Петро сагайдачний та московські походи українського козацтва

Також потрібно переіменувати: Комсомольська, Червоноармійська, Жовтнева, Пролетарська, пров. Піонерський, пров. Московський, Ентузіастів

Також потрібно увіковічити іменагероїв, які віддали за Україну свої життя або пропали безвісти під час нинішньої україно-російської війни - Ігор Юхимець, Сергій Цветок, Сергій Шилов, Сергій Федорченко, Олег Матлак, Дмитро Сластніков та Максим Пошедін (проживав по вул.. Дзержинського).

Пропоную також назвати вулицю на честь нашого поета, публіциста Анатолія Ворфлика. http://www.dniprolit.org.ua/authors/vorflik_anatolij

Додаток №1

Автор: к.філос.н., доц. Дутчак В.В.

ОКВНЗ «Інститут підприємництва «Стратегія», Україна

ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ ТА МОСКОВСЬКІ ПОХОДИ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Сучасні українці мали можливість, у котрий раз пересвідчитись у справедливості вислову Степана Бандери «Життя треба так прожити, щоб вороги тебе боялися ще сотні років після твоєї смерті», коли 26 квітня 2014 року, окупантами у Севастополі було демонтовано пам'ятник легендарному гетьману Петру Сагайдачному, який стояв у бухті Омега. Минуло 393 років з часу смерті гетьмана, а він і досі страшить загарбників, насамперед, як символ потужної української мілітарної сили, актуальний орієнтир для сучасних патріотів-оборонців рідної землі. Сагайдачний виступає символом іншої України. України у якій замість стогонів і плачів за голодоморами, «вороженьками», що мають самі «згинути», шанується незламний бойовий дух наших предків. Він є символом України в історії якої ми бачимо «степового лицаря «з бритою головою та довгим чубом», що стоїть на ринку здобутого приступом ворожого міста «у вимазаних дьогтем шароварах і з нагайкою в м’язистих руках» серед відрубаних голів чужоземців»[5].

Загальновідомими є здобутки Петра Конашевича Сагайдачного у справі формування солідарного українського суспільства, єдиної церкви, розвитку культури, формуванні потужної, прекрасно вивченої та озброєної, дисциплінованої професійної армії, успішна боротьби проти турецько-татарської експансії. Менш відомим, для українського загалу, був північний політико-військовий вектор інтересів українських мілітарних структур очолюваних Сагайдачним. Піднімати питання козацьких походів і перемог над московітами, а тим більше героїзувати цю сторінку української історії, тривалий час (навіть протягом років незалежності) вважалось справою якщо і не шкідливою то незручною. Міністр освіти клептократичного режиму Януковича, Дмитро Табачник взагалі вважав, що найкращим варіантом вивчення історії України, є дослідження її у руслі спільності з Росією. Цілком зрозуміло, що «незручному» Петрові Сагайдачному із його козакам не було б місця у такій версії «спільної» історії. Але час і патріоти все розставили на свої місця.

Роль Сагайдачного у формуванні професійної козацької армії, що на той час вважалась однією із найкращих у світі, важко переоцінити. За його гетьманування у козацькому війську було впроваджено сувору дисципліну та постійний бойовий вишкіл. Деструктивні, анархічні прояви козацької вольності суворо карались. Гетьман, у справі розбудови збройних сил, зробив ставку на менш чисельні, проте краще навчені і озброєні підрозділи. Ядром цього нового українського війська стали вишколені, вмотивовані, карні полки. Сагайдачний розумів (на відміну від наших сучасних гендлярів-політиків), що лише маючи дисципліновану, добре оснащену і навчену, професійну армію із добровольців-патріотів можна захистити інтереси українського суспільства та добитись політичних поступок для козацького стану з боку польського уряду.

Козацтво, за часів його гетьманування, постало силою з якою мусили рахуватись і агресивні сусіди і вороже налаштовані до православних підданих Речі Посполитої католицькі шляхтичі. Міжнародна ситуація кінця XVI ст.. поч. XVII ст.. сприяла політиці Сагайдачного. Річ Посполита, як і вся Європа того часу перебувала у постійних війнах, а війна потребувала навченого і дисциплінованого військового контингенту. За сприяння європейських монархів козацтво всіляко долучалося до збройних конфліктів того часу. Шукаючи «військового хлібу», козаки воюють у складі, як зараз би сказали, «Європейської коаліції» проти османської загрози в Молдавії, Валахії, виступають у якості кондотьєрів (найманців) під час походів Лжедмитрія I та Лжедмитрія II у 1607—1612 роках до Московії. Історик Іван Крип`якевич вказує на те що, протягом 1604-1612 рр. значна кількість козаків знайшла «воєнний хліб» у Московщині. «Із Дмітрієм Самозванцем 1604 р. ходило на Москву 12. 000 козаків. Пізніше на поклик короля Жигимонта в московський похід з`явилося 40. 000 запорожців» [4,179]. У червні 1610 року армія Станіслава Жолкевського, більшість якої становили козаки, розгромила московські війська під Клушином. «На території Московщини літом 1611 року діяло 30 тисяч козаків під командуванням отаманів Будила та Струся» [2]. Протягом 1612 року десятки козацьких загонів рейдували різними регіонами Московщини, в тому числі під Вологдою, Тотьмою, Сольвичегодськом. Окремі з них протягом наступних двох років ходили до Архангельська, Холмогор, Олонця. У мoскoвськiй кампанії Річі Посполитої 1611–1613 років лишe нa oфiцiйнiй кoрoлiвськiй службi знaчилися 30 тис. козаків. Саме тоді полякам вдалося захопити і спалити Москву.

Тому коли, в 1617 році, польський король Сигізмунд ІІІ закликав козаків підтримати королевича Владислава у його претензіях на Московське царство, українські козаки вже мали прекрасну восьмирічну практику боротьби з московськими ратниками і були добре підготовленими до бойових дій на знайомій їм території проти відомого їм противника.

Потрібно також розуміти, що воюючи проти Московії, козацтво не лише здобувало собі «військовий хліб», виконувало свій лицарський обов’язок перед своїм номінальним сюзереном – польським королем, добивалось політичних преференцій з боку польського уряду для України але й (ймовірно) виконувало свої зобов’язання перед європейським анти-турецьким альянсом. Адже саме у цей час «Сагайдачний вів переговори з французьким послом Марконетом про утворення християнського союзу проти турків»[4,184], а Московія, починаючи із часів Івана Грозного була васалом Кримського Ханства, правляча династія якого визнала сюзеренітет турецького султана.

Михайло Грушевський вказував, що у московській кампанії 1617-1618 рр. взяло участь «20 тисяч самого вибраного війська»[3, 258]. На таку ж кількість козацького війська вказує і Володимир Антонович, зазначаючи що,«орудуючи 20-тисячною армією козаків, Сагайдачний рушив через Сіверщину в межі Московської держави»[1, 30]. Показово що польська армія королевича Владислава, після випадків масового дезертирства з-під Вязьми, налічувала близько 5 тисяч.

Козацька армія вирушила в похід у другій половині червня 1618 року. Протягом кількох тижнів козаки захопили міста: Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець, Лебедин, Скопин, Ряжськ, Шацьк, Михайлів. Штурмували Можайськ. Вміло маневруючи та завдаючи обманних ударів, військо Сагайдачного швидким наступом розгромило московські армії воєвод Дмитра Пожарського, Григорія Волконського та Василя Бутурліна*, останнього Петро Сагайдачний в особистому поєдинку звалив з коня. 20 вересня основні сили козацької армії Сагадачого з'єдналася з військом королевича Владислава під Москвою. У цей час окремі відділи козаків взяли під контроль або спалили міста: Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу, Касимів. 11 жовтня військо королевича Владислава та козаки Петра Сагайдачного розпочали наступ на Москву і навіть прорвалися в місто зі сторони Арбатських воріт. І хоча у цей день, розвинути успіх атакуючим не вдалось (головним чином через зраду двох найманців – французьких інженерів, що перебігли на бік московітів і передали їм плани атакуючих), агресивні наступальні дії українських козаків змусили підступних московських бояр просити миру на вигідних для польського королевича умовах. Проте московіти навмисно затягували переговори, сподіваючись на те що голод і холодна зима змусять козацько-польські війська відступити. Проте Сагайдачний не дав жодного шансу хитрим боярам. Протягом листопада 1618 року його полковники захопили міські посади Серпухова та Калуги, у руках їх московських гарнізонів залишились лише міські цитаделі. 8 тисяч козаків, сіючи паніку і відсікаючи саму можливість допомоги оточеній Москві, сплюндрували землі на південь від Москви (лівий берег р. Оки). Як зазначає Іван Крип`якевич «Ця кампанія немало спричинилася до того, що Московщина мусіла скласти з Польщею мир» [4, 184]. Мир був вигідним як для московітів, що вичерпали свої ресурси у боротьбі з козаками, так і для польської шляхти, яка втомилася воювати. 1 грудня 1618 року було підписано так зване Деулінське перемир’я. Владислав відмовився від своїх прав на московський престол. За цю відмову Польща отримала білоруські й українські землі (Смоленщину, Чернігівщину та Новгород-Сіверщину), які до того були під владою Москви. 29 міст, що раніше належали Московії увійшли до складу Речі Посполитої. На думку українського історика, Віктора Брехуненка Петро Сагайдачний до останнього виступав проти миру з Москвою і наполягав на подальших бойових діях. На думку ж Михайла Грушевського, Сагайдачний навпаки був зацікавленим у збереженні Москви, як протидії Речі Посполитій, адже це давало шанс козацтву відігравати важливу роль у неминучих подальших конфліктах цих держав, отримуючи преференції для України.

По закінченні війни українське козацтво переобтяжене здобиччю, сподіваючись на визнання своїх прав, тріумфально повернулось в Україну. Як зазначає Володимир Антонович «Із московського походу Петро Конашевич прийшов уже не на Запорожжя, а до Києва і взяв під свою опіку місто. З поширенням титулу гетьмана на ту частину України, що визнавала себе козацькою, польський уряд не згоджувався. Але пам’ятаючи недавню допомогу козаків і Сагайдачного, не протестував»[1,30].

Що показала війна 1617-1618 року? Бойові дії 1618 року у черговий раз продемонстрували геній видатного полководця Сагайдачного, прекрасну підготовку та високу мобільність козацької армії. Адже протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км і (поляки в цей час пройшли 250 км, без серйозного опору, і не взяли жодної фортеці). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15- 20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, у 2-3 рази - ніж європейські армії того часу. Козацька армія блискуче виконала всі поставлені перед нею завдання.

Що цінного ми, нащадки славних чубатих лицарів, можемо взяти для себе із цього епізоду нашої мілітарної історії? Насамперед, нам потрібно переглянути нашу концепцію всієї історії українського народу. Українцям пора нарешті відмовитись від нав’язаних нам у ХІХ-ХХ століттях кліше «упослідженого», «мирного народу гречкосіїв», що постійно потерпав від сваволі чужинців. У сучасних умовах, агресії новітньої Російської імперії, потрібно припинити героїзацію адептів «мирного протесту», «ненасильницького спротиву». Слід звернутись до історичної спадщини войовничих предків. Як справедливо вказує український історик Олег Однороженко, наша справжня історія це «безперервні військові походи, завоювання, нищення ворогів та етнічна експансія», «перманентне військове змагання з усім навколишнім світом». Адже наші предки «були жорстокими завойовниками, творцями імперій та холоднокровними гнобителями чужинців, інакше вони не змогли б залишити нам у спадок того, що ми зараз маємо»[5]. І для цього варто популяризувати , особливо серед молоді, таких героїв української історії як Петро Сагайдачний.

* Саме він, у 1654 році, зумів наполягти на тому, щоб угода між Україною і Московією скріплювалася церковною присягою лише з боку козаків, що легітимізувало майбутні порушення угоди московським двором. За виконану місію був щедро нагороджений царем.

Список використаних джерел:

1. Гетьмани України. Історичні портрети: Збірник.К.: Журнал "Україна", газета "Вечірній Київ", 1991. – 216 с.

2. Глечик В. Перемоги української зброї–3. Як козаки на Москву ходили [Інтернет-видання ] |// Режим доступу http://pohlyad.com/istoria/n/59998

3. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. Репринтне видання 1913 року. К.: «Золоті ворота», 1990. – 524 с.

4. Крип`якевич І.П. Історія українського війська. Частина 1. Репринтне видання. Львів: Видання Івана Тиктора, 1936. -288 с.

5. Однороженко О.А. «Звичайна схема» української історії. Концепція вітчизняної історії потребує термінового переформатування /О.А. Однороженко// Український тиждень. – 2009. – № 52 (113).