Права та обов’язки батьків і дітей

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку.

Батьки і діти зобов’язані надавати один одному взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу.

Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей.

Батьки користуються рівними правами та мають рівні обов’язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.

Права та обов’язки батьків і дітей поділяються на особисті та майнові. До особистих прав і обов’язків батьків належать:

– право й обов’язок батьків визначати ім’я, по батькові, прізвище, громадянство дитини;

– право та обов’язок батьків на представництво від імені дітей;

– право й обов’язок батьків визначати місце проживання дитини;

– право батьків на відібрання дітей у осіб, які їх незаконно утримують;

– право і обов’язок батьків на виховання своїх дітей.

Батьки мають право і зобов’язані виховувати своїх дітей, піклуватися про їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці. При неналежному виконанні (одним з батьків) обов’язків щодо виховання або при зловживанні батьківськими правами діти мають право звернутися до органів опіки і піклування за захистом своїх прав та інтересів. Органи опіки і піклування надають допомогу батькам у вихованні дітей і перевіряють виконання покладених на них обов’язків щодо виховання дітей.

Особисті права та обов’язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов’язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

За неналежне виконання або невиконання батьківських прав і обов’язків допускається позбавлення батьківських прав, а також обмеження їх здійснення.

Майнові правовідносини між батьками і дітьми складаються з двох груп: до першої відносяться різноманітні зв’язки батьків і дітей з приводу майна, що знаходиться у сфері володіння сім’ї, до другої – аліментні зобов’язання батьків і дітей.

За життя батьків діти не мають права на майно батьків, так само і батьки не мають права на майно дітей. Таким чином, батьки мають права на те майно, що належить їм, а саме: можуть його продати, подарувати, не запитуючи згоди дітей. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх особисту відповідальність за свої борги: батьки не відповідають за зобов’язаннями своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не відповідають за зобов’язаннями батьків.

Якщо у неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки керують ним, тобто фактично виконують права і обов’язки власників майна, діючи в інтересах дітей. Проте вони не можуть передавати майно, що належить їх неповнолітнім дітям, іншим особам у власність (дарувати, заповідати).

Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей (неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх), які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов’язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.

Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про батьків і надавати їм матеріальну допомогу. У більшості випадків повнолітні діти добровільно надають своїм батькам матеріальну допомогу. Якщо діти відмовляються добровільно утримувати своїх батьків, то батьки, які потребують допомоги, мають право звернутися до суду із заявою про примусове стягнення аліментів з повнолітніх дітей на своє утримання.
Розмір аліментів на дітей чи батьків визначається судом.

Як змінити ім'я

Від народження людині дають ім'я, яке складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не передбачено законом або звичаями національної меншини, до якої належить людина. Згідно зі ст. 28 Цивільного кодексу, фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Міністерство юстиції своїм роз'ясненням від 04.01.2011 р. роз'яснило порядок зміни прізвища, власного імені та по батькові громадян України.

Відповідно до ст. 16 Закону «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація зміни імені проводиться лише для громадян України.

Незалежно від того, хто зареєстрував людину під певним ім'ям, ст. 295 Цивільного кодексу надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, на свій розсуд змінити прізвище або власне ім'я.

За досягнення чотирнадцяти років фізична особа має право змінити своє прізвище або власне ім'я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо:

· другий з батьків помер;

· визнаний безвісти зниклим;

· оголошений померлим;

· визнаний обмежено дієздатним, недієздатним;

· позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини;

· якщо відомості про батька (матір) дитини вилучені з актового запису про її народження;

· якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері.

Якщо над особою, що досягла чотирнадцяти років, встановлено опіку, зміна прізвища або власного імені такої особи здійснюється за згодою піклувальника.

Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на зміну по батькові у разі зміни її батьком свого власного імені.

Державна реєстрація зміни імені проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за заявою фізичної особи, яка досягла віку, встановленого законом, за місцем її проживання за наявності в архівах актів цивільного стану відповідних актових записів цивільного стану та відомостей в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян.

Особа, яка бажає змінити своє ім'я, звертається з письмовою заявою і пред'являє паспорт громадянина України. Коли заявник постійно мешкає за кордоном, пред'являє паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Щоб змінити ім'я фізичної особи, яка досягла чотирнадцятирічного віку, разом з відповідною заявою подається свідоцтво про народження, довідка з місця проживання та заява в письмовій формі батьків (одного з батьків) або піклувальника про надання згоди на зміну імені.

До заяви про зміну імені необхідно додати:

· свідоцтво про народження заявника;

· свідоцтво про шлюб (у випадку, коли заявник перебуває у шлюбі);

· свідоцтво про розірвання шлюбу (у разі, коли шлюб розірвано);

· свідоцтва про народження дітей (якщо заявник має малолітніх або неповнолітніх дітей);

· свідоцтва про зміну імені заявника, батька чи матері, якщо воно було раніше змінено; фотокартку і квитанцію про сплату державного мита у розмірі 5 грн 10 коп.

За державну реєстрацію повторної зміни імені, не пов'язаної з реєстрацією шлюбу, держмито сплачується у розмірі 51 грн.

Для підтвердження достовірності поданих заявником документів відділ державної реєстрації актів цивільного стану, який прийняв заяву про зміну імені, додає до цих документів повні витяги з Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

Заява про зміну імені відділом державної реєстрації актів цивільного стану розглядається у тримісячний термін від дня її подання.

За поважної причини цей термін може бути продовжено, але не більше, ніж на три місяці.

Розгляд заяви про зміну імені може бути зупинено, якщо виникла потреба у відновленні актових записів цивільного стану та внесення відповідних відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану на підставі документів про зміну імені та висновку органу внутрішніх справ про можливість зміни імені готує висновок про надання дозволу на зміну імені або відмову і надсилає заявнику.

Отримавши дозвіл на зміну імені, заявник у тримісячний термін може звернутися для державної реєстрації зміни імені до відділу державної реєстрації актів цивільного стану, який складає актовий запис про зміну імені. Через три місяці дозвіл на зміну імені втрачає силу.

Відомості про зміну імені підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

Мін'юст звертає увагу на те, що від моменту набрання чинності Закону «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», 27 липня 2010 р., державна реєстрація зміни імені не тягне за собою внесення змін до актових записів цивільного стану, складених щодо особи, яка змінила ім'я, і ​​її малолітніх і неповнолітніх дітей, крім передбачених законом випадків, а також повнолітніх дітей.

Слід наголосити, що заявникові може бути відмовлено в задоволенні заяви про зміну імені за таких підстав:

· піддопитність заявника;

· перебування під адміністративним арештом;

· наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято у встановленому законом порядку; офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення заявника у розшук;

· подання заявником неправдивих відомостей про себе.

Відмова в наданні дозволу на зміну імені може бути в установленому порядку оскаржена у суді.

Реєстрація зміни імені громадян України, які постійно мешкають за кордоном, проводиться дипломатичним представництвом чи консульською установою України після сплати заявником консульського збору.

Дипломатичним представництвом чи консульською установою України заява про зміну імені розглядається у шестимісячний термін від дня її подання.

Кримінальна відповідальність неповнолітніх

Відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли 18-річного віку, передбачена кримінальним, адміністративним та іншим законодавством. Так, кримінальній відповідальності підлягають особи, які до вчинення злочину досягли віку 16 років (ч. 1 ст. 22 Кримінального кодексу України, далі - КК). Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності. Закон також (ч. 2 ст. 22 КК України) передбачає і знижений вік кримінальної відповідальності. Йдеться про осіб у віці від 14 до 16 років. Ці особи підлягають кримінальній відповідальності за такі види злочинів, як: вбивство (ст.ст. 115-117 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, частина третя статтей 345, 346, 350, 377, 398), зґвалтування (ст. 152), хуліганство (ст. 296) та інші. Зниження віку кримінальної відповідальності законодавець обумовив перш за все тим, що особа уже в 14-річному віці усвідомлює суспільну небезпечність і протиправність злочинів, які вказані в ч. 2 ст. 22 КК . Крім того, серед підлітків ці злочини досить поширені, і більшість з них тяжкі, представляють підвищену суспільну небезпечність. Особи у віці від 11 до 14 років не можуть бути суб’єктами злочину, оскільки не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Проте, ч. 2 ст. 97 КК визначає, що до цих осіб все ж таки можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру з дотриманням таких умов: по-перше, неповнолітньому виповнилось 11 років; по-друге, ця особа вчинила діяння, що підпадає під ознаки злочину, передбаченого особливою частиною КК. Згідно ст. 105 КК неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Відповідно до ст. 98 КК, до неповнолітніх застосовуються лише такі основні види покарань: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк. Отже, відносно неповнолітніх не можуть застосовуватися: конфіскація майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні.