ІІІ група – столова білизна – скатерки, скатертини, серветки різного призначення.

Вишивка скатертин розміщена: на центральній площині й каймі з чотирьох боків; тільки по каймі; окремими фігурами. Кольорове вирішення залежить від орнаменту та техніки вишивки.

Вишивають також скатерки-комплекти – скатерка або доріжка і шість або дванадцять серветок.

ІУ група – постільна білизна – покривала, підзори, підодіяльники , наволочки.

Узор на них розміщували суцільною смугою або окремими фігурами.

Вишивка на наволочках розміщена переважно з одного боку на прошвах. Іноді вишивку розміщують у двох або чотирьох кутах.

Різноманітний функціональний діапазон української народної вишивки лежить в основі поділу вишивки одягового, інтер’єрно-обрядового призначення на окремі типологічні групи, їх численні варіанти художнього вирішення.

Основною частиною жіночого і чоловічого плечового натільного вбрання була сорочка з полотна, витканого технікою простого переплетення з волокон конопель.

Землеробська спрямованість господарства Полтавщини значною мірою сприяла тривалішому збереженню деяких елементів традиційного вбрання в їхньому класичному вигляді. Насамперед це стосується полтавського типу сорочок. Найбільшого поширення на Полтавщині мали сорочки з уставками.

Класифікація одягу

Натільний одяг. Найдавніший тип шитого одягу — сорочка. Існують загаль­нослов'янські терміни для означення жіночої та чоловічої сорочок: рубаха, кошуля, опліччя тощо. За часів Київської Русі сорочка (сорочиця) була як натільним, так і верхнім одягом. Залежно від соціально-економічного розвитку суспільства зміню­вались її художні якості (мали значення матеріал, крій, формотворення, пошиття, декорування).

Матеріал: лляні, конопляні, бавовняні, білі домоткані полотна, вовняні тканини та тканини фабричного виготовлення, колінкор, перкаль, шовк і под.

Основні типи сорочок: тунікоподібні; з уставками; з кокетками.

До поясного одягу належать ті його частини, які прикривають людину нижче пояса. Поєднання плечового, натільного і поясного одягу передбачає гармоній­не співвідношення форм, матеріалу, засобів цілісного художнього вирішення.

Чоловічий поясний одяг — штани (гачі, гатє, гаши, ногавиці, холошні, порти, портяниці, сподні та ін.). Матеріал: лляні, конопляні полотна, сукно, шкі­ра, тканини фабричного виготовлення: синя, червона китайка, сірий черкасин, казимет.

Для літа штани шили з тонких доморобних полотен, фабричних тканин, для зими — із грубих лляних, вовняних тканин, сукна, шкіри. За кроєм виділяються два типи: з вузькими і широкими штанинами. В період Київської Русі штани склада­лись із двох частин: нижньої, що облягала ноги до п'ят, і верхньої, що прилягала до талії за допомогою пояса (шворки). Здавна на Україні були поширені широкі і вузькі штани.

Жіночий поясний одяг — типологічна група, що об'єднує різні компо­ненти, які зберігали давні історичні пласти, розвивалися, доповнювалися іншими фор­мами. Найдавніші типи жіночого поясного одягу — незшита одноплатова і двоплатова запаски, незшита обгортка, плахта. Вони мають численні локальні відмінності.

Двоплатова запаска — два зарублених, незшитих полотнища. Одне, вужче наперед талії, сягає від пояса нижче колін (запаска-попередниця); друге, ширше і довше — на задню частину (запаска-позадниця). Зверху до запасок прикріплені торочки (очкурі) для зав'язування навколо талії так, щоби з обох боків залишалися отвори для білих сорочок. Запаски таких форм найдавніші, загальнослов'янські, поширені на всій території України з численними локальними ознаками.

Обгоротка — одноплатове розширене полотнище, яким обгортали жіночий стан по­верх сорочки і закріплювали при талії пасочком (крайкою, баюром, пасиною).

За кольором полотнищ обгортки поділяють на дві групи: з чорним і червоним тлом

Плахта — незшитий і напівзшитий тип поясного одягу, виготовлений з картатої, багатоколірної ручнотканої тканини. Незшиті плахти — це одноплатові полотнища, якими стан обгортався так, щоб основне полотнище було ззаду і заходило наперед талії. Спереду вільні місця закривали одноплатовою запаскою.

Напівзшиту плахту виготовляли з двох полотнищ довжиною до 2 м, які зшивали на половину або на дві треті довжини. Потім плахту перегинали вдвое так, щоб зшита частина охоплювала стан ззаду, а незшиті звисали на боках, утворюючи так звані крила. При поясі плахту закріплювали крайкою. Незшиті кінці — крила — ззаду роз­ходилися і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Розріз спереду прикривали фартухом, запаскою.

Плахта — переважно святковий одяг. Для ткання добирали якісні, дорогі матеріа­ли: вовняні кольорові нитки, гарус, шовк, бавовну. Техніка: човникове візерункове, заснівчасте ткання, перебір «під дошку», вишивання, обмітання, в'язання китиць

Нагрудний одяг об'єднує ті його частини, які одягаються поверх сорочки, прикривають верхню частину статури, сягаючи талії або колін, суттєво впливаючи на загальну конструкцію, силует вбрання. Виникнення й розвиток нагрудного одягу пов'язані з кліматичними умовами, особливостями побуту, господарською та культур­ною діяльністю людей. На Україні поширені два основних типи нагрудного одягу, котрі мають локальні назви: без рукавів — кірсетки, камізельки, кептарі, лейбики, бунди, катанки тощо; з рукавами — кофти, сачки, кабати. За матеріалом нагрудний одяг поділяється на полотняний, сукняний, хутровин, комбінований з декількох мате­ріалів; з фабричних тканин: сатину, плису, оксамиту і т. ін.

Верхній одяг об'єднує різний за матеріалом і формою одяг, який носили поверх натільного, нагрудного чоловіки, жінки і діти передусім в негоду, взимку, його виготовляли з грубих лляних, конопляних домотканих полотен (часто суміш них — основа конопляна, а поробок вовняний), сукна, овчини. За кроєм прямоспинні форми передували появі розширених, приталених, з підрізними таліями. Най­давніший — прямоспинний плащовидний одяг — поділяється на два підтипи: без ру­кавів (накидкоподібний); з рукавами (іноді фальшивими).

Безрукавний прямий верхній одяг зберіг найархаїчніші риси щодо крою, способів ношення. Його ніби накидали на плечі, як давньоруську накидку корзно. Найдавні­ші збережені в Карпатах типи такого одягу — це гугля, манта, чуганя (чуга).

Гуглі виготовляли з сірого або білого доморобного сукна. їх зшивали так, що за формою вони нагадують мішок: один бік не зашивався, а верхній, напівзашитий ріжок при потребі надягали на голову, щоб захистити її від вітру, дощу, снігу (як каптур). Прямі поли гуглі на грудях не застібалися, а зверху при шиї зав'язувалися вовняними шнурами чи ланцюжками через пряжки чепраги.

Манта — тип плащовидного одягу з доморобного сірого або білого сукна. За кроєм вона подібна до гуглі, широка, довга, з каптуром. Як обрядовий одяг збереглася на Гуцульщині. Буковинська манта виготовлена з чорного сукна, тунікоподібного крою, застібається гапликом.

Чуганя (чуга) — тип складного плащовидного лемківського одягу. Чуганя — з темно- коричневого доморобного сукна, з прямою спинкою і дуже довгим чотирикутним ко­міром, з довгими тороками — на спині спадала нижче пояса. Тороки часто заплітали в коси, а рукави зашивали. Ці так звані сліпі (фальшиві) рукави заміняли кишені.

Гуня — плечовий, прямоспинний одяг з рукавами, часто носили наопашки. Її ви­готовляли із спеціально витканої вовняної грубої тканини з довгим ворсом на лицево­му боці: після кожних трьох ниток поробку впліталися довгі, грубі, зсукані вовняні нитки або ледь з'єднані пасма вовни (до 10 см). їх випускали на лицевий бік і при­бивали нитками поробку. Звідси локальні назви гуні: космата, коцовата, коцованка, волосаня. Прямі довгі рукави вшиті по пітканню. Такі гуні й досі збереглися на Закар­патті.

Пояси (пасини) — специфічна типологічна група, яка виконує утилітарну функцію: прикріплення до талії поясного і верхнього одягу, а також декоративну та символічно-обрядову функції. Це обов'язкова приналежність українського народного одягу. їх виготовляли з лляних, конопляних, вовняних, шовкових, металевих ниток, лика, шкіри тощо. їх плели, крутили, ткали з нитяних матеріалів, вирізу­вали зі шкіри, рідше відливали з металу, карбували і под. За технікою виготовлення із ниток виділяються два типи поясів (локальні назви: крайки, окрайки, байорки, пасики, поясини, тканиці, тканки і т. ін.): плетені «в сітку», «кіску» і ткані перебором, килимовою технікою, чиноваттю в поперечні і поздовжні вузькі стрічки, суцільно за­повнені ромбами, зубчиками та рядами квітів, складних ромбових фігур. Вони різної ширини — від 1 до35 см і довжиною до 3 м. За кольором пояси поділяються на червоні, зелені, малинові, багатоколірні і рідше — чорні.

Головні убори — складна типологічна група виробів, призначена для покриття, прикрашення голови. Чоловічі головні убори за матеріалом поділяються на сукняні, хутрові, повстяні й солом'яні, а за формою: циліндричні, конічні, півсферичні.

Кізянка — низька шапка з чорної овечої шкури, циліндричної форми, круглим, інколи суконним дном (Чернігівщина, Полтавщина, Київщина).

Кучма — висока, стовпчаста шапка з чорної овечої шкури, напівсферичної форми, із спадаючим на потилицю вершком (Лівобережжя, Полісся, Карпати). На Буковині кучмою називали шапку круглої форми, із суконним верхом і підшитою хутром, нижньою частиною.

Мазниця — висока циліндрична шапка з чорної або сірої овечої шкури, суконним верхом та розрізом збоку (Поділля, Волинь).

Яломка — повстяна шапка форми витягнутого конуса, ковпакоподібна, з сірого або білого сукна, часто з відгорнутими крисами (Середнє Подніпров'я).

Шоломок — невисока, кругла повстяна чорна шапка (Південь України).

Магерка — шапка з темно-коричневого сукна з чотирикутним верхом, оздоблена червоними, синіми шнурами, вишита (Полісся, Волинь).

Рогатівка — шапка з темного сукна напівциліндричної форми, верх ширший від основи і має чотирикутні загини (Південь України).

Малахай — кругла шапка з овечої шкури, з невисокими навушниками (Черні­гівщина).

Клепаня — невисока шапка циліндричної форми з червоного або синього сукна, підбита овечою шкурою, часто облямована лисячим хутром. Мала клапани, які можна піднести догори, зав'язуючи на тім'ї, або опустити на вуха, шию і зав'язати (Гуцуль- щина, Бойківщина).

Шлик — напівкругла сукняна шапка, знизу обшита хутром. Подібні шапки з червоного або блакитного сукна на Прикарпатті називали мармазинками.

Крім шапок з численними варіантами крою з кінця XIX ст. на Прикарпатті, По­діллі, Волині, Поліссі набули поширення сукняні повстяні, фетрові капелюхи з різни­ми локальними назвами, принципами формотворення і декорування.

Кресаня — фетровий чорний капелюх з пласким дном, широкими боками, легко піднесеними берегами з боків, оздоблений золотистим галуном, мосяжною бляхою (басаман) або різнокольоровими шнурами (байорками, черв'ячками). Кресані молодих хлопців оздоблювали пір'ям глухаря, пави. Збоку капелюха звисали різнокольорові круглі вовняні кутаси — дармовиси. Кресані такого типу виготовляли на Гуцуль- щині, Буковині,

Кибалка (гибалка, химля, хомевка) — круг, виготовлений з ліщини, паперу, соломи, обмотаний зверху полотном. їх накладали на голову і замотували волосся ва- лочком.

Очіпок — легке, м'яке, пласке покриття голови круглої, човникоподібної і сідло­подібної форми, що стягувалося ззаду стрічками, щоб зав'язати, тугіше притримати зібране на голові волосся. Очіпок одягали на кибалку, прикриваючи її, пізніше просто на волосся. За матеріалом виготовлення розрізняють три основні підтипи очіпків: з домотканих полотен, тканин фабричного виготовлення (шовк, парча, сатин, ситець тощо) і плетених сіток. Очіпок шили, формуючи дно і береги, часто підшиваючи підкладку.

Кибалки, різнотипові очіпки — основа для завою голови прямокутними обруса ми, платами, півками.

Хустки генетично пов'язані з намітками і належать до давнього типу рушникового головного убору. Хустку зав'язували на очіпок, бавницю, просто на волосся. Най­давніші хустини — плати прямокутної форми (60X80 см). З XVIII ст. набули поши­рення квадратові хустини. За матеріалом їх можна поділити на такі підтипи: з домороб­них лляних, конопляних, вовняних полотен; з фабричних тканин.

Дівочі головні убори — стрічкові пов'язки, чільця, вінки, хустки. Стрічкові кольо­рові пов'язки, декоровані тканими, вишитими візерунками, металевими нашивками, бісером тощо, були поширені на всій території України з різними локальними відмі­нами і назвами (наприклад, застіжка, політичка, змичка, гарасівка та ін.). Особливо популярними на Україні були дівочі вінки, наділені емоційними акцентами декоратив­ного звучання.

Вінки виплітали із живих і штучних квітів, виготовлених із вовни, тканин, паперу, фольги, металевих блискіток, воску, пір'я, пофарбованого у різні кольори. Тех­нікою плетіння, в'язання, наклеювання, пришивання формували багатошарове роз­міщення кольорових квітів, галузок, дротинок з пацьорками, пір'їн тощо.

Лубок (кичка) — тип дівочого убору, виготовлений із паперового кругу, який обгор­тали стрічкою і чіпляли на потиличну частину, від вуха до вуха завішували кольорові стрічки. їх закріплювали так, щоб найширші були під низом, а зверху нашивали вуж­чі. Стрічки спадали на спину нижче талії (Черкащина).

Кода — обруч, обшитий тканиною, прикрашеною бісером, штучними квітами, травами (Буковина).

Взуття — типологічна група виробів, призначена для прикриття ніг. Взуття ви­готовляли з кори, лика, дерева, стеблин рослин, шкіри тощо.

Личаки виплітали з липового, в'язового лика, берестяної лози. Підошви виплітали хрестовидним способом, обрамовували довгими петлями, куди протягували шнурок з лика, конопляних ниток чи шкіри і ним стягували личаки. Личаки взували на ноги, обмотані м'якими, сухими травами, полотнищами-онучами.

Постоли виготовляли із грубої, але м'якої шкіри свиней, корів, овець. їх формували з одного шматка шкіри, загинаючи і затягуючи так, щоб створити передок — гостроно­сий або тупоносий. По боках і позаду п'ятки робили отвори для ремінців, якими постоли кріпили до ноги, густо й високо її обмотуючи. При формуванні постолів шкіра морщилась. Звідси назва — морщинці. Підгрупи: закаблучені постоли з гостри­ми кінцями передків, ріжки яких загнуті наверх; постоли із пасочком на зап'ятці і з пряжками; ходаки — неморщені, чорні лемківські керпці.

Черевики — тип шкіряного постолоподібного взуття — зазнали поширення у XIX ст. Вони складнішої форми, з розрізаними халявами, що закривають ступню і нижню частину ноги, стягуються зав'язками — шнурівками. Матеріал: шкіра, сап'ян, оксамит тощо. За формою розрізняють черевики з високими закладними халявами, високими підборами. Черевики прикрашали орнаментальним вирізуванням на халя­вах, вишиванням, хутром і под.

Чоботи — давня типологічна група шкіряного взуття — поширені в усіх регіонах України. їх шили із коров'ячої, свинячої шкіри, кольорового сап'яну і т. ін.

Дерев'яники, довбанки — дерев'яне взуття — виробляли з одного шматка дерева. З тупими носками, часто без п'ят, їх виготовляли в тих районах України, де були німецькі колонії (Прикарпаття і Закарпаття).

Солом'яники — постолоподібне взуття, що виплітали із віхтів соломи, одягали взимку на чоботи (Львівщина).

Личаки, постоли, ходаки, чоботи та інше взуття одягали на ноги, обвиті сухими тра­вами, соломою, онучами, пізніше на шкарпетки, панчохи. Онучі — трикутноподібні шматки полотна, сукна — часто при краях обшивали кольоровими стрічками, об- мітками, вишивали (Прикарпаття). Становлять інтерес чорні, темно-коричневі гу­цульські онучі, вишиті, обметані різнокольоровими нитками.

Капчурі — вовняні шкарпетки — шили з теплих тканин або плели з вовняних ниток на дротах. Верхні краї декоровані широкими різнокольоровими орнаментами (сму­гами) у зубці, драбинки, вічка тощо (Гуцульщина). З кінця XIX ст. давні архаїчні форми взуття ручного пошиву, плетіння зазнають змін, поширюються вироби фабрично- заводського виготовлення. Взуття — важливий утилітарний і художній компонент костюмних ансамблів, що організовує композиційну цілісність.

Прикраси носили на чолі (стрічки, гільця, діадеми), у вухах (сережки, підвіски), на шиї (намиста, ланцюжки, бісерні стрічки), на грудях (хрестики, намиста, дукачі, згарди, ґердани, ланцюжки), на руках (браслети, каблучки). Матеріал: золото, срібло, залізо, мідь, скло, кераміка, нитки, каміння (діамант, аметист, сапфір, сердолік, бурштин тощо).

Крій чоловічої сорочки

Чоловічі сорочкиза кроєм (табл. 1) бувають з уставками і стрілками без уставок.

Сорочка з уставками (схема 1)відрізняється від жіночої сорочки такого самого крою лише меншою довжиною та стриманішою орнаментацією.

Сорочка із стрічками(схема 2)також має станок, призбираний біля коміра, а замість уставки – трикутний клин (стрілка), розміщений широкою стороною до коміра. Цей клин призбирують разом із станком. Стрілку накриває вишивана смужка полотна 2-4 см завширшки.

Варіантом стрілкової сорочки є сорочка з настилами. В ній смужка тканини (настил) роздвоюється від середини й обрамляє призбирану біля коміра стрілку з обох боків.

Полтавський варіант стрілкової сорочки шиють дещо інакше (схема 3).Стрілка тут – повний квадрат (як уставка), який накриває розходження передньої та задньої пілок станка сорочки. До стрілкових сорочок належить і лемківська сорочка з розпіркою ззаду.

Чоловіча сорочка без зборів (крій «вперекидку») з бочками поширена на півдні України під назвою «чумачки»(схема 4),Цю сорочку шиють вільно з симетричним розміщенням швів.

На Дніпропетровщині, в районі порогів, така сорочка з рукавами у дві пілки завширшки мала назву «лоцманівської»(схема 5).Її вишивали на комірці, по низу рукавів, пазусі, а подекуди й на місцях з'єднання станка з рукавом і навіть уздовж усього рукава.

Курта (схема 6) – бойківська та закарпатська сорочка – має коротенький, 30-35 см завдовжки станок, пошитий «вперекидку».

Щодо сорочки з манишкою, то вона не має будь-якої особливої конструкції. Манишку можна пришивати і до сорочки з уставками і до «чумачки».

На чоловічих сорочках вишивку розміщують здебільшого на передній частині станка, комірі та по низу рукавів. Вишивання слід починати зпередньої частини станка. Для цього від лінії помітки, що знаходиться на середині ширини деталі, відкладають глибину горловини: по 8 см вниз, вліво і вправо. До неї додають довжину вишивки передньої частини залежно від росту, позначають лінію початку вишивки, тобто визначають лінію наметування.

Довжина вишивки переду для першою росту 36 см, для другого – 38 см, третього – 40 см, четвертого – 42 см, для п'ятого – 44 см.

Залежно від особливостей оздоблення, крою і а пошиття чоловічі сорочки поділяють на «чумачки», «українки», «гуцулки».

Таблиця 1