Я вас кохала? у якім столітті?

При вас губила геть усі слова.

У тім жаркім, у тім пістрявім літі

Від сонця аж дзвеніла голова.

На вас молилась... В тихім вечорінні

Од ніжності – була аж золота.

Тепер у слів моїх такі крижинні,

Ще й іронічні – боже мій! –

уста.

До вас – сльозою, голосом –

до вас,

Зіницями – до вас лиш говорила.

Невже? В якім житті було це, милий,

І відійшло, й перебуло свій час?

Де голос той? Де та сльоза у тиші?

Сьогодні час прощатись і прощать.

За все вас вибачаю, а найбільше

За те, що перестала вас кохать.

Вже спомин відболів мені

(ах спомин,

То наче сплеск пташиного крила).

Така стрімка, така сліпуча повінь –

Жаль, відійшла, так швидко відійшла.

Уже не квітне. Вже не пломеніє.

Як легко це – душі без болю жить!..

Прощаю вас... Прощаюсь...

І не вмію

Самій собі любов свою простить.

ЗВІЛЬНЕННЯ

Кричу: – Не звільняй!

Ще ж і брость зелена!.. –

А звільнення кляте прийшло й зове.

Твій голос повз мене,

весь час повз мене,

Мене не торкаючись, десь пливе.

Батіжної милості, як нагороди,

Уже не випрохують більш уста.

Під кригою зору – спокійні води,

І віри лілея нова зроста.

Кайданів залізо в кутку холоне.

Так легко збігає під ноги путь!

Відчинені двері твого полону

Віднині даремно на мене ждуть!

ВОЗДВИЖЕННЯ

Це слово, як довге бриніння листу,

До уст полинових піднось і пий.

Воздвиження… Плинність річок урочисте.

Воздвиження… Звук золотий.

Воздвигнулось птаство в далекий вирій,

Ув осінь возвигнувся тихий сад,

І серце моє при довіроньці щирій,

І очі… Коли ж назад?

А десь – це до мене уже – з-за край світу

Холодні возвигнулися сніги,

І час про суттєве з людьми говорити

І віддавати борги.

Любове моя, моя світла любове,

А ти – сивим сумом – а ти ж куди?

Печальне твоє найостанніше слово,

Криваві твої сліди.

Зітхну. Усміхнусь. Тихо вимовлю: годі.

Так стрімко летять небеса голубі!

Воздвиження – це вже пізніш у природі,

А спершу – воно в тобі.

***

Синім кларнетним сумом

Бродять вночі тумани.

Трав пожовтілих шерхіт

В серці так сумно в'яне.

В'яне, в думки достиглі

Сни висіва прозорі.

Знов у саду серпневім

Падають теплі зорі.

А на устах – не знати –

Усміх чи біль зрадливий.

В даль за ключем журавливим

Линуть із серця співи.

В ньому лишають ніжність,

Ніжність веселоброву.

Значить, любові й веснам

В нім повторитись знову...

***

Прийди до мене, осене,

не морозами ранніми,

Прийди дзвінкими лунами

над сивими світаннями,

Прийди не листопадами,

не розставання крижнями,

Прийди любов'ю пізньою,

її речами ніжними.

Над серцем ще так високо

синіють небеса.

Хай буде мені світлою сльоза.

Прийди до мене, осене,

не гіркотою споминів.

Прийди дніпровим обрієм

і калиновим пломенем,

Прийди – та не печалями,

а сонцем понад кручами,

Торкнися болю давнього

долонями цілющими.

А пам'ять ярим полум'ям

горить – не пригаса,

Хай буде мені світлою сльоза.

Прийди до мене, осене,

не дощовими хмарами,

Прийди очей задумою,

довіронькою карою.

Не стиглими гіркотами,

не болісними втратами,

Прийди жагою щедрою,

обпалюй серце ватрою!

Десь на лугах сивинами

виблискує роса.

Хай буде мені світлою сльоза…

ЗА ХВИЛИНУ ДО ВЕРЕСНЯ

За хвилину до вересня серце іще не смутніє,

За хвилину до вересня квітне безтямно шавлія,

Їй щасливо й однаково: вічність, хвилина, мить.

Ах, свічками весільними, каже, давайте світить!

За хвилину до вересня слова ще мовить не пізно:

Друзям – дружнього, а доччиного – Вітчизні,

І не пізно коханому тихо зізнатись в любові,

Й заяскріти на хвилю так ніжно в сльозі та в слові.

Про квитки на літак ще забути не гріх до часу.

Можна легко й назавжди прощати комусь образи,

Й сповідати – так пристрасно! – віру квітучого соняха.

За хвилину до вересня сонця ще повно в долонях.

За хвилину до вересня зорі іще не осінні,

Ще їх білі пунктири означують лет – не падіння,

Лет крізь темінь, і безвість, і біль – без кінця, без упину!

Бо попереду вічність у них. І одна хвилина.

Золота і безсмертна. Ознобиста і гаряча…

Святкувала душа. Та була душа необачна.

Защеміла десь глибоко їй морозінь світанна,

Й темно-мідний лист біля ганку – чому так рано?

Ще ж до вересня, друзі, у мене хвилина ціла.

Але щось у душі так тривожно нараз продзвеніло

(Перший спогад чи здогад?). А я ж – зі свого учора! –

Ще хотіла собі щось промовити без докору,

Чи не в дріб'язку дні прожила, запитать у себе,

Ще хотіла навшпиньках дістати високості неба,

Доки цвіт, доки лет, доки зорі в очах не остигли.

За хвилину, за вічність… Невже не встигла?..

***

А вже осінь іде,

Дощ за руку веде,

Помутнішало очима

Лисенятко руде.

Узялися капусти

Синім кольором цвісти.

Прощавай же, мій коханий,

Не судилось… прости.

Крижні вгору знялись.

Мною, серце, не журись.

Ти веслом, а я водою,

Може, стрінемось колись.

***