У судово-психіатричній клініці дуже рідко зустрічаються психогенні галюцинози, при яких основне місце займають слухові галюцинації
Істеричні психози
Маячноподібні (маревні) фантазії - це мінливі, нестійкі фантастичні ідеї, які не складаються у визначену систему. В одних випадках синдром маячноподібних фантазій розвивається гостро на тлі істерично звуженої свідомості. Маячноподібні побудування відрізняються мінливістю, рухливістю, летючістю. Переважають нестійкі ідеї величі, багатства, що у фантастично-гіперболізованій формі відображають прагнення до реабілітації та втечі від тяжкої непереносимої ситуації. Хворі розповідають про свої польоти на інші планети, невичерпні скарби, якими вони володіють, великі відкриття, що мають загальнодержавне значення тощо. На відміну від маячень маячноподібні фантазії характеризуються жвавістю, рухомістю, відсутністю стійкої впевненості хворого в їх достовірності, а також безпосередньою залежністю від зовнішніх обставин. Зміст цих висловлювань протирічить основному тривожному фону настрою, змінюється від зовнішніх моментів, питань лікаря. В інших випадках маячноподібні фантастичні ідеї мають більш складний і стійкий характер, виявляючи тенденцію до систематизації. Такі хворі можуть годинами говорити про свої "проекти", "праці", підкреслюючи, що в порівнянні з "великим значенням" зроблених ними винаходів їх вина мізерна. В період зворотного розвитку реактивного психозу на перший план виступає ситуаційно-обумовлена депресія, фантастичні висловлювання блідніють, пожвавлюючись лише на час хвилювання хворих, що пов'язано з впливом додаткових маячних переживань.
Синдром Ганзера (псевдодеменції) вперше був описаний німецьким психіатром Ганзером у 1987 р. Основними проявами синдрому є гострий виникаючо-присмерковий стан, явища мимомовлення, мимодіяння (невірні відповіді на поставлені запитання і неправильні дії у відповідь), істеричні розлади чутливості й іноді істеричні галюцинації. Явище мимомовлення або мимоговоріння полягає в тому, що хворі не здатні дати правильні відповіді на прості запитання, не можуть назвати рік, числа, не вірно рахують години, пальці в себе на кінцівках, інколи дають прямо протилежні відповіді, називаючи підлогу стелею, ліжко дверима і т. д. У той же час основні ознаки та зміст відповідей залишаються в сенсі запитання, тобто означають години, числа, колір, групи однорідних предметів. Симптом мимодії виявляється тим, що хворий не може виконати звичні дії - вдіти одяг, запалити тощо. Хворобливий стан перебігає гостро і триває кілька днів, після одужання настає амнезія цього періоду.
Псевдодеменцією або неправдивим недоумством називається істеричного типу психогенна реакція, яка виявляється в неправильних відповідях (мимомовленні) та невірних діях (мимодіянні), що демонструють раптове глибоке недоумство, деменцію, яка зникає потім без сліду. На відміну від синдрому Ганзера псевдодеменція виникає на тлі істерично звуженої, але присмерково потьмареної свідомості.
При сучасному терапевтичному втручанні, а іноді й без лікування псевдодеменція піддається редукції за 2-3 тижні та відбувається повне відновлення всіх психічних функцій.
Синдром пуерілізму. Його назва походить від латинської слова puer - хлопчик і означає "впадіння в дитинство". Протікає у формі істерично звуженої свідомості. Найбільш характерними та стійкими симптомами пуерілізму є дитяча мова, дитяча моторика і дитячі емоційні реакції. Хворі своєю поведінкою відтворюють особливості психіки дитини: говорять тонким голосом із примхливими дитячими інтонаціями, по-дитячому будують вислови, сюсюкають, до всіх звертаються на "ти", називають оточуючих "дядечками", "тіточками", використовують зменшувальні форми в назвах предметів та ін. Емоційні реакції також оформляються по-дитячому: хворі примхливі, ображаються, надувають губи, плачуть, коли їм нe дають те, що вони вимагають. Однак у поведінці пуерильних хворих можна помітити відображення всього життєвого досвіду дорослої людини, збереженість окремих навичок і звичок (автоматизованих рухів при прийнятті їжі, палінні). Цим поведінка пуерильних хворих суттєво відрізняється від власне дитячої поведінки. В судово-психіатричній практиці окремі риси пуерилізму, що включаються в клінічну картину інших реактивних психозів, зустрічаються частіше, ніж цілісний пуерильний синдром. Через кілька днів стан пуерилізму, як і псевдодементний стан, переважно закінчується одужанням чи може перейти в ступор або симуляцію.
Синдром "здичавіння" або психічного регресу - це один із найрідкісніших реактивних розладів. Він характеризується розпадом психічних функцій на фоні істерично зміненої свідомості, поведінкою, що відтворює образ "дикої людини". Іноді поряд із розпадом психічних функцій відзначається продуктивна симптоматика у вигляді явищ істеричного перевтілення. Здебільшого хворі знаходяться в стані тривалого психомоторного збудження: вони ходять на чотирьох кінцівках, повзають, їдять просто з підлоги або з миски, без столової ложки, кидаються, ричать, виявляють інші агресивні тенденції. На час одужання проявляється підвищена збудливість, подразливість, іноді є амнезія гострого періоду.
Психогенний ступор має клінічний прояв у повній знерухомленості і мутизмі. Тоді, коли існує психомоторна загальмованість, яка не досягає ступені ступору, говорять про передступорозний стан. Психогенний ступор може виявлятись як самостійна форма реактивного психозу, однотипна на весь термін перебігу захворювання, і як остання його стадія при поступовому поглибленні хворобливого стану. За особливостями психопатологічних проявів можна визначити чотири варіанти ступору: істеричний, депресивний, галюцинаторно-параноїдний, в'ялоастенічний. Найчастіше зустрічається істеричний ступор. У деяких випадках він виникає гостро, як самостійна форма реакції безпосередньо після травмуючої події, переживання (наприклад, арешту). Але, зазвичай, ступор розвивається поступово, фактично як останній етап при зміні різних істеричних синдромів. Основною рисою, що визначає клінічну картину істеричного ступору, є емоційне напруження, що забарвлює всі психопатологічні прояви цього синдрому. Не дивлячись на нерухомість і мутизм, міміка і пантоміміка таких хворих виразні, відображають напружений афект. Вираз обличчя хворого злобний, занепокоєний, іноді ж міміка вказує на застигле страждання, відчай. На тлі психомоторної загальмованості виявляються істеричні симптоми. Нерідко такі хворі вирячують очі, вираз обличчя може мати псевдодементний або пуерильний характер так само, як й окремі стереотипні рухи. Свідомість у хворих цієї групи змінена за типом афективно-звуженої. Хоча хворі тривалий час відмовляються від їжі, їх фізичний стан залишається переважно відносно добрим. Вихід із ступорозного стану може бути раптовим і поступовим.
При депресивному ступорі передступорозний чи ступорозний стан виникає як наслідок поглиблення психомоторного гальмування, що супроводжує психогенну депресію. Вихід із ступорозного стану частіше буває через повторну стадію психогенної депресії з наступною частковою амнезією. Деякий час у хворих залишаються явища постреактивної астенії.
Галюцинаторно-параноїдний ступор також формується поступово. Ця форма психогенного ступору виникає після галюцинаторно-параноїдного синдрому. Після виходу зі ступору хворі зберігають спогади про перенесені ними маячні та галюцинаторні переживавння.
Астенічний ступор виникає після астено-депресивного синдрому. Тут на перше місце виступає повна знерухомленість, що супроводжується в'ялим м'язевим тонусом. Повільно формуються ступорозні стани, які разом із в'ялим перебігом мають найбільш несприятливий прогноз і часто набувають затяжного характеру.
Затяжні рективні психози тривають півроку, рік і більше. Залежно від клінічних особливостей і закономірностей динаміки перебігу захворювання практично поділяють три типи затяжних реактивних психозів.
У першій групі характерним є одноманітний, непрогрідієнтний перебіг. На весь час захворювання зберігається певний чітко визначений психопатологічний синдром, найчастіше - це істерична депресія, псевдодеменція, псевдодементно-пуерильний синдром або маячноподібні фантазії. Ведучий синдром залишається зафіксованим у стадії зворотного розвитку. При цьому довше зберігаються ті симптоми, з яких почався реактивний стан. Цей тип перебігу затяжних реактивних психозів прогностично найсприятливіший.
Особливістю другої групи затяжних реактивних психозів є перебіг, який трансформується, характеризується зміною психогенних синдромів із тенденцією до поглиблення реактивного стану, що має вираз у постійному зростанні психомоторної загальмованості. Вихід із психозу проходить через зворотній розвиток психомоторної загальмованості, причому окремі компоненти цього цілісного синдрому залишаються надовго зафіксованими у вигляді ізольованих фізичних моносимптомів (паралічів, парезів, мутизму та ін.).
Найнесприятливішим є третій, в'ялопрогредієнтний тип перебігу затяжних реактивних психозів, що супроводжується глибокими порушеннями життєдіяльності організму. Характерною особливістю цієї групи є стани психомоторної загальмованості, котрі виникають на ранніх стадіях прогресуючого фізичного виснаження. Перебіг цієї групи затяжних реактивних психозів не виявляє безпосередньої залежності від причин, яка викликала захворювання. Навіть припинення кримінальної справи не призводить до видужання. Зворотній розвиток психотичного стану у всіх його проявах має ніби частковий характер, відновлення окремих психічних функцій виявляється неповним.
Судово-психіатрична експертиза реактивних психозів. При вирішенні питання про час виникнення реактивного стану, наявність чи відсутність психотичних розладів у період скоєння протиправних дій слід пам'ятати, що зазвичай реактивні порушення появляються після вчинення протиправних дій; цьому сприяють обстановка проведення слідчих дій, факт затримання і взяття під варту. Скоєння кримінальних дій у стані реактивного психозу трапляється в практиці дуже рідко, іноді в стані депресії вчиняються спроби самогубства або вбивства близьких за типом розширеного самогубства. При реактивному параноїді хворі, котрі вважають себе переслідуваними, захищаючись від уявних переслідувачів, також можуть скоювати тяжкі агресивні вчинки. Звісно, що коли протиправні дії були вчинені в стані реактивного психозу, потрібно говорити про неосудність стосовно цих діянь. У більшості ж випадків реактивні стани виникають після скоєння правопорушення як реакція на тяжку психогенно травмуючу ситуацію, що склалася. Тоді перед експертами стає питання не про осудність, а про психічний стан, який розвинувся після правопорушення та про можливість досліджуваного предстати перед судом і нести покарання. Ці питання, регламентовані статтями 19, 20 ККУ та ст. 206 КПКУ, становлять одну зі специфічних особливостей судово-психіатричної експертизи реактивних станів.
При гострих і підгострих реактивних психозах, які мають короткочасний характер і є повністю зворотними, видужання настає, зазвичай, ще під час перебування особи на стаціонарній експертизі. Тому вирішення питання про продовження слідства, можливість участі досліджуваного в судовому процесі чи перебування в місцях позбавлення волі не викликає утруднень. Труднощі ж виникають при вирішенні тих же питань при затяжних реактивних психозах, що характеризуються різноманіттям варіантів перебігу та різним закінченням. Відповідно до вищезазначених законодавчих актів основним завданням при експертизі хворих затяжними реактивними психозами є визначення глибини і тяжкості хворобливого стану та можливість його прогнозування.
Затяжні реактивні психози, клінічна картина яких характеризується однотипним або трансформованим перебігом із переважанням істеричних синдромів (істеричної деменції, псевдодеменції, пуерилізму тощо), не дивлячись на затяжний характер, у прогностичному плані є найсприятливішим. Тому в подібних випадках можна позитивно вирішувати питання про осудність, але через тривалість перебігу реактивного психозу хворих потрібно направляти на примусове лікування до видужання, після чого вони можуть предстати перед судом і нести відповідальність.
При затяжних реактивних психозах, клінічна картина яких трансформується, з переважанням депресивних, депресивно-параноїдних і галюцинаторно-параноїдних синдромів, експертні труднощі пов'язані зі складністю їх диференціальної діагностики з шизофренією. Саме в цих випадках іноді остаточний діагноз може бути виставлений лише тільки після виходу хворих із реактивного стану. Однак встановлення реактивного походження захворювання також ще остаточно не визначає можливих судово-експертних рішень, тому що реактивні психози з параноїдними синдромами можуть виявитися несприятливими як за перебігом, так і за особливостями виходу з психотичного стану. Враховуючи можливість діагностичних розходжень, а також формування різних за глибиною наступних постреактивних змін особистості, найбільш доречним у таких випадках є направлення цих хворих на примусове лікування до виходу з хворобливого стану. Засуджених також слід направляти на лікування в психіатричні заклади місць позбавлення волі. Переважно такі заходи дуже ефективні. Після відповідної активної терапії, в тих випадках, коли виявляється психогенне походження захворювання, хворі можуть притягатися до кримінальної відповідальності і предстати перед судом (обвинувачені) або ж продовжувати відбування покарання (засуджені) після одужання.
Хворі на затяжні реактивні психози з в'ялопрогредієнтним перебігом становлять найменш численну групу. Властиве для цієї групи довготривале прогредієнтне захворювання з наступним формуванням змін психіки за органічним типом позбавляє хворих здатності і можливостей, необхідних при виконанні процесуальних вимог, що ставляться до особи, котра притягається до відповідальності за скоєний у стані осудності злочин, тому встановлення ознак, характерних для прогностично-несприятливої групи, визначає експертне рішення, оскільки цей варіант перебігу затяжних реактивних психозів за всіма клінічними особливостями потрібно розглядати як хронічне душевне захворювання, що виникло після скоєння злочину. Звичайно, остаточному вирішенню питання про можливість предстати перед судом і нести покарання передує направлення хворих на примусове лікування, яке є необхідним етапом, що дозволяє більш визначено говорити про характер перебігу захворювання після переводу в умови стаціонару та проведення активної терапії. При експертизі засуджених у подібних тяжких випадках правомірною є постановка питання про застосування ст. 48 ККУ, статей 408, 421 КПКУ.
У рідкісних випадках судово-психіатричної експертизи при вирішенні питання про дієздатність у цивільних справах (вступ до шлюбу, складання заповіту, дарчої тощо), коли реактивні стани частіше виникають після здійснення цивільно-правового акту, тільки глибокі реактивні розлади вважаються тимчасовими, які тягнуть за собою недійсність укладених у такому стані цивільно-правових угод і рішень. Розлади ж легкого та помірного ступеня не позбавляють хворих правильно і відповідально вести свої справи.
У процесуальних діях свідками не можуть бути особи, котрі виявляють ознаки реактивних станів будь-якої форми. З урахуванням думки експертів-психіатрів повинні братися до уваги й показання потерпілих, які знаходяться в реактивному стані.