Сприйняття та особистість.

ЛЕКЦІЯ 6. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЙОГО ВЛАСТИВОСТІ.

Поняття про сприймання

У сприйманні усвідомлюється навколишній світ, у тому числі світ людей, предметів, явищ, що мають певне значення і перебувають у різноманітних стосунках. У ході сприймання відбувається упорядкування й об’єднання окремих видів чуття у цілісні образи речей і подій. У формуванні сприйняття беруть участь, як правило, кілька аналізаторних систем.

Сприймання— це форма пізнання дійсності. Результатом процесу сприймання є сприйняття. Виникаючи в процесі сприймання чуттєві дані і зримі образи, які формуються при цьому, набувають предметного значення, тобто стосуються певного предмета. Цей предмет визначений поняттям, закріпленим у слові, у значенні слова зафіксовані ознаки і властивості, що приховувалися в предметі в результаті суспільної практики і суспільного досвіду. Зіставлення, звірення образу, що виникає в індивідуальній свідомості, з предметом, склад, властивості, ознаки якого виявлені суспільним досвідом, зафіксованим у значенні позначеного слова, становлять істотну ланку сприймання як пізнавальної діяльності.

На відміну від відчуття, в якому відбиваються окремі властивості подразника, сприйняття відбиває предмет у цілому, в сукупності його властивостей. При цьому сприйняття не зводиться до суми окремих відчуттів, а є якісно новим ступенем чуттєвого пізнання з властивими йому особливостями. Найважливіші особливості сприйняття — предметність, цілісність, структурність, константність і стабільність.

Сприймання тісно пов’язано з руховою системою суб’єкта, а тому необхідний достатньо високий розвиток і активність не тільки сенсорного, а й рухового апарату. Так, сприйняття простору формується реальним руховим оволодінням простором: у ранньому дитячому віці це хапальні рухи, а потім — пересування. Такий зв’язок між відчуттями і дією визначає весь шлях історичного розвитку сприймання в людини. Сприймання, у тому числі вищі специфічні людські форми сприймання, нерозривно пов’язані з усім історичним розвитком культури, зокрема різними видами мистецтва.

Сприйняття об’єктивно відбивають навколишню дійсність. Проте таке відображення не відбувається пасивно. У сприйнятті відбивається все психічне життя конкретної людини.

Предметність сприйняття

Предметність сприйняття полягає в тому, що відомості, отримані із зовнішнього світу, належать тільки до цього світу. Таке сприйняття виконує свою орієнтувальну і регулювальну функцію в практичній діяльності людини. Предметність сприйняття не є вродженою якістю. Існує певна система дій, що забезпечує особі відкриття предметного світу. Слід зазначити, що вирішальну роль у цьому разі відіграють дотик і рухи. І. М. Сєченов у своїх працях підкреслював, що предметність формується на підставі процесів, врешті-решт завжди зовні рухових, які забезпечують контакт із самим цим предметом. Завдяки функції рухів наші сприйняття мають якість предметності. Певну роль відіграють також і наші зорові, слухові та інші відчуття.

Предметність як якість сприйняття відіграє найважливішу роль у поведінці людини. Наприклад, цегла і блок вибухівки сприймаються на дотик як дуже подібні. Тим часом вони «поводяться» цілком відмінно. Ми зазвичай визначаємо предмети не за їхнім виглядом, а відповідно до того, як використовуємо їх на практиці і за їхніми основними властивостями. Форма важлива тільки як ознака для пізнання предмета в його значенні, тобто стосовно інших речей, і в можливому його використанні.

Предметність відіграє значну роль і в подальшому формуванні самих перцептивних процесів, тобто процесів сприймання. Коли виникає розбіжність між зовнішнім світом і його відображенням, суб’єкт змушений шукати нові способи сприймання, які б забезпечували більш правильне сприйняття.

Сприйняття не є простою механічною сумою незалежних одне від одного відчувань, що лише сумуються в процесі сприймання, оскільки при цьому різні подразнення перебувають в різноманітних взаємозалежностях, постійно взаємодіють одне з одним. У сприйнятті звичайно кожна частина залежить від того оточення, у якому вона дана. Значення структури цілого для сприйняття частин, що не входять до його складу, виявляється дуже яскраво і наочно в деяких оптико-геометричних ілюзіях. Так, при оптичних ілюзіях сприйнятий розмір фігур виявляється залежно від оточення, у якому вони дані.

Цілісність сприйняття

При відчутті людина сприймає тільки окремі частини і властивості предмета (холодний, гарячий, м’який тощо). При сприйнятті сприймається цілісний образ предмета, що формується на підставі аналізу й узагальнення знання про окремі властивості та якості предмета, які ми отримуємо за допомогою органів чуття у вигляді різних відчуттів.

Ціле впливає на сприймання його окремих частин і навпаки. Цей вплив цілого на сприймання частин полягає: 1) у внутрішній взаємодії і взаємопроникненні частин; 2) у тім, що деякі з цих частин мають панівне значення для сприйняття інших. Будь-яка спроба відірвати ціле від єдності частин є порожньою містифікацією, будь-яка спроба поглинути частини в цілому неминуче веде до самоусунення цілого.

Структурність сприйняття

Сприйняття не відповідає нашим миттєвим відчуттям і не є їх сумою. Фактично людина сприймає абстраговану з цих відчуттів узагальнену структуру, що формується впродовж певного часу. Так, якщо ми слухаємо будь-який музичний твір, то почуті раніше ноти продовжують ще звучати в нас у розумі, а в орган слуху в цей час вже надходить нова нота. Слухач розуміє музичний твір, тобто сприймає його структуру як єдине ціле. Цілком зрозуміло, що сама остання з почутих нот окремо не може бути основною для такого розуміння: у розумі слухаючого продовжує звучати вся структура мелодії з її різноманітними і взаємозалежними елементами. Прикладом може бути сприйняття ритму: в окремий відрізок часу можна почути лише один удар. Тим часом ритм — це не одиничні удари, а тривале звучання всієї системи ударів, що перебувають у певному взаємозв’язку між собою, і цим взаємозв’язком зумовлене сприйняття ритму.

Слід зазначити, що джерела цілісності і структурності сприймання закладено в особливостях самих відображуваних об’єктів, а також у предметній діяльності людини. Цілісність і струк­турність сприйняття, за І. М. Сєченовим, є результатом рефлекторної діяльності аналізаторів.

Константність сприймання

Усі наші сприйняття є відображенням об’єктивно існуючого нав­колишнього світу. Сприймання нерозривно пов’язано з певним предметом чи моментом об’єктивно існуючої дійсності. Константність сприймання виражається у відносній сталості розмірів, фор­ми і кольорів предметів за умов, що змінюють навколишній світ і його сприйняття.

Якби не було константності (С. Л. Рубінштейн, 1999), то не було б взагалі сприйняття предметів. Ми б сприймали одне безперервне мерехтіння чогось, що увесь час зрушується, збільшується і зменшується, сплющується і розтягується, плями і відблиски різної строкатості. Ми б перестали сприймати світ стійких предметів і навколишня дійсність перетворилася б на хаос. Світ став би непізнаваним і людина не змогла б орієнтуватися в довкіллі.

Різні навколишні об’єкти безперервно змінюють свій вигляд, повертаючись до людини різними сторонами. При цьому змінюється і функція перцепетивних систем, сукупність аналізаторів, що забезпечують сприйняття за таких умов. Завдяки властивості константності, що виявляється в здатності перцептивної системи компенсувати ці зміни, людина сприймає навколишні предмети, які відносно постійні за розміром, формою, кольором тощо.

Наведемо такий приклад. Відомо, що зображення предмета, у тому числі й на сітківці ока, збільшується, коли відстань до об’єкта скорочується, і навпаки.

При цьому відображення предмета на сітківці ока то збільшується, то зменшується, хоча сам предмет не змінюється. Пояснення зводиться до того, що дійсним джерелом константності сприймання є сприйняття й активні дії перцептивної системи. З безлічі відчуттів людина виділяє відносно постійну інваріантну структуру об’єкта, що сприймається. Багаторазове сприйняття тих самих об’єктів за різних умов забезпечує інваріантість перцептивного образу щодо цих мінливих умов, а також рухів самого рецепторного апарата, отже, породжує константність сприйнятого образа. При цьому варіації, зумовлені зміною умов сприймання й активних рухів органів чуття, спостерігачі самі по собі ніяк не відчувають, сприймається лише щось відносне, інваріантне, наприклад, форма будь-якого предмета, його розміри тощо.

Наприклад, при одягненні окулярів виникає спотворення навколишнього світу. Вони спотворюють навколишній світ, проте людина коригує такі спотворення. Внаслідок цього спотворення перестають помічатися, хоча вони і відбиті на сітківці ока.

Константність сприймання пояснюється тим, що воно є своєрідною саморегулюючою дію, що має механізм зворотного зв’язку і підстроюється до особливостей сприйманого об’єкта і умов його існування, що формується в процесі предметної діяльності людини. Константність сприймання — необхідна умова життя і діяльності людини.

Усвідомленість сприймання

Кожне наше сприйняття є предметним і осмисленим. Людина сприймає не окремі відчуття, а предмети і явища навколишнього світу, що мають певне значення. Значення предмета пов’язане з його використанням. Сприйняття містить у собі розуміння й осмислення предмета чи явища. В цілому сприйняття — єдність чуттєвого і логічного, чуттєвого і усвідомленого, чуттєвого і мислення.

Усвідомлений зміст предметів і явищ спирається насамперед на чуттєвий зміст, виходить з нього і є ні чим іншим, як осмисленням предметного значення цього чуттєвого змісту. Водночас усвідомлення значення сприйманого предмета уточнює його чуттєво-наочний зміст. Так, якщо спробувати відтворити вимовлене людьми, що розмовляють незнайомою мовою, то це не вдається. І водночас ми легко можемо відтворити сказане знайомою нам мовою. Особ­ливо яскраво розлади сприймання виявляються при патологічних осередках у головному мозку у вигляді порушення взаємозв’язку чуттєвого і осмисленого, відчуття і мислення. Ураження тім’яної частки головного мозку призводить до розвитку астерео­гнозії, тобто до невпізнавання більшості предметів, хоча хворі й називають деякі властивості таких предметів (холодний, гострий тощо) і можуть навіть указати в окремих випадках, що можна робити за допомогою того чи іншого предмета — «це те, чим ріжуть», «це те, чим роблять вогонь» та ін.

Сприйняття виникає в результаті безпосереднього впливу подразника на рецептори. Перцептивні образи завжди мають певне осмислене значення. Сприйняття в людини щонайтісніше пов’яза­не з мисленням, з розумінням сутності предмета. Свідомо сприйняти предмет — це значить подумки назвати його, тобто віднести сприйнятий предмет до певної групи, класу предметів, узагальнити його в слові.

Так, побачивши незнайомий предмет, ми намагаємося вловити в ньому подібність із знайомими нам об’єктами, віднести його до тієї або іншої категорії. Сприйняття не визначається звичайним набором подразників, що впливають на органи чуття, а становить динамічний пошук найкращого тлумачення, пояснення наявних даних. У цьому плані показові так звані двозначні малюнки, у яких поперемінно сприймаються то фігура, то фон.

Усвідомити сприйняття — означає виявити предметне значення тих відчувань, що зумовлюють цей предмет чи явище. У процесі осмислювання чуттєвий зміст сприйняття піддається аналізу і синтезу, порівнянню, відмежуванню різних сторін, узагальненню. Відбувається поступовий перехід від сприйняття до уявлення, а від нього — до мислення. Єдність чуттєвого, осмисленого і логічного становить суть людського сприйняття. Відбувається перехід від одиничного через особливості загального, а це вже і є мислення при осмислюванні сприйняття.

Отже, сприймання — активний процес, у ході якого людина робить безліч перцептивных дій для того, щоб сформувати адекватний образ предмета. Активність сприймання складається насамперед в участі ефекторних (рухових) компонентів аналізаторів у процесі сприйняття (руху руки під час дотику, руху ока в зоровому сприйманні тощо). Крім того, необхідна активність на макрорівні, тобто можливість у процесі сприйняття активно переміщувати своє тіло.

Історичність сприймання

Сприймання є результатом історичного розвитку свідомості. Людське сприймання, ґрунтуючись на відчуттях, є актом пізнання світу. Сприймання дійсності на цій стадії розвитку людини виростає на основі опосередковування його всією минулою суспільною практикою, у процесі якої удосконалювалась і її чутливість. Науково-технічний прогрес суспільства породжує і нові форми предметної свідомості. Почуття людини, що живе в суспільстві, істотно відрізняються від почуттів несуспільної людини. Наша чуттєвість постійно вдосконалюється. Так, особливо вдосконалюються почуття, що відбивають здатність до насолод і які утверджують себе як людські сутнісні сили. Усе це відбувається завдяки наявності відповідного предмета. Утворення й удосконалювання п’яти зовнішніх почуттів (нюх, зір, смак, слух і дотик) — це результат дії всієї попередньої історії людини.

Так, людський слух розвивався завдяки мові і музиці, зір — геометрії й образотворчому мистецтву. Усі наші сприйняття належать до історично організованої системи уявлень і понять. Така система понять, закріплена і зацінювана в мові, є продуктом суспільно-історичного розвитку людства. Людське сприймання зумовлене всім попереднім історичним розвитком суспільної форми пізнання. Наше сприймання формується на основі суспільної і науково-прак­тичної діяльності, досвіду і досягнень людства.

Сприймання й особистість. Апперцепція

Наше сприймання залежить не тільки від кількості і якості стимулів (подразнень), а й від особи і її особливостей. Сприймає не ізольоване око, не вухо саме по собі, а конкретна жива людина і в сприйнятті завжди тією чи іншою мірою виявляються її особистісні риси, її ставлення до сприйманого, потреби й інтереси, прагнення, бажання і почуття. Таку залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей її особистості називають апперцепцією.

Досить часто сприймана суб’єктом картина не є просто сумою миттєвих відчувань, вона містить такі деталі, яких навіть немає в цей момент на сітківці ока, але які людина начебто бачить на основі попереднього досвіду.

У процесі сприймання інформація використовується для того, щоб висувати і перевіряти гіпотези, характер яких визначається змістом минулого досвіду особи. Так, при показі випробовуваним незнайомих фігур уже на перших фазах сприймання здійснюється пошук еталона, до якого можна було б віднести сприйманий об’єкт. Це свідчить, що при сприйманні будь-якого предмета активізуються сліди минулих сприйнять. У зв’язку з цим той самий предмет може сприйматися і відтворюватися по-різному різними людьми.

Сприйняття залежить від минулого досвіду суб’єкта. Чим ширший досвід людини, чим більше в неї знань, тим ширше її сприйняття, тим більше вона бачить у предметі.

Зміст сприйняття визначається і поставленим перед людиною завданням і мотивами її діяльності. Істотним фактором, що впливає на зміст сприйняття, є установка суб’єкта. Під впливом установ­ки сприйняття об’єкта спотворюється, наприклад, приїзд Хлєстакова в комедії М. В. Гоголя «Ревізор».

У процесі сприймання беруть участь і емоції, що можуть змінювати зміст сприйняття.

Отже, на сприйняття людини впливають: минулий досвід, мотиви і завдання дії суб’єкта, мотиви і завдання його діяльності, установки, емоційний стан, переконання, світогляд людини, її інтереси та ін.

Деякі питання нейрофізіології сприймання і класифікація сприйнять

Сприймання, як і відчування, — рефлекторний процес. Основою сприймання є умовні рефлекси, тимчасові нервові зв’язки, що утворюються в корі головного мозку при дії подразників на рецептори навколишнього світу, які нерідко діють комплексно. У ядрах кіркових відділів аналізаторів здійснюється складний аналіз і синтез таких комплексних подразнень. На підставі такого аналізу виділяється об’єкт сприймання з фону, здійснюється синтез усіх властивостей об’єкта сприймання в цілісний образ.

Порівняно з відчуттями сприйняття є більш високою формою аналітико-синтетичної діяльності мозку. Без такого аналізу немож­ливе осмислення сприйняття. Наприклад, незнайома іноземна мова сприймається як суцільний звуковий потік.

Для осмисленого сприйняття мови, тобто її розуміння, потрібно розчленувати мову на окремі фрази, слова з їхніми значеннями. У процесі сприймання одночасно з аналізом відбувається й синтез, завдяки чому ми сприймаємо не окремі розрізнені звуки, а слова і фрази.

Синтез ґрунтується на установлюваних тимчасових нервових зв’язках.

Основою сприймання є два види нервових зв’язків: зв’язки, утворені в межах одного аналізатора, і міжаналізаторні зв’язки.

Нейрофізіологічні дослідження на макрорівні показали, що складний процес побудови образу сприйняття ґрунтується на системах внутріаналізаторських і міжаналізаторських зв’язків, які забезпечують найкращі умови виділення подразників і облік взаємодії властивостей предмета як складного цілого.

Класифікація сприйнять

Класифікації сприйнять (а також відчуттів) ґрунтується на відмінностях аналізаторів, що беруть участь у сприйманні. Залежно від того, який аналізатор відіграє в сприйманні переважну роль, розрізняють зорові, слухові, дотикові, кінестетичні, нюхові і смакові сприйняття.

Звичайно процес сприйняття здійснюється сукупністю взаємодіючих між собою аналізаторів. Так, рухові відчуття (пропріорецептори мозочка і суглобово-м’язового чуття) беруть участь у всіх видах сприйнять. Прикладом може бути дотикове сприйняття, в якому беруть участь тактильний і кінестетичний аналізатори. Аналогічно в слуховому і зоровому аналізаторах так само бере участь руховий аналізатор. Сприйняття рідко трапляється в чистому вигляді; зазвичай вони комбінуються й внаслідок цього виникають складні види сприйняття. Так, якщо людина читає, то задіює зорове, слухове і кінестетичне сприймання.

Поряд з цією класифікацією існує класифікація сприйнять залежно від форми існування матерії і відповідно до якої виділяють сприйняття простору, часу і руху.

Сприймання як дія

Моторні компоненти відіграють важливу роль у сприйманні, оскільки воно є своєрідною дією, спрямованою на обстеження сприйманого об’єкта і створення його копії, його подоби. Істотним компонентом сприймання є моторні процеси. До таких моторних процесів, наприклад, належать рухи руки, що обмацує предмет; рух ока, що простежує видимий контур предмета; рух гортані, що відтворює чутний звук, поворот голови в бік звукового подразника та ін.

Моторні компоненти відіграють провідну роль в акті дотику, особливо в активному дотику, що характеризується високою точністю — адекватність відображення предмета в цьому разі виникає при переміщенні руки, що рухається, щодо сприйманого предмета.

У роботі руки, що рухається, і руху ока є багато спільного, оскільки вони оглядають, «обмацують» контури малюнка і предмета. Рука «вчить» око своїм прийомам обмацування, «вчить» своєрідній стратегії і тактиці цього обмацування.

Рух руки, що обмацує предмет, і рух ока в процесі зору з певною умовністю можна поділити на дві групи. До першої групи належать рухи пошукові, настановні і коригувальні. За допомогою цих рухів здійснюється пошук заданого об’єкта сприйняття, встановлення руки чи ока у «вихідну позицію» і її коригування. Друга група рухів — група гностичних рухів і перцептивних дій. Ці рухи беруть участь у побудові образу, у вимірі просторових характеристик об’єктів, у впізнанні знайомих предметів тощо.

Адекватність сприйняття предметів чи явищ навколишнього світу виробляється в процесі життя, навчання і піддається перебудовам.

Як показують спостереження за особами, що втратили зір у ранньому дитячому віці, і сліпонародженими, котрим зір було повернуто у зрілі роки, у них відзначаються порушення сприйняття. Людина не може сприймати доти, доки вона не навчиться сприймати предмети і явища.

Вищенаведене вказує на те, що сприймання є системою перцептивних дій, оволодіння якими потребує спеціального навчання і практики.

Під спостереженням, що є довільною формою сприймання, мають на увазі навмисне, планомірне сприймання предметів чи явищ навколишнього світу.

Сприймання в цьому разі виступає як самостійна діяльність. Щоб спостерігати, потрібно навчитися користуватися нашими органами чуття, навчитися сприймати дотиком, бачити, чути, відчувати смак, запахи тощо. Чим ширший досвід і знання спостерігача, тим ширше його сприйняття.

Сприймання простору

Сприймання простору — необхідна умова орієнтування в ньому людини. Сприйняття простору — це відображення об’єктивно існуючого простору і передбачає сприйняття форми, розміру і взаєм­ного розташування об’єктів, їх рельєфу, віддаленості і напрямку, у якому вони знаходяться. Стосунки людини із середовищем охоплюють і саме тіло людини з характерною для нього системою координат. Сама людина — це матеріальне тіло, що знаходиться у просторі.

Слід зазначити, що визначення форми, розміру, місця розташування і переміщення предметів один щодо одного і одночасний аналіз положення власного тіла щодо навколишніх предметів є вищим проявом аналітико-синтетичної діяльності і здійснюється діяльністю комплексу аналізаторів.

У сприйманні простору особливу роль відіграє руховий аналізатор, що установлює взаємодію між різними аналізаторами. До спеціальних механізмів просторового орієнтування належать нервові зв’язки між обома півкулями мозку в аналізаторній діяльності: бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальний дотик, диринічний нюх та ін. Важливу роль в аналізі навколишнього простору відіграє функціональна симетрія, характерна для всіх парних аналізаторів. При цьому одна з сторін аналізатора є домінуючою. Наприклад, одне око є домінуючим за гостротою зору, тоді як друге може бути домінуючим за розміром поля зору.

Сприймання тривимірної форми реальних предметів об’єктивної дійсності здійснюється, як правило, зоровим, тактильним і кінестетичним аналізаторами.

Під час сприймання форми найбільш інформативною ознакою є контур предмета, який є межею поділу між фігурою і фоном. Потім завдяки мікрорухам очей виділяються межі предмета (кон­тур і дрібні деталі). В подальшому за допомогою мікроруху очей зоровий аналізатор не тільки виділяє межу між об’єктом і фоном, а й проходить по ній.

На зорове сприймання впливає багато суб’єктивних і об’єктив­них факторів й умов: розмір предмета, відстань між об’єктом і очима спостерігача, освітленість, контрастність між яскравістю предмета і фоном та ін.

При дотиковому сприйманні рука, що рухається, бере предмет, повертає його, доторкається до нього з різних боків і раз у раз по­вер­тається назад. Сприйняття форми в цьому разі складається на підставі об’єднання в єдиний комплекс тактильних і кінестетичних відчувань.

Сприйняття розмірів предметів визначається їхнім кутовим розміром (розмір їх зображення на сітківці ока) і відстанню, з якої вони спостерігаються. Сприймання розміру предметів (об’єктів) здійснюється за допомогою акомодації і конвергенції. Акомодація — це зміна заломлювальної здатності кришталика зміною його кривизни. Акомодація нерозривно пов’язана з конвергенцією, тобто зведенням зорових осей на фіксованому предметі. Кут конвергенції використовується як індикатор відстані, як своєрідний далекомір. Комбінація двох подразників — розміру зображення на сітківці і напруження очних м’язів у результаті акомодації і конвергенції і є умовно-рефлекторним сигналом розміру сприйманого предмета. Акомодація і конвергенція діють на невеликих відстанях: акомодація — 5 – 6 м, а конвергенція — до 450 м. Проте людина сприймає глибину предметів і займаного ними простору на відстані до 2500 м. Таке сприймання глибини і віддаленості предметів здійснюється завдяки бінокулярному зору. Деяким точкам сітківки одного ока відповідають певні точки сітківки іншого ока. Такі точки називаються кореспондуючими точками. Одночасне їхнє збудження дає відчуття одного об’єкта в полі зору (наприклад, зірка, місяць тощо).

Якщо зображення предмета потрапляє на сітківку обох очей на різній відстані від її центра (некореспондуючі точки), то спостерігається один із двох ефектів: враження двоїння предмета чи враження більшої або меншої віддаленості цього об’єкта порівняно з реальною. В такому разі створюється враження об’ємності, або стереоскопічного ефекту.

Важливим моментом просторового розпізнавання є сприйняття напрямку, у якому знаходяться об’єкти щодо інших об’єктів чи спостерігачів. Напрямок, у якому ми бачимо об’єкт, визначається місцем його зображення на сітківці ока і положенням людини відносно навколишніх предметів. Для людини характерне вертикальне положення тіла щодо горизонтальної площини землі.

При бінокулярному зорі напрямок видимого предмета визначається законом тотожного напрямку, відповідно до якого подразнення, що падають на кореспондуючі точки сітківки, бачаться нами в тому самому напрямку. Інакше кажучи, ми бачимо зображення на одній прямій, якби вона була проведена від точки, розміщеної посередині між очима.

Сприймання напрямку здійснюється не тільки зоровим, а й слуховим аналізатором за допомогою бінаурального слуху. Основу диференціювання напрямку звуку становить різниця в часі надходження сигналів у кору головного мозку від обох вух.

Ілюзії

Структура цілого істотно впливає на сприйняття частин, що входять до його складу. Іноді виникають помилки в сприйнятті, тобто ілюзії. Особливо наочно це виявляється в деяких оптико-геометричних ілюзіях. Форма фігур залежить від оточення, розміри ліній — від розмірів тих фігур, до складу яких вони входять. Від структури цілого залежить не тільки сприйняття розміру, а й напрямку кожної лінії, що входить до складу цілого.

Крім ілюзій, пов’язаних з впливом цілого на оцінку фігури чи перенесення цілого на частину, існують ілюзії «від частини до цілого» (С. Л. Рубінштейн, 1999). Трапляються також ілюзії, що ґрунтуються на переоцінюванні гострих кутів, вертикальних ліній порівняно з горизонтальними та ін.

У вітчизняній і зарубіжній літературі наводиться багато інших зорових та інших ілюзій.

У природі є багато фактів і явищ, що ґрунтуються на зорових ілюзіях. Так, мімікрія заснована на злитті забарвлення тварини з середовищем, використання деформуючого ма­люнка призводить до того, що порушуються обриси тварини і її неможливо розрізнити і впізнати (наприклад, яскраві смуги в зебри).

Дотепер немає чіткої теорії виникнення ілюзій. Це пов’язано з тим, що образ на сітківці ока сам собою не визначає образ чи об’єкт сприйняття. Місцеве подразнення, що виникає на сітківці, посилає імпульси в кору головного мозку, і тільки там відбувається аналіз і синтез інформації, що надходить. Ілюзії саме і вказують на вплив цілого на сприйняття частин. Цей вплив цілого полягає: а) у внутрішній взаємодії і взаємопроникненні частин; б) у тому, що деякі з цих частин мають панівне значення при сприйнятті частин цілого, у тому числі і самого цілого. Ці положення певною мірою і пояснюють виникнення ілюзій.

Сприймання часу

Час і простір — основні форми існування матерії. Час дає людині змогу орієнтуватися в навколишньому середовищі і раціонально будувати свою діяльність.

Сприймання часу — відображення об’єктивної тривалості, швидкості і послідовності процесів і явищ навколишньої дійсності. Людина найточніше сприймає тільки короткі відрізки часу в межах 0,5 – 2 с. Якщо час менший за 0,5 с, то вплив як одиничного вже не сприймається. Так, 18 зображень за секунду зливаються в один безперервний рух, 16 коливань повітря (вібрацій повітря) сприймається нашим вухом як один найнижчий звук, 18 легеньких натиснень на шкіру впродовж однієї секунди відчуваються як одне натиснення. Така здатність органів чуття дає людині змогу орієнтуватися в часі, і ця здатність може варіюватися в різних людей.

Вище верхньої межі (2 с) людина може оцінювати час тільки приблизно з урахуванням її діяльності. На оцінювання часу, що плине, діють біологічні і психічні фактори, рівень недремності та ін. Так, підвищення температури може спричинити переоцінку тривалості часу, а зниження температури — навпаки недооцінку. Седативні препарати, транквілізатори та інші ліки сповільнюють фізіологічні процеси в мозку і призводять до недооцінки відрізків часу. Під час приймання збудливих ліків, що прискорюють психічні процеси в мозку, людина прискорено сприймає відрізки часу.

Відлік часу — надзвичайно важлива частина пристосувальної діяльності людини, що дає їй змогу орієнтуватися в навколишньому середовищі. Орієнтування в часі у людини здійснюються за допомогою кіркових відділів мозку, хоча спеціального центра часу дотепер не виявлено. Сприймання часу здійснюється сукупністю аналізаторів, поєднуваних у єдине ціле. Сприймання часу пов’язане з ритмічною зміною збудливості і гальмування, із загасанням збуджувального і гальмового процесів у центральній нервовій системі — з циркадними ритмами. У сприйманні часу беруть участь різні аналізатори, але найточнішу диференційованість проміжків часу дають кінестетичні і слухові відчуття. Особливу значущість має кінестетичний аналізатор у сприйнятті ритму. Під ритмом психологи розуміють сприйняття серії об’єктів як серії групи стимулів. Сприймання ритму супроводжується рухами. Почуття ритму у своїй основі має моторну природу. Сприйняття різних періодів часу пов’язано з емоціями, тобто переживаннями. Зазвичай час, проведений цікаво, діяльно, здається коротшим, ніж змарнований у бездіяльності. Позитивні емоції створюють ілюзію швидкого перебігу часу, негативні — розтягують часові проміжки.

За допомогою сучасних нейрофізіологічних методів дослідження, в тому числі мікроелектронної реєстрації електричної активності окремих нейронів, було вивчено рефлекс на час. Проявом цього рефлексу є ефект екстраполяції, який полягає в тому, що спайки починають виникати ще до початку дії подразника. У зв’язку з цим максимум відповіді передує чи збігається з його пред’явленням і виражається в поступовому скороченні латентного періоду відповіді нейрона, а потім і у випередженні розрядом реально діючого подразника. При перерві у досліді вироблений ефект екстраполяції порушується і відповідна реакція нейрона виникає знову з певним латентним періодом. Ефект екстраполяції можна створити за допомогою світлових і звукових подразників. Нейрони з екстраполюючим ефектом було виявлено в гіпокампі та у зоровій корі кролика.

У зоровій корі було також виявлено нейрони — «детектори часу», оскільки вони вибірково реагували на спалахи світла, що подавалися з певними інтервалами. Одні з них реагували на спалахи з інтервалом 2 с, а інші — 5 с.

Крім того, у мозку було виявлено циркуляцію імпульсів по ланцюгах. Такий ланцюг виявлено між таламічними ядрами і пірамідними клітинами кори мозку. Швидкість проведення імпульсу по цьому ланцюгу становить від 0,5 до 8,1 мс. Циркуляція імпульсів на ланцюгу зумовлюється як окремими подразниками, так і ритміч­ними подразненнями однієї частоти. Окрім того, не виключено, що відлік часу здійснюється особливими механізмами, діяльність яких пов’язана з пейсмекерними нейронами.

Сприйняття руху

Цілеспрямована діяльність живого організму пов’язана з рухом, який є головним засобом взаємодії його з навколишнім середовищем. З огляду на це питання психофізіології рухів, зокрема сприйняття рухів, є надзвичайно актуальним.

Сприйняття руху — це відображення зміни положення об’єктів у певні періоди часу.

Сприйняття руху має особливо важливе значення. В одних випадках рух — це сигнал небезпеки, в інших — сигнал позитивних емоцій. Провідну роль у сприйманні руху відіграють зоровий і кінестетичний аналізатори. Основними параметрами руху є швидкість, прискорення і напрямок. Рухомий предмет (об’єкт) ми бачимо тому, що він виходить з ділянки кращого бачення і ми змушені пересувати очі чи голову для того, щоб знову фіксувати на ньому свій зір. Об’єкт, що рухається, зміщується відносно нашого тіла і це вказує на його пересування.

Людина отримує інформацію про рух за допомогою зорового аналізатора двома способами: при фіксованому погляді і за допомогою рухів очей, що стежать за об’єктом. Розрізняють рухи дійсні й удавані. Удавані рухи навколишніх предметів відчуває людина стомлена чи в стані сп’яніння.

Враження руху виникає також при відсутності руху, але при чергуванні на екрані через невеликі проміжки часу низки зображень, що відтворюють послідовні фази руху предмета (об’єкта). Таке явище називають стробоскопічним ефектом. Для його виникнення необхідно, щоб окремі подразнення були відділені одне від одного певними проміжками часу. Така пауза між подразненнями має становити близько 0,06 с. Якщо пауза менша, то зображення зливаються, а якщо більша, то зображення сприймаються як роздільні. На стробоскопічному ефекті заснований кінематограф.

Відомо, що око має властивість інерції, яка полягає в тому, що зорове відчуття виникає не відразу з початком дії подразника і зникає також не відразу після закінчення дії подразника. Завдяки цьому око зберігає на якийсь час проведене на нього світлове подразнення, внаслідок чого виникає враження руху в кіно при зміні 24 кадрів за 1 с.

Сприйняття руху можливе також і за допомогою слухового аналізатора. Чутність звуку посилюється у разі наближення джерела звуку і слабшає з його віддаленням.