Розділ 22. Разючі переміни
До напівпідвалу зі свастиками Хроня з Рексом добралися пізно вночі. Зв’язаний Шкіря так само лежав у кутку. Коло нього сиділо декілька котів.
Усі решта зібралися навколо столу, на якому височіло щось схоже на трон. А на троні пишався, гордовито піднявши голову і випнувши груди, кіт Рата. Він сидів, наче король, оточений підданими, які віддано дивилися на нього. По обидва боки від трону горіли свічки, тому було не зовсім темно.
Побачивши сторопілих Хроню з Рексом, Рата гукнув зі свого трону:
– О, це мої друзі! А де ж ви поділи нашу благородну даму? Чи вона залишилася з паном професором? Ги‑ги‑ги! Підходьте, підходьте ближче і познайомтеся з ватажком визвольного загону «Котячий хвіст»! Це я! Мене обрали одноголосно відкритим голосуванням, дотримуючись усіх правил. Я тепер балотований, народ виявив мені довіру і надав необмежені повноваження, тобто право судити, карати і милувати.
Виголошуючи свою тираду, Рата жодного разу не вилаявся і не засичав.
Тут Хроня, який зачудовано слухав кота, почув, як хтось шарпає його за рукав. Це був Рекс, який очима показав йому на купу припасів з холодильника Аріадни Трохимівни. Частина бляшанок вже була порожня і вилизана до блиску. Біля купи сидів призначений Ратою вартовий. «Так ось чому так віддано дивляться на Рату коти», – здогадався Хроня.
Рата все продовжував говорити, вдаючи, що не помічає Хрониного виразу обличчя і намагаючись не зустрічатися з ним очима.
– Еге ж, ми перенесли сюди наші припаси, як ви бачите. Щоб з ними там без нагляду нічого не сталося, – пояснив він.
– Як – без нагляду? А Хомка? – спитав Хроня.
– Чортма вашого Хомки! – сердито просичав Рата. – Змився кудись.
Хроня не повірив котові, але наразі змовчав.
У цей час почувся благальний голос з кутка підвалу:
– Відпустіть мене!
Хроня згадав про Шкірю. Він підійшов до нього і присів навпочіпки. Шкіря перелякано дивився на нього.
– Ну що, спробував, як воно? – Хроня простягнув руку, щоб розв’язати хлопця, але коти, що несли варту, раптом разом вишкірилися і засичали.
Переляканий Хроня відсмикнув руку.
– Ги‑ги‑ги‑ги, – зареготав Рата зі свого трону. – Не бійся. Але й не забувай, що головний тут – я! Тут слухаються тільки мене! – бундючно додав кіт. І милостиво кивнул головою: – Розв’яжіть його, хай собі вимітається і сповістить усім своїм друзякам, що напівпідвал цей ми кон‑фіс‑ку‑ва‑ли! Чуєш, ти! – звернувся Рата до Шкірі. – Ми оголошуємо вам непримиренну, жорстоку війну до кінця! Це по‑перше. По‑друге, ми накладаємо на тебе і на твоїх друзів кон‑три‑бу‑цію. Чув про таке? Зараз дійде! Щоб ти зі своїми дружками кожні три дні приносив сюди жратву. Зрозумів? Не принесеш – побачиш, що буде! А тепер відпустіть його! – владно промовив Рата.
Коти розступилися, і Шкіря, ще не вірячи своєму щастю, зіщулившись, наче заєць, прожогом кинувся геть.
Хроня з Рексом перезирнулись. А Рата, вдоволений своєю промовою, знову звернувся до них:
– Ну то що ви вирішили: вступаєте в нашу бан…, тобто в наш визвольний загін, чи ні?
Рекс ошелешено мовчав, а Хроня, якого життя навчило обережності, мовив:
– А можна, ми до ранку подумаємо?
– До ранку? Чому ж не можна – можна, – милостиво дозволив Рата. – Лягайте он там, – він показав на куток, у якому було накидане якесь дрантя. – Та перекусіть чого‑небудь. Тільки не здумайте змиватися, як той засраний Фері, бо я все одно почую.
Тут лише Хроня збагнув, що папуги не було. Але він нічого не спитав у Рати. Підкріпившись залишками ковбаси з Аріадниного холодильника, вони з Рексом вклалися на старій куфайці в кутку, як і наказав Рата.
Коти теж почали дрімати, згорнувшись калачиками. Рата задмухнув свічки й солодко потягнувся.
Розділ 23. Зрада
Коли вранішні промені сонця зазирнули до напівпідвалу, в якому спали Хроня з Рексом, хом’як Хомка нарешті добрався до відділку міліції. Учора вранці, коли Рата з котами повернувся до старого будинку, щоб забрати припаси, Хомка спостерігав за ними зі своєї схованки.
Він не озвався, коли Рата покликав його. Дочекавшись, поки вони підуть, Хомка виліз із криївки.
Крім кукурудзяних качанів, які Рата приніс папузі, в кімнаті не лишилось з припасів ані крихти.
Тоді Хомка підійшов до недоїденого папугою качана і почав набивати кукурудзяним зерном щоки.
Напакувавши повен рот, Хомка сам до себе промурмотів:
– Сфоя софочка флифче до філа!
Потім обережно піднявся сходами, визирнувши з підвалу, покрутив головою праворуч, ліворуч і, важко перевалюючись, зник у бур’янах, що росли коло старого будинку.
Він шукав міліцію цілий день і цілу ніч, від хвилювання зжував усі свої припаси за щоками, аж поки йому пощастило.
Двері відділку були нещільно причинені, і Хомка, який став уже поворотким без припасів за щоками, спритно прослизнув досередини.
За загородженим пультом сидів молодий вусатий черговий міліціонер і солодко позіхав.
Його чергування скінчилося, і він чекав зміну.
Хомка перебіг за перегородку, яка відділяла міліцейський пульт від коридорчика.
Міліціонер, скінчивши позіхати, завмер: на пульті перед ним на задніх лапках стояв хом’як і дивився на нього чорними, блискучими, як намистинки, очима^ Потім хом’як відкрив рота і тоненьким людським голосом сказав:
– Товаришу міліціонер, я, як свідомий громадянин, прийшов сюди, щоби заявити про пограбування. Я знаю, де знаходилося ще до вчора усе вкрадене, бо вчора він його забрав. Але ви можете дочекатись його там, він туди неодмінно повернеться! – Хомка перевів подих. – Я розкажу вам, де це місце, але з однією умовою: ви візьмете мене до себе жити! Згода? Якщо ні – я пошукаю когось іншого. Знаєте, риба шукає де глибше, а я – де ліпше!
Міліціонер, як та згадана Хомкою риба, беззвучно то відкривав, то закривав рота, вирячивши на Хомку очі.
А хом’як, не гаючи часу, притягнув ручку, за нею – аркуш паперу й тицьнув ручку в руку міліціонерові:
– Пишіть, я розповідатиму!
Міліціонер слухняно, наче під прицілом пістолета, взяв ручку.
Коли Хомка скінчив розповідати, а міліціонер записувати, до відділку зайшов його начальник.
Взявши під козирок, черговий міліціонер доповів:
– Товаришу начальник, завдяки вміло поставленій мною пошуковій роботі маю нові відомості щодо крадіжки на вулиці Високій.
– Ну, заходь, – сказав начальник, і обидва зникли за дверима.
Вийшовши з кабінету начальника, міліціонер задоволено потер руки. Потім відкрив чорний портфель й кивнув Хомці:
– Залазь!
Удома міліціонер, ледь переступивши поріг, гукнув:
– Таня!
З кімнати вибігла дівчинка з двома тоненькими кісками.
– Дивись, що я тобі приніс! – радісно сказав їй тато. – Це хом’як, який уміє говорити! Ось давай посадимо його в ту клітку, що залишилась у нас від папуги. Тягни її сюди!
Хомку посадили в клітку. Коли за ним зачинилися дверцята, Хомка полегшено зітхнув. Дівчинка одразу ж щедро насипала в годівничку соняшникового насіння, і Хомка почав набивати ним щоки, бо вже добряче зголоднів.
Новий Хомчин господар нетерпляче постукав пальцем по клітці й сказав:
– Ну, скажи що‑небудь Танечці!
Але Хомка мовчав.
Таня теж постукала пальцем по клітці й сказала:
– Ну, тату, ти даєш. Хто ж таке бачив, щоб хом’яки розмовляли? Це ж тобі не папуга.
Але її тато не заспокоювався – він стукав і стукав по клітці товстим пальцем.
Хомці, зрештою, це набридло – він відкрив рота і хотів було сказати, щоб йому дали спокійно наїстися. Але з цього нічого не вийшло. Замість гнівних слів почувся тоненький мишачий писк.
Втрапивши знову до клітки, Хомка зовсім і назавжди перестав розмовляти.
Розділ 24. Облава
У напівпідвалі, де розташувався новоутворений загін «Котячий хвіст», усі ще спали. Хроня прокинувся першим, обережно поторсав Рекса і подав йому знак мовчати. Тихенько вони піднялися і вибралися надвір.
– Куди ми тепер? – спитав Рекс.
– Додому, – похмуро мовив Хроня. – Там же Хомка залишився, ти що, забув? Він ще про Доллі не знає…
Вони повернулися до свого підвалу. Але Хомки там не було. Зате був Фері. Він сидів біля залишених Ратою кукурудзяних качанів, виколупував з них зерна і клав у невеличку торбинку на мотузку.
– Що це ти робиш? – спитав його Рекс.
– Збир‑р‑раюся в емігр‑р‑рацію, – теж похмуро відповів Фері. – В Афр‑р‑рику полечу. Набр‑р‑ридли ці ср‑р‑рані пор‑р‑рядки. По‑вер‑р‑рнуся, коли тут можна буде жити.
– Значить, і ти нас кидаєш, – сумно сказав Хроня. – А нам що робити?
– Шукайте спонсор‑р‑ра! – порадив Фері. – А я, якщо доб‑р‑р‑ре влаштуюся, надішлю вам пар‑р‑ру долар‑р‑рів.
Він дзьобом спритно повісив торбинку з зерном собі на шию й подався до дверей.
– А ти хоч знаєш, куди летіти? – спитав Хроня.
– Я ж тобі не дур‑р‑рнувате кур‑р‑ряче стегно! Усе на південь та на південь! – відповів Фері.
Хроня з Рексом вийшли його провести. Вони обнялися на прощання, і Фері, важко змахуючи крилами, піднявся в повітря.
День видався погідний. Хмари нарешті зникли. Сонце стояло прямо серед неба, хоч уже досить низько над обрієм.
І Хроні здалося, що Фері полетів прямо на розжарену його тарілку. Папуга ставав все меншим і меншим і нарешті зник у променях сонця, наче його й не було.
Хроня зажмурив засліплені очі, а коли відкрив їх, побачив біля старого будинку міліцейську машину. З неї вийшли міліціонери, Аріадна Трохимівна і ще одна повнява розфарбована жінка, яка міцно тримала за руку… Шкірю!
Хроня присів у кущах бузку. Рекс, що був біля нього, припав до землі. Вони спостерігали, як міліціонери обережно оточили старий будинок. Потім двоє зайшли досередини, але швидко повернулися.
Один з них сказав:
– Нема там нікого, тільки дрантя, та ще ось…
Він простягнув начальнику вишиваний рушник.
– О! О! – аж підстрибнула Аріадна Трохимівна. – Це мій, мій рушник! Це його тоді вкрали злодії разом з телевізором, фотоапаратом та іншим добром.
– Яким телевізором? – здивовано повернувся до Рекса Хроня. – Ми ж тоді не брали ніякого телевізора!
Рекс теж нічого не розумів.
Але тут почала верещати друга жінка. Вона кричала:
– Цей хлопець з собаками – цей Хроня – небезпечний злочинець! Краде телевізори, викрадає дітей, – вона погладила Шкірю по голові, – а міліція, – вона тицьнула пальцем у напрямку машини, – міліція нічого не робить! – і вона чмокнула Шкірю у маківку.
Начальник сердито зиркнув на неї і наказав:
– Передайте по рації, хай оголосять по області розшук хлопця, звати Хроня, ходить з двома собаками, котом і папугою!
– Які вміють розмовляти! – голосно додав Шкіря.
Начальник скоса глянув на нього, підійшов до Шкіриної мами і тихо сказав:
– А вам я раджу звернутися до лікаря. Такого. Спеціального. По‑моєму, прізвище його Запуханич. Це у хлопця, видно, нервовий шок.
Мати пригорнула Шкірю до грудей і тихенько заскімлила в носовичок, притиснувши його до рота.
«Що ж нам тепер робити?» – сам себе спитав Хроня. І подивився на Рекса. – Нам тепер удвох не можна. Нас тоді одразу спіймають.
Рекс подивився на Хроню і сказав:
– Я від тебе нікуди не піду, хоч ти що роби. Куди ти – туди і я.
– Ну що ж, тоді ходімо, – мовив Хроня. – Треба вибиратися з цього міста. Але йти доведеться далеко.
– Далеко – то далеко, – погодився Рекс. – Але ж не так далеко, як в еміграцію?
Хроня засміявся й обняв Рекса за шию, притулившись щокою до густої чорної шерсті.
Епілог
Суддя у чорній кучерявій суддівській перуці простягнув лапу і вимкнув екран міжсвітового зв’язку.
Маленьким гумовим молоточком він ударив у кругле блюдечко гонгу, і залою суду прокотився ніжний срібний дзвін.
Суддя відкашлявся і твердим голосом почав читати вирок:
– Рішенням Надзвичайного Суду Світу ІКС‑ЗЕТ‑845687 за самочинне використання пристрою зв'язку між світами і втручання у життя паралельного Світу VІКС‑87 (код «Земля»), яке призвело до непередбачених негативних варіантів розвитку подій, внаслідок чого збільшилася кількість негативно зарядженої енергії у Всесвіті і виникла загроза порушення Всесвітнього Балансу Добра і Зла, громадяни Пол, Тер і Гейст позбавляються прав тварини терміном на дванадцять діб, сім годин і п’ятнадцять хвилин.
Впродовж дії покарання їхні права прирівнюються до прав домашніх людей: вони будуть їсти, спати і жити у місцях, відведених для домашніх людей.
Щоб подібне ніколи більше не повторювалось, всі канали зв’язку буде деформовано.
Суддя подивився поверх окулярів у зал і мовив:
– Прошу звільнити залу суду!
Поважні людиновласники почали виходити, ведучи за собою на розкішних ремінцях людей. Люди, побачивши знайомих, радісно підбігали один до одного і терлися носами на знак привітання.
Пол, Тер і Гейст піднялися з лави підсудних і у супроводі двох ротвейлерів із золотими бляхами охоронців на грудях відправилися відбувати покарання.
Зала спорожніла.
Тоді суддя стомлено кинув на стіл чорну перуку, почухав задньою лапою за вухом і знову ввімкнув екран міжсвітового зв’язку.
Там, на екрані, з’явилися хлопчик Хроня і пес Рекс.
Вони простували неспішно горами, плоскогір’ями і пустелями, переступаючи річки й озера, перестрибуючи невеликі моря і протоки між континентами.
Вони йшли поруч – хлопчик і пес – по коліна у хмарах, а під ними повільно оберталася і летіла у чорну безодню Всесвіту, всіяну холодними зірками, маленька блакитна планета Земля.