Український національний костюм
Реферат на тему «Український національний костюм» Учениці 9-А класу Ош № 9 м. Ізмаїла Єременко Марїї
Український національний костюм
Якщо кожен з нас запитає себе, яким є національний устрій України, то в спогадах виринають вишиванки, шаровари, віночок із різнобарвними стрічками, червоні чобітки... Проте, не все так просто! Національний костюм уособлює національну самосвідомість, етнічну самоідентифікацію, постаючи водночас і могутнім засобом історичного формування, історичного утвердження як в індивідуальній, так і в суспільній свідомості. Костюм має яскраво виражений знаковий характер, визначає належність людини до певного етносу, створює його художній образ, втілює естетичний ідеал нації, етичні норми та уявлення. Будь-який костюм складається протягом століть, тому обов’яково втілює в собі історію нації, її національні цінності. Як частка народної душі, він має велике історичне та художнє значення.
Від глибокої давнини і протягом усього існування одяг задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини, виконуючи необхідні побутові, соціальні та обрядові функції. Його високий мистецький рівень відбиває ментальність українського народу, посідаючи визначне місце не тільки в національній, а й у європейській та світовій культурі.
Розвиток українського костюму на усіх його етапах тісно переплітався з іншими культурами. Традиційне вбрання розкриває глибинне коріння історії українського народу, пов'язане з ранньослов'янським періодом, а особливо з найвищими досягненнями культури Київської Русі. Невід'ємною ознакою українського традиційного костюма є комплексність. Основними складниками комплексів убрання були натільний, поясний (стегновий), нагрудний і верхній одяг; особливу роль у комплексі відігравали головні убори, пояси, з'ємні прикраси, взуття. Кожний компонент виконував своє призначення, відрізняючись матеріалом, конструкцією, орнаментально-колористичним вирішенням, оздобленням, а також способом носіння та з'єднання одного з іншим.
До комплексу одягу входила насамперед сорочка переважно із грубого саморобного полотна. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікоподібною, з прямокутною горловиною. Жіноча сорочка була довгою, різноманітного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по підканню стану), з суцільнокроєними рукавами. Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани — гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаровари. Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широкого чи двох вузьких прямокутних шматків саморобної вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це — дві запаски, одноплатова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта, що побутувала виключно на Середній Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття через різне орнаментально-колористичне вирішення.
Так, на території тієї ж Наддніпрянщини в будень носили дві вузькі - чорну і синю - запаски, а на свята — різнокольорову клітчату плахту з ошатною орнаментованою запаскою — попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизонтального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складними ритмічними композиціями орнаментальних різнокольорових смуг. У районах Придністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоровими смугами з додаванням металевої нитки, так i поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту й оформлення.
Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються i зшиті форми. На Поліссі, наприклад, широко відомими були літник та андарак. Літник — це вертикально смугаста вовняна спідниця (на червоному тлі різнокольорові смужки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак — червона однотонна спідниця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу. Спідниця шорц, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тканини, затканої багатокольоровими вертикальними смугами, розташованими у складному ритмічному чергуванні на бiлому тлі. По низу вона обшивалася червоним саморобним шнуром. Димка, мальованка, друкованиця — так називалися полотняні спідниці з набивним малюнком, нанесеним ручним способом.
Кожна місцевість, навіть кожне село відрізнялися самобутністю малюнка, візерунка та крою спідниць. Особливе місце серед цих показників посідав орнамент — найбільш різноманітний засіб прикрашання жіночого одягу. Орнаментація виконувалася техніками ткацтва, набійки, вишивки, аплікації, художнього шва i відповідала звичним стереотипам, які історично склалися на конкретній території.
Виразним елементом одягу був i головний yбip — своєрідний символ сімейного статусу жінки. У дівчат — це вінець, обруч, перев'язка, які завжди одягалися так, щоб була відкритою маківка. На свята напинали вінок із квітів, який особливо багато прикрашали під час весілля. Як відомо, на другий день весілля голову дівчини покривали рушниковим головним убором — наміткою, a потім одягали жорсткий очіпок, який у різних місцевостях мав значну різноманітність форм (трапецієподібний, овальний, серпоподібний, сідлоподібний i т. д.).
Очіпок, за звичаєм, жінка на людях не знімала, а, йдучи до церкви чи в гості, поверх нього обов'язково вдягала ще й намітку у вигляді довгого рушникоподібного навою. Якість тканини, а також способи пов'язування намітки також мали регіональне розмаїття. На Середній Наддніпрянщині намітки робили з найтонших сортів саморобного лляного або конопляного полотна (серпанку), а в західних областях — із більш цупкого полотна (нафрами).
Як i за часів Київської Русі, селяни взували шкіряні постоли або плетені личаки. Заможніші носили чоботи й черевики. Святкові чоботи робили з двокольорового сап'яну, завдяки чому вони мали назву чорнобривці.
Верхній одяг селян виготовлявся з саморобного валяного сукна. Розвиток цього одягу йшов від прямоспинного до приталеного крою. Пряма форма використовувалася у довгих плащах типу манти, гуглі, чуги, а також у короткій довговорсій гуні. Широко побутував i одяг типу свити. Її крій поступово ускладнювався за рахунок вставки по боках клинів — вусів — або додаткових полотнищ, вшитих по лінії талії. Заможні селяни носили верхній одяг із куплених мануфактурних тканин — жупан.
Узимку основним одягом був овечий кожух, не критий тканиною. Крій та пропорції кожухів у різних місцевостях мали свою специфіку.
Своєрідно розвивався у цей період одяг і міського населення, що зумовлювалося поступовим поділом праці, зокрема виділенням ткацтва в окреме ремесло. Цехове, а потім мануфактурне виробництво викликало певну уніфікацію одягу, значну його відмінність від домашнього — i в техніці ткацтва, i у способах пошиття, i у структурі всього комплексу. Формування національного ринку забезпечувало великий асортимент тканин, у тому числі імпортних: камка, тафта, китайка, атлас, паволока, бязь, миткаль, киндяк, кумач тощо. Шовкові й бавовняні тканини в основному завозили зі сходу. Разом із тим розвивалось i місцеве виробництво лляних, шовкових та вовняних тканин високої якості. Недарма серед міських ремісників виділялись такі фахівці, як холщовники, суконники, шовковики. Урізноманітнювалася і палітра кольорів: до тих, що здавна вживалися, додалися лазуровий, гвоздичний, сірий та ін. Міський одяг, як i раніше, відбивав соціальне розшарування населення. Рядові городяни — ремісники, дрібні торгівці, обслуга — звичайно, були вихідцями із сільської місцевості, а тому й продовжували носити одяг, близький до сільського. Щодо форм та крою одягу, то вони змінювалися повільніше. У міському костюмі порівняно з сільським нараховувалася велика кількість предметів. На відміну від полотняної, сорочка заможних городянок була шовковою, з глибоким вирізом. На верхню частину сорочки надягали ліф із вузькими рукавами, які застібалися або зашнуровувалися. Спідниці та ліфи робили з дорогих тканин: штофного шовку, атласу, парчі. На голову надавали шапки-кораблики овальної форми з шовку, оксамиту або парчі. Дуже різноманітним був верхній жіночий одяг— кунтуші, жупани, свитки, каптани. Люди середнього достатку взували чоботи й черевики з телячої, волової, кінської шкіри або з юфті. Найбільш заможні — з перського и турецького сап'яну: червоні, жовті, зелені, блакитні, лазурові, білі або ж тілесного кольору. Таке взуття густо розшивалося золотом, особливо халявки.
У чоловічому одязі городян обов'язковим компонентом був жупан із саморобного сукна. Він підперізувався широким поясом, якість якого свідчила про заможність власника. Жупан носили у парі з кунтушем — верхнім одягом із довгими рукавами або прорізами для рук, який іноді підшивався хутром.
Для всіх узагалі чоловічих убрань люди середнього достатку вживали сукна, які привозилися з-за кордону, зуф (різновид камлоту), для святкового плаття — шовкові матерії (киндяки, тафту, камку, оксамит, атлас, алтабас та ін.). У людей більш заможних покривалось шовковими тканинами i буденне вбрання. Тодішній смак вимагав найяскравіших кольорів як сукна, так i матерії. Чорні та взагалі темні кольори вживали лише для печальних (траурних) або так званих смирних (жалобних) убрань. За уявленням часу яскраві кольори викликали повагу, i тому царі наказували керівним особам в урочистих випадках, коли потрібно було впливати на народ, з'являтися у барвистому одязі. Військові люди під час урочистих подій також одягали «кольорову одежу».
Кольори були різноманітними, але переважав червоний із багатьма відтінками. Навіть духовні особи носили ряси червоних кольорів. Серед найбільш уживаних були кольори лазуровий, зелений та вишневий, за ними йшли рудо-жовтий, шафранний, лимонний, пісочний, цегляний, сливовий, маковий, димчастий та ін. Шовкові матерії, за винятком дешевих сортів, ткалися разом із золотом та сріблом i мали багато узорів та фігур, зокрема: луску, великі і малі кола, струмені, ріки, трави, листя, птахів, змійок, людей тощо. Плаття із золота вважалося атрибутом гідності бояр та людей Думи, котрі оточували царську особу; а коли приймали послів, то тим, хто не мав такого одягу, його тимчасово видавали із царської казни.
Особлива цінність чоловічого вбрання полягала у нашивках, зап'ястях, мереживі, ґудзиках. Нашивки робили завжди з матерії, різко відмінної від лицьового боку всього одягу: наприклад, на зеленому сукні нашивки були червоні. Під колір нашивок підбирали зав'язки й китиці (ворворки). Нашивки та зап'ястя у багатих оздоблювались перлами, коштовним камінням, покривалися золотими ґудзиками, у бідних ґудзики були з шовку або прядива. Мереживо, залежно від своєї форми, мало різні назви: кільчасте, колінчасте, решітчасте, плетене, петель-часте тощо. Ґудзики іноді робили з перлин; у деяких франтів кожний ґудзик являв собою одну велику перлину. Найчастіше їх було одинадцять чи дванадцять, іноді чотирнадцять-п'ятнадцять.
Пояси носили обов'язково: ходити без пояса вважалося непристойним. Окрім опояски на сорочці носили широкі пояси (кушаки) з верхнім одягом i хизувалися ними не менше, ніж нашивками i ґудзиками. У небагатих людей пояси були дорогильні i тафтяні; у багатіїв - вони робилися з дорогих матерій та прикрашалися коштовностями: золотими i срібними бляхами (плащами) круглої, видовженої, чотирикутної або багатокутної форми з вилученням по кутах; між плащами накладали інші металеві прикраси (переченки). На плащах карбували різні фігури, звірів, птахів, вершників. До поясів приробляли гачки, якими вони застібалися. Про розмір поясів можна судити з того, що в «одного боярина у XVII ст. був пояс завдовжки п'ять аршин i п'ять вершків та завширшки шість вершків».
Чоловічі сорочки робилися широкі й короткі. Вони заправлялися або опускалися зверху спіднього плаття i підперізувалися вузьким паском — опояскою. По подолі та по краях рукавів сорочки вишивали, облямовували тасьмою, розшитою золотом та шовком. У полотняних сорочках під пахвами робили трикутні вставки з іншого полотна, розшитого прядивом чи шовком, або ж із кольорової тафти. Багаті люди вишивали також рукави й груди, i тому сорочку лишали відкритою з-під іншого одягу. Такі сорочки звалися пошевними. Але переважно звертали увагу на комір сорочки, який випускався з-під верхнього вбрання. Цей комір звався ожереллям. Його робили окремо від сорочки i пристібали до неї, коли було потрібно,— у багатих золотими та cpiбними, золоченими, у бідняків — мідними ґудзиками; іноді замість ґудзиків вживали запонки з петлями.
Якщо попередні історичні періоди пов'язані з закладенням основ етнічного костюму українців, то в добу Гетьманщини формується костюм національний, тобто такий, що виступав символом спочатку Козацтва, а потім i всього українства.
За свідченнями сучасників, одяг запорожців не був одноманітним. Повсякденний, похідний одяг вирізнявся простотою, натомість парадне вбрання було дуже розкішним і ошатним, причому нерідко воно складалося з трофеїв, здобутих під час походів.
У дорожніх нотатках німецького посла Epixa Лясоти (XVI ст.), який відвідав Зaпopiжжя, знаходимо згадку про такі елементи одежі запорожців, як татарський кобеняк і мантій. Посол відгукується про козаків як про людей дуже щедрих, котрі зробили йому багаті подарунки: кунячу шубу i чорну лисячу шапку. Дані про костюм козаків XVII ст. є й у відомій праці Г. Левассер де Боплана. Він перелічує, зокрема, сорочки, шаровари, шапки й каптани з товстого сукна, що складали повсякденний козацький одяг. Польські письменники XVIII ст. зазначали, що запорізькі козаки носили широкі шаровари з золотим галуном замість опушки, суконні з відкидним рукавом напівкунтуші, білі шовкові жупани, шовкові з золотими китицями пояси й високі шапки зі смушковими окільниками сірого кольору i червоним шовковим вершком, який закінчувався китицею.
За описами інших очевидців, одяг запорожців складався з жупана, зробленого із сукна різних кольорів, шовкового каптана також різних кольорів, яскравої черкески (подібна до жупана), шароварів, шовкового кушака, шапки-кабардинки з видри та кошлатої вовняної бурки - вільчури. На ноги взувалися сап'янові чоботи.
Парадний одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку та польського й англійського сукна — кармазину та оксамиту. Шовкова штофна тканина з візерунками називалася у запорожців шальовою, одяг із польського та англійського сукна - састами, а вбрання з червоного східного сукна — кармазинним.
Невід’ємним атрибутом кожнісінького козака була і зачіска. «Ходили запоріжці добре, одягались ошатно i красиво; голови вони брили, обриють i ще милом намажуть (щоб краще волосся росло). Одну тільки чуприну залишали довжиною з аршин, чорну та курчаву. Заправиться, замотає два-три рази за ліве вухо та й повісе, а вона й висить до самого плеча. А інший візьме та перев'яже свою чуприну стрічкою, закрутить її на лобі та й ляже спати, а зранку розпустить її, i вона робиться, точно хвіст у вівці. То все на вихвалку. Дівчата коси відрощують, запоріжці чуприни. А якщо вже занадто довга виросте, тоді козак замотає її спершу за ліве вухо, а потім проведе поза потилицю на праве вухо, та так i ходить. А хтось візьме їх обома руками, підніме вверх та й позакладає на самі вуха, i вони ще нище вух висіли. Оце як запорожець чуприну замотав, вуса розчесав — тоді вже одягається у своє плаття», - такому опису завдячуємо запорожцеві Івану Гнатовичу Розсолоді.
Крім того, документи, що збереглися, згадують серед запорізького одягу ще й широкі суконні киреї та короткі спідниці на зразок турецьких курток. На прапорі, який зберігається в Ермітажі в Санкт-Петербурзі, запорожці зображені без верхніх жупанів, у шовкових поясах, різних видів шапках — низьких придавлених та високих гострокутих, із баранячим окільником i суконним або шовковим вершком, у широких шароварах i в довгих хустках, що звисають із талії уздовж шароварів.
Як бачимо, запорізький костюм не був вільний від багатьох іноземних запозичень, проте мав тривку етнічну основу, що й зробило його одним із найяскравіших виявів національної самобутності.
Деталі костюму урізноманітнювалися залежно від різних побутових ситуацій, характеру праці, звичаїв, обрядів, сезону. В особливо урочистих випадках (наприклад, на весіллі) одягався весь комплекс, виступаючи важливим соціальним показником, підкреслюючи майновий і сімейний стан людини, її вік, національну належність, регіональні ознаки. В цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовної культури народу, що притаманними їй специфічними способами відбиває його національний характер, національні цінності.
Різноманітним і барвистим був народний костюм. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (сорочки - тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого одягу: дерги, запаски, плахти (з 19 століття зшитої спідниці); у прохолодну погоду носили безрукавки (керсетки, кептари та ін.). Дівчата заплітали волосся в коси, укладаючи їх навколо голови та прикрашали стрічками, квітами або надягаючи на голову вінок із паперових квітів, строкатих стрічок. Жінки носили різні чіпці (очіпки), рушникоподібні головні убори (намітки, обруси), пізніше - хустки.
Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим коміром зі шнурком), заправленої в широкі або вузькі штани, безрукавки та пояси. Головним убором служили влітку солом'яні брилі, іншим часом - повстяні або каракулеві, часто так звані смушкові (зі смушків), циліндроподібні шапки.
Найпоширенішим взуттям були постоли з сирицевої шкіри, на Поліссі - личаки (постоли), а серед заможних - чоботи. В осінньо-зимовий період і чоловіки й жінки носили свиту й опанчу - однотипну з каптаном - довгополий одяг з домотканого білого, сірого або чорного сукна. Жіноча свита була приталеною. У дощову погоду носили свиту з каптуром (кобеняк), узимку – довгі овечі кожухи, у заможних селян - покриті сукном з характерною аплікацією. Традиційний костюм українців має деяку схожість зі східнослов’янськими народами – росіянами і білорусами. Але кожен елемент національного костюму нашого народу має свою історію. Наприклад, здавна заведений звичай дозволяв дівчатам до п’ятнадцятиліття і навіть до самого весілля носити тільки підпоясну сорочку, адже одягання поясної одежі (поневи) пов’язували вже із заміжжям і переходом до розряду жінок. Крім того, жодна нація не може похвалитись таким надбанням народної вишивки, як українська. Найстарішими видами вишивки, без якої важко уявити одяг українця, вважаються заволікання, занизування і настилування (гладь). Крім естетичного значення, вишивка нерідко визначала вік людини, її сімейний та соціальний статус.
У кінці XIX - початку XX столітття українці перейшли на міський костюм, тому, на жаль, численні риси національної традиційної одежі були втрачені. Та, незважаючи ні на що, український національний костюм висвітлює самобутність нашого народу, його історію та розвиток, залишаючись одним із основних елементів матеріальної культури України.