Зміст “воєнного комунізму”. Селянсько-повстанський рух проти більшовицького режиму.

Зміст

1. Берестейський собор 1596 року……………………..…………………………..3

2. Зміст “воєнного комунізму”. Селянсько-повстанський рух проти більшовицького режиму…………………………………………………………………..…………….5

3. Із переліку історико-географічних назв виберіть назви етнічних областей України …………….………………………………………………………………..12

4. Тестові завдання……………….…………………………………………………12

Література……………..…………………………………………………………….14

Берестейський собор 1596 року.

Офіційне визнання унії папою римським викликало бурхливий протест православної громади. Особливе невдоволення висловлював князь К. Острозький. Щоб урегулювати цей конфлікт, у жовтні 1596 року київський митрополит Михайло Рогоза та польський король Сигізмунд III Ваза скликали церковний собор у м. Бересті, під час якого між його учасниками відбувся розкол. Противники унії (К. Острозький, представник Константинопольського патріарха Никифор, львівський єпископ Г. Балабан та перемишльський єпископ М. Копистинський) організували з частиною духовенства та мирян окремий православний собор і засудили діяльність М. Рогози та прибічників унії. Митрополит М. Рогоза та вірні йому єпископи провели згідно з канонічним правом собор, у якому взяли участь, крім митрополита, 5 єпископів, частина духовенства та шляхти, а також представники католицької церкви. На цьому соборі був затверджений Берестейський акт.

За Берестейською унією українська церква зберігала:

• східні обряди;

• церковнослов'янську літургійну мову;

• право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр;

• старий (юліанський) календар;

• право на одруження нижчого духовенства тощо;

а також визнавала:

• зверхність папи римського над усією християнською церквою;

• учення католицької церкви. Православне духовенство, яке підтримало рішення Берестейського собору, одержало низку привілеїв:

• зрівняння в правах з католицьким духовенством;

• звільнення від сплати податків і виконання різноманітних повинностей;

• єпископам були обіцяні місця в сенаті Речі Посполитої (цієї обіцянки уряд не дотримав). Шляхта й міщани, що прийняли унію, також зрівнювалися в правах з католиками латинського обряду й одержали право займати посади в державних та міських урядах. Одразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимиро-Берестейська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька; Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її згодом, відповідно 1692 року та 1700 року.

Так постала нова греко-католицька (уніатська) церква, яка підпорядковувалася Римові. У цієї церкви одразу з'явилося чимало прихильників та опонентів. У християнському світі України стався розкол: значна частина православних не прийняла унії, як і багато католиків не визнали греко-католицької церкви. Відомий український історик Н. Полонська-Василенко з цього приводу писала: «З самого початку виявилося, що польський уряд не бажає визнати за уніатськими єпископами прав римо-католицьких єпископів: вони не дістали місць у сенаті, незважаючи на листи в цій справі папи Климента VIII... Польські єпископи також не хотіли визнавати її рахуючись не з релігійними поглядами, а з національністю уніатів. Православні ненавиділи уніатів за їх зраду..., а римо-католицька церква не вважала їх за повноцінних братів, бо вирішальною для неї була національна різниця між уніатськими українцями та католицькими поляками». Між противниками і прихильниками унії спалахнула гостра боротьба. Братства й українське козацтво, що зароджувалося, непохитно стали на захист православної віри.

Зміст “воєнного комунізму”. Селянсько-повстанський рух проти більшовицького режиму.

Після скількох невдач в українському уряді до влади в Україні збройним шляхом прийшли більшовики. Почавши докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин. В перші роки радянської влади характерною ознакою економічного життя були згортання виробництва, нестача харчів та палива, численне безробіття. Значною мірою ця ситуація була спричинена політикою більшовиків. Більшовики здійсньючи свою програму прагнули негайно встановити так званий соціальний лад, перетворивши народи так званої колишньої царської Росії, у тимчасовий і український, на об’єкт небаченого за масштабом і жорстокістю експерименту. З метою виконання програми більшовиків, а також з метою забезпечення Червоної армії продовольством, сотень тисяч радянських чиновників, а також населення промислових центрів навесні 1919р. на території маріонеткової УСРР було проведено жорстоку економічну політику – політику "воєнного комунізму ", яка передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і товарів. Під вплив партії також було взято фінанси. Нова влада заборонила діяльність банків, провела конфіскацію золота і інших цінностей. Фінанси України повністю підпорядкувалися фінорганам Росії. Паралельно одержавлювалась промисловість. Його проводила, утворена 1 грудня 1917р., Вища рада народного господарства Росії (ВРНГ). 22 січня 1917р. ВРНГ постановила, що державною власністю Російської федерації були оголошені акціонерні товариства "Продамед" і "Кровля". Вланістю Російської федерації також стали проголошені 9 з 15 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80% чавуну і сталі. Власністю РСФРР проголосили 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава і інших міст. 11тис. Підприємств було націоналізовано протягом 1920 р. в Україні. Державні підприємства в умовах розрухи не діяли, що спричинили масове безробіття і змусило сотні тисяч робітників виїжджати у село.

Питання про хліб було найголовнішим питанням для більшовиків. Вони почали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом , після проголошення радянської влади в Харкові. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор українських сіл. 11 січня 1919р. Раднаркомом РСФРР було ухвалено декрет про "продрозкладку" , з березня 1919р. дія його поширилась на Україні. Згідно якої селяни зобов’язані здавати більшовицькій владі надлишки і частину необхідної їм продукції, перш за все хліб. Створились спеціальні більшовицькі продовольчі загони. Більшовицькі комісари , під охороною військових загонів, шуліками налітали на села, конфіскували зерно, інші продукти.

Комнезами – комітети незаможних селян, стали опорою більшовицького режиму в українському селі, члени яких мали переваги при розподілі землі, були звільнені від податку і отримували 10 – 20 % "здобичі". Значна частина селянства зовсім припинила виробництво.

Наслідками політики більшовиків став голод 1921 – 1923 рр. У великих районах Півдня України ( Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській та Одеській губерніях), Поволжя і Північного Кавказу. Особливо болісно голод відбився на дітях. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Було багато випадків, внаслідок голодного психозу, людоїдства та харчування сурогатами.

Виходячи з критерії більшовиків: "як би не послабити власної диктатури", становище ускладнювалось ще більше. Певага в продовольчому постачанні надавалась промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості.

Про голодуючих українських селян держава постаралась забути. Було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях в газетах. 4 серпня 1921р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами".

В результаті замовчування голоду в Україні, у Росію спрямувались майже всі надходження від кампанії допомоги голодуючим від іноземних благодійних організацій. У грудні 1921р. продовольчі ресурси України були виснажені, а на Півдні зростала смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Уряд УСРР оголосив частину потерпілих губерній голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, - повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загальнофедеративного продовольчого фонду. У січні 1922р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутись за допомогою до міжнародних організацій.

На наступний рік ситуація повторилася. Осінню 1922р. з України було вивезено біля 15 млн. пудів зерна. Було оголошено, що врожай перевищив припинив голод, хоча насправді все було не так. Принцип "недоїмо, але вивеземо", трансформувався в: "помремо, але вивеземо". Внаслідок чого голод протримався аж до середини 1923р.

Ще однією причиною трагедії 1921 – 1923 рр. були спустошливі дії природнихявищ: посухи і неврожаї. Таким чином численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху. Знешкодити його було практично не можливо. У 1921р. вперше запроваджено терор голодом.

За приблизними оцінками жертвами голодомору 1921 – 1923 рр. стали близько 1,5 – 2 млн. людей.

Становище визвало велике невдоволення з боку більшовиків. Що вилилось у військові заколоти , робітничі страйки і повстання, що охопили Україну і Росію. Це і спричинило крах більшовицькому уряду.

Окупаційна політика більшовиків спричинила спалах повстанського руху у 1919-1920 р.р. Соціальний склад повстанців - селянство, робітництво, інтелігенція. За твердженням доктора Матвія Стахіва, "Ідейно-програмову підставу цього масового руху давали українські антибільшовицькі соціалістичні партії, зокрема українську соціалісти-революціонери, що мала здавна сильні впливи серед селянських мас" .

На повстанську позицію стали також незалежні соціал-демократи" і місцеві діячі соціал-боротьбистів". Більшість повстанських організацій виступали за підтримку уряду Української Народної Республіки. Для координації повстанським рухом при уряді УНР восени 1919 року було створено навіть спеціальну окрему установу - Центральний Український Повстанський Комітет, до якого входили по одному представникові від обох українських соціалістичних партій (Н. Петренко від УПСР і П. Феденко від УСДРП) таодин від "Селянської Спілки" (О. Щадилів).

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна.

Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністюпорушився зв'язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти.

Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості придбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задовольнити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його сподівання, селянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що поставити натомість. Це робило його важко передбачуваним елементом протягом усієї громадянської війни.

Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозацьким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків, ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборонити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класового ворога» чидати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе самі собі були законом.

Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і Матвій Григор'єв, колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Інший—легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від 35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.

Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комунікаціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була влада зброї.

За свідченням Х. Раковського, тодішнього голови уряду України, лише за три з половиною весняні й літні місяці 1919 р. на Україні відбулося 328 повстань. Цей рух на Україні інтенсивно продовжувався протягом усього періоду 1919-1921 р.р. За даними офіційного радянського "Збірника справоздань" (виданого в Харкові року 1921), на Україні було нараховано тоді близько 40.000 повстанців проти московського більшовицького окупаційного режиму. Варто погодитись з думкою Д. Солов'я, що цей величезний рух збройного спротиву вівся неорганізовано, не об'єднано, не мавєдиного національного проводу, а розпорошував свої сили у несконсолідованій боротьбі. На підтвердження цієї думки спробуємо навести маловідомі факти про діяльність одного із регіональних координаційних центрів такого руху, який було сформовано навесні 1920 року в Полтаві. У щоденнику полтавського лікаря О.О. Несвіцького, де на ґрунтовному фактичному матеріалі відображено події визвольних змагань 1917-1922 у Полтаві, згадується і про появу навесні 1920 року повстанських загонів [5], але не зазначено нічого ні про керівника загонів, ні про якийсь керівний центр. Про діяльність таємного комітету на чолі з А. Геращенком повідомляє В. Ревегук [6]. В архівах Служби безпеки України автор натрапила на документ, в якому йдеться про створення наприкінці травня 1920 року і діяльність у Полтаві за завданням Києва "Комітету Визволення України". Комітет будувався за принципом "п'ятірок", центральна з яких знаходилася в Полтаві. Кожен із членів "центру" створював свою "п'ятірку", члени якої в свою чергу організовували "п'ятірки". Комітет повинен був охопити діяльність інші губернії, повітові міста, повіти, села.

Метою "Комітету Визволення України" було, по-перше, об'єднання всіх роз'єднаних повстанських загонів в Україні у більші бойові одиниці, щоб за їхнього сприяння захопити владу. По-друге, важливим завданням була пропаганда і агітаціяза владу Петлюри. По-третє, відстоювалася ціль за сприятливих умов оголосити себе Урядом України і розпочати переговори з країнами Антанти на державному рівні.

На липень 1920 року "Комітет Визволення України" було сформовано у складі голови Комітету - Прийми, завідувача адміністративно-організаційною частиною - Ніньківського, заступника голови - комісара з воєнних справ - Юрченка, його помічника -Лейко, завідувача інформацією - Наталії Дорошенко. До складу Комітету також входили представники від партії українських соціал-революціонерів Чубуков і Дорошенко та - від партії українських соціал-демократів Левченко. Секретарем Комітету був Балик, завідувачем фінансів - Геращенко.

Через посередництво Ніньківського та Воїнова Комітет встиг налагодити зв'язок з повстанськими загонами Гадяцького, Звенигородського, Переяславського повітів. Як стверджується в слідчих документах Служби безпеки України, рішення про оголошення Комітету тимчасовим Урядом було затверджене, але через арешт його учасників Особливим Відділом не було реалізовано.

В червні 1920 року в Полтаві було створено Губернській повстанський Комітет на чолі з членом партії українських соціал-демократів Михайлом Токаревським. Але і ця організація не змогла розгорнути діяльності по координації розрізнених партизанських загонів, оскільки Комітет було викрито.

Цікаво було б простежити взаємозв'язок вищезгаданих структур із таємним повстанським комітетом, створеним у Полтаві восени 1920 року на чолі з А. Геращенком. З використанням справи особливого архіву (документи з якого наводяться), можливо, вдасться по-новому розглянути розвиток подій на Полтавщині весною-восени 1920 року. Однак виявлені архівні джерела дозволяють поки що лише висувати різні версії.

Так, враховуючи той факт, що інформація про "Комітет Визволення України" вміщено в слідчій "Справі уряду УНР", спрямованій проти представників партій українських соціал-демократів і українських соціал-революціонерів, можливо, фактстворення і діяльності Комітету було подано дещо упереджено, на догоду замовнику - партії більшовиків, яка вела боротьбу за утвердження однопартійності. Реальний же стан справ міг бути менш значущим, і ні про які претензії Комітету на представницький орган не йшлося. Однак беззаперечним є той факт, що антибільшовицький повстанський рух в Україні у 1919-1920 роках не лише прагнув до самоорганізації, а й здійснив кілька спроб утворення політичних керівних центрів. Існування "Комітету Визволення України" в Полтаві підтверджує зазначену думку.

3. Із переліку історико-географічних назв виберіть назви етнічних областей України: Поділля, Слобожанщина, Буковина, Галичина, Волинь, Запоріжжя.

Тестові завдання.

4.1. Люблінська Унія між Королівством Польським та Великим Князівством Литовським була укладена:

б) 1569 р.

4.2. Багатогалузеве феодальне господарство, що ґрунтувалося на праці селян-кріпаків, в Україні називали:

б) фільварок

4.3.Встановіть відповідність:

а) повстання марка Жмайла - 2) 1625 р.

б) повстання П. Бута (Павлюка), Д Гуні та Я. Острянина- 5) 1637-1638 р.

в) руйнування Кодака кошовим І. Сулимою - 4) 1635 р.

г) повстання Т. Федоровича ( Трясила) - 3) 1630 р.

д) Хотинська війна - 1) 1620-1621 рр.

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр “Академія”, 1999.

2. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997.

3. Історія України. /Під ред. В.А. Смолія. — К.: “Альтернативи”, 2002.-472с.

4. Історія України. /Керівник авт.кол. Ю.Зайцев. — Львів, 1998.

5. Історія України. Нове бачення: У 2 т. - К.: Україна,1995.

6. Історія України: Посібник. /За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Турчієнка – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. - 480 с.

7. Історія України. Документи. Матеріали. посібник / Уклад. та комент. В.Ю. Короля.-К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. - 448 с.

8. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. /За ред. В.І.Танцюри – К.: Видавничий центр “Академія”,2001.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.1,2. - К., 1995.

10. М.О. Скрипник, Л.Ф. Домбровська та ін. Історія України: Навчальний посібник. Під ред. М.О. Скрипника– К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 367 с.

11. Субтельний О. Україна: історія. - К., 1996.

12. Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). - К., 1997.

13. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т.; 12 кн. - К., 1991-1998.

14. Лановик Б.М., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: Навч. посібник /За ред. Б.Д. Лановика. - 3-е вид. - К., 2000.

РЕЦЕНЗІЯ