Вниз по зустрічній і до кінця

Бігти крізь темряву, яка панувала у коридорі, було майже неможливо. На шляху увесь час з’являлися перешкоди у вигляді розтрощених предметів, уламків стін і мертвих тіл, через які мисливці раз за разом спотикалися. Хамелеони швидко збагнули, що й до чого, і кинулися навздогін, на ходу змінюючи свої подоби.

– Та ви мабуть жартуєте? – втомлено обурився Захарія, озирнувшись на крики демонів.

– Кук, не зупиняйся! – гаркнув Патрік на товариша, який помітно відставав від решти мисливців. Сам ж він тримався біля ловця, міцно вхопивши за руку Софі.

– Що це за чортівня? – злякано озвалась Іва, важко дихаючи від швидкого бігу. – Я про те… Ну, коли всі звуки зникли, все стихло, а потім почало підніматися у повітря… І цей вибух… Що воно таке?

– Особисто я нічого не знаю, – прошипів Орфей, – і вже повір, зовсім не горю бажанням дізнатися! Прокляття!

Мисливці зупинилися. У світлі надзвичайно яскравого місяця, що заглядав крізь вікна, перед їх очима постала жахлива картина. Всього в десяти кроках від них зі стін сочився чорний слиз, який розтікався по підлозі в’язкою жижею, з шипінням роз’їдаючи все, до чого торкався. Кук ошелешено вирячився на Патріка, чекаючи подальших наказів, але часу на розмови не залишалося – їх наздогнали хамелеони.

Софі глянула на свої долоні і поспіхом витерла їх об штани. Від постійних бійок протягом останніх кількох годин на її руках утворились криваві мозолі, і тепер вони боляче тріскали, а меч так і норовив вискочити зі слизьких рук. Закусивши губу, і намагаючись не звертати уваги на біль, дівчина тільки міцніше вхопилася за руків’я і приготувалась до оборони. На неї накинулися одразу троє її двійників. Вона відчайдушно відбивалась, але сил залишалося все менше і менше, а демони все ближче підводили її до слизької гидоти на підлозі.

– Я, звісно, не наполягаю, і не хочу нікого відволікати, – викрикнув Орфей, спритно обезголовивши двійника Іви, – але нам потрібен план! Що робитимемо далі? Я не хочу позбутися ніг…

Патрік з розгону виламав замок у найближчих дверях і застрибнув всередину, затягнувши Софі за собою. За ними, ухиляючись від атак демонів, прослизнув Орфей. Захарія, Іва та Кук не змогли пробитися крізь зграю двійників, тому, після декількох марних спроб, вирішили відступати назад, туди, звідки прийшли.

– Якщо ми виберемося звідси, я візьму собі довгострокову відпустку, – проткнувши хамелеона мечем, видихнув Патрік, – і мені начхати, що скаже Естель!

– Друже, я з тобою! – підтакнув Орфей.

– Вона нам цього так просто не подарує, – посміхнулася Софі, уявивши вираз обличчя Естель при оголошенні таких заяв. Що-що, а це варто було побачити власними очима.

Патрік голосно фиркнув:

– Ну, тоді вона не залишить мені іншого вибору, як запхнути її у портал, прямісінько до Майстрів, разом з їхній кодлом. Нехай побігає там, а потім поговоримо.

Орфей розсміявся, вистрибнувши на стіл:

– Старий, то ти вже все продумав! О, як мені це подобається! Слухай, Бенсон, давай рванемо у Калаврію? Готовий битися об заклад, там навіть восени є де розважитися! – з цими словами хлопець підстрибнув, відштовхнувся від стільниці, і, описавши у повітрі сальто, приземлився одразу за спиною хамелеона, відрубавши йому голову.

– Вам мало було палаючої сцени? – Патрік єхидно подивився на товариша, – тепер спалите все місто?

Орфей кивнув:

– Ти ж знаєш, що нам нічого не вартує утнути все, що заборонено законом, але дозволено мораллю.

– Ні, я навіть чути нічого не хочу про Калаврію. Я буду відсипатися, – сказала Софі. До неї якраз дістався хамелеон в подобі Орфея, і вона високо підстрибнула, оминаючи лезо меча, а потім голосно вилаялась, коли його товариш у подобі Патріка розпоров їй рукав, залишивши глибокий поріз.

– Та звідкіля ж вони лізуть? Тут що, фабрика хамелеонів? – роздратовано грюкнув дверима Орфей, так наче це могло допомогти. Двері знову відчинились, і на нього накинулася чергова пара демонів.

Хамелеони заповнювали кімнату, притискаючи Софі з Патріком до стіни, і залишаючи все менше місця для боротьби. З коридору долинали крики і мисливці могли лише сподіватися, що з їхніми друзями все гаразд.

Раптом повз промайнула тінь, відкинувши від Орфея хамелеона, який норовив непомітно встромити йому меч у спину. Мисливець тільки здивовано завмер, кліпаючи очима.

Ситуація ставала все більш небезпечною – чорний їдкий слиз почав сочитися крізь стелю. Софі саме звернула шию черговій тварюці, як тінь опинилась поряд із нею, і відштовхнула вбік. Дівчина мало не впала, і здивовано глянула на місце, де стояла секунду тому – зі стелі туди шубовснув згусток слизу, з шипінням роз'їдаючи килим. Софі зробила крок назад, і, перечепившись об чиюсь руку, деякий час балансувала на одній нозі, намагаючись втримати рівновагу.

У кімнаті пролунав хрускіт, і ще один обезголовлений демон звалився на підлогу. Патрік застиг. Впустивши меч, він звалився на коліна, не відриваючи погляду від того, хто височів над тілом монстра.

Софі, ухилившись від удару і, пронизавши катаною нападаючого на неї хамелеона, обернулася. І, нарешті, побачила причину дивної поведінки Патріка... Здавалося, з неї одним махом вибило увесь дух, серце пішло в п’яти, а на шкірі виступив холодний піт.

– Ні! – закричав Орфей. – Ні, ні! Патрік, це не він! Піднімайся! Ну ж бо… – він, з усіх сил, намагався підняти товариша на ноги, але марно.

– Та стане тобі, Фея, я ж тільки-но врятував твою шкуру, – незворушно відізвався новоприбулий, недбалим рухом стираючи кров з леза кинджалу. – До речі, ти все ще нагадуєш мені п’яного пінгвіна.

– Ні… – Орфей опустився перед Патріком. Той виглядав, мов неживий, втупившись поглядом в одну точку.

Софі відчула, як крик застряг холодним комом у горлі. В середині все до болю стиснулося…

– Патрік! Патрік, чорт тебе забирай, подивися на мене! Це не він!.. Це хамелеон! – не вгавав Орфей, – та не він це… Ну, вибач, друже, – і з усієї сили заліпив Патріку ляпаса. Хлопець вперше подав ознаки життя – розгублено закліпав і поглянув на Орфея.

Тим часом новоприбулий звернув свою увагу на дівчину.

– Софі… – м’яко посміхнувся він. – Ти навіть не уявляєш, який я радий тебе бачити, – засунувши кинджал за пояс, він зробив декілька кроків до неї. Дівчина відступала, ледь стримуючи раптову нудоту.

– Це бісів хамелеон! – закричав Орфей. Патрік, здається, почав оговтуватись, переводячи погляд між товаришем та Софі.

Хлопець тільки посміхнувся.

– Гаразд, – сказав він. – Другий курс демонології, Орфей, спеціально для тебе: демон-хамелеон повинен безпосередньо побачити людину, в яку перетвориться. Сідай, два!.. Софія, ще три кроки і ти впрешся в стінку, – покрутнувшись на місці, він рушив в бік дверей.

Патрік підвівся. Його ноги тремтіли, і, здавалося, зараз підігнуться, і він знову впаде.

– Нат треба забиратися звідси, – затарабанив Орфей, обхопивши Патріка і перекинувши його руку собі через плече. – Не вір тому, що зараз бачиш. Це не він! Не він! Патрік, ти можеш йти?

Раптом двері з гуркотом відчинились, і в кімнату влетів Захарія.

– Ви цілі?.. А це ще хто? – запитав він, дивлячись на незнайомця.

Вслід за ловцем на порозі з’явилася Іва. Побачивши хлопця, вона зблідла, ледь чутно прошепотівши:

– Гаррі...

Софі не вірила власним очам. Вона відчула за спиною холодну стіну і оперлась на неї. Цього не може бути! Гаррі загинув… Загинув рік тому! І він не міг опинитися тут, ніяк! Після всього того, що вони пережили, поховавши його… Це божевілля!

Гаррі ледь схилив голову в знак вітання.

– Я радий, що хоч хтось тут ще пам’ятає моє ім’я, – він невдоволено ковзнув поглядом по Захарії, немов той був порожнім місцем. – О, а ось і Кук, – додав він, коли той вималювався поряд з ловцем. – Все такий ж голомозий, і все такий ж останній.

– Та припиніть ви витріщатися! Це хамелеон! – знову закричав Орфей. – Патрік рухайся!

Гаррі важко зітхнув, підвівши очі вгору, і повернувся до мисливця:

– Ти що, думаєш, я прийшов сюди тільки задля того, щоб побачитися з братом і парою старих друзів? Фея, не розчаровуй мене. Можеш забирати свою Бету і котитися під три чорти – я не стану вас затримувати! В мене тут інші справи.

Іва шморгнула носом.

– Гаррі, але ж ти…

– Помер, – закінчив він замість неї. – Ну, формально так, я помер. Патрік, мені справді прикро, що тобі довелося через все це пройти. Але в мене на те є свої причини. Тим паче, скажу я вам, цілий рік бути «мертвим» – це така нудьга! Інше місто, нове ім’я. Ти більше не мисливець, тобі не можна на Дно. Зате, у мене було вдосталь часу, щоб зосередитися на… легендах. О, ви ж, мабуть, вже чули про Вартових?

– І ти туди ж, – зітхнув Кук.

Патрік, вивільнившись від обійм Орфея, невпевнено підійшов до брата. Будучи поряд, вони виглядали абсолютно як і раніше, наче й не було цього жахливого року. Так само неймовірно схожі, за винятком короткого волосся і відсутності рослинності на обличчі у Гаррі.

– Як? – тільки й витиснув він.

– Довга історія, брате… Хоча, нам поки що нікуди поспішати, – з цими словами Гаррі всівся на стіл. – Загалом... Від Мортема я дізнався про Вартових. Цей зрадник хотів, щоб я прийняв його сторону і допоміг Патріотам. І цей ідіот мені повірив. Коли я дізнався, все, що мені було потрібно, я вирішив діяти самотужки. І ось на цьому етапі виникли проблеми. Ліга, ти, Софі, та й решту мисливців навряд чи б втрималися від спокуси запхати свої носи не в свою справу. Тому я переконав Мортема відправити мене на те дрібне завдання. І все пройшло навіть краще, аніж я сподівався.

Вислухавши це, Патрік незворушно глянув на брата, а потім з усієї сили врізав йому. Гаррі піднявся, задерши голову догори, і прикривши рукою закривавлений ніс.

– Припустимо, це я заслужив, – видихнув він.

– Якого біса ми слухаємо цього божевільного?!– здавалося, Орфей готовий був роздерти Гаррі на дрібні шматочки. – Виходьте! Пішли звідси! – звелів він, рушивши до дверей.

Гаррі тільки розсміявся:

– Не так швидко, Фея. Тільки ти і Бета. Патрік і цей новенький навряд чи по-доброму погодяться піти звідси без Софі.

– Що? – Захарія, насупившись, поглянув на Патріка.

– Софі, піде зі мною, – спокійно повторив Гаррі, озирнувшись позад себе. Софі стояла поряд зі стіною, немов преклеєна. Шок від побаченого не минав, і вона не могла навіть поворухнутися.

– А дзуськи, – Орфей сплюнув і, діставши сокиру, важкими кроками пішов до Гаррі.

– Стоп-стоп-стоп! – Гаррі простягнув руки перед собою. – Народ, я даю вам шанс покинути цю будівлю живими… Сподіваюся, ти добре подумаєш перш ніж…

– Та пішов ти! – урвав його Орфей. Софі спіймала себе на думці, що ще ніколи не бачила його настільки злим.

– І так, – продовжив Гаррі, відступаючи від мисливця. – Перед тим, як ви всім гуртом накинетеся на мене, мені потрібно дещо перевірити...

З блискавичною швидкістю він в два кроки опинився поряд з Софі. Вона навіть не встигла отямитися, як Гаррі обхопив її однією рукою, а іншою потягнувся за пояс і дістав химерний ніж. Мисливці остовпіли – це був той сами ніж, який Майстрам віддала прекрасна сирена, ціною власного життя. То от хто поцупив його прямісінько у них з-під носа.

Хлопець криво посміхнувся Захарії і Патріку і підняв руку. Здавалося, час зупинився. Патрік і Захарія в один голос закричали: «НІ!», але їхній крик немов повис у повітрі… Лезо по руків’я увійшло в шию Софі, одразу за ключицею. Вона заверещала і каменем впала вниз. Гаррі навіть не намагався її втримати. Відпустивши дівчину, він одразу ж потягнувся за мечем, готуючись до сутички.

Софі здалося, що кінчик ножа, якимсь незбагненним чином, торкнувся самого серця. Вона не могла зробити жодного вдиху, і тонула у власній крові, яка заливала підлогу. Її знову почало лихоманити – температура стрімко піднімалася. Занадто стрімко. Крізь шум у вухах долинали крики і дзвін мечів, але здавалося, що все це відбувалося десь дуже далеко. Вона нічого не могла роздивитися, перед очима немов стояла пелена густого туману. Жарко. Як же жарко. Здавалося, її зараз спалюють на вогнищі, немов відьму в давні часи. Руки пекло так, немов з них живцем здирали шкіру. Вона не могла поворушити пальцями, і знову закричала, захлинаючись кров'ю.

Нечітка фігура нависла над нею. Примружившись, мисливиця все ж впізнала Орфея. Він був блідий, немов крейда, а його очі блищали від сліз.

– О, Боже… Софі, – прошепотів він, впавши на коліна поряд із нею і впустивши меч.

– Витягни ніж! Витягни ніж! – надірвано кричав Захарія. Хамелеони, прийнявши подобу Гаррі, заполонили кімнату, не підпускаючи його до дівчини.

– Ніж! – горлав Патрік, запекло борючись із власним братом.

– Ха! Я так і знав! – тріумфально промовив Гаррі, вистрибнувши на стіл, – якщо ви зараз відступите, я зможу їй допомогти! Але вона піде зі мною…

– Ти швидше дійсно будеш мертвим! І ти здохнеш від моєї руки, – прошипів Патрік, стягнувши брата зі столу і взявшись товкти його кулаками.

– Господи, Софі, – жалісно застогнав Орфей, розгублено перебираючи волосся дівчини.

Він не міг відірвати погляду від її обпечених рук. Шкіра була червоною мов грань. Місцями виступили жахливі пухирі, місцями шкіра обвуглилася і розходилася, оголюючи плоть. Кров, що сочилася з ран, закипала. Дівчина немов горіла зсередини.

Орфей не знав, що робити, єдине, в чому він був впевнений – такі опіки не піддаються лікуванню.

– Та витягни ти цей ніж! – задихаючись, закричав Захарія. Він вже майже дістався до них, та його знову відтіснив натовп хамелеонів.

– Тут стільки крові, – прошепотів мисливець. Тремтячими руками він схопився за руків’я і, зітхнувши, потягнув на себе.

Ще сильніша хвиля болю захлеснула Софі. Дівчина знову пронизливо заверещала, а її тіло вигнулося в агонії. Вона почала повністю втрачати зв'язок з реальністю. Розпливчаста картинка, яка стояла перед очима, потьмяніла і більше не з'являлася.

Зненацька все стихло, всі звуки повністю зникли. Повітря навколо ущільнилося. Знову. Софі спробувала поворушити руками, але не змогла. Вона завмерла і тут відчула, як клуб здригнувся від потужної силової хвилі.

– О, то сюди завітав ще й Вартовий, – прошипів Гаррі. Що він говорив далі, вже ніхто не чув, його слова потонули в череді потужних вибухів десь знизу.

Софі розплющила очі. Перед ними все було огорнене білою пеленою, але вона бачила нечіткі контури товариша, який схилився над нею.

– Орфей! – покликав Патрік, – тримайся біля нас!

– Але ж Софі…

– Сюди!

Орфей шморгнув носом, і зник з поля зору, викрикуючи наказ.

– Та зараз тут все злетить у повітря! – пролунав десь збоку голос Захарії. – Леонард не залишить каменя на камені, поки не знайде те, за чим прийшов!

– Забери її звідси! Забери! Бігом! – Патрік ще щось кричав, але більше Софі не змогла зрозуміти ані слова, наче він говорив на якійсь незнайомій їй мові.

Вона відчула, як ловець підхопив її і з дивовижною швидкістю кинувся до дверей. Мисливці розчищали йому дорогу, розкидаючи хамелеонів у всі боки. Діставшись до дверей, він спритно перестрибнув через тіла демонів, які ще не розсипалися на порох, і опинився в коридорі.

Обережно пригорнувши дівчину до себе, Захарія побіг в бік дверей, на які раніше вказував Кук. Однією рукою він міцно затиснув рану на її шиї, хоча це не допомогло зупинити кровотечу.

Діставшись до потрібного кабінету, хлопець застрибнув всередину і ногою зачинив за собою двері. Роззирнувшись, він підійшов до порталу біля прочиненого вікна і обережно опустив Софі на ноги, міцно тримаючи її за талію. Дівчина застогнала і з останніх сил вхопилася за нього.

– Не можу повірити, – з відчаєм у голосі промовив він. – Він зламаний! Зламаний!

Софі насилу розплющила очі. Пелена перед очима і не думала зникати, але все ж, їй вдалося побачити розпливчасті контури кованого кола. Точно такий же портал вони знайшли в підвалі, тільки цей не був прозорим всередині, і не було того, ледь помітного мерехтіння. Цей портал був абсолютно чорним.

Захарія глибоко вдихнув, і пригорнув до себе Софі.

– Все буде добре! Все буде добре, – гарячково повторював він, немов читав мантру. – Зламаний портал… Це…Це… Адже по той бік може бути все що завгодно… Господи, Софі… Ні, все буде добре! Навіть якщо там Пекло, я зможу провести тебе. Все буде добре! Все буде до..

Двері з гуркотом вилетіли з петель. На порозі виник Гаррі, і з диким вереском, кинувся до ловця. Але він не встиг. Захарія схопив Софі і зник у чорноті порталу. Зламаного порталу.

Потужний потік крижаного повітря обпікав шкіру холодом. Закривавлене волосся налипло на обличчя і забилося в рот. Розмиті шматочки зоряного неба – все, що Софі могла побачити, будучи притиснутою до плеча ловця.

Вони були високо над землею, і вони падали вниз. Місто, здавалося живою кольоровою плямою, яка невблаганно наближалася. Софі розтулила рота, хапаючи повітря, мов нещасна рибка, яку викинуло на берег. Та навіть якщо вона й вдихала, то не могла цього відчути.

– Софі… – його голос прозвучав так, наче ніколи йому не належав. – Ти чуєш мене? Будь ласка, ти повинна мене чути… – Він провів рукою по її щоці, розмазуючи кров, – зламаний портал міг викинути нас де завгодно. От він і викинув на Акрополем. Ми дуже високо. Софі, будь ласка.

Дівчина не змогла відповісти. З рани, яку Зак продовжував тримати, вивергалися нові порції крові, варто було їй поворушити язиком. Дивно, як вона ще не померла від такої обширної кровотечі. Рук вона вже давно не відчувала, і єдине, на що була спроможна – поглянути на нього. Цього було достатньо.

На очах ловця бриніли сльози. Він сильніше притис Софі до себе, і, зарившись носом у її волосся, швидко зашепотів їй на вухо:

– Боже, як мені прикро! Як прикро, що ми втягнули тебе у все це. І не змогли вберегти від Вартових. Яка іронія… Не вдався мені образ поганого хлопця, чи не так? Але якби ж я тільки знав. Якби ж знав… Софі, я… Я… – Він затнувся і поцілував її в скроню, а потім в чоло. – Та все буде добре! От побачиш! Патрік про все подбає. Все буде добре, Софі…

Зрозумівши, що впаде зверху на неї, Захарія відпустив дівчину, прошепотівши наостанок:

– В темряві завжди іди за світлом…

Вони з гуркотом впали прямо посеред дороги.

Софі відчула, як в один момент в неї зламалися всі кістки, простромивши внутрішні органи. Вона видихнула. Тепер кисню для неї немов не існувало. Але вона досі жива і в свідомості, як таке можливо? Тіло повністю паралізувало, дівчина не могла навіть кліпнути. Захарія був десь поряд, але вона не бачила, що з ним.

Вона почула вищання гальм автомобілів. Довкола повис запах паленої гуми.

– Боже мій, Боже мій, Боже мій! – звідусіль почали збігатися люди. Софі не розрізняла обличь, перед її очима миготіли тільки незрозумілі контури фігур, які не припиняли рухатися. Хтось кричав, хтось кликав на допомогу, та вона не змогла виділити окремих слів, які належали всім і нікому водночас.

– Господи, звідки вони тут взялися?

– Вони що, зістрибнули з даху он того будинку?

– Викличіть швидку! Заради Бога, викличіть хтось швидку!

– Пропустіть, я лікар! Пропустіть!.. Господи, скільки крові… Дівчинко, ти мене чуєш?! Дівчинко! – голос, який звертався до неї був грубий і з хрипотою, вочевидь, належачи старшому чоловікові. – Що ж з вами трапилося… Ви! Так, ви! Побудьте поряд із нею, а я гляну, що з хлопцем… А ви описуйте все, що бачите.

Чоловік зник, а на його місці з’явилася жінка. Її надірваний голос звучав нестерпно і боляче різав по вухах. Софі хотіла щось сказати їй, щоб та заткнулася. Та вона не могла. Вона взагалі нічого не могла зробити. Вона могла тільки задихатися.

– У неї скляний погляд, – затараторила жінка. – Вона ледь дихає і зовсім ні на що не реагує! І повсюди повно крові… Стільки крові.

Натовп загудів з новою силою.

– Хлопець живий?

– Швидка вже їде!

Пауза.

– Так, – слабкий голос лікаря, – пульс є, але ледь прощупується. Ні! Не чіпайте його! Та відійдіть всі! Відійдіть! Геть! Ви! Хлопець в синьому светрі! Так! Слідкуйте за ним!

Жінка з неприємним голосом відступила, не припиняючи плакати. Лікар знову повернувся до Софі.

– Дівчинко, хто з вами це зробив? Господи, твої руки… Звідки ці опіки? А рана на шиї… Ти чуєш мене, дівчинко? – чоловік водив маленьким ліхтариком в неї перед очима, але Софі не могла вслідкувати за ним. Вона відчувала, як повільно мізерні залишки повітря покидають її тіло… Разом з останніми силами… Разом із нею.

Софі роздивлялася клаптик неба, який не затулив собою натовп. В голові пролітали уривки спогадів. Вона пригадала, як часто вони втрьох, з Патріком і Гаррі, вилазили посеред ночі на дах тренувального центру, щоб помилуватися нічним небом. Гаррі…

Звідкись здалеку чулося приглушене виття сирен. Софі здавалося, що вона чує все, немов з-під води, а невидима сила все сильніше тягне її до дна.

– Док! – заверещав хлопець. – Пульс зник… Він більше не дихає!

– Боже мій! – лікар кинувся кудись вбік. Пролунав звук роздертої тканини, і уривчасте сопіння. – Ну, дихай, хлопче, дихай! Один…два..

– Вони все одно помруть…

– Прикусіть язика!

– Та ви хоч звернули увагу, що тут море крові?.. У них немає шансів!

– Та заткнись ти вже! Теж мені експерт!

– Дихай! Давай! Ну ж бо… Хлопче… Дихай! Два…Три…

Софі бачила перед собою тільки небо. Велике зоряне небо. Біль досягнув тієї стадії, коли вже перестаєш його відчувати. Вона дивилася на Велику Ведмедицю до останнього моменту.

А потім все не поглинула темрява…