Пропорція, як категорія естетики. Золотий перетин

При аргументації ролі почуттів у формуванні предмета естетичної науки привертає увагу і правило «золотого перетину».

Правило «золотого перетину» – геометричне, математичне співвідношення пропорцій, за якого ціле так відноситься до своєї більшої частини, як більша до меншої. У геометризованій формі цей принцип мав вигляд співвідношення 5:8=8:13=13:21=21:34 .

Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, відмічені пропорційністю, справляють приємне зорове враження. Пар-фенон Стародавньої Греції, мармурові колони якого ділять увесь храм за принципом «золотого перетину», – чи не найпереконливіший зразок його практичного застосування.

Слід також враховувати, що теоретико-практичний інтерес до «золотого перетину» не обмежується давньогрецькою естетикою. Наприклад, в епоху Відродження правило «золотого перетину» роз-глядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Теоретики й митці епохи Відродження намагалися знайти «абсолютну», «ідеальну» геометричну основу краси. Типовим при цьому є трактат відомого італійського математика ЛУКИ ПАЧОЛІ (бл. 1445– 1509) «Про божественну пропорцію». Теоретик стверджував, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів».

Віддаючи належне правилу «золотого перетину», слід зазначити також помилковість його абсолютизації, адже сліпе слідування «геометризованій» красі механізує це складне поняття; пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звернення до правила «золотого перетину» потрібне для того, щоб наголосити на значенні зору в формуванні естетичного почуття. Відомо, що існує кілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5 : 8 є основою тлумачення (математичного) пропорцій. Серед різних гіпотез виділимо точку зору, згідно з якою пропорція 5 : 8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджувати, що свідомо чи інтуїтивно греки дійшли до «золотого перетину» через природжені можливості людського ока, і природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.

Пояснення поняття «естетика», розгляд процесу становлення перших естетичних уявлень показують, наскільки самобутньою виявилася сфера людських почуттів, наскільки специфічною може бути реак-ція людини на навколишню дійсність, на природу, що її оточує, на талановитий мистецький твір. Усе це аспекти естетичної науки, виділення предмета якої відбувалося поступово. І хоча межі предмета на перших етапах розвитку науки окреслені досить нечітко, проте «серцевина» власних проблем науки, яка формується, вже існує. Для естетики проблема чіткого обмеження предмета була особливо важливою, адже естетичне виявляється в усіх сферах людської діяльності.

У наступних розділах реконструюється подальша історія естетики, напрацювання нею нових понять, її місце в структурі суміжних наук.

Мистециво мимесису

Уже з античності європейська філософська думка досить ясно показала, що основу мистецтва, як особливої людської діяльності, становить мимесис - специфічне й різноманітне наслідування. Виходячи з того, що всі мистецтва ґрунтуються на мимесисі, саму сутність цього поняття мислителі античності витлумачували по-різному. Піфагорійці думали, що музика наслідує "гармонії небесних сфер"; Демокрит був переконаний, що мистецтво в широкому його розумінні (як продуктивна творча діяльність людини) походить від наслідування людиною тварини (ткацтво від наслідування павукові, домобудівництво - ластівці, спів - птахам і т. п.). Більш докладно теорія мимесису була розроблена Платоном й Аристотелем. При цьому термін "мимесис" наділявся ними широким спектром значень, Платон вважав, що наслідування становить основу всякої творчості. Поезія, наприклад, може наслідувати істини й благо. Однак, звичайно, мистецтва обмежуються наслідуванням предметам або явищам матеріального світу, і в цьому Платон вбачав їхню обмеженість і недосконалість, тому що самі предмети видимого світу він розумів лише як слабкі "тіні" (або наслідування) миру ідей.

Власне естетична концепція мимесису належить Аристотелю. Вона містить у собі й адекватне відображення дійсності (зображення речей такими, "як вони були або є"), і діяльність творчої уяви (зображення їх такими, "як про них говорять і думають"), й ідеалізацію дійсності (зображення їх такими, "якими вони повинні бути"). Залежно від творчого завдання, художник може свідомо або ідеалізувати, підняти своїх героїв (так робить трагічний поет), або представити їх у смішному й непривабливому виді (що властиво авторам комедій), або зобразити їх у звичайному виді. Ціль мимесису в мистецтві, згідно Аристотелю, - придбання знання й порушення почуття задоволення від відтворення, споглядання й пізнавання предмета.

Сутність миметичного мистецтва в цілому становить ізоморфне відображення (таке, що зберігає певну подобу форм), або вираження за допомогою образів. Мистецтво - це образне, тобто таке, що принципово не може бути адекватно передане в мові, або формально-логічне, вираження якоїсь значущої реальності. Звідси художній образ - основна й найбільш загальна форма вираження в мистецтві, або основний спосіб художнього мислення, буття твору мистецтва. Мимесис у мистецтві найбільш повно здійснюється за допомогою художніх образів.