[email protected] 16 страница

І задзвонили вранці-рано По генераловій душі; Заговорили щось погане, До генерала ідучи Прощатись, люде. Аж гуде, З усіх усюд народу йде, Та щось шепочуть про отруту І судових неначе ждуть, І разом стихли на минуту. Приїхали; ножі беруть, І генерала розчиняють, І яд находять в животі. Громада глухо присягає. Заприсягла. Питає суд: «Тепер скажіте, християни, Хто отруїв його?» Гудуть, Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» Громада зично загула.

Тойді на ґанок виходжає І до громади промовляє Петрусь. І каже: «Я зробив, Я генерала отруїв, А ви не знаєте нічого!» Взяли Петруся молодого Та в город в путах одвезли. Його недовго мордували В тюрмі, в суді, а в добрий час В кайдани добре закували, Переголили про запас; Перехрестивсь, отак убраний, І поволік Петрусь кайдани Аж у Сибір…

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Мені здається, я не знаю, А люде справді не вмирають, А перелізе ще живе В свиню абощо та й живе, Купається собі в калюжі, Мов перш купалося в гріхах. І справді так. Мені байдуже За простих сірих сіромах,- Вони і господом забуті! Так що ж мені тут гріти-дути! А де оті?.. Невже в сажах Годує хам собі на сало? А може, й так? Добра чимало Вони творили на землі, Ріками сльози розлили, А кров морями. Люде знають, Кого годують, доглядають. І що ж ви скажете: за славу Лили вони моря кроваві Або за себе? Ні, за нас! За нас, сердешних, мир палили! Поки їх в саж не засадили. Якби не те, то певне б пас Свинар в толоці. Кляті! кляті! Де ж слава ваша?? На словах! Де ваше золото, палати? Де власть великая? В склепах, В склепах, поваплених катами, Такими ж самими, як ви. Жили ви лютими звірми, А в свині перейшли!.. Де ж ти? Великомучениче святий? Пророче божий? Ти меж нами, Ти, присносущий, всюди з нами Витаєш ангелом святим. Ти, любий друже, заговориш Тихенько-тихо… про любов Про безталанную, про горе; Або про бога та про море, Або про марне литу кров З людей великими катами. Заплачеш тяжко перед нами, І ми заплачемо… Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх речах, І ми, читая, оживаєм І чуєм бога в небесах. Спасибі, друже мій убогий! Ти, знаю, лепту розділив Свою єдину… Перед богом Багато, брате, заробив! Ти переслав мені в неволю Поета нашого,- на волю Мені ти двері одчинив! Спасибі, друже! Прочитаю Собі хоть мало… оживу… Надію в серці привітаю, Тихенько-тихо заспіваю І бога богом назову.

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Якби ви пішли, паничі,** ‹#note2› Де люде плачуть живучи, То ви б елегій не творили Та марне бога б не хвалили, На наші сльози сміючись. За що, не знаю, називають Хатину в гаї тихим раєм. Я в хаті мучився колись, Мої там сльози пролились, Найперші сльози. Я не знаю, Чи єсть у бога люте зло, Що б у тій хаті не жило? А хату раєм називають!

Не називаю її раєм, Тії хатиночки у гаї Над чистим ставом край села. Мене там мати повила І, повиваючи, співала, Свою нудьгу переливала В свою дитину… В тім гаю, У тій хатині, у раю, Я бачив пекло… Там неволя, Робота тяжкая, ніколи І помолитись не дають. Там матір добрую мою Ще молодую - у могилу Нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі, Умер на панщині!.. А ми Розлізлися межи людьми, Мов мишенята. Я до школи - Носити воду школярам. Брати на панщину ходили, Поки лоби їм поголили! А сестри! Сестри! Горе вам, Мої голубки молодії, Для кого в світі живете? Ви в наймах виросли чужії, У наймах коси побіліють, У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю Оту хатину край села! Такії, боже наш, діла Ми творимо у нашім раї На праведній твоїй землі! Ми в раї пекло розвели, А в тебе другого благаєм, З братами тихо живемо, Лани братами оремо І їх сльозами поливаєм. А може, й те ще… ні, не знаю, А так здається… сам єси… (Бо без твоєї, боже, волі Ми б не нудились в раї голі). А може, й сам на небеси Смієшся, батечку, над нами Та, може, радишся з панами, Як править миром! Бо дивись: Он гай зелений похиливсь, А он з-за гаю виглядає Ставок, неначе полотно, А верби геть понад ставом Тихесенько собі купають Зелені віти… Правда, рай? А подивися та спитай! Що там твориться у тім раї! Звичайне, радость та хвала! Тобі єдиному святому За дивнії твої діла! Отим-бо й ба! Хвали нікому, А кров, та сльози, та хула, Хула всьому! Ні, ні, нічого Нема святого на землі… Мені здається, що й самого Тебе вже люди прокляли!

[Перша половина 1850. Оренбург]

____________________

** Якби ви знали, паничі, ("Кобзар", Київ, видавничий центр "Просвіта")

***

Буває, в неволі іноді згадаю Своє стародавнє, шукаю, шукаю, Щоб чим похвалитись, що й я таки жив, Що й я таки бога колись-то хвалив! Шукаю, шукаю… господи б, хотілось Згадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсь На таке погане, що так і заснув, Богу не молившись!.. От мені приснилось… Свинею заснувши, звичайне, такий І сон приверзеться… ніби край могили Пасу я ягнята, а я ще малий; Дивлюся, могила ніби розвернулась, А з неї виходить неначе козак, Уже й сивоусий собі неборак, Та і йде до мене… Я собі звернулось, Щеня мов під тином,- звичайне, мале, То й перелякалось. От мене бере Неначе на руки та несе в могилу, А чорна могила ще гірше розкрилась. Дивлюся, в могилі усе козаки: Який безголовий, який без руки, А хто по коліна неначе одтятий; Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті. «Дивися, дитино, оце козаки (Ніби мені каже), на всій Україні Високі могили. Дивися, дитино, Усі ті могили, усі отакі. Начинені нашим благородним трупом, Начинені туго. Оце воля спить! Лягла вона славно, лягла вона вкупі З нами, козаками! Бачиш, як лежить - Неначе сповита!.. Тут пана немає, Усі ми однако на волі жили! Усі ми однако за волю лягли, Усі ми і встанем, та бог його знає, Коли-то те буде. Дивися ж, дитино! Та добре дивися,- а я розкажу, За що Україна наша стала гинуть, За що й я меж ними в могилі лежу. Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину Слухай же, дитино». А потім ягнята Приснились у житі, лановий біжить Та б'є мене добре - і ніби, проклятий, Свитину здирає… І досі болить, Як сон той згадаю. А як нагадаю Козака в могилі, то й досі не знаю, Чи то було справді, чи то було так, Мара яка-небудь. Мені той козак Розказував ось що…

«Не знаю, як тепер ляхи живуть З своїми вольними братами? А ми браталися з ляхами! Аж поки третій Сигізмонд З проклятими його ксьондзами Не роз'єднали нас… Отак Те лихо діялося з нами!

Во ім'я господа Христа І матері його святої! Ляхи прийшли на нас войною! Святиє божії міста

Ксьондзи скажені осквернили! Земля козача зайнялась І кров'ю, сину, полилась. І за могилою могила, Неначе гори, поросли На нашій, синочку, землі! Я жив на хуторі, з….* ‹#note3› Я стар був, немощен. Послав З табун я коней до обозу, Гармату, гаківниць два вози, Пшона, пшениці, що придбав, Я всю мізерію оддав Моїй Україні небозі… І трьох синів своїх. «Нехай,- Я думав, грішний перед богом,- Нехай хоть часточка убога За мене піде, за наш край, За церков божію, за люде, А я молитись в хаті буду». Бо вже не здужав, сину, встать, Руки на ворога піднять! Зо мною, слухай же, остались Данило, чура мій, та я, Та Пріся, дочечка моя! Воно ще тілько виростало, Ще тілько-тілько наливалось, Мов та черешенька!.. За гріх, За тяжкий, мабуть, гріх великий, Не дав мені святий владика Очей нарадувать старих Моїм дитятком!.. Не ходили Ксьондзи по селах, а возили На людях їх з села в село,- Такеє-то у нас було! Якось їх, клятих, і до мене Вночі на хутір занесло. А з ними челядь їх скажена, Та ще драгуни… Дай мені Хоч коли-небудь, боже милий, На світ твій виглянуть з могили - Спряжу всю шляхту на огні! Вони, вони - не бійся, сину! - Вони, ксьондзи, мою дитину З собою в хату завели, Замкнулись п'янії, я бачив. А челядь п'яна полягала У клуні на соломі спать, Драгуни теж. А ми з Данилом Соломи в сіни наносили, А клуню просто запалили… Не встануть, прокляті, оп'ять Дітей козачих мордувать, Усі до одного, згоріли! І Пріся бідная моя Згоріла з клятими! А я… На пожарищі хрест з Данилом Поставили та помолились, Заплакали… Та й потягли, На коней сівши, до обозу, Синів всіх трьох моїх найшли Та в добрий час і полягли Отут укупі!…. А як ми бились, умирали, За що ми голови складали - В оці могили? Будеш жить, То, може, й знатимеш, небоже, Бо слава здорово кричить За наші голови… А може, І про могили, і про нас З старцями божими по селах Правдива дума невесела Меж людьми ходить…»

[Перша полонина 1850. Оренбург]

____________________

* Далі в автографі закреслено півтора рядка, прочитати неможливо.

***

І станом гнучим, і красою Пренепорочно-молодою Старії очі веселю. Дивлюся іноді, дивлюсь, І чудно, мов перед святою, Перед тобою помолюсь. І жаль мені, старому, стане Твоєї божої краси. Де з нею дінешся єси? Хто коло тебе в світі стане Святим хранителем твоїм? І хто заступить? хто укриє Од зла людського в час лихий? Хто серце чистеє нагріє Огнем любові, хто такий? Ти сирота, нема нікого, Опріче праведного бога. Молися ж, серце, помолюсь І я з тобою. Щось пророче Мені вже зазирає в очі, І я вже богу не молюсь, Уже й на тебе не дивлюсь. Мені приснилось: ти вже мати, Не в оксамиті, не в палатах Твоє голоднеє дитя… І в'янеш ти, а дні летять, Несуть все добре за собою, Уже й надію понесли, А ти осталась на землі Одна-однісінька; з тобою Єдинеє добро було - Твоє дитя, поки росло, В колодочки поки вбивалось. Оперилось, і ти осталась, Стара і немощяа. Людей, Людей неприязних благаєш І Христа ради простягаєш Коло зачинених дверей Старії руки.

Отак я іноді тобою, Тобою, серце, молодою, Старії очі веселю. Дивлюся іноді, дивлюсь На стан твій гнучий, і за тебе Тихенько богу помолюсь. Молися й ти, з святого неба На тебе, серце, не зійшла Твоя і доля і недоля.

[Перша половина 1850,

***

Огні горять, музика грає, Музика плаче, завиває; Алмазом добрим, дорогим Сіяють очі молодії; Витає радость і надія В очах веселих; любо їм, Очам негрішним, молодим. І всі регочуться, сміються, І всі танцюють. Тілько я, Неначе заклятий, дивлюся І нишком плачу, плачу я. Чого ж я плачу? Мабуть, шкода, Що без пригоди, мов негода, Минула молодость моя.

[Перша половина 1850. Оренбург]

***

Чи то недоля та неволя, Чи то літа ті летячи Розбили душу? Чи ніколи Й не жив я з нею, живучи З людьми в паскуді, опаскудив І душу чистую?.. А люде! (Звичайне, люде, сміючись) Зовуть її і молодою, І непорочною, святою, І ще якоюсь… Вороги!! І люті! люті! Ви ж украли, В багно погане заховали Алмаз мій чистий, дорогий, Мою колись святую душу! Та й смієтесь. Нехристияне! Чи не меж вами ж я, погані, Так опоганивсь, що й не знать, Чи й був я чистим коли-небудь, Бо ви мене з святого неба Взяли меж себе - і писать Погані вірші научили. Ви тяжкий камень положили Посеред шляху… і розбили О його… бога боячись! Моє малеє, та убоге, Та серце праведне колись! Тепер іду я без дороги, Без шляху битого… а ви! Дивуєтесь, що спотикаюсь, Що вас і долю проклинаю, І плачу тяжко, і, як ви… Душі убогої цураюсь, Своєї грішної душі!

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

На батька бісового я трачу І дні, і пера, і папір! А іноді то ще й заплачу, Таки аж надто. Не на мир І на діла його дивившись, А так, мов іноді, упившись, Дідусь сивесенький рида - Того, бачте, що сирота.

[Перша полонина 1850, Оренбург]

***

І досі сниться: під горою, Меж вербами та над водою, Біленька хаточка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошеє та кучеряве Своє маленькеє внуча. І досі сниться: вийшла з хати Веселая, сміючись, мати, Цілує діда і дитя, Аж тричі весело цілує, Прийма на руки, і годує, І спать несе. А дід сидить, І усміхається, і стиха Промовить нишком: «Де ж те лихо? Печалі тії, вороги?» І нищечком старий читає, Перехрестившись, Отче наш. Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне. День погас, І все почило. Сивий в хату Й собі пішов опочивати.

[Перша половина 1850, Оренбург]

***

Мій боже милий, знову лихо!.. Було так любо, було тихо; Ми заходились розкувать Своїм невольникам кайдани. Аж гульк!.. Ізнову потекла Мужицька кров! Кати вінчанні, Мов пси голодні за маслак, Гризуться знову.

[1853 - 1859, Новопетровське укріплення - С.-Петербург]

Неофіти

Поема

Сия глаголет господь:сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасение моє прийти, й милость моя открыется.

Исаия, Глава 5 (6), с. І

М. С. Щепкину. На память 24 декабря 1857

Возлюбленику муз і грацій, Ждучи тебе, я тихо плачу І думу скорбную мою Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний! Привітаєш - убогая, Сірая, з тобою Перепливе вона Лету І огнем-сльозою Упаде колись на землю І притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам.

____________________

Давно вже я сиджу в неволі, Неначе злодій взаперті, На шлях дивлюся, та на поле, Та на ворону на хресті На кладовищі. Більш нічого З тюрми не видно. Слава богу Й за те, що бачу. Ще живуть, І богу моляться, і мруть Хрещені люде. Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть. Не вбогий, мабуть, хтось лежить? І намальовано: розп'ятий За нас син божий на хресті. Спасибі сиротам багатим, Що хрест поставили. А я… Такая доленька моя! Сиджу собі та все дивлюся На хрест високий із тюрми. Дивлюсь, дивлюся, помолюся: І горе, горенько моє, Мов нагодована дитина, Затихне трохи. І тюрма Неначе ширшає. Співає І плаче серце, оживає І в тебе, боже, і в святих Та праведних твоїх питає, Що він зробив їм, той святий, Той назорей, той син єдиний Богом ізбранної Марії. Що він зробив їм? І за що Його, святого, мордували, Во узи кували; І главу його честную Терном увінчали? І вивели з злодіями На Голгофу-гору; І повісили меж ними - За що? Не говорить Ні сам сивий верхотворець, Ні його святії - Помощники, поборники, Кастрати німиє!

Благословенная в женах, Святая праведная мати Святого сина на землі, Не дай в неволі пропадати, Летучі літа марне тратить. Скорбящих радосте! пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти! І розкажу я людям горе, Як тая мати ріки, море Сльози кровавої лила, Так, як і ти. І прийняла В живую душу світ незримий Твоєго розп'ятого сина!.. Ти матер бога на землі! Ти сльози матері до краю, До каплі вилила! Ридаю, Молю, ридаючи: пошли, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, божеє кадило, Кадило істини. Амінь.

I

Не в нашім краю, богу милім, Не за гетьманів і царів, А в римській ідольській землі Се беззаконіє творилось. Либонь, за Декія царя? Чи за Нерона сподаря? Сказать запевне не зумію. Нехай за Нерона. Росії Тойді й на світі не було, Як у Італії росло Мале дівча. І красотою, Святою, чистою красою, Як тая лілія, цвіло. Дивилася на неї мати І молоділа. І дівчаті Людей шукала. І найшла. Та, помолившись Гіменею В своїм веселім гінекею, В чужий веселий одвела. Незабаром зробилась мати Із доброї тії дівчати: Дитину-сина привела. Молилася своїм пенатам І в Капітолій принесла Немалі жертви. Ублагала Капітолійський той синкліт, Щоб первенця її вітали Святії ідоли. Горить І день і ніч перед пенатом Святий огонь. Радіє мати: В Алкіда син її росте, Росте; лицяються гетери І перед образом Венери Лампаду світять.

II

Тойді вже сходила зоря Над Віфлеємом. Правди слово, Святої правди і любові Зоря всесвітняя зійшла! І мир, і радость принесла На землю людям. Фарисеї І вся мерзенна Іудея Заворушилась, заревла, Неначе гадина в болоті. І сина божія во плоті На тій Голгофі розп'яла Межи злодіями. І спали, Упившись кровію, кати, Твоєю кровію. А ти Возстав од гроба, слово встало. І слово правди понесли По всій невольничій землі Твої апостоли святії.

III

Тойді ж ото її Алкід, Та ще гетери молодії, Та козлоногий п'яний дід Над самим Аппієвим шляхом У гаї гарно розляглись, Та ще гарніше попились, Та й поклонялися Пріапу. Аж гульк!.. Іде святий Петро Та, йдучи в Рим благовістити, Зайшов у гай води напитись І одпочити. «Благо вам!» - Сказав апостол утомленний І оргію благословив. І тихим, добрим, кротким словом Благовістив їм слово нове, Любов, і правду, і добро, Добро найкращеє на світі, То братолюбіє. І ситий, І п'яний голий отой Фавн, І син Алкід твій, і гетери - Всі, всі упали до землі Перед Петром. І повели До себе в терми на вечерю Того апостола…

IV

І в термах оргія. Горять Чертоги пурпуром і златом, Куряться амфори. Дівчата Трохи не голії стоять Перед Кіпрідою і влад Співають гімн. Приуготован Веселий пир; і полягли На ложах гості. Регіт! Гомін! Гетери гостя привели Сивобородого. І слово Із уст апостола святого Драгим єлеєм потекло. І стихла оргія. А жриця Кіпріди, оргії цариця, Поникла радостним челом Перед апостолом. І встала, І всі за нею повставали І за апостолом пішли У катакомби. І єдиний Твій син Алкід пішов за ними І за апостолом святим, За тим учителем своїм. А ти весела вийшла з хати На шлях із гаю виглядати Свого Алкіда. Ні, нема. Уже й не буде. Ти сама Помолишся своїм пенатам, Сама вечерять сядеш в хаті… Ні, не вечерять, а ридать, Ридать, і долю проклинать, І сивіть, кленучи. І горе! Умреш єси на самоті, Мов прокажена!

V

На хресті Стремглав повісили святого Того апостола Петра. А неофітів в Сіракузи В кайданах одвезли. І син Алкід, твоя дитина, Єдиная твоя родина, Любов єдиная твоя, Гниє в неволі, в кайданах. А ти, прескорбная, не знаєш, Де він конає, пропадає! Ідеш шукать його в Сибір Чи теє… в Скіфію… І ти… І чи одна ти? Божа мати! І заступи вас, і укрий! Нема сім'ї, немає хати, Немає брата, ні сестри, Щоб незаплакані ходили, Не катувалися в тюрмі Або в далекій стороні, В британських, галльських легіонах Не муштрувались! О Нероне! Нероне лютий! Божий суд, Правдивий, наглий, серед шляху Тебе осудить. Припливуть І прилетять зо всього світа Святиє мученики. Діти Святої волі. Круг одра Круг смертного твого предстануть В кайданах. І… тебе простять. Вони брати і християни, А ти собака! людоїд! Деспот скажений!

VI

Аж кишить Невольника у Сіракузах В льохах і тюрмах. А Медуза В шинку з старцями п'яна спить. От-от прокинеться… і потом, І кров'ю вашою, деспоти, Похмілля справить.

Скрізь шукала Дитину мати. Не найшла І в Сіракузи поплила. Та там уже його в кайданах Найшла, сердешная, в тюрмі. Не допустили й подивитись, І мусила вона сидіть Коло острога. Ждать і ждать, Як бога з неба, виглядать Своєго сина: аж поки-то Його в кайданах поженуть Бульвар мести. А в Римі свято. Велике свято! Тиск народу, Зо всього царства воєводи, Преторіане і сенат, Жерці і ліктори стоять Круг Капітолія. І хором Співають гімн, і курять дим З кадил і амфор. І з собором Іде сам кесар. Перед ним Із бронзи литую статую Самого кесаря несуть.

VII

Непевне видумали свято Патриції-аристократи І мудрий кесарів сенат. Вони, бач, кесаря хвалили На всі лади, що аж остило Самим їм дурня вихвалять, То, заразом щоб доконать, Вони на раді й присудили, Щоб просто кесаря назвать Самим Юпітером, та й годі. І написали воєводам По всьому царству: так і так, Що кесар - бог. Що більш од бога! І майстрові дали кувать Із бронзи кесаря. До того Так, нотабене, додали, Що бронзовий той кесар буде І милувать. Сердешні люде, Неначе в ірій, потягли У Рим на прощу. Приплила Із Сіракуз і та небога Благати кесаря і бога. І чи одна вона? Мій боже! Прийшло їх тисячі в сльозах, Прийшло здалека. Горе з вами! Кого благати ви прийшли? Кому ви сльози принесли? Кому ви принесли з сльозами Свою надію? Горе з вами, Раби незрячії! Кого? Кого благаєте, благії, Раби незрячії, сліпії! Чи ж кат помилує кого? Молітесь богові одному, Молітесь правді на землі, А більше на землі нікому Не поклонітесь. Все брехня - Попи й царі…

VIII

Перед Нероном, Перед Юпітером новим, Молились вчора сенатори І всі патриції, і вчора Лилася божа благодать. Кому чи чином, чи грошима, Кому в оренду Палестину, Байстрятам дещо. А кому Самі благоволили дать Свою підложницю в супруги, Хоча й підтоптану. Нічого, Аби з-під кесаря. А в кого Сестру благоволили взять У свій гарем. І се нічого: На те він бог, а ми під бога Себе повинні підкладать, Не тільки сестер. Преторіане помолились, Преторіанам дав указ, Щоб все, що хочуть, те й робили, А ми помилуємо вас. І ви, плебеї-гречкосії, І ви молилися, та вас Ніхто не милує. Не вміють Вас і помиловать гаразд!

IX

На третій день уже пустили Молитися за християн. І ти приходила, молилась, І милосердий істукан Звелів везти із Сіракузи У Рим в кайданах християн. І рада ти, і весела Кумирові знову Помолилась. А кумир той, Юпітер той новий, Ось побач, якеє свято Буде завдавати В Колізеї. А тим часом Іди зустрічати Свого сина. Та не дуже Радій лиш, небого. Ще не знаєш ти нового Ласкавого бога. А поки що з матерями Алкідова мати Пішла його зустрінути, Святих привітати На березі. Пішла єси, Трохи не співаєш Та кесаря Юпітера Хвалиш-вихваляєш: «От Юпітер так Юпітер! Не жаль і назвати Юпітером. А я, дурна, Ходила благати У Афіни Юпітера. Дурна, більш нічого!» І нищечком помолилась Кесареві-богу Та й пішла понад болотом, На Тібр поглядає. А по Тібру із-за гаю Байдак випливає Чи галера. На галері Везуть твого сина З неофітами в кайданах. А твоя дитина Ще й до щогли прикована Не неофіт новий, А апостол великого Христового слова. Отакий-то він. Чи чуєш, У путах співає Твій мученик:

«Псалом новий господеві І новую славу Воспоєм честним собором, Серцем нелукавим. Во псалтирі і тимпані Воспоєм благая, Яко бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословлять, Хвалять ім'я боже. І мечі в руках їх добрі, Острі обоюду, На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізнії пута, І їх, славних, оковами Ручними скрутять, І осудять неправедних Судом своїм правим, І вовіки стане слава, Преподобним слава».

X

А ти на березі стояла, Неначе темная скала. Не слухала і не ридала, А алілуя подала За матерями християнам. Мов дзвони, загули кайдани На неофітах. А твій син, Єдиний твій! апостол новий, Перехрестившись, возгласив: «Молітесь, братія! Молітесь За ката лютого. Його В своїх молитвах пом'яніте. Перед гординею його, Брати мої, не поклонітесь. Молитва богові. А він Нехай лютує на землі, Нехай пророка побиває, Нехай усіх нас розпинає; Уже внучата зачались, І виростуть вони колись, Не месники внучата тії, Христові воїни святиє! І без огня, і без ножа Стратеги божії воспрянуть. І тьми, і тисячі поганих Перед святими побіжать. Молітесь, братія!» Молились, Молилися перед хрестом Закуті в пута неофіти, Молились радостно. Хвала! Хвала вам, душі молодиє! Хвала вам, лицарі святиє! Вовіки-віки похвала!

XI

І в Рим галера приплила. Минає тиждень. П'яний кесар, Постригти сам себе в Зевеса, Завдав Зевесу юбілей. Ликує Рим. Перед кумира Везуть возами ладан, миро, Женуть гуртами християн У Колізей. Мов у різниці, Кров потекла. Ликує Рим! І гладіатор, і патрицій - Обидва п'яні. Кров і дим Їх упоїв. Руїну слави Рим пропивав. Тризну править По Сціпіонах. Лютуй! лютуй, Мерзенний старче. Розкошуй В своїх гаремах. Із-за моря Уже встає святая зоря. Не громом праведним, святим Тебе уб'ють. Ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку, Уб'ють обухом.

XII

Другий день Реве арена. На арені Лідійський золотий пісок Покрився пурпуром червоним, В болото крові замісивсь. А сіракузьких назореів Ще не було у Колізеї. На третій день і їх в кайданах Сторожа з голими мечами Гуртом в різницю привела. Арена звіром заревла. А син твій гордо на арену, Псалом співаючи, ступив. І п'яний кесар, мов скажений, Зареготавсь. І леопард Із льоху вискочив на сцену, Ступив, зирнув… І полилась Святая кров. По Колізеї Ревучим громом понеслась І стихла буря. Де ж була? Де ти сховалась? Чом на його, На кесаря свого святого, Не кинулась? Бо стерегли, Кругом в три лави оступили Зевеса ліктори. За ним, Твоїм Юпітером святим, Залізну браму зачинили. А ти осталася одна, Одна-однісінька надворі. І що ти зможеш? «Горе! Горе! О горе лютеє моє! Моя ти доленько! Без його Що я робитиму? До кого Я прихилюся?..» І небога Кругом зирнула, і о мур, Об мур старою головою Ударилась, і трупом пала Під саму браму.

XIII

З позорища увечері У терми сховався Святий кесар з лікторами. Колізей остався Без кесаря і без римлян І ніби заплакав Одинокий. Мов гора та, На полі чорніє Колізей той серед Риму. Тихо, тихо віє Із-за Тібра, із Альбано Вітер понад Римом. А над чорним Колізеєм, Ніби із-за диму, Пливе місяць круглолиций. І мир первозданний Одпочив на лоні ночі. Тілько ми, Адаме, Твої чада преступниє, Не одпочиваєм До самої домовини У проспанім раї. Гриземося, мов собаки За маслак смердячий, Та тебе ще зневажаєм, Праотче ледачий!

XIV

Трохи одпочила Стара мати недобита. Живущую силу Сила ночі оживила. Встала, походила Коло замкнутої брами Та щось шепотала. Чи не кесаря святого Нишком проклинала? А може, й так. Тихесенько До брами підкралась, Послухала, усміхнулась І щось прошептала, Якесь слово. І нищечком Коло брами сіла Й зажурилась. Незабаром Брама одчинилась. І на возах, на колесницях Із Колізея, із різниці, Святиє вивезли тіла І повезли на Тібр. Тілами Святих убитих годували Для царського-таки стола У Тібрі рибу. Встала мати, Кругом оглянулась, взялась За биту голову руками І тихо, мовчки за возами Марою чорною пішла На Тібр. А скіфи сіроокі, Погоничі, рабів раби, Подумали - сестра Морока Із пекла вийшла проводжать У пекло римлян. Поскидали У воду трупи, та й назад З возами скіфи повертали. І ти осталася одна На березі. І ти дивилась, Як розстилалися, стелились Круги широкії над ним, Над сином праведним твоїм! Дивилась, поки не осталось Живого сліду на воді. І усміхнулася тойді, І тяжко, страшно заридала, І помолилась в перший раз За нас розп'ятому. І спас Тебе розп'ятий син Марії. І ти слова його живії В живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого істинного бога Ти слово правди понесла.

1857, 8 декабря, Нижній Новгород

Юродивий

Во дні фельдфебеля-царя Капрал Гаврилович Безрукий Та унтер п'яний Долгорукий Украйну правили. Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи-ундіра, А надто стрижений Гаврилич З своїм єфрейтором малим Та жвавим, на лихо лихим, До того люд домуштрували, Що сам фельдфебель дивувались І маршировкою, і всім, І «благосклонні пребивали Всегда к єфрейторам своїм». А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби, Підніжки царськії, лакеї Капрала п'яного! Не вам, Не вам, в мережаній лівреї Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу. Розпинать, А не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Коли Ми діждемося Вашінгтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись! Не сотні вас, а міліони Полян, дулебів і древлян Гаврилич гнув во время оно; А вас, моїх святих киян, І ваших чепурних киянок Оддав своїм прафосам п'яним У наймички сатрап-капрал. Вам і байдуже. А меж вами Найшовсь-таки якийсь проява, Якийсь дурний оригінал, Що в морду затопив капрала, Та ще й у церкві, і пропало, Як на собаці. ‹Тоді, дурні, і вам було б На його вийти з рогачами, А ви злякалися…›* ‹#note4› Так-то так! Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів, Що царство все оголосив: Сатрапа в морду затопив. А ви, юродиві, тим часом, Поки нездужає капрал, Ви огласили юродивим Святого лицаря! а бивий Фельдфебель ваш, Сарданапал, Послав на каторгу святого; А до побитого старого Сатрапа «навсегда оставсь Преблагосклонним». Більш нічого Не викроїлось, і драму Глухими, темними задами На смітник винесли, а я… О зоре ясная моя! Ведеш мене з тюрми, з неволі Якраз на смітничок Миколи, І світиш, і гориш над ним Огнем невидимим, святим, Животворящим, а із гною Встають стовпом передо мною Його безбожнії діла… Безбожний царю! творче зла! Правди гонителю жестокий! Чого накоїв на землі! А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невольників святих, Як мордували, розпинали І вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них І не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко! Ти спиш в кіоті, а царі… Та цур їм, тим царям поганим! Нехай верзуться їм кайдани, А я полину на Сибір, Аж за Байкал; загляну в гори, В вертепи темнії і в нори Без дна глибокії, і вас, Споборники святої волі, Із тьми, із смрада і з неволі Царям і людям на показ На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах…

Наши рекомендации