Архітектура Київської Русі

Культура Київської Русі

Київська Русь - середньовічна держава на території Східної Європи з центром у Києві. Існувала з кінця 9 до середини 13 століть і являла собою об'єднання руських князівств під владою династії Рюриковичів. У часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.

Позитивний вплив на розвиток культури Київської Русі мали:

1) розвиток феодальний відносин;

2) становлення давньоруської державності;

3) відокремлення ремесла від сільського господарства;

4) виникнення міст;

5) пожвавлення торгівлі;

6) активізація міжнародних контактів;

7) запровадження християнства (988 р. за часів Володимира).

Освіта та література Київської Русі.

Рукописна книга. До 9 ст., коли слов’яни були ще язичниками, вони писали й ворожили за допомогою рисок і зарубок (“черт і рєз”). Це було примітивне піктографічне (малюнкове) письмо, за допомогою якого неможливо було писати значні тексти. Тому до прийняття християнства література на Русі була представлена виключно усною народною творчістю, що не потребувала писемності. Пізніше слов’яни отримали дві азбуки – глаголицю і кирилицю, авторами якої вважаються болгарські просвітителі ченці Кирило та Мефодій. В порівнянні з глаголичною азбукою, літери якої мали складне написання, кирилиця була простою і доступною і тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець ІХ ст.) і на Русі (Х ст.).

З цього часу починається бурхливий розвиток писемної літератури, яка поділяється на перекладну(створену за кордоном й перекладену давньоруською мовою) та оригінальну (написану вітчизняними авторами). Всю князівську добу переважала перекладна література.

Види перекладної літератури:

1) Біблійна література– це переклади Біблії та інших канонічних церковних книг (Псалтир, Новий Заповіт, “Четвероєвангеліє” та “Апостол”);

2) агіографічна (житійна) література (від грецького “агіо” – святий, “графо” – пишу) – опис життя святих. У цих книгах оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті (житія Антонія Великого, Георгія Побідоносця, Іоанна Златоуста, Олексія, чоловіка Божого та ін.; патерики (від лат.pater– отець) - життєписи і повчання святих отців Церкви, збірники оповідань про життя християнських святих отців, людей).

3) апокрифи (від грецького – таємничий, прихований) – твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя й пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель “сина Божого”, про діяльність його учнів (апостолів), про “кінець світу”, “страшний суд” і долю людських душ у пеклі й на небесах;

4) гімнографія – християнські богослужебні співи-гімни:

а) канон – прославляв святих, розповідав про євангельські події;

б) кондак – складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди;

в) ікос – розповідав про обставини християнського свята або життя святого;

г) акафіст – поєднання кондака та ікоса у складне ціле.

5) світська література (повісті, історичні та природничо-науковими творами).

Окрім перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури:

1) літописи – записи історичних подій, ведені ченцями в монастирях:

а) Київський звід 1037 – 1039 рр., Новгородський літопис, 1050 року, Печерський літописний звід, 1073 р. Усі згадані літописи не збереглися до нашого часу;

б) “Повість врем’яних літ”, 1113 р., зʼясовує про походження Русі. Досліджуючи це питання, Нестор першим серед істориків створює “норманську” теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це потрібно було йому, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої князівської держави;

в) початкова частина Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з бунтом бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича упродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.

2) ораторська література або церковна проповідь (“Слову про закон і благодать” (тобто Старий і Новий Заповіт) митрополита Іларіона. Митрополит виголосив цю проповідь над гробом Володимира, в присутності князя Ярослава Мудрого між 1037 і 1050 рр. Твір дає блискучу антитезу язичництва та християнства, картину хрещення Русі. Всю заслугу його Іларіон приписує Володимирові);

3) житійна література – це твори про хрестителів Русі, “рівноапостольних” княгиню Ольгу та її онука князя Володимира, твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші (“Києво-Печерський патерик”, поч.13 ст., це збірка легенд і житій про святих, чиї імена пов’язані з Києво-Печерським монастирем);

4) повчальна або педагогічна література (“Повчання дітям” Володимира Мономаха. Основна його ідея – тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю та її підданих. Князь не повинен покладатись на своїх безпосередніх помічників, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села і житниці; “Повчання братії” Луки Жидяти. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів’я);

5) паломницька література (її виникнення пов’язане з поширенням подорожей (паломництв) до різних релігійних центрів – до Константинополя, афонських монастирів і особливо до Палестини, де знаходився «Гроб Господній». Слово «паломник» походить від грецького "paloma"– пальмова гілка. Її приносили мандрівники із подорожі у Палестину, оскільки за біблійною легендою саме пальмовим гіллям встилали жителі Єрусалима шлях Ісуса Христа, коли він увійшов у їхнє місто за п’ять днів до страти. Опис згаданих подорожей і містить паломницька література).

6) художня література:

а) “Слово о полку Ігоревім”. Про автора твору нічого невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій. Він палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос з лірикою. Основна тема твору – єднання в ім’я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб не повторювати уже зроблених помилок;

б) “Слово про погибель Руської землі”, написана приблизно у 40-ві роки ХІІІ ст. у зв’язку з монголо-татарською навалою. Характеризується високим патріотизмом, ліричним сприйняттям природи, досконалістю художньої форми, своєрідністю поетичної фразеології.

Письменство і школа була головним засобом ширення освіти. Піклування про цю культурну галузь з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, “постигали учение книжное” діти найближчого оточення князя. “Учение книжное” – це не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д.Греков, дітей феодальної знаті брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією й іншими країнами.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем Новгороді. У 1086 р. дочка Всеволода Ярославича і сестра Володимира Мономаха Ганна заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Ще раніше у 1037 р. у новозбудованій Софії Київській Ярослав створює школу нового типу, яка стала фактично першим вищим навчальним закладом на Русі. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим, ніж у візантійських вищих школах. Вивчали у цьому навчальному закладі такі науки, як богослов’я, філософія, риторика, граматика, історія, грецька мова, географія, природничі науки, висловлювання античних авторів. З їїх стін вийшло багато діячів тодішньої культури, зокрема, митрополит Іларіон, діти Ярослава Мудрого, кодифікатори “Руської правдм” Коснячко й Никифор Киянин, а також з десяток шляхетних іноземців – претендентів на корони королів.

Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський, один із засновників Києво-Печерського монастиря, одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в “єдиного учителя”.

Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях та церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю.

Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, знаходилась при Софії Київській. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становила щонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов та ін. міста. За одну книгу в ХІ – ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга і в Київській Русі.

Архітектура Київської Русі

Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями, зрубними будівлями з багатим архітектурним декором (карнизами, наличниками, одвірками тощо). У великих містах князівсько-боярські і купецькі хороми мали два і більше поверхи. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст – кліті, заборола, башти, а також церкви. Але традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.

Кращою будівлею ансамблю “міста Володимира” була Десятинна церква, збудована у 989 – 996 рр. грецькими майстрами. Церкву прикрашали 25 куполів. На неї князь відраховував десяту частину власних прибутків (звідси й назва церкви, й назва феодального податку на користь церкви). Довгий час Десятинна церква була осередком усього ідеологічного життя Києва. Навколо неї розташовувалися палаци князя й знаті; тут скликалися церковні собори, влаштовувались народні свята. З її кафедри виступав відомий оратор і письменник, митрополит Іларіон. Зруйнована ця церква була монголо-татарами у 1240 р., коли Батий брав Київ.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис - внутрішній простір, розкішні мозаїки і фрески. Софія Київська являла собою величезну п’ятинефну хрестовокупольну споруду з 13 куполами, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковніхори(балкон всередині церкви). Споруда представляє візантійсько-руський стиль. У різні часи споруда собору зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізували при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVІІ ст. стилю козацького бароко.

У Чернігові за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, подібного до Десятинної церкви. Він являв собою величну тринефну восьмистовпову споруду, увінчану п’ятьма куполами. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала софійські. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах з капітелями іонійського ордера. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Такі храми називають хрестово-купольними.

Друга половина ХІ ст. характерна поширенням культового(церковного) кам’яного будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом на всій Русі і став особливо характерним для ХІІ ст. Першим його представником став Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.). Він являв собою хрестово-купольну, шестистовпну споруду, увінчану одним куполом. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами(виступи споруд круглої, гранчастої або прямокутної форми у плані, перекриті півкуполами. Всередині храм був оздоблений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду – декором із плінфи і неглибокими нішами.

Починаючи з 30-х рр. ХІІ ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних будов помітно збільшилась, але їх розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало не таким вишуканим.

В кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалась шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам.

Крім культової розвивалася також палацова архітектура та взагалі світська. Вона відрізнялася міцністю та монументальністю. Часто виконувала і певні фортифікаційні (оборонні) функції. Зокрема, важливе місце займали в архітектурі оборонні споруди у формі дерев’яних стін з бійницями і з баштами стрільниці. Типовою спорудою для давньоруських міст був так званий дитинець – внутрішнє укріплення навколо резиденції князя чи єпископа. Такий дитинець, зокрема був збудований в ХІ ст. братом Ярослава Мудрого Мстиславом у Чернігові. Існували вони і в інших містах. Спорудою, що є одночасно і фортифікаційною і монументальною, вважаються знамениті Золоті Ворота у Києві. Вони були споруджені Ярославом Мудрим на зразок константинопольських воріт, після того, як князь обніс місто земляними валами, попередньо розширивши його на південь і захід. Земляний вал був у основі товщиною 30 метрів, а у висоту сягав 14 метрів. Ширина ровів, які теж опоясували місто дорівнювала 13 – 15 метрів. Палацова архітектура, починаючи з Х – ХІ ст. була виключно кам’яна.

Образотворче мистецтво

Мозаїка – вид монументального образотворчого мистецтва, що являє собою зображення, викладене на стіні чи підлозі з різнокольорових шматочків смальти (непрозорого скла).

Фрески (від італ. “свіжий”, “вологий”) – вид монументального живопису, що являє собою малюнок на вогкій, щойно потинькованій стіні водяними фарбами.

Іконописання – різновид станкового живопису, твори якого присвячувалися зображенню біблійних героїв і виконувалися на дошках, вкритих особливим грунтом, до складу якого входили клей та крейда, темперними фарбами (тобто розведеними яєчним жовтком).

Іконопис був підпорядкований суворим канонам. Не кожен художник мав право писати ікони. Митець мав спершу пройти спеціальну духовну підготовку, бути вірним послідовником православної віри, добре вивчити канони (правила) та символіку цього виду образотворчого мистецтва. Особливого значення іконописці надавали кольору: білий і золотий символізували світло, перемогу, радість; чорний – горе; червоний – муку, біль, пролиту кров; синій і блакитний – колір неба, святості, вічного плину часу; зелений – юність і силу. Символіка кольорів була розроблена християнськими мислителями і на багато століть стала правилом для іконописців. Давні українські майстри опановували мову кольорів і вміли тонко нею послугуватися для вираження тих чи інших почуттів.

Рельєфна скульптура(різьба по каменю). На відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих (через об’ємність круглої скульптури, оскільки православний художній канон передбачав обов’язкову площинність зображення з метою підкреслення безтілесості біблійних образів). Тому кам’яне різьблення виконувало функції орнаментального оздоблення, у застосуванні якого стародавні майстри досягли великої вправності, творчо використовуючи тваринні й рослинні мотиви.

Книжкова мініатюра - прикраса давньоруських рукописних книг. Книгу на Русі любили і шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами.

Декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами. Найрозвиненіші види декоративно-ужиткового мистецтва давньоруської держави: металообробка(ювелірне мистецтво і художнє литво), гончарство, дереворізьблення, кісткорізьблення, ткацтво, склоробство.

Музичне мистецтво

Музичне мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції важливе місце посідали ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший – билинний епос, що активно розвивався у Х - ХІ ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалась боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попоич, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин – Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у “Слові о полку Ігоревім”, Іпатіївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних свят, розваг, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих “веселих молодців” як їх називали у ті часи.

За часів Київської Русі широкою популярністю користувалися струнні смичкові інструменти, зокрема гудок, смик; щипкові– лютня, гуслі, псалтир; духові – роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні – бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів. Давньоруські одноголосні наспіви називалися знаменним розспівом. Він був запозичений з Візантії і збагачений народнопісенними традиціями східних слов’ян.

Основою знаменного розспіву стали “гласи” – хорові монодії, де мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу.