За своїм призначенням скульптура поділяється: - На монументальну; - на монументально-декоративну; - станкову; і - скульптуру малих форм

Монументально-декоративна скульптура
монументально-декоративною скульптурою. Вона тісно пов'язана з архітектурою, а кажучи ширше - взагалі з оточенням і включає всі види скульптурного оздоблення будинків, як зсередини, так і зовні: статуї на міських мостах, групи на фасадах будівель, в нішах або перед порталом, рельєфи і т. д. Монументально-декоративна скульптура вирішує великі ідейно-образні задачі. Скульптура розвиває і роз'яснює ідею і призначення споруди, в той же час посилюючи звучання архітектурних форм (іноді по відповідності, а іноді по контрасту).
Блискучим прикладом архітектурно-скульптурного синтезу в мистецтві соціалістичного реалізму з'явився Радянський павільйон на Всесвітній виставці 1937 року в Парижі, споруджений за проектом Б. М. Иофана і увінчаний прославилася з тих пір скульптурною групою роботи В. І. Мухіної. Вся будівля пронизане рухом, переданим в наростанні горизонтальних форм, які переходять у головній центральній частині у вертикаль злітаючого пілона. Встановлена ​​на покрівлі пілона група "Робочий і Колгоспниця" у своїй композиції послідовно повторює цей рух: спочатку - вперед, а потім - вгору. Високо здійнявши вгору серп і молот, дружно крокують уперед молоді і прекрасні гіганти - робітник і колгоспниця, уособлюють весь радянський народ. Композиційною віссю групи є потужна діагональ, що надавала цьому руху стрімкість. Цими коштами скульптор яскраво висловив ідею всенародного руху радянського народу вперед, до комунізму. Сюжетно конкретизоване і розкрите у скульптурній групі, це рух, як основна мелодія (хочеться сказати: "марш переміг народу"), отримує підготовку і опору, немов в оркестровій інструментуванні, у звучанні архітектурних форм всієї будівлі.
У монументально-декоративної скульптури, так само як і в скульптурі монументальної, велике значення має пропорційність масштабів і співвідношення обсягу пам'ятника і простору, в якому він поставлений. При цьому скульпторові потрібно мати на увазі не тільки математичні масштаби і правильні співвідношення з пропорціями архітектури, але й можливості людського бачення і сприйняття. До монументально-декоративної скульптури відноситься і садово-паркова скульптура: статуї, бюсти, фонтани, декоративні вази і т. п. Ця скульптура тісно пов'язана з пейзажем парку, добре гармонує то з зеленим фоном, то з фарбами осіннього листя.
Станкова скульптура
Вона називається так тому, що встановлюється на верстаті або підставці і призначається для виставок, музеїв, громадських та житлових приміщень (останнє навіть породило спеціальне поняття "кабінетні скульптура"). Станкову скульптуру розглядають на близькій відстані, незалежно від її оточення, від сусідніх з нею творів чи архітектури інтер'єру. За своїми розмірами станкова скульптура зазвичай буває або менше натуральної величини, або не набагато перевищує її. Це робиться для того, щоб уникнути зображення людини у натуральну величину, так як воно може виглядати як муляж (точний зліпок), що нехудожньо і неприємно. Станкова скульптура за змістом відрізняється надзвичайною різноманітністю. Станкова скульптура охоплює дуже широке коло сюжетів. Станкове твір вимагає, щоб глядач надовго зупинився перед ним, поринув у світ почуттів, переживань і характерів, як би читаючи цікаву розповідь, заглядаючи в душу персонажів.
Скульптура малих форм
Особливим видом станкової скульптури є так звана скульптура "малих форм". Це невеликі статуетки з чавуну, бронзи, скла, фаянсу, теракоти, пластмаси, дерева та інших матеріалів, що зображують людей і тварин. Особливо поширені станкові статуетки звірів і свійських тварин, яка крутиться майстрами, яких називають анімаліста (від латинського слова "animal" - тварина). Взагалі розділ анималистической скульптури має давню історію і не може бути зарахований лише в жанр станкової скульптури. Така скульптура малих форм містить в собі й деякі риси декоративності, оскільки вона в основному покликана прикрашати побут людини, його житло. Особливо це відноситься до творів з порцеляни і фаянсу, які зазвичай расцвечиваются різними фарбами, так що їх виразність створюється не тільки об'ємом, а й кольором. У скульптурі малих форм можливі сатиричні образи, шаржі. Будучи за своїм характером мистецтвом багатотиражним, тобто таким, коли створене художником твір повторюється потім (в умовах промислового виробництва) в тисячах примірників, скульптура малих форм цієї своєю особливістю межує з прикладним мистецтвом.
Матеріали для виготовлення моделей скульптур:
1. Пластилін, гіпс, пластик, дерево.
2. Віск, парафін, стеарин; технічний желатин, столярний клей.
3. Полістирол (пінопласт) - пористий пластик.
Для отримання кількох однакових моделей скульптури з воску застосовують еластичну форму. З метою тиражування воскових моделей для відливання однакових скульптур або деталей художніх творів, наприклад литих прикрас для художньої огорожі, виготовляють гумову прес-форму. Скульптурні твори з металу - кольорового, чорного або дорогоцінного як завершення всього процесу виготовлення обов'язково потребують декоративній обробці.

Театр як вид мистецтва.

Театр (від грец. їпеаігоп – місце для видовищ, видовище) – це вид мистецтва, ш.о образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдя­ки синтезу драматургії, архітектури, живо­пису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежи­ти певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мис­тецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють пе­реважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, використовує міжвидовий синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчіс­тю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтвор­чості^ театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосе­редньо беруть участь принаймні п'ять осіб:

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його пере­важно від усіх видів мистецтва (виняток – хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої твор­чості, спостерігати створення художнього образу власними очима.

Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що ви­кликає почуття емпатії – співпереживання у глядача, приводить його до катарсису – духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзав­дання мистецтва взагалі.

Витоки мистецтва театру пов'язані з давніми ритуалами, обрядо­вими дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, нама­гаючись відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію.

Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умовний характер і являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва був пов'язаний з іменами трьох поетів-трагіків:

Давньогрецька комедія, що була представлена іменами Арісто­фана (445–385 до н. е.) та Менандра (343–291 до н. е.), мала демократично-побутовий характер.

Можливо, саме цей розподіл закріпив своєрідну ієрархію жанрів:

трагедія вважалася високим мистецтвом, а комедія – низьким, хоча сама природа трагічного і комічного свідчить про хибність такого підходу.

У цей самий період відбувається процес розвитку театрального мистецтва в Україні. У XIII ст. народні ігри та обряди починають збагачуватися засобами сценічної виразності, набирати форм теат­рального видовища.

Епоха Відродження відкриває нову сторінку у розвитку мистец­тва театру, розвій якого пов'язаний з культурами трьох країн Захід­ної Європи: Італії, Іспанії та Англії. Якщо італійський театр цього часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства – комедія дель-арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, був засобом ана­лізу морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє відображення у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо (1562–1635) – справжнього реформатора іспансь­кого театру, автора відомих «драм честі» («Овеча криниця») і «комедій плаща та шпаги» («Собака на сіні») та Кальдерона де ла Барка (1600–1681), трагедії якого завершували «золоте сто­ліття» іспанського театру.

Справжній розвій мистецтва театру XVI ст. пов'язаний з творчістю Уїльяма Шекспіра (1564–1616), з його трагедіями «Гамлет», «Отелло», «Король -Лір», «Ромео і Джульетта» і комедійними п'єсами «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно» та ін.

Ситуація, що склалась у цьому виді мистецтва у країнах Східної Європи, зокрема в Україні та Росії, була зумовлена специфікою со­ціально-політичного розвитку – існуванням кріпацтва. Тому поряд з професійнимтеатром Ф. Волкова, на сценах якого йшли п'єси О. Сумарокова, М. Ломоносова та Д. Фонвізіна, значного поширен­ня набуває кріпацький театр – феномен надзвичайно складний, але водночас цікавий і важливий для теоретичного аналізу. Він фак­тично не мав аналогів в історії світового театрального мистецтва і інтерпретується як явище тільки російського та українського театру.

У першій половині XVII ст. починають простежуватися перші па­ростки української побутової драми та інтермедії, а у другій половині XVII ст. виникає унікальне явище в історії українського театрального мистецтва – народний ляльковий театр-вертеп. Вертеп, з одного боку, зумовлює феномен світового театру ля­льок, а з іншого – є втіленням специфіки національної самосвідомості.

Кінець XVIII ст. в історії українського театрального мистецтва пов'язаний з діяльністю професійного театру (Харків, Полтава), фундаторами якого були брати Тобілевичі – І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський.

У XIX ст. у країнах Західної Європи великої популярності набу­вають демократичні тенденції, що приводять до виникнення масових, народних театрів, серед яких особливо слід відзначити «бульварні» театри Парижа, «малі театри» Нью-Йорка і театри «перед­містя» Відня. Діяльність професійних театрів цього періоду була пов'язана з двома провідними напрямами – романтизмом, що найяс­кравіше виявився у театральному мистецтві Англії, Франції та Італії і подарував світові таких блискучих акторів, як Е. Кіна, Ф. Леметра, С. Бернар, Т. Сальвіні і Е. Дузе, та реалізмом, що став однією з основних течій у російському та українському театральному мистецтві.

Цілком оригінальним явищем у театральному мистецтві XX ст. був театр «Березіль», заснований видатним українським режисером Л. Курбасом (1887–1937). Творчі пошуки митця привели його до ідеї «перетворення дійсності» та концепції «фантастичного реа­лізму», які визначили напрям роботи театру «Березіль», зокрема спек­таклів «Цар Едіп» (Софокл), «Мина Мазайло», «Маклена /ра­са» (М. Куліш), що мали відверто європейську орієнтацію.