Задощило. На тиждень знову.

Це настала пора дощів.

Почорніла шпаківня кленова –

Та, що батько в саду прибив.

Прислухаюсь – уже порожня,

Вітром вистуджена наскрізь.

Так щороку. Так осені кожної:

Не прощаючись, подались.

І душа (ах, про неї вже досить,

Хай про щось би уже нове)

Так німує похмуро й тоскно,

Мов ніхто у ній не живе.

Мов отак: мала справ без ліку

І незчулась душа, коли

Всі слова від неї навіки,

Не прощаючись, геть пішли.

Задощило...

***

В час ранкового падолисту,

Коли днів розпрозорюється течія,

Так печально і так уповільнено чисто

Промовляє душа твоя.

Власним болем переболівши,

Віку трудного вивчивши письмена,

Звіра й птаха, трави і тиші

Хоче знов промовлять імена.

В час ранкового листопаду

І вертання на землю зірок з висоти,

В тім лиці, що в холодних сяйне свічадах.

Чи себе упізнаєш ти?

Там і сум чийсь і тихий докір –

Крізь таку золотисту вітрів крутію! –

І вслухання в кваплині розгонисті кроки

Доль чиїхось повз долю – чию?

В час пташиного перельоту,

Строгий час озирання навкіл

і назад,

Ловить зір твій (не ловлячи)

ранні прикмети

І набутків своїх, і утрат.

А нових далечіней знада

Так прозоро сяйне тобі в очі враз

Крізь високе оголене віття саду,

В час ранкового листопаду

І тернового слова час.

***

Багаття в осіннім саду,

Під небом, дощами налитими,

Жарким, навіженим квітом

Пашить – чи не на біду?

Так сліпо до нього іду,

Душі захистити несила.

Кохання моє запізніле –

Багаття в осіннім саду...

ОСІННІ ГНІЗДА

Осінні гнізда й небо дощове...

Естампи жовтня край доріг навислі,

Осінні гнізда – хто у них живе?

Хто сум пересумоває у них свій?

Втім, нащо, нащо знати нам про це?

Там тільки і скарбів, що пір'їнятко.

Торкнись його – і візьме біль

в кільце.

То, може, згадка? Не торкайся

згадки.

***

Ви легко, милий, пишете присвяти

Пером, як лезом по тонкій корі.

Нам тільки двом відомо, як багато

Нещирості у запізнілій грі.

Хай краще б так: німого болю смуга.

Мовчання. Віддаль. Туманів сувій...

Неправду нащо мовили ви вдруге?

На мить здалося – задихнуся в ній.

І що вам слів цих коштують опали?

Вже час їм відгоренити давно.

Скажіть, коли ім'я моє писали,

Мов цвіт на камінь на горючий клали,

Невже не заболіло вам воно?

***

Ну що казати? Вже боюсь я слів.

Промовлю – як сама собі наврочу.

Цю метушливість дня,

цю самотинність ночі

Хто б ще отак наврочити зумів?

Ну що оповісти тобі тепер?

Живу (а може, час перебуваю?)

І чую, ніби хтось в мені помер,

Зухвалий фантазер, насмішниця –

не знаю.

Не знаю, може, так воно зручніш,

Вигадницю в собі наївну збути.

Ще пам'ятаєш, був у мене стриж –

Веселий сміх мій? Вже його не чути.

Кажу собі: це передзим'я час,

Це час мойого звільнення від тебе.

І вчитися розсудливості треба,

Вона – гай-гай! – вже на порі... якраз.

Кажу собі: віджуриться душа,

А там і у сніги вбереться швидко.

Німує в домі спорожніла клітка, –

І жаль, так жаль веселого стрижа.

***

Я друзям тихо посміхнусь

І пса погладжу на прощання...

Я повернусь – я повернусь! –

Як тільки зійде сніг останній.

Та нині – ще і ще торкнусь

Кори старесенького клена...

Я повернусь, я повернусь.

Із першим приском віт зелених.

І лиш боюся (так боюсь!) –

Що в травах цих, а чи в деревах,

Як пощастить, що повернусь,

Вже не впізнаєте мене ви...

***

Посмутніле в саду ще постояло трохи,

Запечалене в серці ще день поцвіло,

Щось прибило дощем, щось

укрило мохом

І тоді – аж тоді – даленіть почало.

Даленіло у зорі крило качине,

Й темний яр, що дубовою пріллю пропах,

І волога рілля, і край вікон жоржина,

Й баштани в туманах,

баштани в туманах.

Даленіють сухі спорожнілі городи

І на луках чийсь дальній сміх.

І самітньої жінки осіння врода,

Переквітла у клопотах у земних.

Німотою чи смутком, човном а чи листом,

Павутиннячка звуком – незгойним отим! –

Тихим спомином, болем чистим –

Чи кому його оповім?

Що ж, ну що ж, пригорну до грудей узвишшя,

Ще й рукою змахну білій зграйці беріз.

Десь далеко – (я знаю!)

є другі, є інші,

Котрим теж це потрібно.

До сліз, до сліз...

***