноцінного життя дівчини-жінки-матері.

3. Залучення сім'ї, громадськості до формування культури здоров'я дівчат-підлітків.

Форми та методи роботи, що сприяють реалізації цих завдань.

Наши рекомендации