Культурне життя Східної України — письменство і школа

З суспільного становища, як бачимо, Гетьманщина з Слобідщиною з їх устроєм все більше тратила свою вартість. Народне і козацьке самопорядкування почасти було знищене московським правительством, а що в нім не було знищене набрало характеру самопорядкування старшинського, панського Міщанське самопорядкування придавлено, духовенство теж. Селянську сірому поневолено. Козацтво лишилося без усякої участі в управі, та крім того, козаків всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспільство без всякого права: уряди українські наповнюва­лися безконечними процесами про безправно відібрані козацькі права (так звані «искавшіе козачества»), і неможливість добитися права законною дорогою не раз доводила до кривавих бунтів проти гнобителів-панів.

Так само тратила свою цінність Східна Україна і з погляду національної культури.

При тім переважно церковнім характері, який мало українське культурне життя XVII в і першої половини або принаймні четвертини XVIII, величезне значіння і вплив мало піддання української церкви під владу московського патріарха. Перед тим вона числилася під владою царгородського патріарха, а в дійсності була вповні автономна і незалежна", жила своїм самостійним життям, під безпосередніми впливами громадянства, що громадським ви бором обсаджувало всі важніші церковні посади. Коли ж завдяки Самойловичеві московському правительству удалося добитися, що митрополит київський піддався «під благословення» московського патріарха (1685) і константинопольський патріарх під натиском турецького пра­вительства дав на се своє при­зволення (1687),— тоді укра­їнському духовенству дуже ско­ро прийшлося почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну Вже перед тим в московських кругах скоса дивилися і на укра­їнських духовних і на їх школи та письменство. Київську ака­демію московські власті в 1660-х роках хотіли зовсім закрити, користуючись тодішніми політичними замішаннями, що при­вели в занепад і київське куль­турне життя, і академічну науку, тільки боячись, що з сього ви­йшло б велике невдоволення на Україні, кінець кінцем москов­ське правительство полишило сей намір. Київські видання також досить часто забороня­лися в Москві, а за патріарха Іоакима, в 1670 — 1680 pp., під­нялося правдиве гоніння на українські книжки. Коли ж київ­ську митрополію піддано під владу московського патріарха і московські власті могли заборонити українське видання не тільки у себе, в Москві, але і на Україні,— тоді неприязне становище московських властей дало себе почути дуже сильно і на самім видавничім руху. Спочатку мотиви були ніби церковні — щоб не було неправославних гадок в тих київських виданнях. Але скоро перейшло се і на грунт язиковий, чисто національний. В 1720 р. видано указ, щоб на Україні не друковано ніяких книг, окрім церковних, і то з старих видань, а при тім щоб сі передруки старих церковних видань перед друкуванням виправлювано на взір видань великоросійських, аби в них не було ніякого сліду української мови — «даби никакой розни и особаго нарічія не было». І за сим слідили дуже пильно; осібний цензор був призна­чений для виправляння українських книжок, і тільки після такого справлення дозволювано друкувати книгу. Наприклад, в 1726 р. хотіли надруку­вати в Києві акафіст св. Варварі, написаний митрополитом; але на се був даний дозвіл тільки під тою умовою, що акафіст той перед виданням буде перекладений «на великороссійськое нарьчіе». Так бувало й потім, і дістати дозвіл на яку-небудь книжку було дуже нелегко, а коли вона мала бути українська, мала якісь українські прикмети — то й зовсім неможливо. Так-от, 1769 р. Лавра київська просила синод, щоб позволив надрукувати українську граматку, бо московських букварів на Україні не хочуть купувати. Але синод дозволу не дав. Навіть старі церковні книги українського друку синод владикам наказував забирати по церквах і заводити натомість книги московського друку.

Все се, розуміється, мусіло дуже сильно відбитися на літературній твор­чості і видавничім руху Східної України. Народний елемент в старім укра­їнськім письменстві XVI—XVII ст. і без того не був сильний. Хоч народна мова для зрозумілості народної була введена в різні релігійні видання ще в XVI в., але, бачили ми, не переводилися противники такої простонародної мови в релігійнім ужитку, а й ті, що стояли за уживання народної мови, все-таки дивилися на неї як на щось нижче і менш поважне в порівнянні з «справжньою», слов'янською мовою. По школах українських дбали головно про те, щоб навчити своїх учеників правильно писати слов'янською мовою, а не журилися зовсім про мову народну, її чистоту і правильність. Українські письменники XVII—XVIII ст. пишаються церковнослов'янщиною, а до народної мови звертаються в ужитку буденнім, в листуванні, в записках, в віршах і жартах.

Те ж саме бачимо і щодо самого змісту, щодо тем писань. Школа українська зложилася під впливами релігійної боротьби і всю увагу свою звертала на школення богословське і полемічне; все інше служило другорядним додатком — історія, літера тура і ще менше науки при­родні і математичні. Книж­ність майже виключно була церковна. З рукописного матеріалу бачимо, що люди дуже інтересувалися історією, списували старі лі писі (маємо цілий ряд укра­їнських відписів з старого збірника літописів київських і галицько-волинських), скла­дали хроніки ближчого до них часу й історичні збірки. Але з сього нічого не було надруковано, окрім одного-однісінького «Синопсиса» — коротенької історії Русі, зложеної в Печерській Лаврі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новіша історія України проминені в ній майже цілком). За браком іншої книжки, а може й завдяки такій своїй «серйозності», ся книжка була видана кілька разів (перше вид. 1674 p.), тим часом інші, далеко цінніші і цікавіші речі, зосталися в рукописах. Історичне письменство було взагалі досить багате, до наших часів заховалися такі прецікаві речі, як Львівська літопись про події першої половини XVII в., літопись Самовидця про війну Хмельницького і пізнішу історію козаччини до кінця XVII в., багато літописей та хронік (наприклад, Супрасльська, Густинська, хроніка Сафоновича, Боболинського й ін.), багато козацьких хронік, як-от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ін., прецікава, хоч часто невірна, повість Величка. Твори сі дуже живо відбивають у собі те, чим жило, поцікавилось і хвилювалося тодішнє українське громадянство,— але нічого з того не вважали потрібним надрукувати ті духовні книжники, в руках яких лежали видавничі засоби. Не пройшло в друковані видання нічого і з чудових історичних українських пісень, що складаються протягом XVII в., виробляючи поволі особливу форму — так званих дум, що об'єднали в собі прикмети книжної мови і стилю з народною поетичною основою. Навіть чисто книжні вірші на теми історичні або побутові не попадали звичайно до друку — хіба якісь похвальні вірші різним добродіям, найменше інтересні, писані задля різних грошевих цілей.

Друкувалися книги як не церковні — богослужебні, то релігійного змісту; але релігійна боротьба в другій половині XVII в. ослабла, чистоцерковні інтереси у ширшого громадянства тратили своє давніше центральне зна­чіння, а з тим і та релігійна книжність все менше інтересувала і захоплювала читача. Хотілося людям чогось живішого, свіжішого, близького до біжучого життя та його інтересів, а сього книга не давала. На перешкоді ставала, з одного боку, та обставина, що всі тодішні українські друкарні були в церковних руках, а з другого — ще більше те, що московська влада, як ми бачили, своїми заборонами просто-таки загородила українській літе­ратурі всяку дорогу до тем живіших і сучасних.

Правда, придавлені підозріливістю і суворістю московських властей, лю­ди навіть боялися порушувати теми, зв'язані з сучасним життям і його полі­тикою. Але все-таки з рукописної спадщини тих часів, з першої половини XVII в., маємо й інтересні історичні писання, і побутові вірші, і з шкільної драми часом виходили речі живіші й інтересніші. Така, наприклад, драма «Милость Божія Украину отъ неудобъ носимыхъ обидъ лядскихъ черен. Богдана Зиновія Хмельницкого свободившая», написана 1728 р. при нагоді відновлення гетьманства. Вона не тільки будила спомини тої великої доби, але й зачіпала ріжні сучасні справи, відносини України до Росії. Драма Георгія Кониського: «Воскресеніе мертвих» (1747) зачіпала справи суспільні становище селян-підданих. Були жартівливі інтермедії — побутові народні комічні сценки, писані народною мовою, що вставлялися в перервах шкільних драм для розвеселення публіки. До наших часів дійшли в рукописях такі сценки, писані Митрофаном Довгалевським в 1730-х і тим же Кониським в 1740-х роках, справді досип, живі й цікаві; вони виводять з комічного боку різні типи сучасної України та інших народностей. Пізніші українці ставили дуже високо сі інтермедії, прирівнювали до творів світових коміків Плавта і Мольєра, але нічого з того не могло тепер пройти в друковану книжку через московську цензуру. Літературна творчість українська ниділа, зостаючись в ужитку рукописнім, а й всякий взагалі видавничий рух на Україні нидів і завмирав, відступаючи перед конкуренцією видавництв великоруських, і українська книжність все більше тратила впливи і значіння перед новими великоруськими впливами.

Те ж саме було і з шкільною освітою, і з тих же більше-менше причин. Головним огнищем сеї освіти і взагалі культурного руху українського була київська академія. Після свого занепаду в 1660-х роках, як її московське правительство трохи не закрило, вона наново упорядкувалася, поширила свою програму на взір католицьких, головно єзуїтських академій, і 1694 р. одержала від московського правительства потвердження титулу і прав академії. Отсі часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя українського культурного життя (як тоді сю культуру розуміли), були добою найвищого розвитку київської академії. З неї вийшло багато людей, які зайняли перші місця в літературнім, церковнім і політичнім житті тодішньої України і Московщини. Потім майже до самої половини XVIII в. вона зоставалася головною школою для освіченого українського громадянства — не тільки духовного, а й світського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтності академії, зве її школою «всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросійські в науках свобідних мають наставленіє». Справді, переглядаючи реєстр учеників академії того часу (1727), бачимо між ними хлоп­ців майже з усіх значніших старшинських родин; звичайно бувало в академії більше світських, ніж духовних, і виходили вони потім на різну світську діяльність. Через те київську академію дуже цінено і на взірець її заснову­вано вищі школи по інших місцях і в Московщині (почавши від москов­ської слов'яно-греко-латинської академії, заснованої і веденої київськими вихован­цями) і на Україні, де на київський взір заснувалися колегії й семінарії в Черні­гові, Переяславі, Харкові, Полтаві.

Тридцяті й сорокові роки XVIII в. власне були часами останнього розцвіту київ­ської академії. Тодішній мит­рополит Рафаїл Заборовський (1731 —1747) був вели­ким прихильником академії. Він дуже багато нею зай­мався і зробив для її добро­буту і всякої вигоди (побу­дував нові будинки, бурси, церкви), так що її звали на честь його «академією могилянсько-заборовською». Між тодішніми професорами її бачимо таких визначних сво­їми талантами і діяльністю людей, як Митрофан Довгалевський, Юрій Кониський, Михайло Козачинський, а між вихованцями тих ро­ків — цілий ряд пізніших діячів, між ними Григорія Сковороду і ро­сійського Ломоносова. Учеників бувало дуже багато, більше ти­сячі (1742 р. 1243 душ, 1751 р. 1193 душі, 1765 р. 1059 душ). Але за сим останнім розцвітом наступав уже занепад. Служачи вищою школою для світського громадянства, академія мала характер богослов­ський в своїй науці; при тім її наука опиралася на давніх схоластичних ме­тодах, для того часу перестарілих і не цікавих, і не йшла за поступами су­часної європейської науки. Реального знання вона не давала; літературне приготування, оперте на перестарілих взірцях, теж все менше було придатне для тодішнього часу. Отже, коли появляються в Росії, в Петербурзі і Москві, перші світські школи, київська академія й на взір її засновані провінціальні колегії не витримують конкуренції з ними. Заможніше громадянство україн­ське, старшинські родини починають посилати своїх дітей в школи столичні або в університети заграничні, німецькі. А київська академія з іншими ко­легіями ставала все більше спеціально-духовною школою, де хлопці вчилися на попів, а ширшого культурного значіння вона вже не мала. Українське громадянство, дуже піклуючись про освіту своєї молодіжі, задумувалося над заснуванням університетів. Між різними бажаннями, поданими новій цариці Катерині II, було поставлено також і се, щоб замість київської академії заложено університет з богословським факультетом, другий університет, без богословського факультету, відчинено в Батурині, а по інших містах гімназії. Але російське правительство не сприяло сьому, і тільки заснуванням харківського університету, коштом місцевого дворянства, на початку XIX в. Україна дістала першу світську вищу школу.

107. Занепад українського життя в Західній УкраїніОбмеження укра­їнського життя Гетьманщини і його занепад тяжко відбивалися на всій Україні, бо саме в Гетьманщину до Києва перенеслося культурне життя України ще в середині XVII в. Його освітніми й культурними засобами жи­вилася й Західна Україна і болісно відчула своє відокремлення, коли поль­сько-російський кордон перерізав по живому тілу українську землю в 1 667 p., відділивши Західну Україну від Східної і Києва. Тому такі великі жалі й гнів піднялися тоді серед українського громадянства на Москву, що вона зрадила Україну і поділилася нею з Польщею. Хоч як силкувалися українці затримати своє культурне і національне життя в одності і суцільності,— со ставало все тяжче й тяжче. Розділені політичними межами, обидві головні часті України все більше й більше розходилися, йдучи різними дорогами Західна зоставалася під впливами життя польського, східна підпадали впливам російським. Піддання київської митрополії під зверхність московського патріарха, довершене проти волі й бажання українського духовенства й суспільства, ослабило зв'язь ієрархічну й полегшило заведення унії в Західній Україні, а се розірвало зв'язь церковну. Зросійщення української школи і книжності в Східній Україні відчужило від неї Україну Західну А що тим часом власні джерела національної культури ослабли й висохло в Західній Україні, то з відчуженням її від України Східної іде все більший занепад у ній національного українського життя.

Ми бачили, що з кінцем XV! в. культурним центром Західної України стає Львів з своїм братством, що зібрало навколо себе і організувало не тільки львівське українське міщанство, а й взагалі українські елементи східної Галичини. Одначе сі елементи польщилися і слабли, а слабло і львівське міщанство. Всі заходи його коло того, щоб вибороти собі рівноправність, можність свобіднішого життя і розвою зоставалися без успіх) Польське міщанське правління відсувало українців від усього, не давало ніякої можності не то що національного, а й економічного життя, і всі скарги українців до правительства не приносили дійсної полегші. До того ж Львів в XVII в все більше упадав економічно, завдяки нерозумній економічній політиці Польщі, а з тим марніла і слабла українська міщанська громада Відносини здавалися безвихідними, і тому енергійніші, рухливіші елементи відпливали зі Львова і взагалі з Галичини на схід, коли там під охороною козацькою почався живіший національний рух. Ми бачили, що київський національно-культурний рух другого і третього десятиліття XVII в. весь опирався на львівських силах, робився львівськими, взагалі галицькими руками. Вони зробили Київ центром українського життя, зате Львів, взагалі Галичина, покинена найбільш енергійними, рухливими силами, упадають тим більше. Братство львівське тратить своє давніше значіння; підупадає його окраса — школа в середніх десятиліттях XVII в.; воно проявляє себе головно тільки друком церковних, богослужебних книг, котрими користувалася ціла Західна Україна — се давало дохід братству, і тому воно дуже пильнувало сеї справи і своєї друкарської монополії на друкування церковних книг Львові та не давало засновуватись у Львові іншим українським дру­карням.

В другій половині XVII в. українське національне життя в Західній Україні упадає ще більше. Хмельниччина, що відкрила собою нову добу в житті в Східній Україні, в Західній була порогом ще більшого ослаблення В 1648 р. Західна Україна — Волинь, Поділля, Галичина піднялися, сподіваючись визволення з польської кормиги за поміччю козаччини; міщанство, селянство, дрібна українська шляхта підіймалися, приставали до козаків, громили і проганяли поляків, заводили своє українське правління. В Сокалі, в Тернополі, в Рогатині, в Товмачі, в Заболотові, в Янові під Львовом, в Городку, в Яворові, в Калущині на Підгір'ю, в Дрогобичі чуємо більші або менші повстання, що не раз обхоплювали й більші околиці. Шляхта й міщанська старшина ставали на чолі доохресних селян, організували їх в воєнні ватаги й громили шляхетські замки. Але Хмельницький, зайнятий козацькою справою, не підтримав тоді сього руху енергійно, покинув Західну Україну, й тутешній рух потух. Сильніше замішані в сі рухи і взагалі завзя­тіші люди пішли за козаччиною на схід, а те, що лишилося, мусіло тим нижче схилити голову перед польським пануванням, що тепер ще з більшою підозрі­ливістю і завзяттям пильнувало задавити український елемент, після того як він показав йому свої роги під час Хмельниччини. Незвичайно скоро польщаться останки православної шляхти не тільки в Галичині й на Поділлі, але навіть на Волині і в тих частинах київського Полісся, що не були захоплені козаччиною. На тутешніх сеймиках все рідше й слабше підіймаються го­лоси на оборону православної віри й української народності і зовсім замов­кають в останній чверті XVII в. Зоставшись без помочі шляхетської, упада­ють і міщанські братства, тим більше, що взагалі міщанство зовсім марніє під тяжкою рукою всевладної шляхти.

Правительство ж з свого боку пильнувало ослабити зв'язки з Східною Україною й іншими православними краями. 1676 р. сейм під карою смерті і забирання маєтку заборонив виїздити православним за границю і приїздити з-за границі, мати зносини з "патріархами і віддавати їм на рішення справи віри. Братствам наказано у всім бути підвладними владикам, а в яких-небудь суперечках віддавати справу на розсуд не патріархів, а судів поль­ських. І заразом роблено нові заходи, щоб перетягнути на унію православ­них владик й інше вище духовенство.

Помічником польського правительства в сім ділі став владика львівський Йосиф Шумлянський. Він перейшов замолоду на унію; потім, щоб стати владикою львівським, перейшов назад на православну віру, а діставши вла­дицтво львівське, став з іншими духовними змовлятися про те, щоб перевести православних на унію. Був у тій змові Інокентій Вінницький, що ніяк не міг дістати владицтва перемишльського, Варлам Шептицький, що хотів стати владикою холмським; сам Шумлянський хотів дістати в свої руки завідування митрополичими маєтками, по тім як правительство польське вику­рило митрополита Тукальського, посадивши без всякої причини до в'язниці Прочувши про се, король задумав перевести на соборі приєднання право­славних до унії й на 1680 р. визначив на се собор у Львові, покликавши туди православних і уніатів. Але Шумлянський і його това­риші, навчені досвідами Бере­стейської унії, не хотіли вести діла так відкрито: вони на собор не ставилися і удавали зовсім непричетних до того Луцькі братчики заявили пе­ред королем протест проти соборного трактування спра­ви без участі патріархів, і з собору нічого не вийшло, а Шумлянський пояснив королеві і правительственним кругам, що діло треба вести потайки, визначати на вла­дицтво людей прихильних унії, можливо, затирати ріж-ницю між унією й православ'ям, а заразом робити всякі полегші і привілеї духо­венству уніатському.

Правительство польське прийняло сей хитрий план і потім вело таку лінію, як радив Шумлянський: роздавало православні владицтва людям, які обіцяли бути уніатами, митрополичі права надало Шумлянському, забирало маєтки православних владик і монастирів заграничних та віддавало йому й іншим своїм людям. Православних у всім обмежено, права коли які признавало, то тільки за уніатами — наприклад, в 1699 р. на сеймі видано закон, що тільки уніати можуть займати уряди міські, а в Камінці, що тоді вернувся під Польщу від турок, заборонено мешкати жидам і православним. З унією відкрито не виступало, і владики також тільки роздавали від себе всякі кращі місця людям прихильним до унії. Так за кільканадцять літ сим хитрим і зрадливим способом підточили вони в самім корені православне життя, і нарешті в 1700 р. Шумлянський вважав уніатську справу вже на­стільки доспілою, що рішив проголосити унію. Він явно повторив присягу на унію, потайки зложену ним тому двадцять літ, і почав у своїй єпархії — в Галичині й на Поділлі заводити унію явно. Справді, православ'я настільки вже було підкопане, що духовенство не важилося противитися унії. Братство львівське пробувало спротивитися, але Шумлянський, напавши з вояками гетьмана польського, силоміць вирубав двері в церкву братську і відправив тут уніатську службу. Братчики, одначе, не хотіли прийняти унії, на насиль­ства Шумлянського скаржилися королеві, і той потвердив братські права, але все-таки проти натиску поляків і свого владики вони не могли устоятися. 1704 p., коли шведи обложили Львів і захотіли контрибуції, польське на­чальство звернуло сю контрибуцію на братство, братчикам прийшлося від­дати всі гроші і дорогоцінності, на 120 тис золотих Зосталися ні з чим, а Шумлянський, щоб підірвати їх одиноке джерело доходу - друкування книжок, заложив при своїй кафедральній церкві свою друкарню для кон­куренції. Сього останнього удару братчики не витримали і 1708 р. покорилися Шумлянському; прийняли унію. Унія запанувала в львівській і подільській єпархії. Тільки Великий Скит в Маняві, на підгір'ю карпатськім (за Станіславовом, в повіті Богородчанськім), заснований на початку XVII в. (1611) афонським монахом Йовом Княгиницьким, приятелем Вишенського, зо­стався при православній вірі аж до кінця Польщі (закрило його вже авст­рійське правительство в 1785 p.).

На кілька літ скорше, в 1691 p., проголосив унію в своїй перемишльській єпархії Інокентій Винницький і став силоміць переводити на унію тутешні парафії, а на непокірних скаржився світським властям, щоб їх примусили до покори як своєму законному пастиреві. Число таких непокірних зменшувалося через усі примуси і кари з року на рік, і в 1761 р наступник Винницького міг уже похвалитися, що в його єпархії нема уже ні одної православної церкви.

Трохи пізніше, в 1711 p., попала в уніатські руки єпархія волинська (луцька), і тут також почали силоміць навертати парафії на унію. В першій половині XVIII в. вся Західна Україна була вже переведена на унію, і уні­атське духовенство стало поширювати її також і в Київщині — але тут не йшло се так легко, через тривожні тутешні обставини, що підтримували силу опору православних. Та перше ніж перейти до обставин Наддніпрянської Правобіччини, кинемо оком ще на Україну закарпатську — на Угорську Русь, де одночасно з релігійною боротьбою в Галичині також ішла подібна боротьба за унію і проти неї.

Угорська Україна.

... Одиноким проявом національним і заразом єдиним національним зв'яз­ком була тут віра, як і в сусідній Галичині. Довгий час закарпатські землі, одначе, не мали своєї організованої православної церкви, мабуть, стояли під зверхністю перемишльських владиків, що й пізніше не раз розтягають свої впливи на закарпатські парафії. Відомостей про церковне життя з дав­ніших століть також маємо дуже мало: вони стають трохи багатші тільки з часів унії і боротьби, нею викликаної, і тоді вперше кидають світло на та­мошнє життя. З пам'яток письменності XVII—XVIII ст. бачимо, що закар­патські землі жили одним спільним духовним життям з сусідніми галицькими землями: ті самі твори і рукописі поширювалися тут і там, і така спільність між ними, розуміється, мусіла існувати й раніше. Релігійними центрами закарпатських сторін виступають головно два монастирі: св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві, в Бережській столиці, і св. Михайла в Грушеві в Мармароській столиці. Фундатором Мукачівського монастиря вважали Федора Коріатовича. Потім, як Витовт відібрав у нього Поділля, він оселився на Угорщині, дістав в державу Мукачів, був намісником бережським, і в пізнішій пам'яті угорських українців, як помітна історична особа, став по­чатком не тільки різних національних інституцій, а й самого заселення: від нього і приведеної ним дружини виводили саме українське розселення за Карпатами. Але не тільки се розселення, але й Мукачівський монастир був, здається, старший, заснований «від часів непам'ятних», і тільки потім його стали виводити від Коріатовича і його фундації 1360 р. Так само незвісні початки, теж без сумніву дуже старого Грушівського монастиря,— його історію ведуть з часів ще передтатарських; при кінці XIV в. він дістав від патріарха старопігіальні права, і його ігумени мали зверхні права над церквами і духовенством, в столиці Мармароській і Уточській, замість владик. Владики заявляють на Україні Угорській при кінці XV в. в Мукачівськім монастирі. Першу таку звістку маємо з 1490-х років, але організувалася мукачівська єпархія, здається, пізніше, з другої половини XVI в. Одначі трудне було її існування, бо ті монастирські маєтки, з яких владики могли мати дохід, заграблені були під час розрухів XVII в., і єдиним доходом владик були оплати за ставлення священиків і річна данина від них. Єпархія обіймала все закарпатське підгір'я; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних і коло 400 священиків, одначе се духовенство розкидане було не­рівномірно: були села без попа, а були такі, де сиділо їх по кілька. За недо­стачею скільки-небудь порядних шкіл духовенство було темне, наповнялося різними захожими людьми з Галичини і Молдови. Просвітній рух кінця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звістки про друкарню в Грушівськім монастирі, але досі нема ніяких певніших відомостей про неї. Як доносили католицькі духовні в середині XVII в.. тоді як стали тут заводити унію - народ в справах віри буз зовсім темний, тому надіялися, що як затягнуть на унію владику і вище духовенство, то народ сліпо, навіть не відчуваючи, прийме унію. Се було в значній мірі правда: навіть пізніше, в XVIII в., під час останнього бунту проти унії (1760), люде говорили, що вони досі не знали, що їх держать в унії, але, довідавшися, що се лиха віра, вони рішили зараз вернутися до старої правдивої віри. Се була єдина святощ у їх темнім, майже нелюдськім, поневоленім житті, і вони трималися її з усієї сили і з незвичайною ворожнечею приймали всякі заходи коло зміни віри. «Ім'я унії їм ненависне гіршої змії — думають, що під нею криється бозна-що, і. хоч несвідомо, за своїм владикою, вірують в те, що уніати, але ім'я уніатів відкидають з огидою», писав тоді мармароський намісник, і сі слова дають нам добру змогу розуміти попередню боротьбу сього бідного сліпого народу за віру свою.

Перший вибух боротьби звісний нам в другім десятилітті XVII в. Оден з місцевих магнатів, Гомонай, заходився поширити унію в своїх маєтках, де було до 70 парафій, і закликав уніатського владику перемишльського Крупецького. Зібрані з маєтків Гомонаєвих попи і монахи під натиском пана згодилися прийняти унію; але селяни збунтувалися, взяли на вила та на киї тих нових уніатів, і самого Крупецького, зранили його і ледве не вбили, і так пребили кінець тим Гомонаєвим замислам. Але ті заходи коло унії не пере­звалися, і після сього католицькі магнати і католицьке духовенство не переставали нахиляти до унії православних владик і духовних, обіцяючи, що з унією вони дістануть права католицьких духовних, будуть свобідні, вільні від підданства і панщини. Велика се була спокуса для тяжко поневоленого духовенства і для владик в їх трудних матеріальних обставинах, вони рішаються потайки від народу проводити унію. В 1640-х роках таких прихильників унії духовних назбиралося досить багато, і в 1649 р. вони прийшли в Ужгороді формальну ухвалу в сій справі, а в 1652 р. ся справа була віддана на затвердження папи.

Одначе і по сім з унією так легко не пішло. З одного боку, зоставалися духовні, до унії не охочі, які хотіли разом з народом триматися старої віри, з другого боку — вся друга половина XVII в. пройшла в східній Угорщині з великих повстаннях і замішаннях, і партія, противна Австрії, тримаючись протестантської віри, з свого боку перешкоджала, боронила католикам в справах унії. І так було звичайно два владики — православний і уніатський, духовенство вагалося то в ту, то в другу сторону. Мукачівський монастир був довго ще в руках православних і носив на своїй церкві напис про своє відновлення руками православних, за поміччю молдавських воєвод:

Феодор Коріатович князем бил,

За отпущеніє гріхов монастир зробил,

Дравяна церква от віку зоставала,

А теразнейшого року 1661 каменная стала,

През Константина воєводу молдавского

З Неделею на имя госпожею єго.

Владикою на той час Іоанникій зоставал,

Зо Мстичова (свого маєтку) о том ся пильно старал

Року 1661 мая 13.

Тільки з 1680 років, як Австрія сильнішою ногою стала в східній Угорщині, за поміччю австрійського правительства унія стала певніше поширюватися в західній часті Угорської України, в столицях Бережській, Ужській далі на заході. Поширювалася, одначе, не стільки добрими способами, скільки насильствами, воєнною силою і різними тяжкими карами на тих, що верталися на православ'я. «Ужасніться зо мною сущиї люде вірниї, що ові Римчикове творять!» — записує якийсь духовний з-під Мукачева, що теж вернувся з унії на стару віру, в своїй літописі з 1690-х років. «Чому воло жуть, тягнуть силою нашу церков? раді б вони мині погибнути скоро, борзо, просят, молят мя обратитися — на що? на унію їх? пге, плюю на ню, не хощет ниже одежда моя, ані кость, ані прах одежди моєя! не потрібно мені Бога їх!» Кінець кінцем в XVIII в. унія стала вже тут певно, і західна частина була в руках уніатських мукачівських владиків. Але в Марамароші, по сусідству з православною Молдавою, держалися ще православні владики — до р. 1735, і тутешні священики і пізніше брали собі посвящения у владиків православних, молдавських і сербських. А в 1760 р. несподівано прокинувся останній рух против унії між українцями й румунами в Марамароських сторонах. Між православними пішли писання про те, що правительство австрійське не примушує до унії, можна бути по волі своїй православним чи уніатом; натякали навіть про особливу опіку над православними, яку показують «восточні володарі»; обіцювали тим, котрі будуть триматися православної віри, що будуть свобідні від панщини. Сі листи й поголоски мали ве­ликий вплив: люде не хотіли бути в унії, верталися до старої віри, виправляли кандидатів на священство до православних владиків, не тільки з Марамороша, а і з західних столиць. Священики, розчарувавшися в своїх надіях на те, що з унією покращає їх становище, а не діждавшися того, та ще й попавши в прикру залежність від латинського духовенства, теж не трима­лися унії.

Все се досить сильно занепокоїло австрійське правительство, і воно пильно розвідувалося про причини такої упертої неохоти до унії. Як на такі причини уніатські духовні і австрійські уряд­ники вказували неосвіченість духовенства, його тяжке матеріальне становище. Тому цісарева Марія Тереза, коли вдалося рух сей придавити різними способами, все-таки дуже серйозно взялася до піднесення становища уніатської церкви на Угорщині, її освіти й матеріального забезпечення. Сі заходи мали потім своє значіння в історії українського відродження.

Земеров. ЗНО