Титани європейського Відродження

Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував (із власти­вою лише йому майстерністю) прийом накидання таємни­чості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Візьмімо для прикладу фреску "Таємна вечеря". За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: "Один з вас зрадить мене". Вражені апостоли реагують по-різному — мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спря­мовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисті задуми. Треба вдуматися у події на картині, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого мо­менту. Нев'януча слава "Мони Лізи" ("Джоконди") також пояснюється майстерним створенням таємничості: у виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагну­тиме добачати своє. Ознаки часу на блакитно-зеленому "місячному" тлі картини неясні і майже невідчутні.
"Сикстинська мадонна" Рафаеля (1483—1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, своє дитя) поєднана з витонченою майстерністю художника у зображенні обличчя й погляду дитини, в якому, як відзначає Н. Дмитрієва, проглядає щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра. «Мадонна Конестабіле» — тондо, створене ще зовсім молодим і несміливим майстром. Картина виконана в техніці темпери і досить сильно нагадує образи, які десятками випускали з майстерні Перуджино. Рафаель — ще митець, котрий не претендує на щось величне і значуще, але вже помітні потяг до індивідуальних композицій, поетичного характеру персонажів, розміщених в простому, майже спрощеному природному середовищі.
Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Вінчі, був універсальною творчою особистістю — скульп­тором, архітектором, живописцем, поетом. Як архітектор брав участь у будівництві собору Св. Петра в Римі. Найбільш відомі його твори: статуї "Давида", "Мойсея", статуї вми­раючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сикстинської капели. Характерною рисою художньої твор­чості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої при­роди. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття. "Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу ні сказати, ні подумати, що при виді твого обличчя так обтя­жує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення", — писав на схилі років Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчува­ється початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

30.Українське культурне піднесення кінця XV - початку XVII ст.

Звичайно, становлення і подальше піднесення української національної культури було тісно пов'язане із загальноєвропейськими процесами відродження.

Проте основні особливості розвитку української культури наприкінці XV — початку XVII ст. визначалися надзвичайно складною політичною ситуацією на землях України-Русі . Роз'єднання і поділ українських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія (1569) призвели до узаконення національного, соціального та політичного гніту мови й віри. З боку українських селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козацтвом: вибухнула хвиля селянське-козацьких повстань, які очолили Кри-стоф Косинський, Северин Наливайко та інші ватажки. До боротьби включилися міщани і почасти аристократія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний супротив українського суспільства XVI—XVII ст. ознаменував формування національної самосвідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне відродження України. Воно «так сильно, хоч і не надовго, заблисло блиском і політичної мислі , і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготувавши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на грунті народному творилися певні інтелігентські верстви і сполучили в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності»*.

34.Народна архітектура

Народна архітектура українців багата типами споруд і ориґінальна за їх формами. Вона стала спадкоємницею традицій, що сформувались на українських землях протягом попередніх тисячоліть. Й хоча великий вплив на становлення народної архітектури, характер будівель та їхнє розміщення мали природні умови, будівельні матеріали та способи будування, українці зуміли створити ориґінальні й характерні типи селянської хати та християнського храму, що є спільними для усіх земель, заселених українцями (це стосується як етнічних земель, так і діаспорного розселення). З другої половини XVI століття в дерев'яному будівництві України починають практикувати шести- та восьмикутні зруби, що помітно посилювало пластичну виразність будови. Тоді ж почали усталюватись естетичні засади храмобудування. Наприклад, головні точки церков часто вписуються у рівносторонній трикутник або ж рівнораменний хрест. Зовні українські церкви зашальовувались дошками, покрівля ж була найчастіше з ґонту (дерев'яних дощечок). Вікна розташовувано довільно, але, як правило, досить високо над землею. Форма їх була прямокутна, квадратна чи кругла. Церкви не мали парадного фасаду. Будівлі вирішувались таким чином, щоб однаково естетично сприйматися з усіх боків. Більшість дерев'яних церков мають своєрідний дашок-опасання по периметру. Окремим архітектурно вагомим елементом було оформлення дверей, що вели безпосередньо до церкви, і надглавних хрестів, що прикрашалися вибагливим кованим орнаментом. У внутрішньому просторі церков цікавою є одна характерна закономірність. На око українська церква завжди видається на 20 відсотків вищою від реальних розмірів. Такий зоровий ефект можливий завдяки спеціальному цілеспрямованому комбінуванню внутрішніх об'ємів зрубів і верхів (бань). Ця будівельна закономірність вперше науково обґрунтована і підтверджена математичними розрахунками професора В.Щербаківського (1913 р.). Вона досить активно використовувалась також народними майстрами в архітектурі іконостасів, як і в архітектурних принципах мурованих церков (власне того напрямку мурованого будівництва, що перейняв традиції народного дерев'яного будівництва.

35.Українське національне вбрання

Вишита сорочка — є найдавнішим одягом в Україні, сорочки носили жінки і чоловіки. Сорочки шили з двох кусків полотна і була вона довгою, вишитою біля шиї та на рукавах. У жіночій сорочці найдавніший вишитий елемент був рукав, а саме його верхня частина — «полик». З часом сорочки набули регіональних відмінностей.

Пояс (крайка, пас, литий пас, черес, ремінь) — найдавніша частина одягу, важкий вовняний пояс, носили жінки і чоловіки. Пояс — носили переважно на півночі, міг бути навіть зі звичайного полотна, ним підперізували запаски, плахти, спідниці. Пас — носили в горах, були широкі (30см), зі шкіри.

Запаска (дерга, опинка, горботка, обгортка, фота) — незшитий поясний жіночий одяг, прямокутний кусок вовняної або шовкової тканини з зав'язками. Давніше носили тільки одну запаску, в 19 ст. носили вже дві одну ззаду і одну спереду, яку одягали замість фартуха. Дівчата носили тільки чорну запаску, а заміжні жінки ще один кусок шерстяної тканини — " попередницю " — спереду синього кольору. Плахта — святковий одяг, кусок тканини 4 м, з кольорової вовни, в клітинку, деколи з вишивкою в клітинках.

Фартух (передник, попередниця, запаска) — на півночі носили білі, на Волині вишивали фартухи.

Спідниця (літник, димка, фарбанка) — були ткані або полотняні, з вибитим узором або без узору.

Свита (сердак , полотнянка, юпка, чамарка) — вбрання верхньої частини тіла, рід сучасного пальто, переважно білого кольору, подібна кроєм на бойківський сердак, мала в залежності від регіону різноманітну форму і довжину

Кобеняк (опонча, бурка, чуганя, бунда, гугля, манта, гуня, сіряк, кирея) — верхній плечовий широкий одяг без стану, рід сучасного плаща з відлогою (каптур, бородиця, богородиця, кобеняк)

Кептар (коцовейка, гуцуляк, бунда, катанка, лейбик, горсик) — частина одягу без рукавів. Носили жінки і чоловіки. В 19 ст. кептар був як білий кожушок, без коміра або з невеликим.

Кожух (байбарак, бекеша, шуба, губа) — хутряний одяг подібний на кептар, але з рукавами і довший. Кожухи були довгі та короткі, з рукавами або без рукавів. Кожух покритий сукном називали також байбарак,бекеша, жупан

Шапка — шапки носили баранячі, з сукна або шкіряні. Шкіряну шапку називали капелюх, шапку з баранів — кучма, шапку з вухами —клепання. Капелюх з соломи називали бриль. Жіноча шапочка — кораблик

36. стиль бароко у світовому мистецтві

Бароко одноголосно називають першим стильовим напрямком в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейські межі.Разом з тим значна кількість науковців вважає, що культура бароко водночас стала останньою в черзі інтегративних культурних епох, після занепаду, якої у другій половині XVIII в культурному житті Європи панують непоєднувадьні в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії.Культура бароко далека від сентиментальної сльозливості, або пасивної споглядальності. Її герой – здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородній у своїх вчинках.Дослідження культури бароко є актуальним не лише у ракурсі історії. Звернення до барокових традицій художнього мислення безпосередньо стосується сучасних проблем формування національної самосвідомості та культурної ідентичності, впливає на становлення категоріальних універсалій новітньої естетики, культурології, мистецтвознавства як в Україні, так і у всій Європі.Епоха бароко - одна з найбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу - смутного, невизначеного, динамічного, що шукає стабільності і впорядкованості, - епоха бароко надзвичайно близька по духу.Мистецтво бароко розвивалося передовсім у католицьких країнах Європи: в Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, у Фландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських країн, а в ХVІІІ ст. до України і Росії, дало помітні здобутки в Австрії та Німеччині.

Звичайно ж, розповісти про всю культуру бароко все одно, що «обійняти неосяжне». Цей час збагатив світову скарбницю мистецтва. Представники доби бароко розкрили різні грані стилю.Саме тому нам було цікаво звернутися до цієї теми, щоб знайти в минулому якісь орієнтири, здатні допомогти пошуку себе в складних життєвих ситуаціях. Окремі грані (основні риси епохи, поширення бароко у країнах Європи та Україні) розглянуті нами більш детально, інші - менш.

37.Визначальні риси українського бароко,козацьке бароко.Українське бароко 17 століття нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтвобуло носієм нового художнього смаку. Відомо чимало творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.Церква Святого Пророка Іллі в Суботові, споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651–1656 рр.Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

39. Іван Мазепа - гетьман-будівничий, поет.

Іва́н Мазе́па (* 20 березня 1639 — † 21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704)^[1] і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709)^[2]. Князь Священної Римської Імперії (1707–1709). Представник шляхетного родуМазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короляЯна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інститутугетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвитокЛівобережжя. Зовні під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часівХмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство уПівнічній війні зі Швецією, 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери. Важливий був вклад гетьмана Мазепи у духовне життя України-Гетьманщини: за його гетьманування воно досягає особливого піднесення, напруження та розквіту, у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві.Був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головно архітектури. У добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль: виявився в образотворчому мистецтві, літературі, цілому культурному житті гетьманської України. Це булоукраїнське бароко — близький родич західноєвропейського — глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.Гетьман Іван Мазепа — найвідоміший в Європі та Америці гетьман України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних творів, 6 скульптур.

40. Г.Сковорода - філософ, письменник, музикант

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи,Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання. Твори Григорія Сковороди захоплювали молодого Тараса Шевченка. У своїх літературних, філософських і поетичних творах Г. Сковорода висуває нові мотиви й теми, серед яких основними є зображення долі простого "чорного” люду, викриття соціального гноблення трудящих, визиску людини людиною, заклик до чесного трудового життя, до морального самовдосконалення, до пошуків істини. Такі мотиви звучать не лише в літературно-філософських творах Г. Сковороди. Вони – головна тема його байок, притч, віршів, особливо ж пісень, в яких філософ бачив засіб пропаганди своїх волелюбних ідей. Якщо звернутися до біографії Григорія Сковороди, то неважко побачити, що музика була супутницею його життя, з нею пов'язані всі основні етапи його творчості і діяльності. Вірячи в могутню силу музики, Г. С. Сковорода складає більшість своїх поетичних творів саме у формі пісень, тобто в музично-поетичному жанрі, де музиці має належати провідна роль. Якщо передова для свого часу філософія Григорія Сковороди, його літературна спадщина давно вже стали предметом серйозних досліджень, то його роль в історії української музики залишається й досі мало висвітленою.

Пісні Григорія Сковороди – це новий і значний етап в розвитку камерної вокальної музики, зокрема, пісні-романсу.Це був новий тип вокально-інструментальної музики. Одним із найпопулярніших творів Григорія Сковороди є пісня "Всякому городу нрав і права”. Ця пісня була покладена згодом в основу характеристики сатиричного образу Возного в народній опері І. Котляревського "Наталка Полтавка”. Прозвучавши вперше зі сцениПолтавського театрув 1819 році, пісня ця зберігає своє місце й значення в усіх редакціях музики "Наталка Полтавка” аж до М. В. Лисенка. Не втрачає вона популярності й у репертуарі українських лірників та бандуристів до наших днів.

42. Визначні діячі української музики ХVII – XVIII ст. (М. Дилецький, М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський)

.
Макси́м Созо́нтович Березо́вський (27 жовтня 1745, Глухів — 2 квітня 1777, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.
Біографічні дані
Народився у Глухові на Чернігівщині в козацькій родині, в місті, де виховувалися музики для роботи при дворі російських імператорів (див. Глухівська музична школа). Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де почав писати власні твори.
1758 року — через виняткові вокальні дані відряджений до Петербурга (Росія), де став солістом у Придворній співацькій капелі князя Петра Федоровича. Там познайомився з тогочасною європейською музикою. В 1759-60 роках виступав як співак-соліст в Італійській оперній трупі в Оранієнбаумі та Петербурзі.
1769 року — відряджений до Італії на навчання у Болонській філармонічній академії, де брав уроки у відомого композитора та історика музики падре Джованні Батіста Мартіні, у якого навчався близько восьми років. Аби мати право бути капельмейстером, витримав іспит 15 травня 1771 р.на звання академіка філармонії в Болоньї разом з чеським композитором на ім'я Йозеф Мислівечек. Закінчив Академію з відзнакою. Варто зазначити, що в ці ж роки у Болонській академії навчався ще юний В.А. Моцарт. 1771 — Березовський отримав звання maestro di musica і був обраний членом Болонського філармонічного товариства. До 1773 року єдина закінчена опера, що належить М. Березовському — «Демофонт», була поставлена у Ліворно 1773 року в карнавальні свята. На початку 1774 року разом з ескадрою російських кораблів під керівництвом Олексія Орлова повернувся в Петербург .Повернувшись 1774 року до Російської імперії, М. Березовський зіткнувся із байдужістю урядовців. Йому обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, але цьому проектові не судилося здійснитись. Максим Березовський був зарахований (без посади) церковним півчим і капельмейстером Придворної співацької капели.
Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. 1777 року 32-літній композитор покінчив життя самогубством (щоправда, зараз версія про самогубство піддається сумніву біографами Березовського) Не менш трагічна доля судилася його творам, які або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу.
Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найбільш популярний концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту.
2005 — на фасаді Болонської музичної академії встановлено меморіальну дошку на честь українського композитора Максима Березовського. Після В.А. Моцарта, Березовський став другим композитором-чужинцем, пам'ять якого вшанована в такий спосіб у всесвітньо відомому центрі культури та мистецтва — Болонській академії. Пам'ятник Березовському споруджено у Глухові.
Твори опери
«Демофонт» (лібр. П. Метастазіо, 1773, поставлена 1774 в Ліворно, Італія),
«Іфігенія» (не закінчена);
Хорові твори
Літургія св. Іоанна Златоустого,
духовні концерти
«Не отвержи мене во время старости»,
«Остригну сердце»,
«Милость и суде воспою»,
«Слава в вышних Богу»;
причастники
«Творяй Ангелы своя духи»,
«Чашу спасения приму»,
«И память вечную»,
«Во всю землю»,
«Хвалите Господа»,
Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський (28 жовтня[1] 1751 Глухів, Україна — †10 жовтня 1825, Петербург) — український співак, композитор і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту.
Творчість
Музична спадщина Бортнянського величезна. Він написав 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Церковно-вокальний стиль Бортнянського є вершиною тогочасного мистецтва. Недаремно творами Бортнянського захоплювалися Берліоз та Л. ван Бетховен.
Інструментальна музика Бортнянського мала великий успіх ще в Італії, де в театрах Болоньї, Венеції, Рима й Неаполя ставилися його опери «Алкід», «Креонт», «Квінт Фабій». В них композитор, йдучи слідами своїх видатних вчителів — композиторів Галуппі, Сарті та інших, спирався на традиції української духовної музики, перейнятими в середовищі Глухівської школи та у колі вихованців з Глухова у Петербурзькій придворній співацькій капелі. Щоправда, інструментальна музика композитора, попри офіційне визнання при царському дворі, серед пізніших російських композиторів не була популярною. Російські музиканти і композитори першої половини XIX століття закидали Бортнянському, як і пізніше Чайковському, його палкому прихильникові, «італьянщину», «м’якість і солодкавість». А Михайло Глінка іронічно називав Бортнянського «Сахар Медович Патокін». Проте церковно-вокальна, хорова музика Бортнянського, в якій він послідовно і завжди проводив свій зв’язок з українською духовною музикою та хоровим літургійним співом українських православних церков, була дуже популярною ще за його життя.
Причина такої популярності крилася у класичній простоті й доступності мелодії.

Хорові концерти
Незважаючи на прикладне призначення концертів, які створювалися здебільшого з нагоди придворних урочистостей, вони мають велику художню цінність та відзначаються глибокою змістовністю.

Значення творчості
Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу в репертуарі Петербурзької хорової придворної капели, яка складалася у переважній більшості з носіїв українських музичних традицій, перейнятих в Глухівській школі. Водночас Бортнянський заклав підвалини традицій багатоголосного хору в Росії. Він створив у капелі чудовий хор, який володів бездоганними технічними і тембровими якостями, високою вокальною культурою.
Майже півстоліття життя Бортнянського було пов’язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії. Водночас Бортнянський своїми коренями належить українській культурі, її давній музичній та хоровій традиції, яка пізніше розвинулася у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського та ін.

43. М. Лисенко та розвиток української музичної культури XIX - початку XX cт.

Найбільші міста України -- Київ, Львів, Харків, Полтава, Одеса -- мали свої музичні традиції. У першій половині XIX ст. їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60--70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали свої перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап культурного розвитку. В цьому процесі значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові, Києві, Львові. При Харківському університеті були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові було відкрито консерваторію, і це також істотно позначилося на розвитку музичного життя міста.Микола Лисенко народився в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку. Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 1860 р. через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся доКиївського університету. Його він закінчив з відзнакою, а 1865 р. навіть захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей».Серед українського студентства університету панувала атмосфера патріотизму, і це сприяло формуванню Лисенка як громадського діяча. Він належав до «Київської Громади», працював у кількох гуртках, пов'язаних з етнографічною діяльністю, викладанням у недільних школах, заснував і провадив студентський хор, організовував концертиДо найвідоміших творів Лисенка належать, зокрема, гімн «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» (на слова Олександра Кониського), опери «Тарас Бульба»,«Наталка Полтавка» й інші, його Друга фортепіанна рапсодія, Елегія для фортепіано, кантати «Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» (на слова Тараса Шевченка) й інші. Лисенко створив численні аранжації народної музики для голосу й фортепіано, для хору та інших складів, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка (романси, хори, кантати).