Народитись би ранком бузковим

Під зорею вишнево-погожих днів,

Ну, а я народилась під словом,

Мудрим, лагідним словом моїх дідів.

Так відтоді й живу в тривозі

Тій, що в жилах моїх стугонить, мов струм,

За поламаний колос при битій дорозі,

За печаль удовинних чиїхось дум.

І стоїть моє слово, як сива доля,

Над урочістю тихих моїх повік.

І нести його радість, нести його болі

У захмеленім серці мені повік.

І гукати вночі: "Упади в долоні,

Опромінь ясновидої думки звід!"

Та висить моє слово над спраглим

моїм безсонням,

Як важкий, достигаючий серця плід.

***

І пише сад свою поему білу

Без слова жодного – бо нащо ті слова?

Співає сад, як сонячне вітрило.

Мій світоньку, про що ж то він співа?

А все про неї, все про Батьківщину,

Дзвінку оселю з голубим вікном.

А пісня ця у нас із ним єдина,

Її до віку вистачить обом.

***

Від ясних зір. І тихих вод.

Від благородного коріння.

Таким почався мій народ.

Таким продовжується нині.

Між молодих його зіниць

Думки для будучності скресли,

Уже розгадки таємниць

В його синів благає Всесвіт.

Отож і я, сурмиста віть,

Що літо голосом узорить,

Велю зі мною говорить,

Як велет з велетом говорить.

Бо я й сама поміж турбот,

Поміж тривог і озаріння

Іду від зір, від тихих вод

І благородного коріння.

НАРОД

А лиш озветься дивен голос гілки –

І вже душа як стрій високих нот.

Народ мій – весь од голосу сопілки,

Тому такий співучий мій народ.

Якщо із уст своїх він ронить слово,

Йому громи відлунюють з висот.

Народ мій – весь од блискавки грозової,

Тому такий могутній мій народ.

Якщо ж надійде раптом хвиля грізна,

Якщо скипить в очу йому сльоза,

Тоді він сам – як вистраждана пісня,

І сам – як спопеляюча гроза.

***

Земля поетів і земля пророків,

Сопілки калинової земля.

Криницю мого полудня високо

Вітчизна строгим зором надивля.

І бачить: віри духмяніє ватра,

І чує: мови дзвонять солов'ї.

Я спорожніло голосними клятвами

Не потривожу думоньки її.

Я тільки голос, і чуття, і пісню

Наструню на найвищу її віть.

Заклякни той, хто небо їй помислить

В калюжі із багнюкою змісить.

В цю мить нас двоє. Закипілим струмом

Її Дніпро струмить мені навстріч.

Отак би вічно: дума проти думи

І золотаві очі проти віч.

***

У мене бескид синій-синій

І мак червоний від зорі.

Я полощу своє коріння

У святославному Дніпрі.

Благословіться, днів прикмети!

Так збурено течуть віки!

Тече Дніпро, й течуть комети,

Мов риби, крізь мої гілки.

Й любов тече, і грішне серце,

Біда й з-під каменя вода.

Ще ж так тече, немов сміється,

Ще ж так сміється – аж рида.

А при долині в мене – жито,

Веселі люди і село,

І шпарко потривожить віти

Миттєве літака крило.

А як поснуть ракетодроми

І змовкне гуркіт автострад,

Тоді у сон мій і в утому

Вплива човнів дідівських ряд.

Тривожать згадок всохлі плавні

І кличуть знову до весла.

Сплелось коріння. Мужню давність

У косу будучність вплела.

І все так змінно: сміх, і горе,

І ця краплина плинних вод.

Незмінна лиш земля під коренем,

Моє ім'я і мій народ

З чолом, осяяним для мислі,

В нові задивлений дива.

І вітер мій. Отой, що з пісні

На Україну повіва.

БАТЬКІВЩИНІ

Її імення не промовлю всує,

Душі не страчу в молитвах пустих,

Бо вмить збагну –

не першою збагну я:

Суть не в словах. Суть – у ділах твоїх.

Ну а діла –

вони все ті ж одвіку:

Ростить свій сад від урвища на крок,

І не доспать ночей своїх без ліку,

І в ніч якусь посивіть від думок.

Чи прийметься?

На схрещенні циклонів,

На вогнянім перетинку епох

Чи пустить корінь

у грунти солоні,

Чи зацвіте? Між приморозків двох…

Це є любов.

Промовлю: "Батьківщина", –

І озовуться в серці солов'ї.

З її лиця зітри гірку пилину,

Лиш потім оспівай красу її.

І хто обійме,

хто тебе пригорне

Так, як її осяяне крило?

Хай кусень хліба

був у неї й чорним –

На ньому стільки геніїв

зросло.

***

У горах тінь – як пасмо волохате,

На дні ущелин клекотить вода.

Та не берись орла переконати,

Що є місцина краща для гнізда.

Безумна вись орлиного літання,

Широкі круговиду береги.

Та гасне день. І осліпцем, в тумані,

До гнізд своїх вертаються птахи.

Маленька скеля в ревищах штормів –

Така безжальна витівка природи.

Та чайці марно не берись доводити

Хистку надійність інших берегів.

Безумна даль чаїного літання,

Широкі круговиду береги.

Та гасне день. І осліпцем, в тумані,

До гнізд своїх вертаються птахи.

А гнізда ніч стрясає горобина,

Крізь них вітри в ущелинах сурмлять.

Та хто сказав, що слово "Батьківщина"

Птахів не вчили змалку вимовлять?

***

Прокричи у стотисячний раз "Україна" –

Не поменшає з того

В очі їй болю.

Заримуй з її іменем

Вкотре "Калину" –

Не побільшає з того

Калини в полі.

***

Надивляються вікна на сонце,

Надивляється серце на тебе,

Україно моя.

Так живу: коло віч – твій сонях,

Коло двору – твоє крайнебо,

Коло серця – твоє ім'я.

***

Свойого полудня крило

Схилю на доли чорноброві.

Не пересохни, джерело

Моєї пісні і любові!

Не пересохни, стиглих днів

І слова стиглого начало!

Поміж високих берегів

Веселка думонькою встала.

Як на однім її крилі

Вмочає радість в небо віття,

На другім стало ув імлі

Вдови замислене саміття.

Печаль, що зором докоря,

І радість черемхово-пінна.

А над усім, немов зоря,

Стоїть над серцем Батьківщина.

Моя надієчка свята

В сонцях і зливах перелита.

Не пересохніть ті уста,

Що прагнуть з нею говорити!

ОЦЕ ТВОЄ

Оце твоє, на цілий вік твоє –

Цей обрій, наче сонячне паливо,

І степ, як древніх дум речитативи,

Що в душу знов свою бентегу ллє.

Історія твоя й будучина.

Без них ти прах безмовний і безликий.

Ти тут живеш. Це ти прозорим рікам

І травам надавала імена.

Рось – від роси, від оранки – Оріль,

Безсмертник – то від імені народу.

Ось тут раніш від тебе – твоя врода,

Й раніш від тебе – твій високий біль.

Така в душі вигранюється креш!

О щось в ній завтра доброго прибуде!

Бо, чуєш, так пісенно мовлять люди.

Ти тут живеш. Між цих людей живеш.

Ти тут перейдеш в сиву плоть ріллі,

А ні – то, може, в пам'ять чи у слово.

Нехай хоча б у стебло полинове,

Аби на ній, на рідній цій землі.

РІДНЕ

Знаю, друже, для кожного з нас Вітчизна –

То своя і чуттів, і надій глибина:

Сад, що грушами з осені пахне допізна,

Квітів грядка біля вікна.

І зарошена стежка, ота, що від ганку

Мчить, весела, до обрію без вороття.

Ти виходиш рум'яним, як літо, ранком,

А попереду – світ, а попереду – ціле життя.

Все попереду... В будні, а то й у свята

Може серце твоє обійняти печаль.

Тільки ніжно яснітиме вікнами хата,

Рідна хата, як мати, крізь споминів даль.

І пахтітиме так, як од віку й до віку

Тільки хатам батьківським дано пахтіть.

Буде різно... І, може, з доріг великих

Знов судилось на ганок тобі ступить.

А на плечах, на плечах, бува, й утоми,

І поразок гірких принести тягар.

Ти увійдеш і вклонишся рідному дому

Й рушникам, що цвітуть, наче маківок жар,

І тоді зрозумієш ти: що ж, може, вечір

Надо рано в зіницях твоїх заліг –

Тут начало твоє і твоя предтеча,

Тут промінне начало твоїх доріг.

ДЖЕРЕЛО

І зупинилась я. І я його впізнала.

(Віки зійшли… Така віків безмеж!)

– Добридень, джерело, – я джерелу сказала. –

Це я. Це я. Мене ти впізнаєш?

Мене – тоді ніщо, без голосу тоді ще,

І ці уста мої – тоді ще мовчазні?

Був степ, і день, і спека, як огнище,

Та я спила тебе – й ословилось мені.

І нареклось ім'ям, і враз пішло на силу.

Ти впізнаєш? Це я – вже інша – але я.

Мене в таких крутих замісинах місило,

Та йшла я в ріст. І йшло у ріст моє ім'я.

Із голосу твого, з твойого передзвону,

Зі щедрого дання твоїх пречистих вод.

І множилось ім'я щовіку на мільйони,

Й у множенні отім переросло в народ.

Я зниділа б давно, коли б важким намулом

У глибині віків душа твоя взялась.

Я порохом німим була б, якби забула,

З якого джерела уперше напилась.

РІКА ДИТИНСТВА

Тут птаство дике, мабуть, вік гніздилось,

Тому й собі дістала це ім'я.

Маленька Гніздко, де ти, де поділась?

Тебе я кличу, марно кличу я.

У кожного од віку свій предтеча,

Своя в житті у кожного ріка.

У когось були Десни – повінь, течії;

У мене – ти, хай темна, хай мілка.

В реєстрах рік маленьких і великих

Ти значилась найменшою. І все ж…

Якщо течеш ти крізь дитинство, ріко,

Тоді малою буть перестаєш.

Сльозо моя, косо моя зелена,

Крізь душу – згадки, згадки золоті…

Та купіль темна назавжди для мене

Лишиться найчистішою в житті.

Лишиться пісня, вперше чута пісня,

Та й про вечірню зірку на воді.

Це звідси починалася Вітчизна,

Іще не усвідомлена тоді.

Збагнуться потім всі кінці й начала,

І жаровінь питань оцих: – Невже

Замілилася, вік одвікувала.

Пішла і не повернеться уже?.. –

І сохне горло від німого крику,

І б'є у скроні так відчайно кров…

Агов! Мого дитинства рідна ріко,

Озвися! Упізнай мене. Агов!

І обізвалась (справді чи здалося?)

Десь іздаля (з-під хмар чи з-під крила?)

Печальним плеском:

– Де ж була ти й досі? –

Гірким докором:

– Чом не вберегла?

СТАРЕ ПОДВІР'Я

Побіля вікон – клен у два обхвати,

Чиїсь маленькі до воріт сліди...

Старе подвір'я. Материна хата –

Як боляче мені вертать сюди!

Сюди, на ці камінні східці ганку, –

До них лиш пам'ять знає вороття.

М'яч... Поливачка... У вікні фіранка...

Чийсь інший світ... Чуже якесь життя.

І годі на грядках років минулих

Плекать смішні ілюзії про те,

Що тут мене і досі не забули,

А цей бузок – для мене теж цвіте.

Що ця надвірна клямка зберігає

Тепло руки моєї й дотепер.

А ці сліди – уже не в рай, а з раю –

Мої... Так ніби й час їх не зітер.

Дарма... Дарма оманою ілюзій

Сластити біль, що так тебе обліг,

І вірить: зараз – тихо рипнуть двері

І вийде мама... мама на поріг.

То буде твоя вигадка – і тільки.

Але завжди... Цей клен, цей дідо-клен –

Він так рвонувсь до мене раптом гілкою!..

Він так рвонувсь... Немов чекав здавен.

***