Образотворче мистецтво. Архітектура та скульптура (І. Мартос, Л. Позен та ін.). Палацово-паркові комплекси.
Українська художня культура ХІХ століття
Задания:
Изучите материал лекции, составьте глоссарий (словарь) по теме (минимально 5 примеров). Например, эклектика - смешение, соединение разнородных стилей, идей, взглядов, основанное на их соединении. Ведущее направление в украинской архитектуре 19 века.
Выполните практическую работу к теме (см. Приложение)
Образотворче мистецтво. Архітектура та скульптура (І. Мартос, Л. Позен та ін.). Палацово-паркові комплекси.
Розвиток архітектури на Україні, як і в більшості країн Європи, в другій половині XIX — на початку XX ст. був сповнений глибоких суперечностей. З одного боку, зросли й розширилися технічні можливості будівництва, а з другого — художні якості будівель остаточно втратили органічність зв'язків з їх конструктивною основою й набули самостійного характеру зовнішнього оздоблення. Та в надрах цього процесу йшли напружені пошуки єдності технічних, функціональних і художніх особливостей архітектури.
Із зростанням міст, промисловості, будівництво стало важливою галуззю господарства. У містах виник тип прибуткових жилих багатоповерхових багатоквартирних будинків. Набули розвитку нові типи споруд де застосовувалися металеві, а згодом залізобетонні конструкції, що відкрили широкі можливості для творчості архітекторів. Балково-гратчасті мости через Дніпро у Катеринославі, Кременчуці, Києві були новим словом техніки. Щодо кількості прольотів найбільшим у світі був висячий міст, споруджений у Києві 1853 р. У Херсоні було зведено перший у світі залізобетонний маяк.
На Україні працювало багато видатних інженерів та будівельників, таких як М. Бєлолюбський, Є. Патон, А. Кирієнко та ін.
Та ні технічний прогрес, ні активна забудова міст не рятували архітектуру від занепаду. Різнохарактерний стиль архітектурних споруд цього часу пояснювався тим, що на міську забудову впливали смаки і запити заможних замовників, кожний з яких прагнув, щоб його будинок відрізнявся від навколишніх.
Якщо в попередні епохи архітектура виступала як провідний вид мистецтва, утверджуючи прогресивні ідеали свого часу, то в період капіталізму вона втратила цю свою провідну роль.
Пошуки засобів виразності в архітектурі йшли різними шляхами. Все частіше зодчі звертаються до кращих взірців минулого, до стилів бароко, ренесансу, готики, романського та візантійського стилів. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І.Штрома, П.Спарро, А.Беретті. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. З'являється чимало споруд, в зовнішньому оздобленні яких виступають деталі та прийоми, властиві різним стилям. Складається напрям, який отримав назву “еклектика” (змішування).
Наприкінці ХІХст. у зв’язку зі зростанням популярності оперного мистецтва було збудовано прекрасні споруди театрів у Львові (архітектор З.Горголевський), в Одесі (архітектор В.Фельнер, Г.Гельмер) та Києві (архітектор В.Шеретер). Їх архітектурно-пластичне вирішення витримано в дусі еклектики, що не зашкодило створити враження цілісності й гармонійності. Споруда Львівського театру за композицією нагадує споруду Гранд-опера в Парижі.
Розвиток капіталізму на Україні в другій половині XIX ст. й особливо на початку XX ст. призвів до дальшого розмежування міста й села. Якщо в будівництві міст помітні загальноєвропейські впливи, то село зберігало ще свої традиційні архітектурні форми.
Народне житло України у всіх областях мало спільні риси, але залежно від кліматичних умов та наявності будівельних матеріалів набувало певних відмінностей, які визначали кілька його типів. Своєрідні типи жител склалися в Карпатах (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська області), на Поділлі (Вінницька, Хмельницька й Тернопільська області), Поліссі (Волинська, Ровенська, Житомирська, частково Київська і Чернігівська області), Слобожанщині та Лівобережному лісостепу (Полтавська, Харківська, Ворошиловградська і Сумська області), півдні України (Одеська, Миколаївська, Запорізька, Донецька, Херсонська області).
Найбільш поширеними типами народного житла були споруди, що складалися з хати та сіней, з хати, сіней та літньої хатини або комори; і, нарешті, з двох хат з сіньми посередині. У кожній з груп ці споруди набували певних видозмін у зовнішньому й внутрішньому вигляді. У Карпатах робили їх з дерева, покривали ґонтом, а на повернутому па південь головному фасаді влаштовували відкриту галерею — піддашок.
На Волині і Поліссі хати й господарчі споруди ставили окремо. Стіни складали у зруб з півкругляка, не обмазували глиною, іноді білили. На Правобережжі України споруди також зводили з дерева, але хати тут обмазували й білили. З північного тилового боку прибудовували притулу, а в південного — галерейку на стовпчиках. Вікна, які виходили на південь або схід, мали віконниці, прикрашені розписом або різьбою.
У хатах Поділля немає прибудов, а основними засобами виразності їх архітектури були фактура та колір стін і форма даху. Більшість господарських споруд на Поділлі будували з каменю, якого тут багато. Архітектура житла в цих районах не мала таких усталених типів, як на інших землях України.
Ще на початку ХІХ ст. в Україні було заборонено споруджувати оригінальні українські храми. Споконвічні українські традиції будівництва дерев’яних церков зберігалися лише народними майстрами Лемківщини, Гуцульщини й Буковини. У Східній Україні за поодинокими винятками, і дерев’яні, і муровані церкви зводили в стилі російської народної архітектури.
І з 30-х років ХІХст. православні храми будувалися за офіційно затвердженим «російсько-візантійським» стилем.
Прикладом цього стилю є Самсонівська церква на полі Полтавської битви, побудована в 1852-1856рр. Вона рясно прикрашена пілястрами й кокошниками, увінчана п’ятьма щийками, на яких тримаються цибулясті маківки.
Середина ХІХ ст. – час стилізованих реставрацій. Реставрація – це відновлення втрачених архітектурних споруд, з урахуванням стилю, у якому вони були свого часу збудовані.
Архітектурні пам’ятники ретельно вивчали, брали до уваги аналогічні споруди й відновлювали чи добудовували їх, дотримуючись визначеного стилю. Так у Києві в 1851-1852рр. добудували двіницю Софійського собору.