Види, періоди та етапи реабілітації

Завданпя та мета реабілітації

Головні завдання реабілітації:

— відновити функції органів або системи (повністю або частково);

— пристосувати хворого до повсякденного життя і праці;

— залучити його до трудового процесу;

— здійснювати диспансерний нагляд за реабілітованими.

Основна мета реабілітації — адаптувати пацієнта до праці на попередньому робочому місці. В інших випадках метою реабілітації є перекваліфікація і праця на тому самому підприємстві, а в разі неможливості — перекваліфікація в реабілітаційному центрі та працевлаштування відповідно до нової професії і стану людини.

У педіатрії мета реабілітації не зводиться тільки до повернен­ня дитини до такого стану, який у неї був перед захворюванням, та до дитячого колективу. Потрібно розвинути в дитини фізичні та психічні здібності відповідно до віку.

Принципи реабілітації

Реабілітація буде малоефективною, якщо не дотримуватися декількох основних її принципів.

— Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше відновити функції організму, запобігти ускладненням і в разі розвитку інвалідності намагатися долати її на перших ета­пах лікування.

— Безперервність реабілітаційних заходів. Цей принцип є ос­новою ефективності реабілітації, тому що тільки безперервність та поетапна черговість реабілітаційних заходів — запорука ско­рочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування та тривале матеріальне утримання інвалідів.

— Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря реабілітацію проводять й інші фахівці: соціолог, психолог, педагог, юрист та ін.

— Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми складають індивідуально для кожного хворого чи інва­ліда з урахуванням його загального стану, особливостей перебігу хвороби, вихідного рівня фізичного стану, віку, статі, професії.

— Необхідність реабілітації в колективі. Проходження реа­білітації разом з іншими хворими чи інвалідами формує в пацієн­та почуття члена колективу, морально підтримує його, нівелює дискомфорт, пов'язаний з наслідками захворювання. Добре став­лення оточуючих запалює і надає впевненості у своїх силах і сприяє швидкому одужанню.

— Повернення хворого чи інваліда до активної праці — основ­на мета реабілітації: зробити людину матеріально незалежною, морально задоволеною, психічно стійкою, активним учасником громадського життя

Види, періоди та етапи реабілітації

Реабілітацію поділяють на три взаємопов'язані види — медич­ну, соціальну, або побутову, та професійну, або виробничу. Вони мають розгалуження і свої специфічні завдання.

Медична реабілітація є фундаментом реабілітаційного про­цесу. Від її ефективності залежить застосування подальших видів реабілітації, їхня тривалість і обсяг. Медична реабілітація спрямована на відновлення здоров'я, усунення патологічного процесу, запобігання ускладненням, відновлення або часткову компенсацію порушених функцій, протидію інвалідності, підго­товку тих, що одужують, та інвалідів до побутових і трудових навантажень. Реабілітація завершується переважно в медичних закладах.

Складовою частиною медичної реабілітації є реабілітація фізична. Вона мобілізує резервні сили організму, активізує його захисні й пристосувальні механізми, запобігає ускладненням, при­скорює відновлення функцій органів і систем, уражених хворо­бою чи травмою, скорочує терміни клінічного та функціонально­го відновлення, адаптує до фізичних навантажень, тренує й за­гартовує організм, відновлює працездатність.

Одночасно з фізичною реабілітацією проводиться психологіч­на підготовка хворого до подолання труднощів, пов'язаних із хво­робою та можливими її наслідками, до необхідної адаптації, реа­даптації або перекваліфікації. Ця підготовка передує трудотерапії, що починається під час медичної реабілітації.

У медичній реабілітації, згідно з рекомендаціями експертів ВООЗ, розрізняють два періоди: лікарняний та післялікарняний. У кожного з них є певні етапи. Лікарняний період включає І етап реабілітації, а післялікарняний — II і III етапи.

І етап реабілітації — лікарняний (стаціонарний) — розпочи­нається в лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає для хворого програму реабілітації. Вона містить терапевтичні або хірургічні методи лікування і спрямована на ліквідацію чи змен­шення активності патологічного процесу, запобігання ускладнен­ням та розвитку тимчасових або постійних компенсацій, віднов­лення функцій органів і систем, уражених хворобою, поступову фізичну активізацію хворого. На цьому етапі у відновному ліку­ванні застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, засоби фізіотерапії, елементи трудотерапії, визначають функціональний стан хворого, резерви його організму і наприкінці етапу коригують і накреслюють подальшу програму реабілітацій­них заходів.

ІІ етап реабілітації — поліклінічний, або реабілітаційний, санаторний. Він розпочинається після виписування хворого зі ста­ціонару в поліклініці, реабілітаційному центрі, санаторії в умо­вах поліпшення й стабілізації стану хворого у разі значного роз­ширення рухової активності. На цьому етапі переважає фізична реабілітація, для чого використовують усі її засоби. Основну ува­гу в програмі реабілітації приділяють поступовому збільшенню фізичних навантажень, загальному тренуванню, підвищенню фун­кціональної здатності, загартуванню організму, виявленню резер­вних його можливостей, підготовці пацієнта до трудової діяль­ності, оволодінню (в разі потреби) інвалідними пристроями для самообслуговування, засобами пересування.

Наприкінці періоду, після всебічного обстеження з обов'язко­вим тестуванням фізичного стану, подають висновки щодо функ­ціональних можливостей пацієнта та його готовності до праці. Відповідно до цього людина повертається на своє робоче місце або стає до роботи з меншими фізичними і психічними навантажен­нями. У разі значних залишкових функціональних порушень та анатомічних дефектів пацієнтам пропонують перекваліфікувати­ся, роботу вдома, а при глибоких тяжких і незворотних змінах з ними проводять подальше розширення зони самообслуговування і побутових навичок.

ІІ етап реабілітації — диспансерний. Основною метою цьо­го етапу є нагляд за реабілітованим, підтримка і поліпшення його фізичного стану й працездатності. Програма передбачає про­філактичні заходи, періодичні перебування в санаторії, заняття фізичними вправами в кабінетах лікувальної фізкультури, гру­пах здоров'я, самостійно; медичні обстеження з проведенням тестів з фізичним навантаженням для визначення функціональ­них можливостей організму. Останні дають об'єктивні показни­ки для обґрунтованих рекомендацій щодо адекватності викону­ваної роботи, змін умов праці, перекваліфікації і загалом спосо­бу життя.

На всіх етапах реабілітації, а особливо на II і III, велику роль відведено роботі психологів, педагогів, соціологів, юристів, спря­мованій на адаптацію людини до того стану, в якому вона опини­лася, на розв'язання питань професійної працездатності, працев­лаштування, умови праці й побуту, надання інвалідам технічних засобів, встун до товариств і об'єднань, у тому числі й спортив них. Незалежно від етапу реабілітації з пацієнтом постійно пра­цюють реабілітологи, які періодично переглядають і коригують її програму з урахуванням досягнутого ефекту.

Таким чином, принципова схема сучасної системи медичної реабілітації виглядає так: лікарня — поліклініка (або реабілітацій­ний центр, санаторій) — диспансер. Ця система застосовується в разі тяжких захворювань та травм і станів організму, що можуть призвести до інвалідності й непрацездатності. Безперечно, що за­лежно від патології кожний етап має свої особливості і не завжди всі вони будуть задіяні в процесі відновного лікування. Це пов'я­зано з тяжкістю, характером і клінічним перебігом захворюван­ня або травми, терапевтичним чи хірургічним методом лікуван­ня, прогнозом виходу з хвороби.

Соціальна, або побутова, реабілітація. Це державно-гро­мадські дії, спрямовані на повернення людини до активного жит­тя та праці, правовий і матеріальний захист її існування.

Основною метою для пацієнтів з тяжкими травмами, психіч­ними захворюваннями, ураженням нервової системи та деяки­ми іншими захворюваннями, ампутованих є розвиток навичок щодо самообслуговування. У цьому процесі великого значення набуває спільна робота реабілітолога, фахівця з трудотерапії та психолога.

Професійна, або виробнича, реабілітація. Основна мета її — підготувати пацієнта до праці. Реабілітолог, фахівці з трудоте­рапії, психологи, педагоги, соціологи, юристи проводять роботу з адаптації або перекваліфікації з подальшим працевлаштуванням пацієнта.

Рішення про повернення пацієнта до його попередньої роботи чи створення легших умов праці приймає лікарсько-консульта- тивна комісія (ЛКК). У разі обмеження працездатності комісія скеровує хворих до медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) для встановлення інвалідності та визначення можливості працю­вати. Висновки ЛКК та МСЕК про умови й характер праці, тимча­сове обмеження працездатності в нашій державі є обов'язковими для адміністрацій підприємств, установ та організацій незалеж­но від форми власності.

2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Фізична реабілітація — це застосування з лікувальною та профілактичною метою фізичних вправ і природних чинників у комплексному процесі відновлення здоров'я, фізичного стану та працездатності хворих та інвалідів. Вона є невід'ємною складо­вою частиною медичної реабілітації і застосовується на всіх її пе­ріодах та етапах у соціальній та професійній реабілітації. Її засо­би: лікувальна фізична культура, лікувальний масаж, фізіотера­пія, механотерапія, трудотерапія. Призначення засобів фізичної реабілітації, послідовність застосування її форм і методів залежить від особливостей перебігу захворювання, загального стану хворо­го, періоду та етапу реабілітації, рухового режиму. Серед засобів фізичної реабілітації найбільша частка припадає на лікувальну фізичну культуру (ЛФК).

Лікувальна фізична культура — метод лікування, що викори­стовує засоби і принципи фізичної культури для лікування захво­рювань та ушкоджень, запобігання їх загостренням і ускладнен­ням, для відновлення здоров'я і працездатності хворих та інвалідів.

Головним засобом ЛФК є фізичні вправи. їх основою є м'язо­ва діяльність, біологічна роль якої має надзвичайно велике зна­чення в житті людини. Існує безпосередня залежність і тісні взає­мозв'язки між м'язовою роботою і діяльністю внутрішніх органів, нормальним функціонуванням центральної нервової системи (ЦНС), які створилися й розвинулися в процесі еволюції. З огляду на це, зниження рухової активності (гіподинамія) при­зводить до порушень функціонального стану організму і виник­нення хворобливих змін у серцево-судинній, дихальній, травній та інших системах.

Головною особливістю, яка виділяє ЛФК з усіх інших методів лікування, є свідома й активна участь хворого в процесі лікуван­ня фізичними впливами. Хворий, який знає, для чого потрібно застосовувати фізичні вправи, свідомо виконує призначені рухи, інколи зусиллям волі змушує себе перебороти прості лінощі чи неприємні відчуття, які можуть виникнути в процесі виконання вправ, особливо після операцій, травм, опіків. При застосуванні всіх інших методів лікування хворий відносно пасивний, а ін'єкцію, операцію, фізіотерапевтичні процедури, масаж та інші лікувальні дії виконує медичний персонал.

ЛФК показана практично для всіх захворювань і в будь-якому віці. Протипоказаннями є загальний тяжкий стан хворого, гострий період захворювання та його прогресуючий перебіг, сильний біль, загроза тромбоемболії, кровотеча чи можливі появи її у зв'язку з рухами, висока температура і збільшена швидкість осідання еритроцитів (понад 25 мм\год ), інтоксикація,онко.