Де краще вчити – дома чи в школі

ЗМІСТ

Марк Фабій Квінті ліан Про виховання оратора

Томас Мор. Утопія

Томазо Кампанелла. Місто Сонця

Я. А. Коменський. Материнська школа

Джон Локк. Думки про виховання.

Жан-Жак Руссо. Еміль або про виховання.

Йоганн Бернард Базедов. Елементарне керівництво.

Йоганн Генріх Песталоцці. Книга матерів, або Порадник для матерів, як їм навчати своїх дітей спостерігати і говорити.

Уривки з педагогічних праць Р.Оуена

Фрідріх Фребель. Дитячий садок.

Марія Монтессорі. Метод наукової педагогіки, застосовуваний до дитячого виховання в «будинках виховання»

Поліна Кергомар. Дошкільне виховання і дитячі садки у Франції

МАРК ФАБІЙ КВІНТІЛІАН

(42 – 118)

М.Ф.Квінтіліан – теоретик римського виховання, оратор, викладач риторики римської школи. У великому творі „Про виховання оратора” (12 книг) він систематизував запозичені з Греції педагогічні ідеї і доповнив їх цілим рядом вказівок. Цей твір було відкрито в 1415 р. і високо оцінено гуманістами епохи Відродження як джерело, за яким вони знайомилися з педагогічними ідеями стародавнього світу. На жаль, значна частина твору до нашого часу не дійшла, але уцілілі фрагменти дають змогу судити про основні педагогічні погляди Квінтіліана. В історії педагогіки це одна з перших робіт, тісно зв’язаних з практикою школи.

Уривки з твору Квінтіліана „Про виховання оратора” друкуються за виданням: Рацул А.Б., Радул О.С., Рацул О.А. Історія зарубіжної педагогіки. Навчальний посібник. – Кіровоград, КДПУ ім.В.Винниченка, 2008. – С.131–136.

ПРО ВИХОВАННЯ ОРАТОРА

У ранньому віці навчання повинно мати характер забави

Я ...не випускаю з уваги віку і не обстоюю неприємного примусу у навчанні в ранньому віці. Я не вимагаю також від дитини постійних занять або справжньої роботи. Треба насамперед стерегтися, щоб дитина не зненавиділа назавжди навчання, якого вона не встигла ще полюбити, і щоб гіркота, якої зазнала вона одного разу, не лякала її і в пізніші роки. Нехай навчання буде для неї забавою. Нехай її заохочують проханнями й похвалами, і нехай вона радіє тільки тоді, коли їй пощастить щось опанувати. Нехай вона, якщо самій їй не хочеться вчитись, заздрить успіхам іншої. Нехай вона за успіх змагається з іншими учнями і частіше вважає себе переможцем. Для цієї мети доречні й нагороди, надто привабливі в такому віці.

Я не можу схвалювати звичку змушувати дітей завчати назви і порядок букв, не показавши їм спочатку їх написання чи зображення...

Я не засуджую відомого способу заохочувати дітей до навчання, саме давати їм замість іграшок літери, вирізані з слонової кості. Треба вигадати для цієї мети і що-небудь інше, що могло б бути приємним у такому віці і що дитина із задоволенням обмацувала б, роздивлялася, називала.

Коли ж діти почнуть навчатися письму, то можна було б давати їм дощечки з майстерно вирізаними на них буквами, щоб по рисочкам, як по рівчачкам, ходив стиль; підтримуваний з обох боків, він би не ковзав, як це буває по воску, і дитина шляхом постійного копіювання навчиться писати впевненіше й чистіше.

...Я зауважу, що вміщені в прописах речення мають бути не беззмістовними сентенціями, а чимось цінним у розумінні морального напучування. Такий матеріал залишиться до старості, а закріпившись у такій юній душі, він благотворно впливає на моральний розвиток.

Де краще вчити – дома чи в школі

...Хлопчик поступово підростає, виходить з-під нагляду няньок і починає серйозно вчитися. І ось тут особливо треба обміркувати питання, чи корисніше вчити його вдома, у надрах сім’ї, чи посилати хлопчика до школи й немовби доручати його піклуванням громадських вчителів. Мені відомо, що останній спосіб схвалюють законодавці впорядкованих держав і славетні письменники.

Проте не можна оминути, що дехто відкидає цей, майже загальноприйнятий спосіб навчання. Вважають, що в школах псується моральність. Це буває інколи, але вона псується також і в сім’ї, що підтверджується багатьма прикладами. Основою всього є природні схильності й піклування. Якщо дитина від природи схильна до дурного, якщо про його виправлення не будуть дбати з ранніх років, то вона знайде різні шляхи до пороків і без товаришів по навчанню. Може потрапити в дім і поганий учитель... Якщо ж дитина має добре серце..., якщо батьки дбають про дитину, то можна знайти й пристойного вчителя [і це перша турбота розважливих людей] і привчати вихованця до порядку.

Говорять також, що вчитель, маючи одного учня, приділить йому більше уваги.. Проте, по-перше, ніхто не заважає визначити особливого наставника до того, хто навчається у школі. Проте якщо б цього і не вдалося зробити, то все-таки краще обрати, на мій погляд, урочистість громадського й упорядкованого зібрання, чим відлюдність й невідомість приватних будинків. Адже кожний гарний учитель прагне мати якомога більше слухачів і вважає себе достойним ширшого поля діяльності...

Розбивши погляд противників шкільного навчання, ми викладемо власні погляди. Передусім, майбутній оратор, якому доведеться виступати на численних зборах і ніби перед цілою державою, повинен змалку звикати не лякатися багатолюдності й не відчувати боязні, що породжується усамітненим і наче відлюдницьким життям. Треба, щоб дух постійно збуджувався й підносився, в той час, як від такої самітності він або слабне, або залишається немов би в тіні, або ж навпаки, проймається даремною зарозумілістю: цілком неминуче той, хто ні з ким не порівнює себе, надто багато про себе думає. А потім, коли треба перед іншими людьми показати своє знання, така людина відчуває збентеження, – і все нове завдає їй труднощів, бо вона на самоті вчилася того, що треба робити перед багатьма. Я вже не кажу про дитячі дружні зв’язки, що зберігаються аж до старості, як певні священні зобов’язання. І нічого не може бути священнішим від того, що має початок у таких заняттях.

Додайте до цього, що вдома дитина може навчитися тільки того, чого навчають її, а в школі вона може навчитися й того, чого навчають інших. Вона щодня буде чути, як багато дечого схвалюється і як багато виправляється, їй буде корисно і коли ганьбитимуть лінощі, і коли хвалитимуть пильність її товаришів. Похвала збуджуватиме в ній змагання, їй буде соромно поступатися перед рівними, вона вважатиме за головне для себе випередити старших. Від усього цього спалахне її гордість, і хоч саме честолюбство є пороком, проте воно часто буває причиною чеснот.

...Але подібно до того як змагання збільшує успіхи старших учнів, так і в початкуючих виникає бажання наслідувати переважно своїх товаришів, а не вчителя, бо наслідування першого роду для них легше. Адже було б занадто сміливо мріяти про досягнення того рівня красномовства, якого припускають діти в своєму вчителеві... Та й сам учитель, який прагне бути більше корисним, ніж вихвалятися розумом, не повинен переобтяжувати слабкі розуми, а зобов’язаний пристосовувати власні сили до розумових сил учнів. Як невеликий і з вузьким горлом посуд не може вмістити багато води за один раз, а наповнюється поступово, крапля за краплею, так треба думати й про дитячі розуми; що виходить за межі їхнього розуміння, то не піде їм на розум, який ще мало придатний до засвоєння знань. Тому корисно мати кого-небудь для того, щоб спочатку наслідувати його, а потім його перевершити.