Строфи історичної вартості

Існують строфи, які не належать до канонізованих – вони притаманні або літературі певного народу, або існували лише в певний період, а потім зникли; або походять від одного твору, що набув світового розголосу.

строфа “Нібелунґів” (к’юренберґова – від імені поета, що останнім користувався нею) складалася з 4-х, пов’язаних попарно римою, тонічних віршів; кожен вірш переділений цезурою; усі піввірші у строфі мають по 3 наголоси, останній – 4: 3 || 3 / 3 || 3 / 3 || 4. українські перекладачі: І. Франко, О. Бурґгардт, І. Костецький, М. Лукаш (найближчий), А. Онишко. Нова строфа “Нібелунґів” – переклад тонічного вірша силабо-тонічним.

спенсерова строфа – це октава зі зміненим порядком рим + 1 вірш довший на одну стопу: Байрон “Паломництво Чайльд Гарольда”; Ю. Словацький, П. Куліш.

онєґінська строфа складається з 14 віршів 4-истопного ямба; римування має формулу:

ba ba dd cc he eh ii. О. Пушкін “Євґеній Онєґін”. Український переклад – М. Рильський.

строфа “Крука” Е. По. Кожна строфа побудована на римах піввіршів і на повторних римах, а вся поема – на наскрізних римах. Українські переклади: переспів П. Грабовського; переклади С. Гординського, Г. Кочура, А. Онишка.

Фоніка

Фоніка – галузь літературознавства, що досліджує естетичну вартість звуків у художньому (віршованому) творі та аналізує і класифікує їх відповідно до тієї вартості. Об’єктом аналізу є добір фонем, їх повторюваність та послідовність. Вивчаючи звучання вірша з погляду естетичної вартості того звучання, фоніка включає як евфонію, так і какофонію. Відтак елементи звукової характеристики мови – алітерація, асонанс, дисонанс, ономатопея (за винятком римування) можуть належати до сфери як евфонії, так і какофонії.

Евфонія (гр. – милозвучність) – сукупність позитивно-естетичних фонічних явищ.

Какофонія (гр. – гидкозвучання) – сукупність негативно-естетичних фонічних явищ:

Самсон сопе,

сон сам сипе соп. (Ю. Клен “Спогади про неокласиків”)

Червоні чвари!

Час червоний!

Чурило

Черево

чи чоло,

чи чо,

чи чох,

чи чор зна що?

Чи очі плачуть,

Чи регочуть?

Чи чорне щось червневе?

Чи кінь червоний скаче

назустріч чорному коневі? (Е. Стріха – пародія на футуристів)

Евфонія і какофонія досягаються шляхом як накопичення (тавтофонія), так і уникнення (ліпофонія – гр. “ліпо” нехтую, відмовляюся) певних звуків чи звукосполук.

Зразок ліпофонії (уникнення “р”):

Ходить ніч твоя, ходить ніч моя,

Їм не велено ночувать.

Коло кола ти, коло кола я –

Велим-велено начувать,

Що то ніч твоя, що то ніч моя,

Що то ти є ти, а то я (М. Вінграновський)

Алітерація – повторення однорідних приголосних звуків у поетичному / прозовому тексті.

Асонанс – повторення однорідних голосних, переважно наголошених.

Дисонанс (консонанс) – неповне співзвуччя, за якого співпадають приголосні, натомість різні голосні. Виник у модернізмі; часто вживається замість рим:

Заберусь на рассвете на серебряный кедр

Любоваться оттуда на маневры эскадр.

Солнце, воздух и море… Как я весело бодр! – (І. Сєвєрянін)

Ономатопея (гр.) – звуконаслідування. Є 3 види ономатопеї:

1) фономімезис – умовне відтворення звуків довкілля:

Чути: кру! кру! кру! А там дерева – люлю,

В чужині умру... І все отак зозулі:

(Б. Лепкий) – Ку-ку! (П. Тичина)

2) ономатофонія – творення і вживання (у прямому/переносному значенні) слів, за походженням – звуконаслідувальних: кукурікати, сичати, стукіт, гавкіт;

3) фонопоея – досягнення певного звукового ефекту через добір та комбінування слів, що не є звуконаслідуванням за походженням, але створюють необхідний фон за допомогою фонем:

Шум

Вітер в гаї не гуляє – Шумить і шамотить шумк шум,

Вночі спочиває, шум прибирає, як весною повінь,

Прокинеться – тихесенько і кожен лист на дубі шуму повен.

В осоки питає: Здіймає шлик із голови чумак.

“Хто се, хто се по сім боці Шпарка шурнула шурубура шуру,