Теологія історії ХІІ-ХШ ст.
Порівняно з теорією Августина, теологія історії набула певної еволюції, починаючи з XII ст., що було пов’язано із привнесенням в християнську історіософію елементів історичної причинності. Проте, як і раніше, дослідження відбувалось через призму християнської екзегези.
Одним із ранніх представників школи історико-симовлічної екзегези був монах-бенедиктинець Руперт фон Дейтц (помер у 1129 р.). Після Оригена він продовжив обґрунтування «духовного» розуміння священного писання як історії. Гак, згідно з доктриною троїчності Бога, фон Дейтц поділив всесвітню історію на три епохи: час Отця, час Сипа та час Духа Святого (що включав і кінець історії). Кожну епоху він поділив на сім «часів» – це були етапи поступального духовного розвитку людства. В цій періодизації новизною відрізнялась тільки третя епоха.
Молодший сучасник фон Дейтца – Герхох фон Рейхерсберг (1083–1169 рр.), створив історичну схему, в центрі якої знаходилась метафізична ідея церкви як начала, що організує подійну багатоманітність конкретної історії церкви. Лейтмотив його писань – ідея безперервного впливу Бога на хід історії роду людського. Особливістю його історіософської схеми є те, що основний акцент в священній історії пов’язується із третім образом Трійці – Духом Святим. В цьому полягала важлива новація: в періодизації священної історії відкрилась можливість для включення в божественний промисел нового історичного досвіду.
Вершиною геології історії першої половини XII ст. були погляди французького каноніка Гуго із Сен-Віктора (помер у 1141 р.). У своїх коментарях до Біблії Гуго, поряд із визнанням впливу провидіння, наголошує на важливості вивчення впливу конкретних історичних умов та усвідомлюваної діяльності самої людини. В результаті вперше, хоча і в рамках священної історії, з’явилась проблема: об’єктивні умови та процес їх усвідомлення.
Історію людства після гріхопадіння Гуго поділяв на три стадії: 1-й період – від гріхопадіння до Авраама – тривав 2000 років, це був період, коли людина не знала Бога і жила в найбільш примітивних умовах; 2-й період – від Авраама до утілення Христа – характеризувався наявністю писаного закону, в цей час люди усвідомили необхідність приходу Мессії; 3-й період розпочався із втілення Христа. Відмінною його рисою була заміна етики закону етикою благодаті. Ця епоха є завершальною і буде продовжуватись до кінця світу.
Найбільш цікавим в концепції Гуго є те, що рушійною силою історії оголошуються спільні зусилля людини та її Творця. Іще однією особливістю концепції Гуго є універсальний, тотальний характер процесу історичного розвитку людства – оскільки він охоплює не тільки сферу релігії, але й сферу світського («профанного») життя.
Вершиною середньовічної, містично вираженої, ідеї прогресу в історії є вчення Иоахима Флорського (1132–1202 рр.), викладене в творі «Узгодження Нового і Старого Заповіту». Спираючись на власне тлумачення «Об’явлення св. Івана Богослова», Йоахим здійснив спробу протиставити Новому Заповіту, що вичерпав себе, нове «вічне євангеліє». Традиційну схему «зміни часів», що інтерпретувала зміну Старого Заповіту Новим як центральну подію історії спасіння, Йоахим замінив новою есхатологією історії, в якій Новий Заповіт був подоланий новим об’явленням. Історію людства він поділяв на три епохи, кожна з яких починається ще в рамках попередньої та послідовно змінюється під керівництвом одного з образів Трійці – Батька (або невтіленого Бога), Сина (утіленого Бога) та Святого Духа. Так, перша епоха почалась з Адама в страху та під знаком закону; друга епоха почалась у вірі та смиренні під знаком Євангелія; початком третьої епохи Йоахим проголошує сучасний йому час (на межі ХІІ-ХПІ ст.). Ця епоха, на думку монаха, була сповнена любові та радості і проіснує до кінця світу. Таким чином, у концепції Флорського було подолано христоцентризм у розумінні історичного процесу. Найбільш важливим часом проголошується сучасний і майбутній.
В концепції Флорського була вперше, хоча і в містичній формі, виражена ідея континуїтету – внутрішньої наступності історичних епох. Історію Йоахим уподібнив до дерева: його корені – цс події, що стались між творінням та народженням Христа; його гілки – діяння Христа, його плоди – діяння Христових учнів.
Таким чином, в пророцтві Иоахима істина християнства, що полягає в Новому Заповіті, втратила свою абсолютність та кінцевість. Ця істина виявилась відносною. її правдивість поширювалась лише на певну історичну епоху. Істина Нового Заповіту неминуче буде подолана істиною «вічного Євангелія», що відкривається людству в епоху Святого Духа. Істина, згідно поглядів Флорського, розкривається тільки в часі – поступово від одного періоду історичного руху людства до іншого. Безумовно, з часів Августина це була найграндіозніша теологія історії, яка загрожувала основам ортодоксального християнства.
Середньовіччя, попри усталену схему його інтелектуальної обмеженості та філософського догматизму, виявилося, одначе, досить плідною добою для історичної і філософської рефлексії та самоусвідомлення. Було створено цікаві історіософські конструкти, що протягом багатьох століть визначали розвиток історичної думки.