Флора і фауна різних материків
Флора і фауна – рослинний і тваринний світ – на різних материках суттєво відрізняються. Вивчати фауну і флору ви будете вивчати на уроках географії, а зараз ознайомимося з деякими цікавими представниками рослинного і тваринного світів різних материків.
Австралія – особливий материк. Розвиток живого відбувався в Австралії за дещо іншими принципами, ніж на інших материках. Тільки в Австралії можна зустріти таких тварин, як кенгуру, коала та інших сумчастих: щура, мишу, білку, вовка. Ці тварини носять своїх дитинчат у сумці на животі, тому вони й отримали таку назву. Існує тільки один представник сумчастих, що мешкає на іншому материку, у Північній Америці, – опосум. Тільки в Австралії є два види тварин, які відкладають яйця, при цьому вони вигодовують дитинчат молоком! Це качконіс та єхидна.
Найвідоміша рослина Африки – баобаб. У товщину стовбур цього дерева сягає 10 метрів. Його м’яка, ніби губка, деревина може накопичувати до 120 тон води. У засушливі роки баобаб може «схуднути», а після дощів знову товстішає. В Африці мешкає найвища тварина у світі – жираф. Його зріст дорівнює 6 метрів. Поруч із жирафом постійно випасаються зебри та антилопи, іноді страуси, оскільки жираф завдяки своєму зростові може роздивитися рухомі об’єкти на відстані до 1 кілометра. Виходить, що для інших тварин жираф виконує роль охоронця.
У Північній Америці, у горяній смузі Кордильєр зростає хвойне дерево – гігантська секвоя. Це дерево може досягати висоти понад 100 метрів. Деякі секвої не поступляться у товщині баобабові. Секвоя – рекордсмен довголіття. Вони живуть декілька тисяч (!) років. Шишка секвої завбільшки за людську голову. У Північній Америці мешкає невеличкий, але дуже відомий звір – скунс. Він нікогісінько не боїться! І не ховається. Його рідко хто наважується образити. У мить небезпеки він випускає надзвичайно різкий відразливий запах, тому будь-який звір втікає одразу ж якомога далі. Ось така хоробра тваринка!J
У Південній Америці зростає латаття Вікторія Регія, у якої таке міцне й велике листя, що на ньому легко може всидіти дитина, а на деяких – навіть доросла людина. Найбільша вага, яку витримували листя цієї рослини, дорівнює 73 кілограма. Серед тварин Південної Америки потрібно згадати про найбільшого метелика, розмах крил котрого дорівнює майже 30 сантиметрів та найбільшого жука-дровосіка, довжина якого становить 18 сантиметрів.
Найвідоміша тварина Антарктиди, звичайно, пінгвін. Пінгвін – це птах, який не вміє літати, але який чудово плаває і пірнає. Їжу – рибу – пінгвіни ловлять у морі. Якщо згадати ще про тюленів та птахів, то це й буде майже повний перелік мешканців Антарктиди. Цей материк надзвичайно суворий, тому бажаючих мешкати там постійно дуже мало.
Природні зони Землі
Поверхня Землі надзвичайно різноманітна за внутрішніми характеристика та за умовами, які вона створює для свої мешканців. Оскільки рослини і тварини вміють пристосовуватися до умов, тому немає нічого дивного в тому, що у різних районах Землі флора і фауна будуть сильно відрізнятися. Звернемо увагу на флору. Під впливом різних умов, в яких рослинам довелося існувати упродовж століть, вони йшли різними шляхами розвитку, до того ж не тільки окремі рослини, а цілі групи видів у своїй сукупності. Такі великі сукупності називаються природними зонами.
Найпоширенішими є наступні зони: ліси (хвойні, широколистяні, змішані), тропіки, тундра, степи й саванни, пустелі. Зони розміщуються на поверхні Землі у залежності від клімату. Найголовніші чинники формування природних зон – це температура і вологість. Якщо поглянути на карту Земної кулі, то ми побачимо, що обидва полюси вкрити льодом. Чим ближче до полюсів, тим холодніше.
По самій середині Землі проходить уявна лінія, яка називається екватор. Вона позначає найспекотнішу зону Землі. Природні зони змінюються при наближенні до екватора або при віддаленні від нього. Також умови природних зон змінюються при наближенні до моря або при віддаленні углиб материка. По обидва боки від екватора проходять ще дві лінії: північний та південний тропік. Між ними знаходиться смуга вологих тропічних лісів. Багато тепла й вологи – ось найсприятливіші умови для рослинності. Тому тропічні ліси надзвичайно розкішні і різноманітні.
Тропічний ліс – це величезні дерева й густий наземний рослинний покрив. Відповідно багатюща рослинність створює зону благоденства для тварин. В жодній природній зоні не зростає стільки рослин і не мешкає стільки тварин, скільки їх є у тропічних лісах Південної Америки. Серед представників тропічних лісів можна назвати ліанових, орхідею, ягуара, лінивця.
Давайте перемістимося дещо далі на материк. Якщо температура достатньо висока, а вологість помітно спадає, то в умовах нестачі води ліси не можуть зростати. Тоді виникають трав’янисті рівнини, степи, саванни. Саваннам властива дещо вища температура, вони близькі за умовами до тропічних лісів. Трав’янистий покрив у саваннах і степах часто дуже високий. Зустрічаються там кущі й окремі дерева, безліч комах, і великі тварини. Африканська саванна – місце проживання левів, слонів, зебр,антилоп.
Поєднання високої температури та низької, аж до посухи, вологості породжує пустелі. Це поширена природна зона. Вона є на усіх материках. Людині, яка жодного разу не бачила пустелю, вона уявляється безкрайньою та мертвою рівниною, що складається з самого лише піску. Але таке уявлення не зовсім правильне. Дійсно, рослинність у пустелі бідна, але існують рослини і тварини, які змогли пристосуватися до її суворих умов.
У пустелях живуть комахи, дрібні гризуни, наприклад, тушканчик, земноводні, змії, ящірки. У пустелях Середньої Азії мешкає варан – єдиний стародавній ящур, який зберігся до наших часів. Тут є також і представники копитних, наприклад, джейран. Зустрічаються верблюжі колючки, кактуси, піщана осока, навіть дерева – саксаул, деревина якого надзвичайно жорстка і щільна.
Велика і різноманітна зона широколистяних і змішаних лісів. Ці ліси також теплолюбні, але й спека їм не потрібна. Окрім дерев, тут зростають трави, гриби, кущі. У листяних та змішаних лісах безліч комах, ящірок, птахів, малих і великих тварин. Серед тварин є такі, що живуть у норах – гризуни, лисиці. У дуплах дерев живуть білки. У лісах зустрічаються кабани, вовки.
Якщо ми перемістимося далі – ще ближче до полюса, то потрапимо у природну зону, звідки холод витіснив усі теплолюбні тварини. Це – тайга, царство невибагливих та морозостійких хвойних дерев. Найчастіше – це сосни та кедри. Звичайно, трави й кущі у тайзі також ростуть, але вони значно «стриманіші» й зустрічаються рідко, порівняно з листяними лісами. Тварин також менше, але й не мало: соболь, куниця, глухар, рябчик.
На північ від тайги, де холоди – норма життя, а ґрунт скований багатолітньою мерзлотою – простяглася тундра. Тільки коротким прохолодним літом земля розтає ненадовго. Але північним рослинам вистачає й цього невеличкого північного літа. Мешканці тундри – це лишайники та мохи, карликові дерева, наприклад, карликова береза, зовсім не схожа на свою родичку з теплих країв. Цією небагатою рослинності, між тим, харчуються гризуни, білі куріпки, північні олені. У тундрі є білі сови, песці.
Природні зоні настільки різняться між собою, що іноді важко повірити, що це все – єдина планета. Та який би не був вигляд нашої планети – вона дивовижна! Можна довго сперечатися, що краще – ліс чи степ, але у кожної природної зони Землі є своя чарівність. Якщо людина здатна бачити не тільки себе, а й те, що навколо, вона зрозуміє, який чудовий цей світ!
Життя в океані
Океан наповнений життям. Різноманітні живі істоти заселяють не тільки поверхню океану, а і водні глибини. Поверхню океану борознять дивні створіння, які нагадують мушлі – синьо-червоні, маленькі, не більше за 30 сантиметрів. Це родичі медуз й також хижаки, як і медузи. Вони не тонуть, бо мають легеньку повітряну кулю, трикутний гребінь, який виконує роль вітрила, довгі тоненькі щупальці, котрими можна спіймати рачків та маленьких рибок. Летучі риби відкладають на вітрильник ікру.
На поверхні мешкають морські водомірки, які схожі на прісноводних. Трохи глибше – планктон. Слово це походить від грецького πλανκτον – у перекладі означає «той, хто блукає». Планктон – це маленькі плаваючи водорості, рачки та інші. Усі істоти, що утворюють планктон, мають різноманітні нарости, щетинки поверхні тіла, що дозволяє їм краще триматися у воді. Планктон – це основна їжа синіх китів. Горлянка у цих гігантів маленька; своєю пащею вони захоплюють воду разом з планктоном, а потім фільтрують її крізь пластини, які мають назву «китовий вус» і замінюють їм зуби. Потім відфільтровану їжу кити з’їдають.
В океані можна побачити кальмарів, різноманітних риб, дельфінів. Рачки харчуються водоростями, дрібні риби – рачками, крупні риби їдять дрібних. Далі їдуть придонні організми невеликих глибин. Окрім водоростей, тут мешкають різноманітні молюски, актинії, раки-пустельники, морські їжаки, морські зірки, восьминоги, каракатиці. На дні полюють риби, наприклад, скати, камбали, вудильники, отруйні мурени.
На величезних глибинах, куди не потрапляє сонячне світло, немає водоростей, які не можуть жити у темряві. Тут полюють кашалоти, тому що тільки на великій глибині зустрічаються гігантські кальмари завдовжки у 2-3 метри. Вони живуть на глибині постійно; харчуються падаючими залишками різних організмів. До того ж кальмари полюють один на одного.
Чимало мешканців океанських глибин випромінюють світло. У такий спосіб деякі здобич заманюють, а інші – плутають ворогів, випускаючи хмаринку яскравої речовини.
Мешканці коралового рифу заслуговують на особливу увагу. Рифи знаходяться у теплих морях, на мілині, вони надзвичайно красиві. Мешкають тут майже ті самі істоти, що й на неглибокому дні – мурени, скати, вудильники, але на коралових рифах вони значно різноманітніші. Коралові рифи утворені колоніями маленьких істот – кораловими поліпів. Вони будують рифи з власних тіл, тобто просто живуть, розмножуються, помирають. Але кожна померла тварина – це цеглинка у неповторному архітектурному ансамблі рифа. Співтовариства коралових рифів утворюють надзвичайне видове розмаїття, яке переважає тільки зона вологих тропічних лісів на суходолі.
Людина і біосфера
Розглядаючи основні етапи розвитку життя на Землі, ми підійшли до часів, коли відбулося виникнення людини. Розглянемо детальніше цей період.
Останній період кайнозойської ери – антропоген або четвертинний період. Саме тоді виникла людина. Цей процес був довготривалим, але у планетарному масштабі – мізерно малий. Якщо порівняти усю історію Землі з однією добою, то історія людства становитиме 10-15 хвилин!
Перші людиноподібні мавпи виникли ще до початку четвертинного періоду – у неогені. Їх називають парапітеки (від грецького слова πιτεκος – мавпа та παρα – поруч, поблизу, навколо). Ці «поблизу мавпи» були надзвичайно віддалені від людської подоби, але і на сучасних мавп вони також були мало схожі. Зверніть увагу, що сучасні мавпи і сучасна людина – різні гілки еволюції, точніше – відгалуження. Сучасні мавпи – родичі, але не пращури людини. Та якщо згадати історію виникнення і походження видів, можна стверджувати, що усі живі істоти – родичі, тільки дуже далекі.
Повернемося до парапітеків. Отже, з невідомих причин їхній розвиток пішов по іншому шляху. Від парапітеків виникли дріопітеки – деревинні мавпи та пропліопітеки. Від останніх у подальшому виник гібон й орангутанг. Дріопітеки мешкали на деревах у тропічних лісах. Припускають, що через погіршення кліматичних умов площа тропічних лісів зменшилася. Частина дріопітеків залишилася у лісах. Від них виникли шимпанзе і горила.
Інші дріопітеки змушені були залишити ліси і оселитися у саваннах та степах. Від них виникли австралопітеки – південні мавпи. Ймовірно, що прямоходіння з’явилося через необхідність пристосування до навколишнього середовища – у високій траві саванни на двох лапах ходити було зручніше, тому що огляд був кращим. Передні лапи стали не «потрібні». Давня мудрість говорить: природа пустоти не терпить. Австралопітеки взяли до передніх лап перші знаряддя – палки, камені, кістки тварин. З їхньою допомогою можна було дістати плоди з дерев, викопати смачний корінець; каміння можна було кидати у ворогів.
Від австралопітеків пішли давні викопні люди: пітекантроп, синантроп та гейдельберзька людина. Два останні види вимерли з часом, а пітекантропи – мавпи-люди – продовжували розвиватися.
У подальшому розвитку людини виділяють декілька етапів: Людина вміла, Людина прямоходяча, Людина розумна. На етапі Людини вмілої людиноподібні мавпи зробили перший значний крок у бік людини. Вони навчилися самостійно виготовляти знаряддя праці. Звісно, то були примітивні знаряддя – кам’яні різаки, рубила, що виготовлялися шляхом відбиванням каменів один від одного, кам’яні скребки, сокири. Але мавпи й навіть такого не вміли робити! За допомогою цих інструментів можна було різати м’ясо, викопувати коріння, загострювати дерев’яні палки, розбивати міцні кістки тварин. Полювати стало значно легше.
Не виключено, що на цій стадії людина вже вміла будувати будинки з гілок дерев. Можливо, що Людина вміла використовувала вогонь для власних потреб.
Людина вміла вимерла, але перед цим від неї відокремився інший вид – Людина прямоходяча. Він був більший, мозок його також був більшим за розмірами. Знаряддя його були більш досконалі. Полювали Люди прямо ходячі за допомогою загостреного списа, використовували вогонь, будували достатньо міцні хатини.
Подальший розвиток знову пішов подвійним шляхом. Від Людини прямоходячої розпочався новий вид – Людина розумна, а прямо ходяча також вимерла. До виду «Людина розумна» відносимося ми з вами й усі люди, які мешкають на планеті Земля.
Але не поспішайте. Людина розумна пройшла ще дуже довготривалий шлях, перш ніж став схожим на сучасну людину.
Давні Люди розумні поділилися на декілька видів, які розвивалися різними шляхами. Найвідомішим видом Людини розумної є Неандерталець. Неандерталець – це тупикова гілка еволюції. Поширилися вони на території сучасної Європи, де у ті часи розпочиналося глобальне похолодання, тому вони жили у печерах або у хатинках, утеплених шкірами вбитих тварин. Окрім цього, помешкання обігрівалися вогнищем. Неандертальці гуртом полювали на крупних тварин – мамонтів, печерних ведмедів. Від тварин вони брали не тільки шкіри – також використовували жили замість ниток для пошиття примітивного одягу. І все ж-таки, неандертальці вимерли – вони виявилися нездатні до подальшого розвитку, отже, і до виживання.
Інший вид Людини розумної продовжив розвиток і з часом від неї утворилася нова людина. До цього виду належить Кроманьйонець – він вже був дуже схожим на сучасну людину. Кроманьйонці навчилися робити знаряддя не тільки з каміння, а з рогів та кісток тварин. У поселеннях кроманьйонців були знайдені кістяні голки і гарпуни. Але найголовніше – у кроманьйонців виникло найперше мистецтво, і це був другий, незворотній крок уперед давньої людини. Наскальні малюнки, знайдені у печерах, вражають лаконічністю та завершеністю. На них зображені мисливці, тварини. У більшості випадків малюнки мали ритуальний характер. На зупинках кроманьйонців були знайдені прикраси – різноманітні намиста, виготовлені з рогів та кісток. У цей час були приручені собаки, тому не дивно, що собаки – друзі людини. Навіть важко собі уявити, як давно ми існуємо поруч!
Наступний ступінь – сучасна людина приблизно у тому ж вигляді, у якому вона існує й досі. Історію людини прийнято умовно поділяти на камінне, бронзове, залізне століття і на Новий час. Камінне століття поділяється на палеоліт, середній (мезоліт), новий (неоліт). Палеоліт продовжувався від моменту виникнення людини приблизно 1-2 мільйони років тому до 10 тисячоліття до нашої ери. Не варто дивуватися, що ці проміжки часу такі «розмиті». Коли йде мова про настільки віддалені у часі і невловимі процеси дуже важко назвати не тільки рік або століття, а підчас і тисячоліття. Більше того – дискусії про тривалість і межі четвертинного періоду тривають і досі, особливо вражає те, наскільки суттєво розходяться вчені у визначенні тривалості цього періоду в історії людства.
За деякими версіями антропоген триває від 600 000 років до 2 500 000 або 3 500 000 років.
Пітекантропи належать до раннього неоліту. Залишки кісток були знайдені в Африці, Азії, Європі. Кроманьйонець належить до переходу від пізнього палеоліту до раннього мезоліту. Мезоліт включає відрізок часу від 10 до приблизно 7-5 століття до нашої ери. У цей час людина оволодіває луком та стрілами, активно займається рибальством. У мезоліті з’являються перші човни.
Неоліт охоплює період приблизно від 8 до 3-4 століття до нашої ери. У неоліті відбувається перехід від збирального до виробничого господарства. З’являється орне землеробство та скотарство, глиняний посуд, ткацтво, прядіння. Суспільні відносини мають характер первісного стада, потім – родовий первісний общинний устрій.
Бронзове століття, яке камінне, припадає на кінець ІV – початок V століття до нашої ери. Для цього періоду було характерна поява бронзової металургії, знарядь та зброї, виготовленої з цього матеріалу. У бронзовому столітті виникло кочове скотарство, поливне землеробство, писемність, рабовласницькі цивілізації на Близькому Сході, Китаї, Південній Америці.
Залізне століття змінило бронзове приблизно на початку
І тисячоліття до нашої ери. У цей час розвивається металургія заліза, що надає потужного поштовху виробництву і прискорює суспільний розвиток. У залізному столітті у більшості народів Євразії первісний общинний устрій змінюється класовим суспільством. Але необхідно пам’ятати, що маючи на увазі розвиток, йдеться про середній, узагальнений рівень, у той час як в одному місці розвиток відбувався повільно, а в іншому – стрімко.
У наш час збереглися племена, що з невідомих причин залишилися на рівні первісного общинного ладу. Таких племен чимало, наприклад, в Африці. Можливо, це зумовлено тим, що сприятливий клімат і тваринне різноманіття не встановлювали людині занадто високих вимог до виживання, не вимагали від неї пошуку нових ефективних шляхів розвитку. Але такі племена зустрічаються і в суворих природних умовах, отже, остаточної відповіді на питання про причини існування таких племен ми не маємо.
Наша подорож у давні часи завершується. Сучасна людина остаточно сформувалася і розпочала стрімкий розвиток. Як людина займає всього лише декілька «хвилин» в історії Землі взагалі, так і сучасна людина займає лічені «секунди» в історії людства. Палеоліт – самий тривалий період антропогену. Але природа вміє чекати. Вона нікуди не поспішає.
Ми говорили про те, як людство поступово відкривало для себе простори Всесвіту. Шлях відкриттів був важким, але після довготривалих століть пошуку і пізнання, ми можемо сказати, що нога людини торкалася поверхні Місяця. Хіба це не досягнення для людини, яка колись вважала, що Земля пласка, а Сонце, Місяць, зірки – лише картини, намальовані на небесному склепінні? Та потрібно згадати також і про не менш складний шлях, на якому людина відкривала для себе рідну Землю, що була такою ж невідомою, як Всесвіт.
Карти, укладені першими географами ще до нашої ери, були зовсім не схожі на ті, які ми звикли бачити. На них посередині величезного океану притискалися один до одного лише три материки, та навіть їхні обриси сучасна людина не змогла б упізнати – Європа, Азія і Лівія (так у ті далекі часи називали Африку). Інших частин світу на карті взагалі не було. Що говорити про інші материки, якщо про свій власний материк його мешканці мали надзвичайно невиразні уявлення.
Людина продовжувала наполегливо досліджувати Землю, дізнавався усе більше й більше, поступово були відкриті острови, архіпелаги, материки, зображення яких заповнюють сучасні географічні карти. Давайте поговоримо про експедиції, з яких розпочалася епоха Великих географічних відкриттів.
У другій половині ХІІІ століття італійський мандрівник Марко Поло здійснив подорож до Китаю, де він прожив 17 років. Після повернення додому з його слів була записана книга, що стала першим джерелом знань для європейців про країни Центральної, Східної та Південної Азії.
У ХV столітті тверський купець Афанасій Нікітін здійснив подорож до Індії та Персії, а на зворотному шляху відвідав африканське узбережжя, Маскат, Туреччину. Він уклав із подорожніх записів книжку «Подорож за три моря», що також стала джерелом цінної інформації про відвідані їм країни.
Наприкінці ХV століття португальський дослідник Васко де Гама здійснив морську подорож до Індії. Він проплив від Лісабона й назад, тим самим проклавши морський шлях з Європи до Південної Азії, обігнувши Африку. Згодом де Гама ще двічі плавав в Індію.
У першій половині ХVІ століття португальський мореплавець Фернан Магеллан здійснив першу у світі кругосвітню подорож.
На самому початку ХІХ століття російський адмірал і вчений Іван Крузенштерн здійснив кругосвітню подорож.
Але найголовнішими відкриттями були, звичайно ж, відкриття материків. Одне з найвизначніших – це відкриття Америки. Наприкінці ХV століття мореплавець Христофор Колумб, уродженець Генуї, очолив іспанську експедицію мета якої полягала у знаходженні найкоротшого шляху до Індії. Три каравели: Санта Марія, Пінта, Нін’я, – відправилися у подорож. Вони перетнули Атлантичний океан і через три місяці 12 жовтня 1492 року досягли землі острова Сан-Сальвадор. Ця дата вважається днем офіційного відкриття Америки. Але сам Колумб цього не зрозумів. Спочатку він вирішив, що досягнув Індії, але потім з’ясувалося, що Земля, на яку вони потрапили, – острів. Через цю помилку Колумб назвав місцевих мешканців «індіанці».
Експедиція продовжила плавання і відкрила ще декілька островів (сучасні Багамські острови, Куба, Гаїті). Навесні наступного року Колумб та його команда припливли додому. Колумб здійснив ще три подорожі до Америки, відкрив Великі Антильські та частину Малих Антильських островів, узбережжя Південної та Центральної Америки. Але він так і не дізнався, що відкрив новий материк, не зміг оцінити масштабу власного відкриття. Колумб вирішив, що досягнув Азії.
Наступний крок у відкритті Америки належить флорентійцю Америго Веспуччі. У складі іспанських і португальських експедицій 1499-1504 років він здійснив декілька подорожей до берегів Південної Америки. На відміну від Колумба він зрозумів, що відкрита ним земля може бути новим, невідомим материком і висловив своє припущення, назвавши відкриті землі Новим Світом. Припущення Веспуччі виявилося правильним. У 1507 році лотарінгський картограф Вальтземюллер дав назву новому континенту на честь Америго Веспуччі – Америка.
Відкриття Австралії було не менш цікавим. Багато століть назад виникла легенда про існування невідомого материка, який розміщений далеко на Півдні – міфічній Південній Землі, густозаселеній, надра якої багаті золотом, алмазами, перлинами. Ніхто не бачив її, але ця думка надзвичайно міцно трималася у свідомості людей. Іноді невідому землю навіть наносили на карту з підписом: Невідома Південна Земля. Звичайно, багато хто намагався досягти берегів казкового материка.
У ХVІ столітті була відкрита Нова Гвінея – другий за величиною острів після Гренландії. Спочатку географи вважали, що Нова Гвінея – півострів, частина невідомої Південної Землі, яку, нарешті, вдалося знайти. Невдовзі острів дослідили й виправили помилку. Хоча справжній материк знаходився зовсім недалеко, до нього тоді так і не змогли дістатися.
У 1606 році голландський мореплавець Вільям Янсзон першим дістався берегів Австралії, але, як і Колумб, так ніколи і не дізнався, що відкрив новий материк. Він не тільки потрапив не берег, а дослідив материк на 300 кілометрів у глибину. Янсзон вважав, що досліджував береги Нової Гвінеї. Після нього ще декілька експедицій вивчали узбережжя Австралії на півдні, півночі, заході, зробили детальні описи її землі і дивовижних тварин. Цю землю назвали Новою Голландією і вважалися частиною нової землі.
Остаточну крапку у дослідженні Австралії поставив у ХVІІІ столітті англієць Джеймс Кук. Це був невтомний дослідник, який здійснив три подорожі навколо світу і відкрив чимало островів у Тихому Океані. Під час його першої експедиції він з’ясував, що Нова Зеландія – це острів, відкрив Великий Бар’єрний Риф і досягнув східного узбережжя Австралії. Він ретельно його дослідив і дійшов висновку, що це – самостійний материк.
Друга експедиція Кука дісталася 71о південної широти, але легендарної землі так і не дісталася. Але на згадку про мрію материку дали назву – Австралія, що означає «Південний». Джеймс Кук до кінця залишався вірним собі. У третій експедиції він дістався і ретельно вивчив північно-західне узбережжя Північної Америки, відкрив Гавайські острови і у процесі їх дослідження загинув від рук гавайців.
Останньою на початку ХІХ століття російськими мореплавцями була відкрита Антарктида. Це відкриття здійснила антарктична експедиція Ф.Ф. Беллінсгаузена на двох шлюпах – «Восток», під керівництвом самого Беллінсгаузена та «Мирный», котрим керував адмірал М.П. Лазарєв. Шлюп – це судно з прямими вітрилами й трьома щаблями. У січні 1820 року вони відкрили новий материк – Антарктиду. Під час експедиції було також відкрито острови у Атлантичному та Тихому океані. Необхідно зазначити, що Беллінсгаузен брав участь у навколосвітній подорожі Крузенштерна. Беллінсгаузен і Лазарєв неодноразово підходили до берегів нового материка, але через кригу вони не могли пристати до узбережжя.
Вперше на берег Антарктиди зійшли норвежці: капітан Леонардо Кристенсен і природодослідник Карстен Борхгревінк. Борхгревінк не мав коштів на організацію експедиції, тому він висловив прохання капітанові китобійної шхуни «Антарктик», яка йшла на розвідку звіробійних промислів за південним полярним колом, про те, щоб його взяли на борт. Він стає рядовим членом екіпажу, матросом, витримує усі труднощі важкого плавання, відшукуючи при цьому хвилини для наукових спостережень.
При наближенні вільної від криги ділянки суходолу – мису Адер – Борхгревінк вмовляє капітана, Леонардо Кристенсена, провести висадку на антарктичний берег. Розуміючи історичність моменту, шкіпер спеціально став на ніс шлюпки і першим ступив на суху поверхню, але Карстен Борхгревінк скочив раніше, просто у воду на мілині. Пізніше шановні вчені мужі-географи дійшли однозначного висновку: позаяк шельф – це частина материка, то першість за Борхгревінком. Але це потім, а тоді він за лічені години встиг описати антарктичний лишайник, зробити замальовку, зібрати зразки порід і помітити у воді медузу.
Борхгревінк згодом організував поблизу мису Адер перші антарктичні зимівлі і зробив опис льодяного бар’єру Роса.
На початку ХХ століття, у 1909 році американський полярний дослідник адмірал Роберт Едвін Пірі перетнув Гренландію і на собачих упряжках вперше досяг Північного полюса. На його честь названо півострів на півночі Гренландії – Земля Пірі.
Першу експедицію на Північний полюс Пірі розпочав у 1905 році. Пірі досяг 87°08’ північної широти. Так далеко на північ не заходила жодна людина. Щоб рухатись далі до полюса, не вистачало продуктів, а сили людей були виснажені.
Улітку 1908 року, вирушаючи у нову експедицію, Пірі твердо вирішив, що ця подорож буде для нього останньою. В експедиції брала участь 21 людина. Досвід підказував Пірі, що вийти переможцем в єдиноборстві з суворою природою він зможе тільки за допомогою ескімосів. Тому корабель Пірі «Рузвельт» заходив у селища на березі Гренландії, де Пірі вербував ескімосів. Навесні Пірі вийшов у похід до полюса.
Попереду головної полюсної партії рухались допоміжні загони, які ставили снігові будиночки і влаштовували склади продовольства. Як тільки експедиція ступила на багаторічну кригу, вона зустріла важкі тороси і нагромадження криги, і дорогу довелось прорубувати льодорубами. Потім почали траплятись серйозніші перешкоди – тріщини та розводдя. По кілька днів подорожні чекали біля краю ополонки, поки вона зімкнеться або відкрита вода затягнеться молодим льодом. Тоді, ризикуючи життям, вони швидко перебирались на інший бік розводдя й продовжували йти до полюса.
Часом здіймались снігові бурі, температура повітря іноді падала нижче за -50°С. На морозі гас ставав білим і в’язким. З кожним днем дорога ставала все важчою. Незліченні розводдя змінювались торосистою кригою, і рух по ній виснажував людей і собак. Сани часто ламались; доводилось зупинятися і з решток двох поламаних робити одні сани. Коли не ставало терпіння чекати біля краю чергової ополонки, вирубували льодову брилу і переправлялись на ній, як на поромі, на другий бік розводдя. По дорозі зрідка траплялись білі ведмеді і песці, а у воді – тюлені. Для останньої, вирішальної, атаки на полюс Роберт Пірі відібрав п’ять чоловік: чотирьох ескімосів і свого вірного супутника, учасника більшості його експедицій афроамериканця Хенсона.
6 квітня 1909 року він записав: «Північний полюс нарешті завойовано. Моя мрія і мета двадцяти років життя перетворилася на дійсність». Наступного дня він кілька разів визначав своє місцезнаходження. В результаті цієї роботи він, нарешті, знайшов ту цікаву точку земної кулі, де північ, південь, схід і захід зливаються воєдино. На полюсі Пірі пробув 30 годин. Довше затримуватись було нерозумно: попереду лежав нелегкий шлях назад. На всю дорогу до полюса й назад пішло 53 дні. За цей час Пірі пройшов відстань, що приблизно дорівнює 1600 км. Сенсаційний успіх Пірі приніс йому заслужену славу, але перед великим мандрівником постали деякі нові труднощі. Справа в тому, що у вересні 1909 року Фредерік Альберт Кук заявив, що він досяг північного полюса ще у 1908 році. Суперечки з цього приводу тривають і донині. Незважаючи на це, Роберт Пірі став національним героєм США, а у 1911 році він отримав звання контр-адмірала.
Через два роки Руал Амундсен першим досягнув Південного полюса.
Амундсен розпочав свою експедицію на Північний полюс, але вже після початку подорожі було отримано повідомлення про відкриття північного полюса Робертом Пірі. Ця новина була серйозним ударом для Амундсена. Проте відступати було пізно. Коли мандрівник вийшов в море, він змінив свій план і попрямував не на північ, як про це він заявляв офіційно, а на південь, щоб спробувати відкрити Південний полюс. Про своє рішення він оголосив команді несподівано, коли його корабель «Фрам» вже був в Атлантичному океані.
«Фрам» дійшов до своєї останньої відправної бази у Китовій бухті на південно-західному узбережжі Африки 14 січня 1911 року. Поповнивши запаси, експедиція попрямувала на південний схід. Амундсен прагнув увійти в море Роса, яке найглибше серед інших врізається в континент Антарктиди. На березі Антарктиди Амундсен розбив табір і вирішив влаштуватись на зимівлю, відіславши «Фрам» у нижчі широти. Решта літа пішла на організацію трьох продовольчих складів по дорозі до полюса. По обидва боки від кожного складу мандрівники поставили високі жердини з прапорами, щоб зручніше їх було знайти, повертаючись назад. Довга полярна ніч пройшла, і весну мандрівники зустріли бадьорими і здоровими. Вони почали готуватись до походу на полюс.
14 жовтня 1911 року, Амундсен разом з чотирма товаришами вирушили на нартах, запряжених собаками, до південного полюса. Погода сприяла мандрівникам. Собачі запряги рухались дуже швидко. Дорогою влаштовували нові продовольчі склади. На 85° південної широти дорогу заступили гори. Сходження на гори по зледенілих схилах дуже сповільнювало рух. Нарешті учасники експедиції опинились на великому льодовику. На висоті близько 3000 м над рівнем моря мандрівники вбили 24 собаки. Їх м’ясо повинно було служити їжею для людей та інших собак.
Чим вище підіймались мандрівники, тим гіршою ставала погода. Коли вони досягли відмітки 5600 м і зупинились ночувати, здійнявся буран, що тривав декілька днів. Але з загальної згоди було вирішено не чекати закінчення бурану, а йти далі. Тільки недалеко від полюса закінчились пасма гір, і перед мандрівниками відкрилось досить рівне плоскогір’я.
14 грудня 1911 року учасники експедиції досягли полюса. Він був, за вимірюваннями Амундсена, на висоті близько 3000 м над рівнем океану. Зібравшись у коло, мандрівники привітали один одного з перемогою і встановили норвезький прапор. Але, щоб їх не звинуватили в тому, що вони не дібрались до самого полюса, двоє членів експедиції пройшли ще сім кілометрів.
Три доби мандрівники пробули на полюсі, проводячи спостереження. Стояла гарна, сонячна погода. Збираючись назад, в палатці Амундсен залишив листа норвезькому королю з коротким звітом про похід і лаконічне послання своєму супернику – Роберту Скотту. Потім Амундсен та його супутники благополучно повернулись на свою базу, у бухту Китову, де вже чекав «Фрам», щоб відвезти їх на батьківщину.
Через місяць, 18 січня 1912 року, до норвезької палатки на Південному полюсі підійшла полюсна експедиція Роберта Скотта. На зворотному шляху Скотт і чотири його товариші загинули в льодовій пустелі від виснаження та холоду. Дехто говорить, що основною причиною загибелі Скотта і його товаришів був моральний занепад від того, що вони прийшли на Південний полюс не першими.
У Норвегії Амундсену влаштували урочистий прийом як національному героєві.
Через 15 років він керував першим перельотом через Південний полюс на дирижаблі. Руал Амундсен загинув у 1928 році при рятуванні італійської експедиції, яка відправилась до Північного полюса на дирижаблі «Італія». Мандрівнику було 56 років.
«Сила волі - перша і найважливіша риса умілого дослідника», – стверджував Руал Амундсен.