Інгібітори протонної помпи

Історія:Перший інгібітор протонної помпи - омепразол - з’явився в 1988 році, потім були створені лансопразол, пантопразол і рабепразол, останньою розробкою став езомепразол (2000).

Представники групи:

- Омепразол 20мг (Лосек, Зероцид, Омез, Омезол, Омепрол, Омзол, Омізак, Ортанол, Осід, Промезол)

- Рабепразол 10мг, 20 мг (Зульбекс, Орністат, Паріет, Велоз)

- Лансопразол 30мг (Ланзап, Лансопрол)

- Пантопразол 20мг , 40мг (Контролок, Нольпаза, Санпраз)

- Езомепразол 10мг, 20мг (Нексіум)

Механізм дії :

- Ці сполуки блокують секрецію кислоти шлунком, діючи на так званий кислотний насос, Н+К+-аденозинтрифосфатазу (АТФазу) в секреторних канальцях парієтальної клітини;

- ІПП пригнічують фермент Н+К+-АТФазу, відповідальний за секрецію соляної кислоти кислотними клітинами шлунка. Завдяки такій вибірковій внутрішньоклітинній дії, незалежній від мембранних рецепторів, ІПП блокують кінцеву фазу секреторного процесу.

Показання для застосування:хронічний гастрит і гастродуоденіт, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гастроезофагальна рефлюксна хвороба(ГЕРХ), гострий і хронічний панкреатит, синдром Золлінгера-Елісона.

- ГЕРХ:

Частота рецидивів є значно нижчою при прийомі лансопразолу чи омепразолу. Рабепразол також виявився високоефективним у довготерміновій профілактиці езофагіту та симптомів ГЕРХ. Перевагою застосування езомепразолу, є застосування післябазової терапії для дорослих, схему “за потреби”, приймаючи по 20 мг раз на добу. Езомепразол 40 мг 1 раз на добу забеспечує больш ефективний контроль рН порівняно с іншими ШП в стандартних дозах.

- Виразка шлунка:

Виявлено суттєву залежність між пригніченням добової внутрішньошлункової кислотності та частотою рубцювання виразки шлунка після 2,4 та 8 тижнів.Омепразол знижує добову внутрішньошлункову кислотність від 34% до 98%. При застосуванні окремих представників ІПП досягаються схожі значення частоти рубцювання.

- Виразка дванадцятипалої кишки:

Рубцювання виразки дванадцятипалої кишки досягається після 2-4-тижневої терапії ІПП один раз на день. Доведено суттєвіше полегшення болю при прийманні пантопразолу.

- Синдром Золлінгера-Еллісона

Внаслідок терапії у більшості пацієнтів симптоми захворювання зникають, проте можуть відновитися протягом кількох днів після її закінчення. Тому може виявитись необхідним тривалий прийом ІПП.

Протипоказання: Відома підвищена чутливість до езомепразолу, до заміщених бензиметазолам або інших компонентів препарату. Дитячий вік до 14років.

Спосіб застосування:В залежності від захворювання 20, 40 мг на добу.

Побічна дія: з боку органів травлення: діарея або запор, біль у животі, сухість у роті, порушення смакових відчуттів, стоматит, транзиторне підвищення активності печінкових ферментів у плазмі; - з боку нервової системи: головний біль, запаморочення, сонливість, безсоння, парестезії, у схильних хворих - депресія і галюцинації; - з боку опорно-рухового апарату: м’язова слабкість, міалгія, артралгія; - шкірна реакція: шкірна висипка, кропив’янка, мультиформна еритема;-інші: порушення зору, периферичні набряки, посилення потовиділення, пропасниця.

АНТАЦИДНІ ПРЕПАРАТИ

Історія: Традиційно антацидні препарати поділяються на:

1. ті, що всмоктуються;

2. ті, що не всмоктуються.

Антациди, що всмоктуються (натрію гідрокарбонат, кальцію карбонат тощо), вступаючи в пряму реакцію нейтралізації з соляною кислотою, виявляють швидкий, але, як правило, нетривалий ефект. Вуглекислота, що утворюється при цьому, спричинює відрижку і здуття живота. Прийом антацидів цієї групи може зумовити феномен «рикошету» — вторинну гіперсекрецію соляної кислоти після підлужувального ефекту. Антациди, які містять натрій, можуть спричинити розвиток набряків у окремих хворих. Натрію карбонат і кальцію карбонат можуть привести до розвитку алкалозу.

Антациди, що не всмоктуються (магнію гідроксид, алюмінію гідроксид, алюмінію фосфат та ін. ) позбавлені більшості цих недоліків і тому значно ширше застосовуються у клінічній практиці. Останнім часом частіше використовують комбіновані препарати, зокрема ті, що містять гідроксид магнію та гідроксид алюмінію.

Представники групи:

- Де-нол 0,12г №122 (Гастро-норм, Бисмофальк)

- Фосфалюгель пак 20г №20 (Фосфалюжель, Алюминий фосфат, Альфогель, Гастерин)

- Вікаір №10

- Вентер 1г №50

- Альмагель 170мл (Алюмаг, Альмагель Нео, Мэйлакс, АМГ, Гестид, Коалгель; Маалокс 70; Маалокс, Гастал, Палмагель А, Палмагель, Проланта.)

Механізм дії:

- В кислому середовищі шлунка препарат утворює на поверхні виразок і ерозій захисну плівку, що сприяє їх рубцюванню і захищає від впливу шлункового соку;

- збільшує синтез простагландину Е2, стимулює утворення слизу і бікарбонатів, приводить до накопичення епідермального фактора росту в зоні дефекту, знижує активність пепсину і пепсиногену. Препарат має бактерицидну активність відносно Helicobacter pylori.

Показання для застосування:

- Підвищена кислотність шлункового соку при пептичній виразці шлунка і дванадцятипалої кишки;

- рефлюкс-езофагіті;гострому і хронічному гастриті;диспепсії;

- подразненні слизової оболонки шлунка, спричиненому курінням,зловживанням кавою, алкоголем, солодощами тощо;

- печії, тобто підвищеній кислотності у вагітних, у осіб похилого віку івсіх хворих, які потребують ефективного антацидного засобу, що не спричиняє запору та інших небажаних ефектів.

Протипоказання. Тяжка ниркова недостатність (гостра та хронічна),хвороба Алцгеймера, гіпофосфатемія, дитячий вік до 6 років. Гіперчутливість досолей магнію та алюмінію.

Спосіб застосування та дози. Гастал: Дорослі:По 1-2-таблетки, 4 - 6 разів на день, приблизно через 1 годину післяїди, а також увечері перед сном. При печії застосовується в такому ж дозуванні незалежно від часуприйому їди. Діти 6-12 років: рекомендується половина дорослого дозування.

Побічна дія: Рідко - нудота, блювання, часте випорожнення, алергічні реакції (шкірний висип, свербіж).

Н2- ГІСТАМІНОБЛОКАТОРИ

Історія: У клінічній практиці Н2-блокатори дебютували в 1977 році, коли офіційно дозволили використовувати циметидин (першим Н2-блокатором був метіамід, проте його не дозволили застосовувати в клініці у зв'язку з суттєвими побічними ефектами).

Представники групи:

- Циметидин 200, 300, 400, 600,800 мг (альтрамет, апоциметидин, беломет, гистодил, йенаметидин, нейтронорм, примамет, симесан, тагамет, улькометин, циметидин, цинамет)

- Ранитидин 150, 300 мг (апоранитидин, ацидекс, генранитидин, гистак, зантак, зоран, раниберл, ранигаст, ранисан, ранитин, рантак, улькодин, улькосан, ульсерекс, пепторан, язитин)

- Фамотидин 20 и 40 мг (антодин, апофамотидин, блокацид, генфамотидин, квамател, лецедил, топцид, ульфамид, ульцеран, фамонид, фамосан, фамотидин, фамоцид, пепсид, гастер)

- Низатидин 150, 300 мг (аксид)

Роксатидин 75,150 мг (роксан)

- Мифентидин 10-20-40 мг

Механізм дії:

- фамотидин є ефективним блокатором H2 рецепторів шлунка, у зв’язку з чим він знижує секрецію шлункового соку;

- Знижується концентрація і кількість шлункового соку, а вироблення пепсину залишається в рівновазі з кількістю виділеного шлункового соку.

Показання для застосування: Лікування виразки шлунка і дванадцяти палої кишки, гастроэзофагеальної рефлюксної хвороби та інших захворювань, що супроводжуються гіперсекрецією шлункового соку (наприклад, синдром Золлінгера-Еллісона), попередження аспірації шлункового соку при загальній анестезії (синдром Мендельсона).

Протипоказання. Підвищена чутливість до фамотидину або допоміжних речовин. Вагітність, годування груддю.

Побічна дія: Рідко спостерігаються запор або діарея, загальна слабкість, головний біль, сухість у роті, відсутність апетиту, шкірні висипання.

Хворим на гастрит В показані лужні, сульфатні мінеральні води малої і середньої мінералізації (“Лужанська”, “Поляна квасова”, “Поляна Купіль”, “Моршинська”, джерела №6) в теплому виді за 1-1,5 год до їди температури 37 – 38 ⁰ С з розрахунку 10 мл на 1 кг маси тіла на добу.

Фітотерапія включає відвари золототисячника, календули, звіробою, ромашки, сушениці, листя подорожника, насіння вівса, плоди чорниці, плоди глоду, корінь і коренище дивосилу, траву Іван-чаю. Збори необхідно готувати по звичайних рецептах.

ХРОНІЧНИЙ ДУОДЕНІТ

Хронічний дуоденіт (ХД) — це захворювання, що характеризується за­пальними, дистрофічними і регенеративними змінами слизової оболонки дванадцятипалої кишки і супроводжуються структурною перебудовою зало­зистого апарату, розвитком метапластичного й атрофічного процесів.

Епідеміологія. ХД є досить поширеним захворюванням дванадцятипалої кишки і часто поєднується з хронічним гепатитом типу В і виразковою хво­робою дуоденальної локалізації. Чоловіки хворіють у 3 рази частіше, ніж жінки.

Етіологія. Основним етіологічним чинником проксимального ХД (бульбіту) є HP-інфекція, під впливом якої на тлі гелікобактерного гастриту і метаплазії шлункового епітелію в дванадцятипалій кишці він розвивається. Причиною шлункової метаплазії в дванадцятипалій кишці є закиснення її внаслідок скидання кислого шлункового вмісту, що часто відбувається при антральному гелікобактерному гастриті на тлі підвищеного кислотопродуку­вання в шлунку. Поєднання гелікобактерного гастриту і дуоденіту (гастродуоденіт) розглядають як початкову стадію виразкової хвороби (передвиразко- вий стан) або як варіант її загострення.

Дистальний ХД найчастіше розвивається при захворюваннях жовчних шляхів, підшлункової залози і кишківника. Його розвиток зумовлений пору­шеннями нервової і гуморальної (пептоїдної) регуляції функцій дванадцяти­палої кишки внаслідок патології цих органів, а також її мікробним обсіме­нінням.

Патогенез. Найчастіше патологічний процес локалізується в проксималь­ному відділі дванадцятипалої кишки. Ця форма дуоденіту визначається тер­міном "бульбіт". Шлункова метаплазія в дванадцятипалій кишці характери­зується заміщенням ентероцитів призматичним епітелієм, який подібний до поверхневого епітелію шлунка. Вона часто буває дрібновогнищевою і пов'я­зана з дією гіперацидного шлункового соку.

Класифікація. Єдиної загальноприйнятої класифікації ХД немає. На ос­нові медико-статистичної класифікації хвороб МКХ-10, де хронічні дуоде­ніти представлені в рубриці К29.8, найсприйнятнішою для клініки є класи­фікація, наведена нижче.