Буремна затока виправдовує свою назву 2 страница

Зблисне шо­лом, як ват­ра,

Гримне важ­кий ме­тал.

Перед дво­ма на­завт­ра

Стане од­на ме­та.

А роз­ле­титься рап­том

В січі міцний шо­лом,

В зем­лю лип­ку, як ра­на,

Двох пок­ла­дуть - ра­зом.

Останній ря­док був геть за­тер­тий, і мені до­ве­ло­ся вилізти зі своєї схо­ван­ки в ку­точ­ку й ста­ти під люмінес­цент­ну лам­пу в стелі, аби під чор­ною ши­ро­кою сму­гою роз­ма­ще­но­го олівця про­чи­та­ти сло­ва.

- Поталанило? - про­лу­нав над ву­хом увічли­вий го­лос бібліоте­кар­ки. Од нес­подіван­ки я здриг­ну­ла­ся й ав­то­ма­тич­но всміхну­ла­ся: звич­ка ця ви­роб­ляється за кілька пер­ших місяців жит­тя на за­оке­анській чужій землі.

- Так, навіть ду­же,- пот­ру­си­ла я ар­ку­ша­ми.- У вас тут прос­то острів скарбів на п’ято­му по­версі.

- О так, у нас - од­не з найк­ра­щих універ­си­тетських зібрань рідкісних книг! Ви не дивіться, що на­ша шко­ла[3] не­ве­ли­ка - на бібліоте­ку жо­ден із рек­торів коштів не шко­ду­вав. Тут є ста­ро­винні книж­ки, яких навіть у Ко­ролівсько­му універ­си­теті не знай­ти!

Таке зав­зят­тя я поділя­ла як ніхто. Ко­ролівський універ­си­тет вва­жав­ся навіть кра­щим за сто­лич­ний, оцінка

«А з міну­сом» там - сер­йозніше, ніж «А з плю­сом» у будь-яко­му іншо­му. Ко­ролівський універ­си­тет - не­до­сяж­на мрія місце­вих сту­дентів, а мені - прос­то два сло­ва, бо я знач­но більше ціну­ва­ла не шик технічно прог­ре­сив­но­го зак­ла­ду, де в ауди­торії на трис­та сту­дентів вик­ла­дач гля­дить на вас з да­ле­кої ка­фед­ри й од­но­час­но - з де­сят­ка ек­ранів, розвіша­них по всій залі, а в усьому іншо­му збе­ре­жені су­ворі й бун­дючні тра­диції ко­ро­ле­ви Вікторії; я лю­би­ла ка­мерність на­ших ма­леньких кабінетів, ко­ли сту­ден­ти й вик­ла­дач - дов­ко­ла круг­ло­го сто­лу, де сво­бо­да дум­ки ва­жить більше, ніж «А з плю­сом».

Чемно всміха­ючись, я по­вер­ну­лась у свій ку­ток, де прос­то на підлозі, на шорст­ко­му сіро­му ки­лимі, розк­ла­дені бу­ли пач­ки чу­жих листів і де найк­ра­ще сиділо­ся по-ту­рецько­му, підібгав­ши джин­сові довгі но­ги, коліна­ми впи­ра­ючись у ви­сокі книж­кові сте­лажі,- я швид­ко нав­чи­ла­ся місце­вої звич­ки сидіти, де си­диться.

З таємним шур­хо­том пе­ре­гор­нув­ся ще один ар­куш.

(Як бу­ло тобі, За­поріжжя,

Коли ни­щи­ли твою Січ?)

Голе віття схи­лив горішник,

І баг­не­ти - го­лодні пси -

Зуби вишкіри­ли дов­ко­ла.

Шепіт: «Спа­се, спа­си своїх…»

Над Ба­за­ром зірвав­ся го­лос:

«Ще не вмер­ла!…» - і впав на сніг.

Чорну па­щу роз­зя­пить яма.

Окрик. Два вог­няні ти­ре.

Хто над на­ши­ми го­ло­ва­ми

Дерев’яний пос­та­вить хрест?

Пальці пробігли по сірих ряд­ках - пи­са­них м’яким олівцем, щоб ні дощ, ні сніг не змог­ли так лег­ко зми­ти. Я за­та­му­ва­ла по­дих. Ні, то не хіть на­уков­ця свербіла мені: відкрит­тя! Од­на-єди­на унікальна знахідка, що вип­рав­до­вує са­ме існу­ван­ня нуд­ної ба­га­тос­торінко­вої ди­сер­тації! То бу­ло…

Не так! Десь нас­поді гріло-та­ки ду­шу пе­ред­чут­тя сен­сації. Я не­по­га­но орієнту­ва­лась у по­езії міжвоєнно­го періоду двад­ця­то­го віко­пом­но­го століття - сво­го ча­су за­хоп­лю­ва­лась і Ан­то­ни­чем, і Сте­фа­но­ви­чем, і Ма­ла­ню­ком, і Йо­ган­се­ном. Мог­ла більш-менш надійно виз­на­чи­ти літе­ра­тур­ну шко­лу. Мог­ла оціни­ти ху­дожній рівень про­по­но­ва­ної по­езії. Про­те по­ета з ініціала­ми «О. Б.» ніко­ли не зустріча­ла. А як­що мені вдасться відкри­ти для співвітчиз­ників іще од­не ім’я - так, як од­не по од­но­му відкри­ва­ли­ся нам іме­на по­етів Розстріля­но­го Відрод­жен­ня… А ко­ли до всього ще й до­ля нез­на­но­го «О. Б.» ви­явиться не­пе­ресічною… І тоді я на­пи­шу сво­го влас­но­го «По­ета з пек­ла»[4]… На обрії вже ма­ячіли феєрвер­ки і лав­ро­вий вінок…

Дозволю тут собі не­ве­ли­кий відступ. Сту­ден­ти-магістри, крім на­пи­сан­ня ди­сер­тації, ма­ли вчи­ти­ся, як усі прості смертні,- час від ча­су відвіду­ва­ти за­нят­тя й от­ри­му­ва­ти нап­рикінці се­мест­ру оцінки. Щоп­рав­да, пред­ме­ти нам доз­во­ле­но бу­ло здебільшо­го оби­ра­ти на влас­ний смак, та був один обов’язко­вий курс: «На­вич­ки дослідницької ро­бо­ти». Чи­та­ли йо­го по черзі чи не всі вик­ла­дачі на­шої ка­фед­ри, про­те лекцію док­то­ра Бо­ба Торні я не за­бу­ду ніко­ли. З прав­ди­вою прист­рас­тю пер­шовідкри­ва­ча док­тор Торні оповів нам ди­во­виж­ну історію.

Боб нав­чав­ся в док­то­ран­турі Гарт­фордсько­го універ­си­те­ту і, звісна річ, цілісінькі дні про­сид­жу­вав у кни­гос­хо­вищі. Од­но­го дня се­ред па­перів йо­му тра­пив­ся ста­рий по­тер­тий ар­куш із май­же вицвілим чор­ни­лом - пе­релік страв до свят­ко­во­го сто­лу. Бо­бові по­черк ви­дав­ся до біса зна­йо­мим, аж від хви­лю­ван­ня пе­ре­хо­пи­ло по­дих. Зат­верд­же­на те­ма док­торської ди­сер­тації по­летіла під три чор­ти - Боб чо­ти­ри ро­ки до­во­див, що за­пис­ка на­ле­жить пе­ру Мар­ка Тве­на,- і довів-та­ки! І те­пер ко­го не за­пи­тай в ака­демічних ко­лах про док­то­ра Торні, вам ко­жен со­ба­ка відповість: таж це той, що роз­ко­пав досі не відо­мий ру­ко­пис Са­мю­еля Кле­мен­са, більше зна­но­го під іме­нем Мар­ка Тве­на. Ось як здо­бу­вається ака­демічна сла­ва! А тут - цілий невідо­мий по­ет!…

Проте бу­ло й де­що глиб­ше, де­що важ­ливіше, кот­ре так тяг­ну­ло ме­не до ста­рих папірців: крев­ний зв’язок із лю­ди­ною, чий слід на чужій землі я роз­чи­щаю ру­ка­ми обе­реж­но, як ар­хе­олог - ста­ре ка­пи­ще.

Т обі до­ро­га ле­жить, як до­ля,

І меч гар­то­ва­ний, і світа­нок.

Ще бу­де всього: жур­би і бо­лю;

Я не зцілую май­бутні ра­ни.

Не хо­чу за­раз пла­чу й за­жу­ри!

Бо зран­ку, зран­ку - ця ніч ми­неться!

- Я бу­ду би­тись ли­цем об му­ри,

Т а тільки гру­ди твої - фор­те­ця.

На хвильку я відкла­ла ар­куші вбік і ще раз пробігла­ся по вмісту ко­роб­ки. Див­на річ: жод­но­го лис­та, жод­ної карт­ки з тим са­мим по­чер­ком, щоб дізна­ти­ся ім’я ав­то­ра - хто цей таємни­чий «О. Б.»? На ко­робці за но­ме­ром LU1310 сто­яла ад­ре­са то­ва­рист­ва «Просвіта» - у ста­ро­му за­нед­ба­но­му бу­дин­ку на межі між Фор­том і Пор­том.

Я доб­ре пам’ята­ла це місце: «Просвіта» як та­ка по­мер­ла кілька років то­му, зос­та­ла­ся тільки ве­ли­ка за­ла для щорічних кон­цертів і гос­тин на Ма­лан­ки і Ва­си­ля, а та­кож ма­ленька кімнат­ка, де при­па­да­ли по­ро­ха­ми за­лиш­ки кни­гозбірні. Пе­ре­важ­но книж­ки дав­но пе­ре­ко­чу­ва­ли в Універ­си­тет, зі ста­рих працівників «Просвіти» май­же ніко­го не ли­ши­ло­ся. Чи змо­же мені те­пер хтось роз­повісти, з яких часів у «Просвіті» ле­жа­ли ці вірші? Знахідка при­над­жу­ва­ла та драж­ни­ла не­до­мов­леністю…

- Я не за­вад­жу?

Пітер Аніт дістав із ки­шені дві по­ло­вин­ки яєчної шка­ра­лу­пи та прик­лав до очей.

- Ой, Пет­ри­ку, ти ме­не на­ля­кав! Що це в те­бе?

- Готуюся до завт­рашньої лекції. Пам’ятаєш, у ро­мані Мар­га­рет Ат­вуд[5] лю­ди з очи­ма біли­ми й по­рожніми, як яєчна шка­ра­лу­ща? Лю­ди, які не­щад­но експ­луа- ту­ють зем­лю аніши­на­бе, зни­щу­ючи ос­танні сліди тубільної культу­ри, щоб вип­рав­да­ти власні імперські зазіхан­ня на «нічийні, пус­тельні землі»… До речі, ти не хо­чеш про­чи­та­ти лекцію замість ме­не?… Ба­чу, ба­чу, я нев­час­но зі своєю про­по­зицією.

Він гмик­нув і по­вер­нув­ся йти. І справді: я слу­ха­ла Пет­ри­ка хіба од­ним ву­хом, ад­же пе­реді мною - найцікавіша в світі таємни­ця.

У звіра на долівці -

Великі жовті очі.

У грубі жар яриться,

Затихнути не хо­че.

Вогонь дра­тує шкіру,

Руді ма­лює пля­ми.

У вікна - хо­рий, хи­рий -

Вповзає білий ра­нок.

І вже ти - за две­ри­ма.

На вис­тиглій долівці

Мій звір ри­дає рид­ма

В по­ки­нутій домівці.

Дійсно так - чи мені тільки здається, що вірші стилістич­но пе­ре­гу­ку­ються з Оле­ною Телігою? Ритміка, ме­ло­ди­ка - нап­ро­чуд ви­разні. Зо­рові об­ра­зи - так, пос­та­ють, але здебільшо­го ці вірші сприй­ма­ються на слух. Як­би не ти­ша бібліоте­ки, я б за­чи­та­ла кілька рядків на пов­ний го­лос - ву­хом пе­ревіри­ти, як сло­ва ліпляться од­не до од­но­го. Ду­же люб­лю, ко­ли сло­ва са­ме так ни­жуться раз­ком, уго­лос про­мо­виш - роз­си­па­ються, дзве­нять, мов пірва­не на­мис­то. Ох, у Сте­фа­но­ви­ча такі ко­ралі, такі пер­ли в на­мисті!

Але ні, цей ав­тор не міг на­ле­жа­ти до Празької шко­ли, бо в іншо­му разі про нього дійшли б до нас бо­дай мінімальні відо­мості. Про­те не­ма сумнівів, що по­етів Празької шко­ли він чи­тав і знав. Не насліду­вав - пи­сав ув од­но­му ключі… Мені зро­би­ло­ся га­ря­че: а як­що десь збе­рег­ли­ся лис­ти, що­ден­ни­ки, інші ру­ко­писні збірки, а як­що мені по­та­ла­нить роз­ко­па­ти ще й публікації…

Мозолі ще не на­тер ти

Від ме­ча, а кров бо­лить.

Біль роз­ри­тої землі

Довше ча­су, більше смер­ти.

Нам з то­бою не пи­та­ти,

Шлях прав­ди­вий наш чи ні,

Бо за на­ми день і ніч

Бог сто­яти­ме на ча­тах.

- Ми за­чи­няємо­ся,- про­лу­на­ло ввічли­ве на­га­ду­ван­ня бібліоте­кар­ки. Ру­ки шарп­ну­ли­ся, ледь не вро­нив­ши знахідку. Ви­пус­ти­ти за­раз із до­лонь до­ро­гоцінні ар­куші? Роз­лу­чи­ти­ся з ни­ми на цілу ніч?!

Навпомацки, як п’яна, я підве­ла­ся на рівні но­ги та поп­рос­ту­ва­ла до ліфта, який шуг­нув униз, мов стриб­нув із кручі, й за­гудів, зас­тог­нав вітер у хо­лодній шахті, дмух­нув на ме­не пе­ред­чут­тям зи­ми.

На зу­пинці ав­то­бу­са я сто­яла са­ма-одна, а в го­лові без­лад­но зри­на­ли ок­ремі сло­ва й цілі ряд­ки щой­но про­чи­та­них віршів. Ох, не встиг­ла відксе­ри­ти! Мож­на бу­ло б залізти в інтер­нет, спро­бу­ва­ти по­шу­ка­ти…

З-за кле­на, який ро­нив ос­танні чер­воні лис­точ­ки, ви­хо­пи­ла­ся ру­да тінь. Я сах­ну­лась. Тінь крут­ну­ла­ся на місці, мов пе­ревіря­ючи, чи я на зу­пинці са­ма, й тоді з’яви­ли­ся пух­нас­тий хвіст, гост­рий пи­сок і ве­ликі нас­тов­бур­чені ву­ха. «Пе­си­ку! - пок­ли­ка­ла я, прос­тя­га­ючи ру­ку.- Ти чий?» У Бу­ремній За­тоці безп­ри­тульні пси не шас­та­ють ву­ли­ця­ми, хіба що дикі ко­ти трап­ля­ються.

«Я не пе­сик,- об­ра­зи­ла­ся ру­да тінь,- хіба не ба­чиш: я ко­йот!»

«Вибач, ніко­ли не стріча­ла жи­во­го ко­йо­та,- зізна­лась я,- тільки на ма­люн­ках… А чо­му ти тут?»

«Тому що маю тобі де­що по­ка­за­ти… Зап­лющ очі! Ба­чиш - око­ли­ця міста, од­но­по­вер­хо­вий цег­ля­ний бу­ди­нок…»

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РІК 1941

Oдноповерховий цег­ля­ний бу­ди­нок на око­лиці міста го­ту­вав­ся до гос­ти­ни. Ха­тою круж­ля­ли смачні за­па­хи близької гу­лян­ки.

- Хотів би я зна­ти, де наші гості…

У відповідь на су­во­рий го­лос - дзво­ник у двері: те­лень-те­лень. Се­мен по-військо­во­му по­вер­нув­ся на за­каб­лу­ках, опус­тив пляш­ку до­машньої вишнівки на круг­лий сто­лик по­се­ред жар­кої, черв­не­вим сон­цем на­па­ле­ної кімна­ти. Сто­лик за­гудів глу­хо.

- Іду-у-у! - крик­нув Се­мен і опи­нив­ся у пар­ких півтем­них сінях.- Хто замк­нув двері?

Знадвору - сміх і го­ло­си. Се­мен квап­ли­во відчи­нив. До сіней вва­ли­ли­ся дві па­ри штанів.

- Торт! - до­повів ве­се­лий чо­ловічий го­лос, і в Се­ме­новій руці опи­ни­ла­ся круг­ла ко­роб­ка, від якої пах­ло со­лод­ким і ванільним.- І до тор­та!

З-під при­по­ли піджа­ка ви­зир­ну­ла круг­ла про­зо­ра пляш­ка.

- Дівчата! - гук­нув Се­мен до кухні.- Во­ни на­решті тут!

Із ку­хон­них две­рей - дві го­ло­ви: од­на над дру­гою. Мен­ша дівчи­на з пер­ма­нент­ни­ми каш­та­но­ви­ми ку­че­ри­ка­ми, на сукні плечі ши­рокі, де­кольте - глиб­ше за всі до­пус­тимі межі. Повні ру­ки мокрі, во­на три­має їх пе­ред со­бою, мов хо­че як­найш­вид­ше поз­бу­ти­ся. Во­на вічно зак­ло­по­та­на, завж­ди по­дум­ки - у де­сятьох різних місцях. Це Ори­ся Бай­да, мо­лод­ша сест­ра. Вчо­ра їй ви­пов­ни­ло­ся дев’ятнад­цять.

Трошки ви­ще - май­же хлоп’яча стриж­ка стар­шої, двад­ця­тид­вохрічної Ок­са­ни Бай­ди. Очі в неї сірі, су­ворі, на світ гля­дять із не­довірою, і тільки ковз­нув­ши по Се­ме­новій тонкій шиї над розш­пи­ле­ним коміром со­роч­ки - м’якша­ють.

- Проходьте, не стійте в две­рях!

Гості ви­пов­ни­ли га­мо­ром див­ну шес­ти­кут­ну кімна­ту, в центрі якої - круг­лий сто­лик під свят­ко­вою ска­тер­ти­ною, ке­лиш­ки ви­сокі, криш­та­леві, пор­це­ля­на тарілок - дзвінка і мов­би про­зо­ра. До пляш­ки до­машньої вишнівки до­лу­чи­ла­ся горілка з чер­во­ною наліпкою, а торт всівся на ета­жерці під синім круг­лим аба­жу­ром тор­ше­ра, з яко­го зви­са­ли пух­насті жовті ки­тиці.

- Зразу за стіл? - спи­та­ла Ори­ся. В одній руці вже ма­ла плес­ка­ту тарілку з осе­лед­цем, а в другій - з пок­ра­яни­ми помідо­ра­ми. Гуп, гуп - два та­релі на столі.

- Чому б ні? - вкрад­ли­вий го­лос гос­тя. Це Ле­онід Дунін. Не­ви­со­кий, верт­кий, із ве­ли­ким га­ку­ва­тим но­сом, а гу­би має яс­но-виш­неві, дівчачі. Меш­кає у сусідньому дворі, з сест­ра­ми Бай­да­ми дру­жить ледь не з пе­лю­шок. Ди­виться на Ори­сю гли­бо­ким, ба­га­тоз­нач­ним пог­ля­дом, але на денці зіниць гу­ля­ють смішки.

Орися по­хи­та­ла го­ло­вою, розк­ла­да­ючи - рад­ше роз­ки­да­ючи - по сто­лу лляні сер­вет­ки.

Леонід за­че­кав, по­ки Ори­ся кри­тич­но об­ма­ца­ла пог­ля­дом стіл і відсу­ну­ла той стілець, що спин­кою до кухні, а тоді швид­ко вмос­тив­ся по­ряд: щоб ніхто не встиг зазіхну­ти на та­ке вигідне місце - по­руч із ха­зяй­кою свя­та.

- Гаряче зра­зу ви­но­си­ти? - крик­ну­ла Ок­са­на з кухні.- Чи спер­шу най тільки за­кус­ки бу­дуть?

- Тільки за­кус­ки! - відгук­ну­ла­ся мо­лод­ша сест­ра.- Хо­ди вже скор­ше сю­ди - ми на­ли­ваємо!

Сонце спус­ка­ло­ся за обрій, ла­ма­ючи стріли об шиб­ку, що гляділа на захід, і виг­ра­ва­ло на радісних об­лич­чях гос­тей.

Дзенькіт ке­лишків, брязкіт ви­де­лок, дзвін пля­шок. Гус­та вишнівка роз’ятри­ла вус­та, за­па­ли­ла очі. З кар­тин на стінах щи­ри­ли­ся ку­тасті сині й лілові пот­во­ри - Ори­си­на творчість, яку Льончик Дунін од­ра­зу ж нарік «сна­ми Фрой­да». З люст­ра дзер­кальної ша­фи на пот­вор бли­ма­ли двійни­ки.

- Анекдот сьогодні роз­повіли,- пе­рек­ри­ку­ючи га­лас гос­тей, вишкірив­ся Ле­онід.- На вок­залі: «У скільки па­ну обійдеться по­тяг до Ма­лої Дівиці?» - «По­тяг до ма­лої дівиці? Що­най­мен­ше у п’ять років».

Орися відсу­ну­лась од сусіди вліво, пхну­ла йо­го ліктем у бік:

- Льончику, ти би раз у житті роз­повів щось прис­той­не!

Дунін за­ги­готів, за­ту­ля­ючись від Орисі ве­ли­ки­ми ру­ка­ми. Бряз­ну­ли ви­дел­ки, хлюп­нув ком­пот у ви­со­ких склян­ках. Чу­ти бу­ло, як радіо в кухні чи­тає каз­ку для дітлахів.

Навпроти Ок­са­ни вса­до­ви­ли юна­ка, який вчив­ся ра­зом із Дуніним в універ­си­теті. Тонкі пта­шині ри­си об­лич­чя, очі ве­ликі, на­по­ло­хані. Ху­де жи­ла­ве тіло схо­ва­ло­ся під бро­нею по­руділих військо­вих штанів, підпе­ре­за­них гру­бим шкіря­ним пас­ком із блис­ку­чою бляш­кою. А вус­та - тверді, стис­нені. Це Лев­ко Да­ни­лець, сту­дент-істо­рик. Він сьогодні впер­ше в гос­тях у двох сес­тер.

- Уявіть собі,- ледь за­ти­на­ючись, роз­повідає

Левко й од­но­час­но згрібає ви­дел­кою ци­бу­лині кільця з осе­лед­ця,- учо­ра ос­танній іспит скла­дав. Про­фе­сор наш із літе­ра­ту­ри - ну ви йо­го знаєте - пи­тан­ня ста­вить: «Що ви мо­же­те ска­за­ти про творчість Ев­ге­на Ма­ла­ню­ка?» У ме­не очі ледь не ви­па­ли на підло­гу. Та я,- Лев­ко сти­шує го­лос май­же до ше­по­ту,- од­но­го- однісінько­го ра­зу гам­бурзьке ви­дан­ня «Гер­барію» в ру­ках три­мав, у ру­ка­вич­ках - щоб пальців не ли­ша­ти… Сид­жу, від по­ди­ву зак­ляк. Він мені: «Не мо­же­те нічо­го ска­за­ти? Со­ром­но. Ду­же со­ром­но. Ук­раїнський літе­ра­тур­ний про­цес не об­ме­жується са­мим Олек­санд­ром Корнійчу­ком». Тоді ста­вить «відмінно»…

- Професор мо­лод­ча­га,- енергійно кив­ну­ла

Оксана.- Зух!

Сонце ба­ви­лось Ок­са­ни­ним хлоп’ячим чуб­чи­ком, ли­ша­ло на об­личчі ку­тасті сині й лілові тіні. Пот­во­ри на стінах ожи­ви­ли­ся, ве­селіше заб­ли­ма­ли хи­жи­ми очи­ма.

- Отож-бо, зух! - грим­ну­ла мо­лод­ша сест­ра.- Сам не боїшся - навіщо сту­дентів на­ра­жа­ти на арешт? Я цього не збаг­ну - не всі ж мо­жуть бу­ти ге­ро­ями. Ко­мусь тре­ба прос­то жи­ти, ро­зумієте, прос­то жи­ти, чи­та­ти книж­ки, хо­ди­ти в кіно. Ге­рої - це ви­ня­ток!…

- Герої - це ви­ня­ток,- по­го­див­ся Се­мен,- але як­що ми про них не пам’ятаємо, копійча­не на­ше жит­тя. Так-так, копійча­не.

- Ну, за­ве­ли­ся! - Ле­онід Дунін зне­важ­ли­вим по­ма­хом до­лоні за­га­сив су­пе­реч­ку. Ски­нув­ши з пле­чей мод­ний світлий піджак, він підвівся з-за сто­лу, по­тяг­нув­ся до гач­ка, де на стіні, на тлі синього персько­го ки­ли­ма (дов­гий ворс, склад­ний орієнтальний візе­ру­нок), висіла круг­ло­бо­ка гіта­ра. Відсу­нув стілець, з ви­со­ти за- зир­нув Орисі у сміли­ве де­кольте.

Гітара за­гуділа ме­лодійно і ледь фальши­во. Ле­онід пок­ру­тив чорні кілоч­ки.

- Що вам заспіва­ти?

- Нехай Ок­са­на заспіває,- зро­ни­ла Ори­ся,- ми вчо­ра та­ку ве­се­леньку пісеньку скла­ли, в на­род­но­му стилі…

Дунін пе­ре­дав гіта­ру Ок­сані. Ли­це стар­шої сест­ри од­ра­зу зро­би­ло­ся стро­гим і за­мис­ле­ним. Во­на торк­ну­ла­ся стру­ни. Під тон­кою коф­ти­ною заг­ра­ли ху­денькі плечі. Се­мен пок­лав ру­ку на спин­ку стільця, схи­лив го­ло­ву. Ок­са­на заспіва­ла.

Ой там, на горі,

Т о нев­же плу­га­тарі?

На вітру намітка б’ється,

Коса в’ється, пісня ллється.

Раз-два-три,

То нев­же плу­га­тарі?

У пер­шу їхню зустріч, ко­ли Ок­са­на на­летіла на нез­на­йо­мо­го па­руб­ка в две­рях універ­си­тетської ауди­торії та радісно ви­ба­чи­ла­ся, ніби наліта­ти на лю­дей - найк­ра­ща для неї за­бав­ка,- тоді Се­мен ска­зав собі: моє. Оцей чуб­чик стри­же­ний, довгі но­ги в че­ре­вич­ках на ґудзи­ку, то­ненька каб­луч­ка на пальці, сірий наїжа­че­ний пог­ляд - са­ме те.

Ой там, на горі,

Що за дивні ко­сарі?

Біла хуст­ка і на­мис­то,

Косять хвацько, ко­сять чис­то.

Що за дивні ко­сарі?

Оксана випірну­ла з гітар­них тремт­ли­вих хвиль і прим­ру­жи­ла очі.

- А те­пер - фірмо­ва стра­ва!

Орися шуг­ну­ла до кухні. Стук, грюк. У вітальню з кухні вповз гост­рий дух сма­же­но­го м’яса. На ве­ли­ко­му та­релі плив незрівнян­ний деліка­тес, що пах­не таємни­ми свят­ку­ван­ня­ми Різдва й Ве­ли­код­ня, пах­не ди­тинст­вом і щас­тям,- кач­ка з яб­лу­ка­ми.

Над сто­лом зірва­ли­ся оп­лес­ки.

- Семене, от тобі ніж. Сак­ральна мить!

Перша ніжка - любій Ок­сані, дру­га - її мо­лодшій сест­ричці, па­руб­кам - оці шмат­ки кістляві, а шия… о, ший­ку тре­ба ли­ши­ти собі! Кач­ка розк­ла­де­на по тарілках, яб­лу­ка па­ру­ють і спли­ва­ють со­ком. Хви­ли­на бла­женст­ва…

- Під та­ку кач­ку гріх не ви­пи­ти! - Льончик Дунін вис­ка­лив зу­би, на­пов­ню­ючи ке­лиш­ки.

Червневе сон­це за­ко­ти­ло­ся за обрій і згас­ло, за­би­ра­ючи з со­бою спе­ку. Ку­тасті пот­во­ри на стінах на­бу­ли виг­ля­ду таємни­чо­го та страш­ну­ва­то­го.

- Ну, Ори­сю,- чем­но підвівся Лев­ко Да­ни­лець, щоб ви­го­ло­си­ти тост,- сто років, а реш­та - дрібни­ми!

Рука йо­го швид­ко пе­ре­хи­ли­ла чар­ку горілки, пта­ши­ний но­сик змор­щив­ся на мить, але зник­ло в роті яб­луч­ко в ка­чи­но­му со­ку - й уже зно­ву усмішка ося­яла об­лич­чя.

День пос­ту­пив­ся про­зорій ночі, висвітленій зірка­ми. Черв­не­ва по­ра дощів уже ми­ну­лась, і за тиж­день-два літо го­то­ве бу­де дих­ну­ти жа­ром спе­кот­но­го лип­ня, але сьогодні ще ні, сьогодні ще ніч свіжа й підне­се­на. Гості пе­рей­ня­ли­ся цим підне­сен­ням, і над свят­ко­вим сто­лом на хвильку стих­ли зву­ки, а в пог­ля­дах сту­дентів, що зібра­ли­ся на ве­се­лу гос­ти­ну, зат­ремтіла нез­ро­зуміла три­во­га.

За вікном зірвав­ся до не­ба по­туж­ний регіт, свист розлігся всенькою ву­ли­цею і по­ко­тив­ся далі, далі, до са­мої ріки, а там, підхоп­ле­ний хви­ля­ми, поп­лив за течією. Мо­ло­де­чий го­лос рвав гру­ди: «Сво­бо­да!»

- Випускники гу­ля­ють,- всміхну­лась Ок­са­на.- На­лий­мо ще по чарці…

- А потім - до со­лод­ко­го,- підхо­пив Се­мен.

За хви­ли­ну поміж гос­тей - і сліду три­вож­но­го наст­рою.

Орися роз­да­ла швидкі ко­ман­ди, стіл спо­рожнів. Зник­ла та­ця з кач­кою, не­ма вже со­ком про­сяк­ну­тих яб­лук, і кiґсточ­ки не ли­ши­ло­ся від чу­дес­ної стра­ви, але замість тарілок із синім ма­люн­ком на бе­ре­гах стіл розцвітив­ся че­ре­ва­теньки­ми опецьку­ва­ти­ми чаш­ка­ми з роз­си­пом жов­то­га­ря­чих квітів, з зо­ло­тою смуж­кою по вінцях. І тоді торт з ета­жер­ки пе­ренісся на свят­ко­ву ска­тер­ти­ну, і но­жиці хи­жо пе­ре­ку­си­ли мо­туз­ку.

- Хотів би я зна­ти,- мо­вив Се­мен та на­хи­лив­ся над тор­том із ве­ли­ким гай­да­мацьким но­жем у руці,- де вам сьогодні вда­ло­ся впо­лю­ва­ти цю кра­су…

- Таємниць не ви­даємо,- прим­ру­жив­ся Ле­онід Дунін; ру­ка йо­го по­во­леньки, не­помітно підкра­лась - і ляг­ла Орисі на пле­че. Зі стом­ле­ним «Ох!» і за­ко­че­ни­ми до стелі очи­ма мо­лод­ша сест­рич­ка Бай­да стру­си­ла на­хаб­ну ру­ку.

Розпашіла Ок­са­на ви­нес­ла ве­ли­кий круг­лий чай­ник, із но­си­ка йо­го па­ру­ва­ло. Пах­ло м’ятою і виш­не­ви­ми гілоч­ка­ми. У чаш­ках - зо­ло­та­ва ріди­на по самі зо­лоті вінця. Ще раз на­ли­ти вишнівки, ще раз ви­пи­ти за ха­зяй­ку свя­та…

У двері подз­во­ни­ли - на­по­лег­ли­во, мов пош­тар, ко­ли при­но­сить на­гальну те­лег­ра­му.

- Хто це мо­же бу­ти? - Ок­са­на нев­пев­не­но озир­ну­ла­ся до Се­ме­на. На­ре­че­ний зни­зав пле­чи­ма.

Він вис­лиз­нув у сіни, штовх­нув двері й відсту­пив, да­ючи до­ро­гу. Та гості не схотіли за­хо­ди­ти до­се­ре­ди­ни, а на­томість ли­ши­ли­ся за по­ро­гом. За кілька се­кунд Се­мен за­зир­нув у вітальню, зро­бив знак Ок­сані й, ко­ли во­на вийш­ла до нього в сіни, щільно за­чи­нив двері.

- Мене мобілізу­ють,- ска­зав він, по­вер­та­ючи до спальні.

- Просто за­раз?

- Угу.

- Але… я не ро­зумію… се­ред ночі… У те­бе ні валіза не зібра­на, ні…- по­ча­ла во­на ме­ту­ши­ти­ся по хаті, для чо­гось зас­ко­чи­ла до кухні та, не по­ба­чив­ши там нічо­го ко­рис­но­го, побігла на­зад до спальні.

На жовтій валізі відки­ну­те віко. Все­ре­дині - гімнас­тер­ки, шкар­пет­ки, військові галіфе; не зна­ти навіщо Ок­са­на діста­ла з ко­мо­да теплі кальсо­ни і теж пок­ла­ла у валізу. Без­помічно роз­зир­ну­ла­ся по спальні. Че­кай-че­кай, во­на ж пи­са­ла собі пе­релік, щоб у разі чо­го не за­бу­ти! Він має десь тут бу­ти… Че­кай-че­кай… Еге ж, ось - пе­ре­ра­хо­ва­но в стовп­чик: май­ки - чо­ти­ри шту­ки, ми­ло - два шмат­ки, руш­ник, військо­вий кви­ток, круж­ка алюмінієва, лож­ка… Не влізе все!… Але чо­му про­ти ночі, чо­му про­ти ночі?…

У вхідні двері делікат­но пос­ту­ка­ли.

- Зараз іду! - гук­нув Се­мен - і до Ок­са­ни: - Все, за­ми­кай валізу, якось во­но бу­де. На ме­не че­ка­ють.

- Дві хви­ли­ни!

Сльози на­пи­ра­ють, як їх стри­му­ва­ти? Ок­са­ни­не ли­це - на плечі на­ре­че­но­го, щоб він не ба­чив спот­во­ре­но­го пла­чем ро­та, щоб не вгледів юш­ки, яка нест­рим­но ллється з но­са.

- У те­бе хус­точ­ка є? - роз­пач­ли­во шморг­ну­ла но­сом. Се­мен дістав кар­та­ту хус­тин­ку, Ок­са­на при­тис­ла її до об­лич­чя, ви­ся­ка­ла­ся розх­лю­па­ним но­сом. Бо­же, але чо­му, чо­му са­ме сьогодні? Так, во­на чу­ла, що в сусідів теж мобілізо­ву­ва­ли хлопців про­ти ночі, про­те це більше схо­же на…

- Не плач, будь лас­ка, не тре­ба…- Се­мен сплів ру­ки в неї на по­ясі, за­пам’ято­ву­ючи об­ри­си ста­ну, вди­ха­ючи за­пах во­лос­ся - суміш пар­фумів, тіла, три­во­ги.

- Добре, доб­ре, я більше не бу­ду,- шморг­ну­ла ще раз, на­ма­га­ючись всміхну­ти­ся, але сльози знов скри­ви­ли об­лич­чя.

Він пог­ла­див її по ко­рот­ко­му во­лос­сю, тоді обе­реж­но взяв го­ло­ву в до­лоні й хотів відсу­ну­ти від се­бе, аби за­зир­ну­ти в сірі очі. Ок­са­на квап­ли­во ви­тер­ла ніс, швид­ко закліпа­ла, щоб прог­на­ти сльози. Хус­тин­ка вже бу­ла наскрізь мок­ра.

- Дай її мені. Я візьму її з со­бою,- він вий­няв хус­точ­ку зі зчеп­ле­них пальців,- і збе­ре­жу.

І тоді Ок­са­на зап­ла­ка­ла так нев­держ­но, що, ма­буть, гості че­рез стіну вчу­ли грудні схли­пи.

- Я ко­хаю те­бе,- ска­зав Се­мен.

- Я… я… теж… - го­лос зірвав­ся, во­на ри­да­ла рид­ма, як у ди­тинстві. Завіса глу­хих, не­без­печ­них звуків: хіба желіпа­ють так над жи­вим, навіть пе­ред роз­лу­кою?…

- Скажи повністю,- уваж­но по­ди­вив­ся він на неї. Ок­са­на про­ве­ла до­ло­ня­ми вниз по об­лич­чю, сти­ра­ючи со­ло­ну во­ду, яка швид­ко хо­ло­ну­ла на пальцях, зат­ри­ма­ла ру­ки на мить ко­ло ро­та, за­ту­лив­ши йо­го, за­ми­ка­ючи сло­ва все­ре­дині. Тоді, відпус­ка­ючи сло­ва на­зовні, одірва­ла до­лоні від ли­ця, опус­ти­ла ру­ки вздовж тіла - ви­му­че­но, без­си­ло.

- Я те­бе ко­хаю.

- Назавжди.

- Назавжди.

Затарабанили нас­тир­ли­во. Підхо­пив­ши жов­ту валізу, Се­мен пішов до две­рей, обер­нув­ся і, не зва­жа­ючи на тих, за по­ро­гом, ши­ро­ко пе­рех­рес­тив гінку діво­чу пос­тать у прорізі две­рей. Грюк­ну­ли двер­ця­та ма­ши­ни, за­гур­котів мо­тор, потім стих­нув. Із чер­во­ним об­лич­чям, із чер­во­ни­ми нап­ла­ка­ни­ми очи­ма Ок­са­на, згорб­ле­на й не­жи­ва, підійшла до щой­но свят­ко­вої, за­тиш­ної, ве­се­лої кімна­ти.

- А де Се­мен?

- Мобілізували,- роз­губ­ле­но ска­за­ла во­на й важ­ко опус­ти­ла­ся на стілець.

* * *

Плентався не­по­во­рот­кий дов­гий поїзд. Жаркі ва­го­ни, що за день не­ми­ло­серд­но нагріли­ся на сонці, роз­мо­ри­ли мобілізо­ва­них військо­вих, і ті ку­ня­ли. Го­ло­ви хи­ли­та­ли­ся в такт поїзду. Ти­хо, так ти­хо.

Край не­ба вже по­чи­нав світліша­ти: літня ніч ко­рот­ка, не­сер­йоз­на.

На сіро-синьому тлі да­ле­ко-да­ле­ко з’яви­ло­ся декілька хрес­тиків. Во­ни по­ма­лу наб­ли­зи­ли­ся. Ра­зом із ни­ми на­су­ну­ло­ся глу­хе дзиж­чан­ня.

Хрестики по­тов­ща­ли й по­су­ну­ли на поїзд. Ось во­ни вже зовсім по­ряд, ось за­вис­ли над колією, і рап­том чор­не че­ре­во од­но­го з них роз­верз­лось, і з нього ви­ва­ли­ло­ся щось дов­гас­те й важ­ке, яке стрімко па­да­ло на зем­лю.

До пер­шо­го хрес­ти­ка приєдна­ла­ся реш­та, і на мить ма­шиністові поїзда зда­ло­ся, що то Бог пос­лав на зем­лю камінний дощ.

Гах, гах! - вчу­ли роз­мо­рені військові у ва­го­нах і сто­ропіли. Ко­ле­са скре­гот­ну­ли й зах­ли­ну­лись, один ва­гон, у який влу­чив жах­ли­вий камінь, став диб­ки, інший на­повз на нього, за­бор­сав­ся без­помічно.

Поїзд сту­гонів і тряс­ся, щось лус­ка­ло й ла­ма­ло­ся, хряс­котіло заг­роз­ли­во. Ва­го­ни один по од­но­му зри­ва­ли­ся з ре­йок, па­да­ли набік, кру­ти­ли­ся по землі, мов підстре­лені зайці, а з не­ба про­дов­жу­ва­ло ва­ли­ти­ся страш­не каміння. Грім, гуркіт, виск заліза.

І рап­том - ти­ша. Хрес­ти­ки по­ча­ли відда­ля­ти­ся, тоді шуг­ну­ли за не­бок­рай.

…Попід ви­со­ким на­си­пом, де про­ляг­ли рей­ки, зви­вається поніве­че­ний поїзд. Го­рять ва­го­ни, ли­же по­лум’я їхні бо­ки. Пе­ре­ки­дається во­гонь із ва­го­на на ва­гон, не ви­пус­кає з обіймів. За го­ди­ну ли­шиться від поїзда тільки чор­ний об­горілий кістяк, а ще - жов­та валіза, яка ди­вом ви­летіла з вікна крізь пот­ро­ще­ну шиб­ку, по­ко­ти­лась униз по на­си­пу і те­пер ле­жить, роз­зя­пив­ши ро­та.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

HALLOWEEN

Переддень усіх свя­тих добігав кінця. В комп’ютерній залі, крім ме­не, жод­ної жи­вої душі - хіба ве­селі при­ви­ди шас­та­ли моніто­ра­ми, по­ви­пов­зав­ши у пе­ред- чутті нічної гу­лян­ки. Я та­ра­ба­ни­ла по клавішах ос­танній елект­рон­ний лист.

«Ліно, привіт! Як ти там, на Батьківщині? Не повіриш, але в нашій глу­шині, яку хтось на глум обізвав Бу­рем­ною За­то­кою, ста­ла­ся надз­ви­чай­на подія! Пам’ятаєш, я тобі ви­си­ла­ла листівки з во­дос­па­дом Ка­ка­бе­ка? Вчо­ра на дні ур­ви­ща знайш­ли хлоп­ця, який зірвав­ся з кручі. Зва­ти Ро­ман Да­ни­лець. Сьогодні я дізна­ла­ся, що він наш, приїхав сю­ди в Універ­си­тет у магістра­ту­ру. Уяви цю жах­ли­ву смерть: там ви­со­та - метрів п’ятнад­цять, а на дні май­же ви­сох­ло­го річи­ща - кам’яні бри­ли завбільшки з фут­больний м’яч… Весь Універ­си­тет цілий день гу­де, навіть при­за­бу­ли, що Ге­ловін тре­ба свят­ку­ва­ти. До речі, вітаю те­бе зі свя­том, з те­бе чар­ка, а ні - то бу­де ве­ли­ка свар­ка! А за­раз ми їде­мо у Форт - там є чу­до­вий за­тиш­ний го­тельчик і корч­ма, тож мо­жеш нам по­заз­д­ри­ти».

Електронна пош­та гай­ну­ла своєю до­ро­гою - не­ви­ди­мим кон­вер­том з ма­леньким лис­том крізь дро­ти чис­лен­них комп’ютер­них ме­реж - до сво­го ук­раїнсько­го ад­ре­са­та. Ліна Овер­чен­ко, ко­лиш­ня моя од­нок­лас­ни­ця, з там­то­го бо­ку зем­ної кулі три­ма­ла ни­точ­ку, що зв’язу­ва­ла вандрівни­цю з рідною домівкою. Я ще раз зирк­ну­ла на ци­ганську квітчас­ту хуст­ку в се­бе на пле­чах, по­ма­ца­ла крихітні жов­то­га­рячі гар­бу­зи­ки, що зап­лу­та­лись у во­лоссі, й за­ли­ши­ла комп’ютер­ну за­лу.