Лекція 6. Культура періоду становлення. української народності (XIV – XVI ст.)

української народності (XIV – XVI ст.)

1. Літописи й билини як свідчення епохи.

2. “Олельковицький” ренесанс.

3. Перекладна література, її світоглядний зміст.

4. Перші українські професори. Ранній гуманізм в Україні.

Список літератури:

1. Європейське Відродження та українська література XIV – XVII ст. – К., 1993 р.

2. Історія філософії на Україні: У 3 т.–К.,1987. – Т .1.

3. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. / В. Литвинов – К., 2000р.

4. Литвинов В., Нічик В., Стратій Я. Гуманістичні й реформаційні ідеї на Україні. / В. Литвинов , В. Нічик, Я. Стратій – К., 1990.

5. Нудьга Г. На літературних шляхах. / Г. Нудьга – К., 1990.

6. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія: У 2 ч. –К., 1995.

1. Соціальний стан українських земель у цей період дуже тяжкий. Галицько-Волинське князівство завойовує Польща, землі постійно зазнають нападів сусідів із Сходу та Заходу. Не заникло духовне життя. Розвивається локальне літописання, агіографічна література, ширяться апокрифи, переклади творів Отців церкви, різні збірники. Не припиняється народна творчість.

У XIV – XV ст. українські землі переживають другий південно-слов’янський вплив (Сербії, Болгарії, Македонії) – звідти прибули митрополити Кипріан та Григорій Цимблаки.

Пам’ятки свідчать,що це був сумний час спогадів про минуле, сподівань на майбутнє, есхатологічних настроїв ( про кінець світу).Для людини – творця культури це був період напруження фізичних і духовних сил. Свідченням колективної пам’яті є літописи і усна народна творчість – перекази, легенди та билини.

Літописання страждає локальним характером. Події, зображувані в літописах, обмежуються регіональними, біографіями князів, вихваляються “свої” і осуджуються “чужі” герої. Галицько – Волинський літопис – це справжній панегірик Роману Мстиславовичу, Данилу Галицькому, а рід литовських князів літописець намагається вивести від римських патриціїв. На ґрунті історичних подій провіденціалізм змінюється фаталізмом, “казні Божі” розцінюються як кари за гріхи. Помітний відхід від оптимістичних оцінок дій людини, притаманних Княжій добі, роздуми авторів сповнені песимістичних настроїв. Зникає мотив “доброї волі” людини у влаштуванні перебігу подій, значущості індивідуальних зусиль окремих історичних діячів, знецінюється зусилля людини перед лицем Бога і долі. Лейтмотивом історіографічних концепцій стає глибоке безсилля людини перед караючим Божим провидінням. Якщо в Княжу добу “казні Божі” трактувалися як увага до людини, людинолюбство, то тепер суцільна руїна країни розцінювалась як “кара Божа” за гріхи людей, розплата а їх невиправну гріховність. Навіть проповідницька література ставить акцент не на можливості порятунку,а на відплаті за нечестивість. Зневіра в ефективності людських зусиль була особливо глибокою на тлі княжих міжусобиць, ненависті й розбрату, нездатності організуватися та об’єднатися. Збіднена образність літописів, вони стають лапідарними, сухими, позбавляються характеру літературного твору. Під кінець X ст. літописання занепадає.

У другій половині XV ст. зароджуються нові могутні сили національно-культурного відродження: у містах виникають громадські парафіяльні організації, що опікуються освітою дітей, а на Наддніпрянщині гуртується козацтво.

Світогляд широких народних мас відображений у легендах та билинному епосі. Це історія народу, написана ним самим, тут і ставлення до історичних подій, і їх оцінка. Основний зміст героїчного епосу - не вчинки окремих людей, а доля народу. Його оптимізм, силу, могутність, відвагу і прагнення робити добро відображає образ богатиря. Богатир - це образ всього народу, узагальнений образ усіх захисників рідної землі. Епос заперечує міфологічну систему світосприйняття через протиставлення силам природи людської сили – тілесної та духовної могутності, однак ще тісно до цієї системи примикає. Билини щільно пов’язані з казковим фольклором – сили героя-богатиря гіперболізовані. Світ у билинах поділений на добрий та злий. Центр доброго світу – Київ. Світ зла – всі зовнішні сили, що протидіють богатирям. Сутичка богатиря з ворогом завжди переможна для героя, билини пройняті світлим оптимізмом, осудом зла, радісним сприйняттям світу.

Осудом зла сповнені й апокрифи. Наприклад “Ходіння Богородиці по муках” передає, що у пеклі мучаться єпископи, ігумени, дяки, а у вогненному озері киплять царі і князі – всі, хто завдавав шкоди убогим.

З’являються Думи, що виражають народні сподівання – програму моральних вимог до людини, віру в людину, її силу і могутність.

2. У другій половині XV ст. значно пожвавлюється в українських землях культурне та економічне життя. Виділяються Київ і Галицька земля. Міста отримують Магдебурзьке право, що означає самостійне правління громади. Пожвавлення торгівлі, солевиробництва сприяє культурним контактам з іноземцями, особливо Італією. У 1440 р. в Києві відновлюються княжа династія Олельковичів. Політичне відродження пов’язане з економічним і культурним, що вимагало поглиблення практичних знань і світської науки.

За правління Олельковичів розпочата відбудова зруйнованих соборів і церков Києва, заново розписаний Успенський собор Печерської лаври. Відбудовують зруйновані татарами Десятинну церкву, Софійський та Михайлівський собори, інші храми на території міста. Поновлюється літературне життя. Зусилля членів Печерського монастиря створюють перші пам’ятки українського книжкового мистецтва – “Листвиця” (1455 р.) та “Златоструй” (1474 р.). 1460 – 1462 рр. здійснені дві ґрунтовні редакції Києво-Печерського патерика, що засвідчує інтерес до власної історії, насамперед Києва, прагнення повернути йому колишню славу, а також прагнення мати своїх власних святих і святі місця, обрані самою Богородицею. Помітне культурне піднесення у той час і в Галичині, яка входила до Польської держави і перебувала в безпосередній близькості до Західної Європи. Відомі документи Львівського архіву, де засвідчено, що міщанин Степан Дропан вже 1460 р. друкував книги. Свою друкарню він після смерті заповів Онуфріївському монастирю. Згодом, у XVI ст. прибув до Львова Іван Федорович і “занедбане друкарство відновив”. Вже у другій половині XV ст. 1491 р. у Кракові, в друкарні німця Швайпольта Фіоля старанням галицьких культурних діячів і міщан виготовлені перші друковані книги церковнослов’янською мовою: “Осьмигласник”, “Часословець”, “Тріодь пісна” і “Тріодь цвітна”. Їх поява була викликана потребами і запитами культурно-національного піднесення, яке переживала у той час українська земля.

Кириличне письмо в Україні середньовічної доби є вагомим факто-ром розвитку культури. Поряд з книгодрукуванням ширилися й руко-писні книги, що свідчить про потребу суспільства у знаннях. Марта Боянівська, дослідниця рукописної книги XV – початку XVII ст., нарахува-ла в Галицьких землях 175 переписувачів книжок, серед яких були ченці, світські грамотні люди, а також представники білого духовенства. У XV ст. переписувачем найчастіше були ченці, бо обмежений характер освіти зумовив ситуацію, що більше освічених осіб перебували в монастирях. У XVI ст. серед переписувачів переважають світські особи, що викликане поширенням і освіти, і книгопереписування. Провідне місце у книго пере-писуванні початку XVII ст. також належить світським людям. Книги писали і в селах, і в містах, однак, переконана М. Боянівська, саме в містах з середини XVI ст. книгопереписування сформувалось у професію.

Правління Олельковичів у Києві та піднесення Галицької землі можна розглядати як справжній культурний ренесанс, який мав назву “Олельковицький”. Відбувся переворот у світогляді людини, поворот у культурі від Візантійських джерел до Західної Європи, помітний інтерес до власної історії, що означає відродження у власному розумінні слова.

3. У другій половині XV ст. з’явилась на теренах України значна кількість перекладних творів. Переклади зроблені мовою, максимально наближеною до народної розмовної мови того часу. Умовно можна поділити перекладні твори на три групи. Перша – література релігійно-богословського змісту, передусім старозаповітних книг – пророка Даниїла, Єремії, книги Рут, Естер та інші. Вагомим для розвитку культури є факт, що згадані священні тексти були не просто переписані з традиційних церковнослов’янських зразків, а заново перекладені з старо-давньоєврейських оригіналів: “Шлях був один, – писав академік В. Перетц, – він привів до перекладів із єврейської, як і протестанських німецьких богословів-гуманістів. Це означає, що в українських інтелектуальних колах вже було достатньо сил, близьких за духом до гуманізму ренесансного, з його улюбленим методом мовно – текстуальної критики Св. Письма.”

Друга група перекладених пам’яток – література на морально-етичні теми. Сюди належить різні збірники морально-повчального характеру, повісті – притчі. Їх призначали переважно для світського вжитку. Вони мали назву “Ізмарагд”, “Бчола”, “Лопаточники”, “Рафлі”, трактати про мазі “Лунники”. Поряд з посиланням на візантійських письменників, у збірниках багато цитувань античних мислителів, а також творів Клима Смолятича, Кирила Турівського, митрополита Іларіона ‑ своїх мислителів, гідних називатись учителями моралі. Такі факти сприяли формуванню власної літературної традиції, хоча й під значним впливом візантійської культури. Поступове звільнення від традицій Візантії, що означало поворот у культурі, засвідчують переклади літературних повістей західноєвропейського походження. Насамперед це “духовні повісті” про муки Христа, про трьох королів-волхвів, про Таудала-лицаря, а також світські повісті “Олександрія”, “Троянська історія”, “Сказання про індійське царство”, “Повість про Трістана та Ізольду ”, лицарські романи. За змістом і характером сюжету такі повісті наближаються до середньовічного роману з його любовними інтригами, різними пригодами, культом честі, вірності дамі тощо. Захоплення героїчними подвигами й почуттями людини свідчить про появу нового ренесансного літературного смаку.

Третя група українських перекладних пам’яток XV ст. – це книги науково-природничого змісту: трактати з метафізики та логіки, астрономічна й астрологічна література. Науково-енциклопедичний характер має книга “Арістотелеві врата” або “Тайная тайних”, що є своєрідною енциклопедією медичних і санітарно-гігієнічних знань. Виникла на арабському Сході, є систематичним викладом практичних настанов, які нібито давав Арістотель Олександру Македонському щодо поведінк в сім’ї та спільноті, особистої гігієни, санітарії, в сфері державної політики і дипломатії. Поради обґрунтовані науковими даними з медицини й астрології. Висловлено хвалу розуму й науці,чи не вперше в українській писемності наведено думки великих арабських учених – Аверроеса й Авіценни, античних учених – Арістотеля, Гіпократа, Галена. У медичних рекомендаціях ‑ способах лікування та гігієни подано багато інформації з фізики, про особливості тварин,рослин, мінералів тощо, порушено морально-етичні проблеми, віру в чудеса та магію, проблеми добра і зла тощо.

Поряд з “Арістотелевими вратами” перекладена “Логіка Авіасафа” – книга, що знайомить з логічними трактатами Арістотеля, містить вперше трактат про силогізми ‑ теорію знаходження нового знання і доведення істини. Джерелом її є арабська логіка Аль-Газалі та єврейська – Мойсея Маймоніда.

Сюди належать перекладна книга “Космографія” і доданий до неї збірник “Шестокрил” – де пропаговано арістотелівсько-птолемеївську систему світобудови, розроблено українську математичну, філософську та астрономічну термінологію. “Шестокрил” вчить, як визначити місце затемнення Сонця і Місяця, стверджуючи, що це природні явища, які закономірно виникають внаслідок руху небесних світил і кулястої форми Землі. Поява цих творів у перекладі староукраїнською мовою свідчить про високий освітній рівень їх перекладачів і читачів, про зростання серед української спільноти того часу інтересу до реального світу й людини, що означало справжній переворот у світогляді.

4. На період XV – XVI ст. припадає інтенсивне прагнення української молоді до європейської освіти. Списки студентів провідних університетів Європи рясніють іменами українців і прізвиськами “русин”.

Перший відомий учений у Європі Юрій Дрогобич (Котермак) – народився у Дрогобичі Львівської обл. (1450 – 1494 рр.). Вчився у найстарішому в Європі університеті – Болонському. У 1481 – 1482рр. – ректор медичного ф-ту цього університету. Згодом працював у Краківському університеті, де й помер. Основні праці: “Трактат про сонячне затемнення 1478 р.”, “Прогностична оцінка року 1483”, Трактат з шести розділів про затемнення (1490). У “Прогностичній оцінці” подає географічні координати міст Дрогобича, Львова, Києва, Вільно, Москви, Феодосії, ознайомлюючи світ з Україною, закликає до навчання й пошанування знань.

Павло Русин з Кросна – основоположник польської ренесансної поезії. Навчався у Кракові, Грейфсвальді, здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Кракові, Відні, Угорщині. Обстоював у віршах право людини на свободу творчості, природне право людини на насолоду життям, на знання. Виховав плеяду ренесансних поетів Польщі.

Лукаш з Нового Міста – народився біля Самбора Львівської області. Вчився у Кракові, де й працював – від 1521 р. доктор філософії і магістр вільних мистецтв. 1522 р. опублікував перший у Європі підручник з епістолографії і філософський трактат. Заохочував до самостійного мислення.

Станіслав Оріховський – Роксолан (1513 – 1566 рр.) – філософ, історик, політолог, публіцист, оратор, полеміст. У домах західноєвропейських вчених його називали українським Демосфеном і Сучасним Ціцероном. Належить до кола найвизначніших європейських учених-гуманістів. Початкову освіту здобув у Перемишлі, згодом навчався у Краківському (1526), Падуанському (1532), Болонському (1540) університетах, а також вдосконалював знання у Венеції, Римі, Ляйпцігу.

Найвизначніші твори: “Промова про турецьку загрозу”, порушено актуальне тоді питання згуртування європейських народів проти турецької експансії, викладає історію турецьких зазіхань на Європу, українські та польські землі. Опублікована багато разів, вперше 1543 р. “Про целібат” (Краків 1547) – гострий полемічний твір, який у формі листа до папи викриває безглуздість закону католицької церкви про безшлюбність духовенства, доводить його суперечність природному праву. Природа є творцем усіх речей, і не варто вигадувати закони, що їй суперечать.

“Напучення польському королеві Сигизмунду Августу” (1543 – 1548), де Оріховський переконує короля, щоб він не тільки мудро правив і оточував себе мудрими людьми, а й дбав про освіту та добре виховання своїх підлеглих, був доступний для кожного. Усі будуть щасливі, у державі буде лад, якщо і король, і піддані будуть дотримуватись законів. Влада закону понад королівську владу, тоді правитель може розраховувати на прихильність підлеглих. “Діалог про екзекуцію польської держави”(Краків 1565 р.) – вершина соціально-політичного вчення мислителя, викладає погляди на сутність держави. Наведено ряд обов’язків не тільки громадян перед державою, а й держави перед громадянами. Розуміє державу як добровільне об’єднання вільних громадян, що усвідомлюють свою працю для спільного блага.

Серед численних випускників західноєвропейських університетів українські студенти й професори виділялися тим, що гордо називали себе русинами, усвідомлюючи свою належність до великого талановитого народу.

Запитання для самоконтролю

1. Чим характерна доба XIV – XV ст. у культурі ?

2. Які настрої відображають літописи?

3. Який світогляд виражений у фольклорі?

4. Що означає поняття “Олельковицький ренесанс”?

5. Чим позначене культурне піднесення у Галицькій землі?

6. Який зміст перекладної літератури XV ст.?

7. Які пам’ятки знаменували переворот у світогляді людини?

8. Чим позначений поворот у культурі до західноєвропейської традиції?

9. Чим прислужилися до розвитку культури діячі раннього гуманізму?

10. Яких представників раннього гуманізму Ви знаєте?

11. Чим виділяється творчість Юрія Дрогобича?