Смоленский Н.И. Проблемы обьективности исторического познания \\ І Іовая и новейшая история. - 2004. - № 6. - С. 35. 5 страница

Фукідід протиставляє власну версію історії, метод і тему творам, темам і методу попередників: Гомера, логографів і Геродота. Свій ме­тод він називає «описувати», метод логографів і Геродота - словом «складати разом».

Заслугою Фукідіда було широке використання ним документаль­них джерел (текстів договорів, офіційних постанов тощо), встанов­лення хронології. Він ставить мету - «відшукати істину», досліджу­вати докладно минулі події саме на основі джерел, що є формою на­укового пошуку. Історик реконструює факти, вдаючись до ретельної їх перевірки: «...Дослідження були важкими, тому що очевидці окре­мих фактів переказували одне й те саме не однаково, а так, як кожен міг передавати, керуючись симпатією до тієї чи іншої з втягнених у війну сторін...». На думку доктора філософських наук, професора Т.І. Ящук, «усьому, що сказано афінським істориком про цінність осо­бистих спостережень, про труднощі правильної оцінки чужих свід­чень. .., про необхідність ретельної перевірки всіх свідчень щодо кож­ного окремого факту - всьому цьому призначено було на вічні часи залишитися найадекватнішим формулюванням наукового методу в історії, особливо тій його частині, що стосується критичної роботи з джерелами»¹¹.

Яскраві картини історичного минулого, створені Геродотом і Фу­кідідом у V ст. до н.е. значно розширили горизонти історичної думки для всіх наступних поколінь, вплинули на формування римської іс­торіографії.

Найдавнішим жанром історичних творів, що існували у Римі, були аннали (від лат. annus - рік) - щорічні записи подій. Але крім літо­писної традиції виникала і власне історична традиція.

Римляни надали історичній свідомості греків нові виміри. Дав­ній Рим, як і антична Греція, висунув свою плеяду видатних істори­ків. Серед них Тит Лукрецій Кар (99-55 р. до н.е.), який у праці «Про природу речей» (V книга) представив схему послідовного переходу людства від варварства до цивілізації, вважаючи причиною такого пе­реходу задоволення потреб людини. Історичний розвиток мислитель вбачав у ключі соціальної еволюції (еволюційна форма прогресу), що має природні причини. Від доби первісності люди власними зусилля­ми йшли до цивілізації. Лукрецій Кар писав:

«...Судостроенье, полей обработка, дороги и стены,

Платье, оружье, права, а также и все остальные Жизни удобства и все, что способно доставить усладу...

Все это людям нужда указала, и разум пытливый Этому их научил в движеньи вперед постепенном.»

На думку російських вчених І. Іонова та В. Хачатурян поема Лу- креція Кара «поклала початок схемам «великої історії». У них заро­дження цивілізації та її розвиток характеризуються на фоні світових фізичних, геологічних, біологічних та інших процесів, наслідком яких є виникнення людини, і з якими вона постійно взаємодіє в історії. Се­ред спадкоємців цієї ідеї філософа можна назвати І. Гердера, П. Тейяр де Шардена»¹².

І все ж, у цілому, ідеї поступального розвитку суспільства були ще досить слабо розвинуті в античній науці. Традиційні уявлення про ци­клічність поступу людства домінували у давніх греків, а давні рим­ляни вже гостріше відчували перебіг часу. Але існування у часі не сприймалося ще як динамічний і лінійний процес. «Нерухомість та циклічність у сприйнятті історії дозволяють сучасним дослідникам зробити висновок про відсутності ідеї історизму в історичній свідо­мості античного суспільства»¹³. Разом з тим вони визнають, що са­ме у антична історіографія змогла вперше осмислити і виразити ідею важливості минулого для суспільства і окремого індивіда. У античних істориків завдання збереження пам’яті про минулі події були реалізо­вані у практичній діяльності по їх відтворенню в літературних тек­стах, що були адресовані сучасникам. Саме це дає право стверджува­ти, що «і с т о р і я як процес і галузь знання- продукт античної культури ». Античні історики намагалися звести усе розмаїта подій до впорядкованої системи. Залишаючись у рамках циклічної схеми історії, вони прагнули охопити історичний процес у всій його цілісності.

Упродовж всієї історії людства дві моделі - циклічна та лінійна визначали розуміння ним свого минулого, сучасного, майбутнього. Таке бачення історичного процесу має глибоке коріння, що сягає най- архаїчніших пластів культури. На думку Ю. Павленка час по-різно­му сприймався осілими землеробами та мобільними скотарями. Для перших він поставав як замкнутий цикл у відповідності до річного циклу зміни сезонів та господарських занять. Кругообіг часу пов’язу­вався з оновленням та завмиранням природи, за якими можна про­гледіти певні міфологічні реалії (смерті та воскресіння Діоніса тощо), але останні підпорядковані циклові, який усвідомлюється як доля, як космічний закон, якому підкоряються самі боги.

Інакше сприйняття часу було притаманне скотарям. «Пастухи не прив’язані так жорстко до певної території, і річний цикл не має для них такої визначної ролі. Вони постійно пересуваються від однієїмісце­вості до іншої, і їхній рух завжди цілеспрямований. Маршрут планує вождь чи старійшина, і якщо розум та воля їх і всього соціуму будуть на належному рівні, люди дійдуть до мети. В такому світоглядному контексті роль окремої особи має принципово вагоміше значення, ніж у давньоземлеробській картині світу»¹⁴. Отже, кожна з моделей істо­рії сформувалася ще в давнину: циклічна - у давньоземлеробських цивілізаціях, отримавши філософську інтерпретацію у Давній Греції (Платон), лінійна - у ірано-зороастрійському середовищі і староза- повітній свідомості, на основі якої сформувалася християнська істо­ріософія. Циклічне моделювання історії після краху античного світу відходить на другий план, але знову оживає у добу Відродження, піз­ніше в концепції Дж. Віко, а в XIX ст. - у М. Данилевського, в 20-30-х роках XX ст. - у О. Шпенглера. Лінійна ж перспектива історичного процесу проходить через усе Середньовіччя, маючи продовження та­кож у вигляді різних версій теорії прогресу (просвітницької, сен-сімо- нівської, гегелівської, марксистської, позитивістської, еволюційної). Певний синтез цих двох підходів можна прослідкувати у А. Тойнбі, який розглядав історію людства як круговерть локальних цивілізацій, що змінюють одна одну. Автор вважав, що використання теорії циклів в історії людства було природним наслідком сенсаційного астроно­мічного відкриття, зробленого у вавилонському світі в кінці III тис. до н.е. (суть якого в тому, що три астрономічні цикли, давно помічені людьми - зміна дня й ночі, місячний цикл та сонячний річний цикл — є виявом космічного взаємозв’язку, значно ширшого, ніж Сонячна система). З цього випливає, що вегетаційний цикл повністю визнача­ється Сонцем, мас свій аналог у космічному чергуванні народжень і смертей. А. Тойнбі загострює проблему циклічності: «Хіба розум не змушує вірити, що циклічний рух зірок проявляється і в русі історії людства? Адже елемент повторюваності так кидається у вічі». І тим не менше, далі він зазначає, що «людина, яка снує вперед і назад по основі часу, створює тканину, крізь яку проглядається рух до кінця, а не безкінечні покидання і повернення...»¹⁵. Отже, осмислення істо­ричного процесу може вирішуватися відповідно як до лінійної, так і до циклічної моделі історії, в дусі їх взаємодоповнюваності і подо­лання крайнощів.

Якщо впродовж усієї греко-римської цивілізації в її свідомості до­мінувала переважно циклічна модель усвідомлення часу та історії, то на Близькому Сході постає лінійна історіософська модель. Порівню­ючи основи давньогрецького та старозаповітного світогляду, росій­ський вчений С.С. Аверінцев підкреслював: «Грецький світ - це «кос­мос»... інакше кажучи, законовідповідна та симетрична просторова структура. Біблійний світ - це «олам»... інакше кажучи - потік часу, що несе у собі речі: світ як історія»¹⁶.

Уперше в досить завершеному вигляді лінійна модель історичного часу зустрічається в біблійній традиції, де вона органічно поєднана з монотеїстичною концепцією Бога-Творця. Світ, що свідомо створе­ний вищою силою, повинен мати мету, досягнення якої може бути кінцем світу. Тобто світ має початок (акт творіння), історію (перебіг подій) та фінал (кінець світу). Вся історія є рух до великого звершен­ня, до вияву могутності слави Ягве через його служителя Ізраїля і до вічного торжества правди.

Унаслідок цього для євреїв історія мала єдину і абсолютну цін­ність, про яку не мав уяви жоден народ давнини, вважає англійський історик релігії та культури К. Доусон. «Вічний закон, який, згідно по­глядам давніх греків, втілювався у закономірному русі небес, для єв­реїв виявлявся у перипетіях історії людства. У той час як філософи Індії та Греції замислювались над ілюзорністю чи вічністю космічних процесів, пророки Ізраїлю стверджували моральну спрямованість іс­торичного процесу, тлумачачи події свого часу як одкровення Боже­ственної волі»¹⁷. Для них не могло бути і мови про повернення всіх речей у вічний цикл космічного кругообігу, бо сутність їх вчення по­лягала у вірі в дію Божественного промислу в світі.

Юдейське твердження значимості й цінності історії отримало по­дальший розвиток у християнстві. Біблійна модель історії була покла­дена в основу християнського розуміння розвитку людства. Християн­ські мислителі почали розглядати історію як єдиний процес. Світовий процес поставав не як незмінний порядок, що управляється роковим законом необхідності, а як Божественна драма, послідовними акта­ми якої були творіння та гріхопадіння людини, викупна жертва Ісуса Христа. Джерело нового порядку було знайдено не в міфологічному образі, не в абстрактному космічному началі, а в історичній постаті Ісуса Христа, який став главою відродженого людства.

Раннє християнство повністю орієнтувалося на лінійну історіосо­фію Біблії, але порівняно з концепцією Старого Заповіту внесло прин­ципово новий момент — хресну смерть та воскресіння Ісуса як кульмі­націю історичної драми. Історичний процес був розділений на дві час­тини - добу Закону й добу Благодаті - царство Бога-Отця і Бога-Сина.

Отже, в центрі християнського світобачення замість безликого кос­мосу, що було притаманно античності, перебуває сам творець всього сущого - Бог. Ним створений і ним управляється світ. Християнство сприйняло ряд важливих особливостей юдейської релігійної свідомос­ті, у якій поєднувалися два аспекти: власне релігійний (містичні від­носини Бога і людини), і прагматичний, який апелював до щоденного існування людей. Відтак, динамізм історії людства виражається у зміні епох, піднесенні і занепаді окремих держав і народів, визначається ві­чною боротьбою добра і зла. Між фактами Священної історії, відбитої у Біблії, і подіями власне історії людства простежується подібність. Ми­нуле було прообразом наступних подій: події Старого Заповіту не тіль­ки передували подіям новозаповітним, а й являлися їх прототипами.

Християнство є книжною релігією, але було б помилкою тверди­ти, що це релігія однієї книги, адже саме слово «біблія» в перекладі з грецької мови означає «книги». Біблія - священна книга іудаїзму та християнства. Вона поділяється на Старий Заповіт (39 книг) та Но­вий Заповіт (27 книг). У основі назви «Заповіт» - договір, союз - ле­жить біблійна ідея про угоду Бога з обраним народом та усім люд­ством. Старий Заповіт розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом і є священною книгою для єврєїв-іудаїстів. Новий Заповіт - про союз Бога з усім людством через Ісуса Христа. Для христи­ян обидві частини Біблії є священними. Юдеї виділяють три части­ни Святого Письма: І) Тора (Вчення) або П’ятикнижжя Мойсееве; 2) Небіїм (Пророки); 3) Кетубім (Писання). Поєднання перших літер цих назв читається за єврейською транскрипцією як «ТаНах» (22, 24чи 27 книг). Дещо складнішою виглядить структура і склад Святою Письма у християн (протестантські видання Біблії нараховують (><> книг, католицькі - 72, православні - 77).

Біблія - одна з найдавніших писемних пам’яток людства, яки створювалася впродовж 1500 років (з ХІД ст. до н.е. до II ст. н.е.). Її ан торами були десятки і сотні невідомих і відомих авторів, а також ті, хто редагував ці книги аж до IV ст. н.е. Мовами Біблії є давньоєврейська і арамейська у Старому Заповіті та ірецький гебраїзований діалект коіі не у Новому Заповіті. Грецький переклад єврейської Біблії з’явився не пізніше 200 р. до н.е. - (Септуагінта), або переклад Семидесяти. Захід ні ж церкви користувалися латинськими перекладами. Найвідомішим з них є переклад, що здійснений з єврейських та грецьких манускрип­тів під керівництвом Ієроніма Блаженного (347-420 рр.), який отримав назву «Вульгата» («звичайна», «загальноприйнята»).

Історичні книги Старого Заповіту спираються на реальні події, що відбувалися на Близькому Сході у І тис. до н.е. До них відносять книги Ісуса Навина, Суддів, Рут, чотири Книги Царств та дві книги Хронік, Єздри, Нееміє, Естер. Серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса сина Сирахова, друга та третя книга Єздри. Більшість книг Біблії мають історичну структуру, а всі разом вони співвідносяться з ширшою структурою, яку б можна бу­ло назвати осмисленням місця людини в житті та її стосунків з Богом.

Вчені, які займаються дослідженням біблійного тексту, розроби ли нову галузь науки, що зветься біблійною критикою. Ними було встановлено, що Старий Заповіт є зібранням історичних документів, народних легенд, законів, ритуальних повчань і міфів, джерела яких відносяться до різних епох і до різних соціальних прошарків. Глибо­кий аналіз текстів Святого Письма і співставлення його даних з від­криттями археологів та такими знахідками, як рукописи Мертвого моря, підтверджують визнання Біблії як історичного джерела. Один із видатних вчених, відомий археолог, автор праці «Біблійний пері­од» професор У. Олбрайт заявляє: «Немає ніяких сумнівів у тому, що археологія продовжує підтверджувати практично повну відповідність біблійних оповідань історичним фактам. Надмірний скептицизм, з яким відносилися до Біблії відомі історичні школи XVIII і XIX ст., по­декуди ще дає про себе знати. Однак час спростовує його все більше і більше. Все нові відкриття підтверджують точність численних дета­лей і стверджують визнання Біблії як історичного джерела»¹⁸.

Найвеличнішим відкриттям XX ст, у галузі біблеїстики було ви­явлення Кумранських рукописів на березі Мертвого моря¹⁹. (Рукописи Мертвого моря складаються приблизно з 40тисяч фрагментів текстів, '!І1якими було відновлено більше 500книг). Найдавніші списки по­лного єврейського тексту Біблії відносились до 900р. і пізніше. Один I^і! виявлених свитків являє собою повний давньоєврейський текст КнигиІсайі, який вчєні-палеографи датують приблизно 125р. дон.е. () гжс, цей рукопис давніший за ті, що були відомі раніше. Але справ­жнімвідкриттям стало те, що текст свитку Ісайі (125р. до п.е.) ви- инішся практично ідентичним тексту (916 р.), що доводить вражаючу Точність,з якою впродовж 1000років переписувалася Біблія. Списки книги Ісайі, якими користувалася Кумранська община, співпадають 'і сучасним текстом Біблії більше ніж на 95%(інші 5%- це розход­ження у правописі).

Біблійні манускрипти, що були знайдені в 11 печерах, включають також інші частини Старого Заповіту (деякі з них в багатьох копіях): М різних манускриптів Второзакония, 12 манускриптів книги Ісайі, ІО манускриптів книги Псалмів та ін. Кумранські рукописи мають значення і для розуміння витоків Нового Заповіту.

Канон Нового Заповіту формувався у християнському середовищі протягом І - IV ст. н.е. шляхом добору загальновживаних текстів та їх порівняння. В укладанні канонічного списку велику роль відіграли та­кі християнські богослови-апологети, як Юстин Філософ (Мученик), Оріген, Климент Олександрійський, Євссвій Кесарійський. Список 26 книг (крім Апокаліпсису) було затверджено у 363 році. Каноніч­ність Апокаліпсису піддавалася сумнівам аж до IX ст. 27 книг Нового Заповіту складаються з Чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Лу­ки та Іоана); Історичної книги Діянь Святих Апостолів; 21 Послання Святих Апостолів; Пророчої книги Об’явлення Святого Іоанна Бого­слова, або Апокаліпсису.

Для історика обидві частини Біблії є історичним джерелом. Біблія здійснила великий вплив на культурний і морально-етичний розвиток людства, що визначає її особливе місце в історії людської цивілізації. Особливо ж слід наголосити на тому, що час народження та хресного шляху Ісуса Христа розглядаються як поворотна подія світової історії.

Роль християнства в історії дуже влучно визначив видатний росій­ський філософ М.А. Бердяев, підкресливши, що саме у християнстві відбувається зустріч двох великих потоків всесвітньої історії і разом з тим по-новому поставлена і вирішується одна з центральних і основних проблем світової історії: тема Сходу і Заходу. «Християнство є зустріч і поєднання східних та західних духовних історичних сил. Без цього поєднання християнство немислиме. Це - єдина всесвітня релігія, яка, маючи свою безпосередню колиску на Сході, є, перш за все, релігією Заходу, що відбиває всі особливості Заходу... Християнство переносить центр тяжіння на Захід. Схід стає все більш статичним. Християнство вносить історичний динамізм у життя західних народів»²⁰.

Таким чином, становлення християнства як розвинутої релігійної і світоглядної системи привело до формування нової традиції історич­ної свідомості, відмінної від античної.

ПРИМІТКИ

⁵⁹ Воєводина Л.Н. Мифология и культура. - М., 2002. - С. 28-29.

⁶⁰ Там само. - С. 36-37.

⁶¹ Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. -М., 1991. — С. 43, 47.

⁶² Альбедиль М.Ф. Индуизм. - СПб., 2000. - С. 117.

⁶³ Элиаде М. История веры и религиозных идей от каменного века до элевсин- ских мистерий. - М., 2002. — Т.1. - С. 29-30.

⁶⁴ Гамильтон Э. Мифы и легенды. Боги и герои Древней Греции и Древнего Рима. - М., 2003. - С. 14-15.

⁶⁵ Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. - М., 1987. - С. 31-32. ⁸ЖмудьЛ.Я. Зарождение истории науки в античности. -СПб.,2002. -С. 203- 204.

2. Там само. - С. 67-69.

3. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического зна­ния. - М., 2004. - С. 58-59.

4. Ящук Т.І. Філософія історії: Курс лекцій. - К., 2004. - С. 77-78.

5. Ионов И.Н., Хачатурян В.М. Теория цивилизаций. От античности до конца XIX века. - СПб., 2002. - С. 22-23.

6. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического зна­ния... С.75-76.

7. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток люд­ства. -К., 1996,- С. 18-19.

8. Тойнби А. Постижение истории. Фрагменты из работ «Надломы цивили­зации» и «Цивилизация как регресс». \\ Кризис культуры или свет в конце тонреля. - К., 1993. - С. 72-74.