Б) конструктивний: розробка історичного принципу

Другий імператив Фуко – його історизм.

Історичність людської свідомості, згідно Фуко, в тому, що глибоко внутрішня характеристика епохи скрита від людини і не усвідомлюється нею. Це є своєрідним “політичним несвідомим”. А тому виникає проблема всіх тих конвенцій, умовностей і узгоджень, відповідно помилковостей, з якими має справу людина як історична істота. Мова зводиться до “легітимації” історичної свідомості.

Історицистська концепція Фуко, а по суті “постструктуралістський історицизм”, зводиться до того, що люба історична епоха є своєрідною і унікальною з позиції її пізнавального осмислення. Тобто це є фактором своєрідного “епістемологічного розриву”. Заперечується, таким чином, поступальність і наступність, прогрес пізнавального процесу. Це не еволюційність, наступність, не діалектичність думки, а нагромадження дискретних, комулятивних поєднань. Це така ситуація, коли нагромадження кількісних науково-світоглядних характеристик призводить до радикальної трансформації всієї системи поглядів і уявлень. Це призводить до принципового нерозуміння і відчудження між людьми різних епох.

Археологія знань

Друге питання теми випливає із періодизації творчості М.Фуко. Перший період, археологічний, знаменується працями “Слова і речі” (1966) та “Археологія знання” (1969).

1. Принцип дискретності (“Дискретність історії”)

У зв’язку з вищезазначеним, виникає проблема понятійного апарату та “критичного методу дослідження”.

Фуко є істориком, який поставив собі за мету радикального перегляду уявлень про історію. Передусім на процес історії як еволюційний процес, обумовлений соціально-економічними трансформаціями суспільства. В праці “Ніцше, генеалогія, історія” він наголошує: “Традиційні засоби конструювання всеохоплюючого погляду на історію... як процес неприривного розвитку повинно бути піддано демонтажу... Історія стає “ефективною” лише за умови, коли вона впроваджує ідею розриву в саме наше існування...”(праця не перекладена, 1971).

Отже, найперше стосовно історії – це її розрив неприривності, коли в пізнанні її відсутня закономірність. Історія – дія підсвідомого, “підсвідомий інтертекст”.

Можна так розуміти, для спрощення (Лейч), що Фуко акцентує увагу не на універсальних закономірностях, а на випадковостях, множинності, а не єдності, відмінностях, а не тотожностях, не порядок, а безпорядок.

Фуко пропонує різноманітні класифікації історії які призводять до осмислення історії як видимості порядку хаосу. Тут перегук з позицією Ільї Пригожина, бельгійського фізиохіміка, його праці “Порядок із хаосу”.

Загалом концепція нового порядку як “порядку хаосу”.

Епістема

В чому ж все таки спосіб інтерпретації історії?

Фуко, говорячи про історію як нагромадження фрагментів (уривків), пояснює це в руслі структуралістського поняття, висунутого ним же в 60-і роки, “епістеми”. Воно полягає в тому, що існує певний глобальний принцип організації різних проявів життя. Певна структура структу, субструктура. За її законами організуються, “конституюються” і функціонують всі інші структури. В ту епоху (60-і) такою “домінантною структурою” визначалася мова.

Тепер, приблизно так же, виходячи із концепції мовного характеру мислення, Фуко діяльність людей зводить до “дискурсивних практик”. Тобто, для кожної епохи характерним є специфічна “епістема” – “проблемне поле”, яке грунтується на певному рівні “культурного знання”, обумовленого “дискурсами” різноманітних наук.

При всій різноманітності дискурсів (наукових дисциплін), всі вони зводяться до єдиної основи – “епістеми”. Вона представляє собою певний кодекс мовної практики, який зводиться до приписів (розпоряджень, предписаний) і заборон.

Це для сучасників епохи – мовний код, який осмислюється, але не висловлюється ((можливо як це на прикладі з дітьми, коли вони не усвідомлюють, що можна говорити, а що ні)).

Ця мовна норма підсвідомо визначає мовну поведінку, а відповідно й мислення окремих індивідів. “В кожному суспільстві породження дискурсу одночасно контролюється, піддається відбору, організується і обмежується визначеним набором процедур”. ((Приклад із “Надзирать и наказывать” про страту злочинця в 1775 р. За замах на Людовіка 15 – го. Кара тіла до кінця ХІХ ст.).

Якщо узагальнювати, то епістема – це константа характера мовного мислення, неусвідомлююча індивідом, але всепроникаюча її (епістемою) дискурсивністю.

Епістема, як вище зазначено – історично конкретне “пізнавальне поле” наукової властивості. Фуко визначав щонайменше 5 епістем: антична, середньовікова, відродження, просвітницька та сучасна. Перши дві він він експліцитно в своїх творах не розкриває, як зазначає Ільїн (експліцитність, експліцитний автор, персонаж – художній прийом, коли в тексті від імені фіктивного автора, чи читача ведеться оповідь, від першої, але образної, особи).

Що стосується інших трьох (“Слова і речі”). Автономова:

Відродження (15-16 ст.). В цій епістемі слова і речі співвідносні поподібності;

В класичну епоху, класичний раціоналізм (17-18 ст.). Слова і речі співвідносні мислено, репрезентації, засобами мислення, в просторі представлення;

Розпочинаючи з ХІХ ст. слова і речі мають ще більш складний зв’язок – такими засобами як праця, життя, мова – які зв’язуються вже не в просторовому представленні, а в часі, в історії.

Можна ще по-іншому визначити цих три епістеми (Автономова, 1991):

-мова як річ серед речей (Відродження);

-мова як спосіб презентації думки (класичний раціоналізм);

-мова як самостійна система (сучасна епістема).

Тому в сучасних умовах відбувається розрив людини самої з собою. Питання про людину як сутність неможливе. Саме в цьому розумінні в постструктуралізмі говорять про “смерть людини”, “смерть автора”, оскільки залишаються лише “структури”.

Окрім цього епістема має ще одне важливе методологічне значення. Вона носить “децентрований характер”, спрямована на руйнацію структур. Тобто в її основі – принцип відмінностей. Якщо зазвичай історію розглядають як історію традиції, то Фуко наполягає на історії як історії вічних відмінностей.

Отже, Фуко запроваджує в постмодернізм поняття “епістема” (сам Фуко окрім праці “Слова і речі” майже не вживає даного поняття), яким користуються сучсні філософи, культурологи і видозмінюють його первісний (за Фуко) смисл.

3. Генеалогія влади (знань)

В другий період, з 70-х років ХХ століття творчість Фуко трансформується із “археології знання” в “генеалогію влади” і визначається як генеалогічний. Значна частина „генеалогічної спадщини” Фуко – низка видань прочитаних ним лекцій в Колеж де Франс. Це „Ненормальні” (1974-75 рр.), „Потрібно захищати суспільство” (лекції 1975-76 рр.), „Герменевтика суб’єкта” (1981 – 82 рр.) та ін.

Генеалогічний період творчості цілком присвячений питанням влади, коли Фуко представ аналітиком влади, її форм, механізмів, технік і, звичайно, дискурсів (способів представлення, легітимізації). Різкого переходу від археологічного до генеалогічного насправді немає, його витоки в першому періоді.

1.Влада як „влада до знань”

Коли ми зазначаємо те, що Фуко лише в ранній період користується поняттям “епістема”, то тут варто ще раз наголосити на відмінностях двох періодів творчості – “археологічний” (структуралістський) і “генеалогічний” (постструктуралістський).

Фуко усвідомлював, що мотодологія “епістеми” (60-і р.) є настільки стихійною, що непіддається ніякій раціональній логіці осмислення. Лейч, дослідник, так характеризує “Археологію знання”: “Ретельно уникаючи будь-яких форм інтенціональності, формалізації та інтерпретації, археологія свідомо відсторонюється від феноменології, структуралізму і герменевтики. Об’єктом її аналізу є не автор, не лінгвістичний код, не читач, або індивідуальний текст, а обмежений набір текстів, який утворює регламентований дискурс окремої наукової дисципліни. Розширюючи свій аналіз, вона корегує різні дисциплінарні дискурси таким чином, щоби виявити загальну систему правил, які регулюють дискурсивні практики своєї епохи”.

Більш того, додомо від себе, Фуко залишався в сфері мовних структур, заручником суб’єктності.

Тому Фуко в другий період творчості фактично відмовляється від застосування терміна “епістема” і йде ще далі у відкритті “першодвигуна” історії – влади як влади до знань. Тут авторитет Ніцше зростає.

Фуко досліджує як “малі, або локальні форми влади (на рівні індивідів), так і “великі апарати”, “глобальні форми панування” (“апарат” – репресивні державні апарати).

Основа його вчення – критика “логіки влади і панування” у всіх проявах. Це найбільше привабило сучасну творчу інтелегенцію. В руслі цієї доктрини працюють Дерріда, Крістєва, Дельоз.

Сутністю розуміння Фуком “влади” є те, що Влада проявляється як влада “наукових дискурсів” над свідомістю людини.

Іншими словами, “знання”, яке досягається наукою, саме по собі має відносний характер і тому є сумнівним з точки зору “загальної істини”. Однак воно нав’язується людині як “незаперечний авторитет”, що заставляє людину (підсвідомо) мислити вже завчасно готовими поняттями і уявленнями.

Звідси, як зазначає Лейч, проект Фуко дає картину культурного підсвідомого, яке проявляється не лише і не стільки в різних лібідозних бажаннях, скільки в прагненні до знань і пов’язаного з ним прагненні до влади.

По суті мовний (дискурсивний) характер знання є механізмом і знаряддям влади. “Воля до знань” – це “воля до влади”, замаскована притензією на наукову “істину”. Фуко говорить: “Історичний аналіз цієї злосної волі до знань виявляє, що всяке знання грунтується на несправедливості і що сам інстинкт до знань шкідливий (іноді згубний для щастя людства).

В своїй праці “Воля до знань”, частині задуманої ним шеститомної “Історії сексуальності” (1976) він виступає проти тиранії “тоталізуючих дискурсів” (одним із яких він вважав марксизм), які легітимують владу. Задля обгрунтування цієї тези Фуко проводить аналіз “генеалогії” знання.

Ця позиція Фуко наближена до Ніцше, чого він й не скривав. Ніцше писав “коли пригнічені хотять справедливості, це лише виправдання того факту, що вони хотять влади для себе”. Історія, таким чином, представляє собою безмежну боротьбу за панування.

Основна проблема генеалогії влади – розкриття механізму функціонування влади, відповідних механізмів, на які вона опирається і функціонує. По суті – виявити феномен „знання”, на які влада опирається, або за допомогою якого певний колективний суб’єкт прагне оволодіти владою.

Тому важливо зясувати конкретні принципи генеалогії влади.

Генеалогія” як поняття

Передусім генеалогія (термін, запозичений, Фуко швидше у Ніцше) у Фуко означає руйнацію звичної для нас концепції історії гегелівсько-марксистського типу. Остання передбачає розуміння історії неперервну лінію розвитку, яка наповнюється різним змістом:

-еволюція істини та держави (Гегель)

-справедливість і свобода (Прудон)

-розвиток економіки (Маркс)