Завоювання тмутаракані та мещерської землі 6 страница

Наостанок наведемо свідчення супутника і перекладача Плано Карпіні — брата Бенедикта, який знав уйгурську мову та особисто спілкувався з Чингісидами:

«Он (Чингис-хан) также установил, чтобы (татары) покорили все земли мира и не заключали бы мира ни с кем, разве только те сами открыто и безоговорочно не сдадутся им, и на этот случай приказал щадить простых людей, а всех более знатных умерщвлять» [106].

Чингісиди не робили і в цьому випадку винятків для князів і населення Мещери та Тмутаракані.

Хан Батий помер у 1255 році навесні. Хоча деякі писемні джерела засвідчують його смерть у 1253 році, а інші — у 1257. Та переважна більшість істориків усе ж таки сходиться на 1255 році. Дотримуватимемось цієї дати і ми.

Навіщо ми звертаємо увагу на цей, здавалося би, звичайний факт?

Справа в тому, що у 1253—1254 роках Золоту Орду відвідав В. де Рубрук і зафіксував досить-таки неординарне рішення хана Батия щодо свого брата Берке:

«У Батия есть еще брат, по имени Берка, пастбища котораго находятся в направлении к Железным Воротам, где лежит путь всех Саррацинов, едущих из Персии и из Турции; они, направляясь к Батыю и проезжая через владения Берки, привозят ему дары. Берка выдает себя за Саррацина и не позволяет есть при своем дворе свиное мясо… Батый приказал ему, чтобы он передвинулся с того места за Этилию (Волгу.—В.Б.) к востоку, не желая, чтобы послы Саррацинов проезжали через его владения…» [11, с. 95].

Отже, територію Золотої Орди все-таки поділили на улуси, господарями яких були брати хана Батия. І не номінальними володарями, а досить впливовими, які на своїх теренах вирішували абсолютно всі питання.

Рішення Батия про переселення Берке на східний берег Каспійського моря стало одним із перших, яке завдало потужного удару по стабільності у Золотій Орді, що тривало впродовж усіх років її існування. Батий грубо порушив рішення курултаїв 1229 і 1235 років про завоювання нових земель та їх розподіл, бо племена, що перебували на території улусу хана Берке, були принижені та ошукані. А то були доволі сильні й шановані тюркські роди мангитів, кониратів та деякі підроди найманів. Саме хани цих родів, такі як Ногай, Мамай, Едігей та інші у подальші часи завдавали нищівних ударів по єдності Золотої Орди.

Дивно, що історики всіх часів майже мовчки обходили це питання. Вони не приділили йому належної уваги.

Хан Батий свого домігся: Берке зі своїми родами взимку 1253 року був переселений на східний берег Каспію, на найгірші для випасу худоби землі.

В. де Рубрук, повертаючись у 1254 році з Каракорума, засвідчив цей факт:

«Удалившись таким образом из Сарая в праздник Всех Святых и направляясь все к югу, мы добрались в праздник святаго Мартина до гор Аланов… Аланы на этих горах все еще не покорены, так что из каждаго десятка людей Сартаха двоим надлежало караулить горныя ущелья, чтобы эти Аланы не выходили из гор для похищения их стад на равнине, которая простирается между владениями Сартаха, Аланами и Железными воротами, отстоящими оттуда на два дневных перехода…» [11, с. 169].

Батий з 1254 року передав своєму старшому синові Сартаку землі між Волгою та Доном від Воронежа, Липецька і Тамбова до Кавказьких гір. Уже з весни 1254 року прикордонну оборону з боку Кавказу тримали улусні війська хана Сартака.

Якщо раніше Берке залюбки виконував усі найважчі доручення Батия, то з 1254 року він став його ворогом, як і Сартака. Саме з цим треба пов’язувати несподівану низку смертей — Батия, Сартака й Улакчі в 1255 році, а потім страту дружини хана Батия — Баракчин.

Як писав професор М. Г. Сафаргалієв:

«Победа Берке в значительной мере была облегчена благодаря поддержке его кандидатуры со стороны мусульманских купцов…» [14, с. 47].

Так до влади у Золотій Орді наприкінці 1255 року прийшов хан Берке, третій син Джучі.

Звичайно, хан Берке відразу ж повернув свої старі володіння та долучив до них землі хана Сартака. Отже, землі між Доном і Волгою до Кавказьких гір із 1255 до 1266 року належали до особистого улусу Берке-хана.

Не можуть виникати сумніви і щодо його сина, який отримав у хрещенні ім’я Петро. Коли до ставки хана у 1256—1257 роках приїхав ростовський єпископ Кирило за ярликом (дозволом) на свою посаду і випадково (чи не випадково) вилікував хворого царевича, якому на той час виповнилося 7—10 років, то хан Берке, відпускаючи сина з єпископом до Ростова, мав далекосяжні задуми.

Звернімо увагу ось на що:

«Петровский мужской (монастир.—В.Б.)… в трех верстах от уездного города Ростова, на берегу озера Неро… Здесь в XIII в. построена была Св(ятым) Петром, Царевичем Ордынским, по принятию им Христианской веры церковь во имя Апостолов Петра и Павла… им же, Св(ятым) Царевичем, основана около 1262 года… иноческая обитель: в ней Св(ятой) Петр в преклонных летах принял пострижение и скончался» [19, с. 553].

З цього приводу додав професор М. В. Толстой у своїй відомій праці «Древние святыни Ростова Великого»:

«Петр прожил в супружестве много лет («с дочерью Ордынского вельможи».—В.Б.), имел детей, пережил… святителя Игнатия (епископ помер в 1288 році.—В.Б.) и, незадолго до кончины, овдовев, принял монашество в основанной им обители» [108, с. 52].

Як бачимо, син хана Берке все своє свідоме життя прожив у так званому Великому Володимирському князівстві, володарем якого був хан Чилаукун. Унаслідок цього суперництва двох родів Чингісидів і виникли великі чвари між Москвою і Твер’ю, що затягнулися більш ніж на 200 років.

Кожне державне рішення, прийняте ханом Золотої Орди, впливало на життя північних улусів, що можливо тільки у єдиній державі.

Зверніть увагу на деякі факти:

I. Достовірно відомо, що з 1238 року всю Мещеру, тобто так зване Велике Володимирське князівство, «посел Бахмет Усейнов сын» і у нього в 1271 році народився син Беклемиш, який прийняв християнство і з іменем Михайло посів Тверський улус у 1292 році. Так у майбутньому Великому Тверському князівстві запанувала династія Чингісидів-християн.

II. У 1257 році у Ростові з’явився син хана Берке, який у хрещенні носив ім’я Петро. Проживав і мешкав Петро Ординський у ростовських єпископів, спочатку в Кирила, а пізніше в Ігнатія. Хан Берке вилучив Ростов із володінь хана Чилаукуна і передав його своєму синові Петру. То було тимчасове рішення, поки син хана Берке не досягне повноліття. До питань володіння Петра Ординського ми повернемось. А поки нехай син хана набирається сил.

III. Московити майже відкритим текстом донесли правду стосовно улусу Мухаммеда та його хана Чингісида. Йдеться про одинадцятого брата хана Батия, який одержав у своє володіння східну частину сучасної Вологодської області та прилеглі до неї території сучасних Костромської, Ярославської та Нижегородської областей.

Імовірно, завоювання цих земель відбулося після захоплення Волзької Булгарії. Військо хана Батия рухалося зі сходу на захід. Отож, поселення Тотьма і річка Царева стали на перших порах західним кордоном Мухаммедового улусу.

Як розумно і далекоглядно розподілялись землі між братами хана Батия: кожен улус мав можливість прирощувати свої володіння. Ось вони, улуси домену Золотої Орди:

1. Улус хана Батия (територія між ріками Волга та Урал). Міг прирощувати землі на сході, заході та півдні.

2. Улус хана Берке (територія Західного Прикаспію). Мав можливість просуватись на південь і північ.

3. Улус хана Беркечара (територія так званої Темниковської Мещери). Міг прирощувати свої володіння на південь та схід (до Волги).

4. Улус хана Шейбана (територія сучасного Північного Казахстану від Кустанаю до Уральська). Мав можливість нарощувати улус, рухаючись на північ та схід.

5. Улус хана Тангута (басейн річки Сир-Дар’я). Міг нарощувати улус на схід до Каспію та на північ до володінь Шейбана.

6. Улус хана Бувала (територія між річками Дон і Дніпро). Міг рухатись на захід і північ.

7. Улус хана Чилаукуна (територія сучасних Московської, Володимирської, Івановської, Тверської та частин Калузької, Рязанської, Ярославської, Костромської областей — так звана Мещера). Міг прирощувати терени на захід і північ.

8. Улус хана Чимпая (територія сучасних Комі-Перм’яцької, Удмуртської, Марійської Автономних Республік та східна частина В’ятської області. Мав можливість поширювати улус на північ і схід.

9. Улус хана Мухаммеда (східна частина Вологодської області та заволзька частина Ярославської, Костромської і Нижегородської). Мав змогу завойовувати землі на північ.

Ми не випадково зупинилися на цьому важливому питанні прирощення улусних удільних територій. У Золотій Орді улусні хани до цього заохочувались. Надавалась військова допомога. Час від часу провадився перепис населення удільних улусів. Усе це збільшувало їхню прибуткову базу. Тож доводилося думати про доходи, як свої, так і загальнодержавні. Влада у Золотій Орді була настільки ефективною, що спонукала до постійної праці.

Та повернімось до самої особи хана Мухаммеда, одинадцятого брата Батия. Виявляється, хан Мухаммед (Буре) ще до 1262 року прийняв християнську віру з іменем Іван.

Ось що зазначає професор О. Ратшин у своїй фундаментальній праці «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России»:

«Монастырь… Предтечевский, женский, в уездном г. Великий Устюг на горе, именуемой Сокольничьею. Существует с 1262 года и был прежде мужским. Обитель эта основана Татарским Баскаком Бугаем, принявшим Христианскую веру под именем Иоанна, на этом месте был двор сего Иоанна» [19, с. 69].

З яких причин О. Ратшин поіменував хана Буре (Мухаммеда) прізвиськом Бугай — невідомо. Московський професор І. У. Будовніц у своїй праці «Монастыри на Руси и борьба с ними крестьян в XIV—XVI вв.» дещо поправив свого попередника, але не до кінця:

«…В Великом Устюге возник еще один монастырь — Иоанна Предтечи, который по преданию, занесенному в Устюжский летописец, построил… Баскак Буга (в крещении Иван)» [113, с. 71].

Московити спотворювали імена ханів повсюди, аби приховати правду. Однак визнали, що християнську віру прийняв сам баскак, тобто господар тієї землі. А раніше вже наводились свідчення російського професора М. Г. Сафаргалієва, що хан Берке володарів улусів (баскаків) після хана Батия не міняв.

Раніше наведені свідчення із праць О. Ратшина та І. Будовніца дають змогу також визначити столицю (місце ставки) хана Мухаммеда (Буре). Столицею його удільного улусу став Великий Устюг.

Звичайно, у ті далекі часи столиця Мухаммедового улусу носила інше, татарське ім’я.

Хан Батий, окрім раніше наведених започаткувань, увів на теренах Золотої Орди порядок видачі кожному можновладцю держави ярлик на посаду: улусних ханів (князів), удільних ханів (князів), темників (князів), тисячників (князів), митрополита, єпископів і т. д. Це стосувалось усіх посад державних службовців, підпорядкованих центральній владі.

Уперше такі ярлики були видані Батиєм упродовж осені 1242 — весни 1243 років. Слід зазначити, що ні одного Рюриковича із так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств серед отримувачів ярликів бути не могло. Бо землі Тмутаракані (в московській інтерпретації — Велике Рязанське князівство) дісталися брату хана Батия — Беркечару, землі Мещери (в московській інтерпретації — Велике Володимирське князівство) стали належати Чилаукуну, а землі так званого Тотєшина (в московській інтерпретації — землі племені весі) відійшли до хана Мухаммеда (в хрещенні — Іван Ординський). На посади тисяцьких і сотників брати Батия призначали (чи то самі, чи за згодою Батия) членів тих родів (ілі), які разом із ними прибули на нові землі і стали опорою нових господарів улусів.

Саме про такі явища розповідають свідки тих часів: Рашид-ад-дін, Джувейні, Кіракос Гандзакеці, Вільгельм де Рубрук та інші. Для своїх північних улусів Батий не робив винятків.

Російській історіографії врешті-решт доведеться всі «доважки брехні» повикидати на історичне звалище.

Треба також визнати, що з 1243 року при ставці хана Батия опинився один із священиків, який очікував митрополичого престолу, й у 1250 році, за згодою хана Батия, він відвідав Константинополь і був висвячений Патріархом на Митрополита Золотої Орди з іменем Кирило.

Історик К. Валішевський, який працював у московських архівах у часи суворої Столипінської реакції, напередодні Першої світової війни, досить конкретно написав:

«До татарского нашествия разделение русской земли на маленькия княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ея владык. Но в это время они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Мангу Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение. Но полученныя таким образом милости влекли полнейшее отречение от былой независимости…» [114, с. 46].

Із 1250 року митрополича кафедра знаходилася при ставці хана Золотої Орди, а Православна церква стала ідеологічною зброєю в руках хана. І хани Орди досить активно використовували церкву проти улусних заколотників, які виходили з-під впливу хана-царя. У ті часи церква та її ієрархи діяли, виконуючи повеління ханів, настільки примітивно та грубо, що московські владики досі приховують свою принизливу службу ханам.

Як уже зазначалося, у 1254 році у Сарай-Бату був побудований кам’яний храм. Його побудував хан Сартак:

«Книги вернул он все, кроме псалтыря госпожи королевы, который удержал с моего позволения, так как я не мог отказать ему в этом. Именно он (батько Койяка.—В.Б.) говорил, что псалтырь очень понравился Сартаху… Именно по поручению Сартаха он строил большую церковь на западном берегу реки и новый поселок и хотел, как он говорил, приготовить книги для нужд Сартаха» [11, с. 168].

Самі хани будували православні храми у своїх столицях: Сартак — у Сарай-Бату, хан Мухаммед (Буре) — у Великому Устюзі, хан Беклемиш (Михайло) — у Твері («Андреев городок») тощо.

У1261 році з дозволу хана Берке у Сараї була відкрита єпархія, яка отримала назву Сарайської (Сарської). Першим Сарайським єпископом був призначений — Митрофан, другим — Феогност і так далі.

Ось свідчення російського церковного історика:

«…В столице Татарского Хана, Великом Сарае, находилось множество… (христиан.—В.Б.), которым приемник Батыев, Беркай, дозволил отправлять христианское богослужение явно; посему Митрополит Кирилл в 1261 году и посвятил туда перваго Епископа Митрофана. Последующие затем Епископы, имевшие в своем ведомстве и церкви, лежавшия от Чорнаго Яра по Хопру и по Доне, стали именоваться Сарайскими, или Сарскими и Подонскими… (этот.—В.Б.) архиерейский дом издревле был любим Великими Князьями…» [19, с. 265].

Це була одна із найбагатших та наймогутніших єпархій Золотої Орди.

У ті ж 60-ті роки XIII століття (найімовірніше, у 1261 році) кафедра митрополита Кирила опинилася у новій столиці держави — Сараї-Берке, яка розташовувалась у районі сучасного Волгограда. За наказом хана Берке, у новій столиці для митрополита Кирила був побудований новий храм. Ось чому всі розкопки столиць Золотої Орди засекречені і зберігаються у сховищах.

Спробуймо знайти сьогодні друковані праці археологів: О.В. Терещенка (1806—1865), Ф. В. Баллода, П. С. Рикова, О. А. Кроткова, які в XIX і на початку XX століть розкопували столиці Золотої Орди. Марна справа! Якщо щось і можна знайти, то це повністю цензурований матеріал.

Страшенно боїться Московія правди про своє золотоординське минуле. А боятись нема чого. Правда про минуле кожного народу— свята. І вона не обов’язково така, як комусь цього хочеться.

Хан Берке не випадково переніс столицю держави значно вище по Волзі. Він прагнув одержати декілька переваг.

Перша. Цим кроком він збільшував особисті володіння, долучаючи до них увесь улус Сартака: землі між Волгою та Доном від Воронежа і Тамбова до Сарай-Бату.

Друга. Берке готувався до війни с Хулагу-ханом, який стратив трьох царевичів із роду Джучі: Тутара, Балаканаі Кулі. Ця кривава бійня розпочалася 1262 року і з перервами тривала до 1395 року. Тому хан Берке переніс столицю подалі від бойових дій. Бо імперія Хулагуідів (супротивників) володіла сучасними територіями Ірану, Іраку та частинами сучасних Туреччини, Сірії, Пакистану.

Третя. Необхідно мати на увазі і такий фактор, як саме походження ханів, тобто хто була його мати, до якого роду вона належала, яку вагу той рід мав серед інших родів тощо. Берке народився у матері Султан-хатум, і його єдиноутробними братами були Беркечар і Буре (Мухаммед). Прибираючи до своїх рук землі Сартака, хан Берке таким чином об’єднував у єдине ціле свої землі із землями Беркечара і Мухаммеда. Не забуваймо, що землі кожного хана, якщо у них не залишилось нащадків, автоматично ставали власністю Великого Хана. А з часів Берке-хана Золота Орда виокремилась у самостійну державу. І Великим Ханом Джучі-улусу на теренах від Іртиша до Дніпра став Берке. Отже, йому і відійшли землі Сартака.

Та повернімося до північних володінь Берке-хана. Як бачимо, землі улусу Чилаукуна практично «розрізали» володіння братів. Саме тому і був направлений до них син Берке-хана — так званий Петро Ординський. Берке виношував далекосяжні плани. Та розпочата ним війна на Кавказі не дала змоги ті плани здійснити. До того ж Петру Ординському на 1262 рік ще не виповнилось 16 років.

Під час війни на Кавказі, коли військо Золотої Орди часто зазнавало поразок і авторитет хана Берке підупав, йому було не до земельних питань. Та й улус хана Чилаукуна («Бахмета Усейнова сына») брав активну участь у війні, відрядивши на неї два тумени, постійно відновлюючи військові втрати.

Так, не здійснивши своїх задумів, хан Берке помер у 1266 році. До влади того самого року прийшов онук Батий-хана — Менгу-Тимур. Ось його родовід: Чингісхан — Джучі — Батий — Тукан — Менгу-Тимур. Повернення влади родові Батия відбулося мирним шляхом, без супротиву прихильників хана Берке. Це дуже важливо, бо стабілізувало і саму владу, і державу загалом.

Російський журнал «Православный собеседник» у березневому номері 1859 року з цього приводу написав: «Условия воцарения Менгу-Тимура, внука Батыя, сына Тукана, нам неизвестны. У Берке был сын, которого вылечил ростовский архиепископ Кирилл, но его судьба нам также неизвестна» [122, с. 360].

Покривили душею російські православні владики, бо дуже добре знали життєвий шлях Петра Ординського — сина хана Берке. Ця людина виховувалася при дворі ростовського владики, тож так відверто брехати не личить московським священикам. Ми дуже скоро на сторінках нашої книги зустрінемось із цією затаємниченою московською історіографією особою.

«При правлении хана Менгу-Тимура (1266-1282) Золотая Орда, еще при хане Берке фактически ставшая независимым государством, свою независимость закрепила и юридически. Одной из таких мер, направленных на юридическое оформление независимости Джучиева улуса, была чеканка монеты с именем Менгу-Тимура. Когда Ханы улуса Джучи были зависимы от великих ханов, они чеканили свои монеты с их именем. Батый чеканил монеты с именем Менгу-Хана, Берке — с именем Арык-Буга-хана. Менгу-Тимур же был первым из ханов Золотой Орды, чеканивший монеты со своим именем. До нас дошли его монеты крымской чеканки 665/1266 года с эпитетом “верховного” и “правосудного” хана» [14, с. 52].

Отож, коли московські історики розводять руками, вдаючись до безглуздих пояснень про наявність татарських написів на карбованих у Москві за часів так званих князів монетах, то треба чітко розуміти, що Москва XIII—XV століть була частиною Золотої Орди і татарські монетні написи засвідчують саме цей факт: Москва ніколи не підпадала в Орді під «виняток із правил».

За часів хана Менгу-Тимура, у 1269 році, відбувся курултай трьох родів Чингісидів: Джучі, Чагатая та Угедея, на якому хан Золотої Орди вирішив усі спірні земельні питання, заручившись підтримкою своїх родичів і захистивши свій східний тил.

«На курултае 1269 года, состоявшемся на реке Таласе, был установлен мир между улусами Джучи, Угедея и Чагатая и уточнены границы каждого из этих улусов… На этом же курултае, по предложению Менгу-Тимура, был заключен союз между “домами” Джучи, Угедея и Чагатая против иранских хулагидов, с которыми Золотая Орда еще со времен хана Берке находилась в состоянии войны» [14, с. 53].

Тепер можна було почати вирішувати проблеми північних улусів держави. Саме за часів хана Менгу-Тимура були розв’язані стратегічно важливі питання:

1. Військовий похід на Константинополь (1269—1271);

2. Перепис населення північних улусів (1271—1272);

3. Заснування Москви як улусу роду хана Берке (1272).

Ці події настільки вплинули на розвиток північних улусів Орди, що варто розглянути їх докладніше.

З

Військовий похід на Константинополь (1269-1271)

Похід війська хана Менгу-Тимура на Константинополь у 1269—1271 роках не передбачав підкорення Візантії Золотій Орді чи відторгнення частини її земель. Володіння Візантійської імперії на ті часи значно скоротилися і на півночі досягали лише річки Дунаю.

Ніякої ворожнечі між Візантією та Золотою Ордою історія не зафіксувала. Та й кордони Золотої Орди в 1269 році ще не доходили до Дунаю. На ті роки прикордонним улусом володів хан Ногай — онук Бувала (Мовала). І хоча у 1269 році Ногай зі своїми отарами й табунами худоби уже перейшов у Причорномор’ї на правий берег Дніпра, та до річки Дунаю ще не дістався.

Навіть арабські (єгипетські) історики, сучасники походу, були змушені визнати його зовнішню безпідставність. Існували золотоординські, внутрішньодержавні мотиви. І цілком зрозуміло, що історики-мусульмани не могли відкрито сказати світові про ті мотиви. Вони стосувались християнської (православної) віри. Менгу-Тимур поставив перед Візантійським імператором і Константинопольським Патріархом ультиматум: хан Золотої Орди має бути царем для християнського населення держави, а всі церковні владики (митрополит і єпископи) повинні висвячуватись на кафедри тільки з його згоди.

Мабуть, на цей вчинок хана підштовхнули православні владики Золотої Орди, які добре пам’ятали приниження за часів царювання хана Берке. Якщо хани Батий і Сартак повністю звільняли церкву і священиків від податків, то хан Берке, розпочавши у 1262 році війну з Хулагуїдами на Кавказі, наклав на церкву податок. Церковні та монастирські споруди використовували для ночівлі та постою коней і людей. Про ці факти ще згадаємо, коли йтиметься про ярлик Менгу-Тимура митрополиту 1267 року.

Імовірно, з 1267 до 1269 року хан Менгу-Тимур пропонував імператору та Патріарху добровільно передати йому титул царя православних людей Золотої Орди. Можливо, через те, що Візантія відхилила пропозицію хана Менгу-Тимура, й розпочалась війна.

Саме Візантія свого часу сповідувала гармонію церкви і влади — коли церква і влада одночасно опікуються і церковними, і державними справами: одна опирається на іншу. При цьому Візантійський імператор разом із Патріархом вважалися намісниками Бога на землі. Імператор був у ролі земного царя для православного люду держави. Тому населення Мещери і Тмутаракані після хрещення залишалось немовби під опікою Візантійського імператора і Патріарха.

Проти цього і виступили хани Золотої Орди. Вони погодились, щоб Патріарх як духовна особа висвячував для православних людей їхньої держави митрополита, але тільки узгоджену кандидатуру. А про те, щоб візантійські імператори були Царями для християн Золотої Орди, не могло бути й мови. Потомки Чингісхана вважали себе намісниками Бога на землі. Ось що писав Великий Хан Менгу в листі до французького короля Людовика IX: «…На небе есть один только вечный Бог, над землею єсть только единый владыка Хингис-хан, сын Божий…» [11, с. 162].

Усі події чітко збігаються у часі: 1 серпня 1267 року Менгу-Тимур видав ярлик митрополиту Кирилу, який тримав свою кафедру при ставці хана. Звичайно, перед тим як видати Кирилові ярлик, хан мав неодноразові зустрічі з ним та з єпископами, обговорюючи церковні проблеми. Мабуть, того ж таки 1267 року Менгу-Тимур направив свою вимогу (або ультиматум) до Константинополя. Відповідь, імовірно, негативну, хан отримав у 1268 році. А вже у 1269 році розпочався похід війська Золотої Орди на Константинополь.

Хан Менгу-Тимур особисто не брав участі у поході, що свідчить не про підкорення Візантії чи завоювання частини її земель, а про звичайне залякування.

Військо Менгу-Тимура, — саме його, а не темника Ногая, як подають деякі російські історики, — підійшло під стіни Константинополя, проте штурмувати місто не стало. Як свідчать арабські джерела, справу владнали шляхом звичайних переговорів.

Відтоді впродовж майже 200 років Золота Орда і Візантія перебували в мирі та злагоді. І не один золотоординський хан мав дружину із дому Візантійського імператора. Немає сумніву, що був у ханській делегації і брав участь у переговорах щодо примирення митрополит Кирило, або сарайський єпископ. Патріарх та імператор мали бачити свої вигоди від прийнятого рішення.

Інтереси Патріарха і Митрополита Золотої Орди збігалися стосовно гарантії існування православ’я в державі та його підтримки в протистоянні з католицизмом. Хани Золотої Орди визнали «московське» православ’я однією з державних релігій і заборонили у своїй державі сповідувати католицизм.

Ханів Орди не цікавила сама суть кожної із гілок християнства. Для них головним було інше: православ’я визнало їх своїми Верховними Царями — намісниками Бога на землі, що відповідало Ясі Чингісхана. У той час, як католицька релігія вважала намісником

Бога на землі тільки Папу, а ханів прирівнювала до простих смертних, що, звичайно, не відповідало світосприйняттю ханів.

Про достовірність висновків можна судити за конкретними результатами діянь пізніших часів. Коли Іван Грозний почав зазіхати на володіння та майно Московської церкви, то московський митрополит послався на грамоти (ярлики) «старих царів», які забороняли подібне чинити. Він навів сім ярликів, першим із яких був ярлик Менгу-Тимура 1267 року, хоча у першій половині XVI століття в митрополичій ризниці зберігались ярлики і хана Батия, і хана Берке. Та був наведений саме ярлик Менгу-Тимура. І це вчинено недарма.

Саме хан Менгу-Тимур після війни 1269—1271 років став першим законним царем «московського християнства». Він на це отримав благословення Константинопольського Патріарха, а імператор і Патріарх отримали від наймогутнішої держави Євразійського континенту гарантію свого існування. І вони неодноразово користувалися підтримкою Золотої Орди.

Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала цілковита залежність православ’я Мещери і Тмутаракані від ханської влади. У Московії з 1272 року не знайдемо жодного митрополита чи єпископа, які б посіли кафедру без ханського ярлика. І це триває до сьогоднішнього дня. Тільки спочатку їх видавали хани, потім царі та московські генсеки. Сьогодні «ярлики» на московське патріаршество видає Російський Президент. Відтоді Православна церква стала звичайною ідеологічною зброєю «государів» Московської держави. І це не вигадки. Ось що зазначив російський професор Г. В. Вернадський:

«Русский народ получил два богатых исторических наследства — монгольское и византийское. Монгольское наследство — Евразийское государство. Византийское наследство — православная государственность…

Соотношение между влиянием монгольским и византийским в русской истории есть соотношение между порядком факта и порядком идеи. Монгольское наследство облегчило русскому народу создание плоти Евразийского государства.

Византийское наследство вооружило русский народ нужным для создания мировой державы строем идей» [115, с. 33].

Це дає можливість зрозуміти, чому сьогодні московський піп Кирило носиться з ідеєю «русского мира». То гнила ідея московської «мировой державы».

Очевидним підсумком воєнного походу стала можливість ханів Золотої Орди використовувати церкву у своїх інтересах. Те, що православні церкви Золотої Орди воздавали хвалу своїм земним царям (ханам), молилися за них та їхні родини, свідчить про узаконений церковний догмат. Цей догмат почали насаджувати в Мещері та Тмутаракані за хана Батия, але узаконений він був за Менгу-Тимура.

Тепер церква мала повне право відлучати улусного князя від себе за непослух ханові (царю), якщо ж хан вимагав більшого, то могла і піддати людину анафемі. Цим ганебним правом Московська церква користувалась постійно на догоду своїй владі. Згадаймо хоча б відлучення від церкви всіх псковитян на вимогу хана Узбека. І таких прикладів із історії московської церкви можна наводити багато. Церква цілковито перейшла на службу золотоординським ханам.

Наведемо повністю ярлик Менгу-Тимура, виданий митрополитові Кирилу 1 серпня 1267 року. Хоча маймо на увазі: текст значно прикрашений московською цензурою, бо оригінал уйгурською мовою московити ніколи не друкували. Це їхнє золоте правило: не публікувати давні оригінали, а тільки подавати московське тлумачення оригіналів.

Ярлик Менгу-Тимура золотоординському митрополитові Кирилу:

«Вышняго Бога силою, вышняя Троица волею Менгутемирово слово

людским баскакам,

и князем,

и полчным князем,

и к данщикам, и к писцем,

и к мимоездящим послом,

и к сокольником, и к пардусником.

Чингиз-царь, — потом что будет: дань или корм, а не замают их, да правым сердцем Богови за нас и за племя наше молятся и благословляют нас, — тако молвя.