Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне

В архаїчній свідомості структура «малого» світу людини, її сімейного і особистого життя побудована за аналогією зі структурою всього суспільства і Космосу загалом.

Стародавні слов'яни мали більш складні уявлення про співвідношен­ня душі і тіла, ніж християни. У язич­ників — і не тільки слов'янських — є уявлення про кілька різних душ, які мають різні функції. Про це свідчать дані про «нечистих» небіжчиків, поховальна обрядовість, народні уяв­лення щодо будови і функціювання людського тіла, фольклорні ма­теріали.

Архаїчним культурам властиве уяв­лення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різними функціями.

По-перше, це та душа, яка зали­шається «на тому світі» після смерті, з'являючись у визначений час до своїх родичів «гостем». Гість-небіжчик, як і гість живий, сприйма­лись водночас як «свій» і як «чу­жий» — з гостинністю і з острахом. Не випадково «гостинець» — це і по­дарунок або обмін дарами між гостем і хазяями, і дорога, зокрема на кладо­вище. У старовину «своїх» небіжчи­ків називали «родителі»; «родительський день», «родительський тиж­день» — поминальний день і тиждень. До «родителів» належали не тільки прямі предки, а й усі покійні родичі, в тому числі й бездітні. Чіткий ритуал передбачав форми спілкування з «ро­дителями». «Гість» — душа, що поки­дає людину після смерті і вирушає ри­туалами на «той світ».

По-друге, це та душа, яка дає лю­дині так звану життєву силу. В каз­ках життєву силу повертає людині «мертва вода»: побризкавши убитого «мертвою водою», можна загоїти ра­ни, повернути до цілісності порубане, покалічене тіло. Але, маючи лише життєву силу, людина залишається ніби живим небіжчиком. Інший фольклорний приклад небіжчика, який зберігає життєву силу, але не є живою людиною, — упир. Упир мерт­вий, але його тіло здатне рухатись, він їсть і п'є, після смерті упиря його об­личчя залишається рум'яним.

Крім упиря, повір'я знали й інший вид нечисті, «нав'я» — русалок, по­терчат та мавок українського фольк­лору. Вони цілком схожі на живих людей, бо не можуть одержати смерті і піти на «той світ» через те, що смерть застала їх нехрещеними. Відомо, що в дохристиянський час обрядові хрещення відповідав обряд ініціації. Згадкою про жорстокий і понурий обряд ініціації в казковому фольклорі залишився образ «будин­ку смерті» — «хатинки на курячих ніжках», повернутої входом до лісу або на північ.

Ім'я в архаїчній свідомості так са­мо ототожнювалося з особистістю, як тінь або слід. Відомі приклади чак­лунських дій над слідом: щоб загуби­ти людину, викопували і спалювали її слід, замуровували його в стінку печі, вішали в димохід. Дівчата викопували слід хлопця і ворожили над ним, щоб його принадити. А заспо­коїти нав'я було просто: треба було дати йому ім'я. В білоруській тра­диції говорилося «будзь Ганна или Мария», і потерча заспокоювалося. Характерно, що у всіх «язичників» світ небіжчиків був pluralia tantum, безіменним і безликим — тільки християнство зберігає особистість за покійним до другого пришестя, до воскресіння з мертвих.

Завішування дзеркала в дні жало­би має зв'язок саме з цією душею, душею-образом, яка нерозривно пов'язана з іменем і особистістю. Надання імені — щось на зразок по­ливання «живою водою», коли уби­тий справді оживав і повертав свою особистість.

Отже, по-третє, душа людини — це її ім'я-образ, що робить її осо­бистістю і членом суспільства, роди­ни, роду.

Така організація душі чи душ відповідає функціям духовної діяль­ності, як її собі уявляли слов'яни. У всіх слов'ян «слухати», «чути» оз­начало також «передчувати», «відчувати», а «бачити» — «ро­зуміти»; не випадково «відати» ети­мологічно споріднене з «видіти». В прислів'ї «душа бачить, а серце чує» відображається це старовинне ро­зуміння розподілу функцій. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнювала­ся з оком і взагалі з головою, з обличчям. Навпаки, «чути» — функція в світі невидимого, звідки — зв'язок «чуття» з серцем, «серединою». Третя функція душі — життєва си­ла, вітальність; вона ототожнюється з «утробою», нутрощами.

Характерно, що саме такий поділ душ за їх функціями знаходимо у Арістотеля. За Арістотелем, у люди­ни є три душі: рослинна, чуттєва і розумна. Християнство базується на Платоновому дуалізмі душі і тіла, але не виключає і Арістотелевого уявлення. Звичайно, давньослов 'янські вірування не мали жодного зв'язку з філософією перипате­тиків: дивовижна подібність народ­ної міфології слов'ян до концепцій автора твору «Про душу» свідчить лише про глибокі спільні корені таких уявлень.

Мікрокосм людини — це і її осо­бистість, «Я», її власне життя, це і її сімейне коло. В колядках, що мають явно дохристиянський характер, але вживають християнську терміно­логію, обов'язково наявне звертання до трьох головних елементів сімейної структури — до батька, матері і дітей. При цьому кожен має свою функцію в домі і асоційований з певними не­бесними символами. Ясно і строго проводиться такий принцип сим­волізації: «ясен Місяць — пан госпо­дар, красне Сонце — жінка його, дрібні зірки — його діти». Отже, муж­чина символізується Місяцем, жін­ка — Сонцем. Мотиви можна бачити вже в тих самих колядках, де по-різно­му характеризуються функції місяч­ного і сонячного світла. Функція со­нячного світла — в його животворності («взогрію ж бо я гори й долини», від сонячного світла «все возрадується»), натомість функція місячно­го світла — не гріти, а освітити шлях (зійде Місяць, і возрадується «гість у дорозі», «військо в облозі, гості в до­розі»). Туманні згадки про «гостя» і дорогу (гостинець), етнографічні ма­теріали про роль Місяця у ворожіннях натякають нам на жрецькі, сакральні, відовські функції, які таким чином приписуються хазяїнові дому (поряд із згадкою про «військо в дорозі»).

Такі висновки підтверджуються оцінкою простору, що закріплюється за господарем і господинею в се­лянському домі. При цьому слід робити поправку на те, що хата, структура якої набуває символіч­ного значення, — це вже не ранньослов'янська хата, а порівняно велика будівля. Проте символіка настільки архаїчна, що корені її безумовно за­ходять у загальнослов'янський період.

Місце хазяїна — під образами, на покуті, де на «божниці» (спеціальній полиці) стояли «боги», як у народі ча­сто називали ікони, а також свячена верба, пучки троїцьких беріз. Тут у дохристиянський період були якісь священні предмети, символи або ідо­ли язичницьких богів. Місце хазяй­ки — піч і простір коло печі. На печі сиділа наречена; коли приходили сва­ти, і дівчина злазила з печі та колупа­ла піч, — це було знаком її згоди вий­ти заміж. Піч варила їжу, отже, пере­творювала сире, природу на варене, культуру. Звідси й інша дія перетво­рення чужого на своє: «Хто на печі сидів, той уже не гість, а свій», — го­ворить старовинна примовка. В свою чергу, піч має людські характеристи­ки: у неї є «чоло», «щоки», «ноги»,

«плечі». Нарешті, піч має і космічні характеристики: «Полна печь пере­печей, среди печей — каравай» — це російська загадка, відгадка якої — не­бо, зорі, Місяць. Традиційний ук­раїнський звичай розписувати печі йде від тих часів, коли розпис був не стільки художнім, скільки священ­ним дійством.

Всі схарактеризовані уявлення можна звести в таку схему:

координати світового дерева	верх	середина	низ
кольоровий символ	біле	червоне	чорне
космічний символ	Місяць	Сонце	зірки
сімейний символ	чоловік	жінка	діти
органи тіла	голова	серце	утроба
душа	розумна	чуттєва	вітальна
функції душі	бачення-розуміння особистість	почування-чуття	життєва сила плодючість

Той факт, що всі елементи повсяк­денного життя мали сакральний і міфологічний сенс, співвідносились з елементами Космосу і символізу­вались небесними знаками, свідчить про те, що в життєдіяльності люди­ни архаїчної культури священне, сакральне набагато тісніше пов'яза­не із світським, буденним, ніж це властиво ближчим до нас часам.