Ок­тяб­ря 1845, с. Марь­ин­с­кое

НЕВОЛЬНИК

Поема

Посвященіє

Думи мої мо­лодії -

Понурії діти,

І ви ме­не по­ки­ну­ли!..

Пустку на­то­пи­ти

Нема ко­му… Ос­тав­ся я,

Та не си­ро­тою,

А з то­бою, мо­ло­дою,

Раю мій, по­кою,

Моя зо­ре досвітняя,

Єдиная ду­мо

Пречистая!.. Ти ви­таєш…

Як у то­го Ну­ми

Тая німфа Егерія,

Так ти, моя зо­ре,

Просіяєш на­до мною,

Ніби за­го­во­риш,

Усміхнешся… Див­лю­ся я -

Нічого не ба­чу…

Прокинуся… сер­це пла­че -

І очі зап­ла­чуть.

Спасибі, зіронько!..

Минає

Неясний день мій; вже смер­кає;

Над го­ло­вою вже не­се

Свою нек­ле­па­ную ко­су

Косар не­пев­ний… Мовч­ки ско­сить,

А там - і слід мій за­не­се

Холодний вітер… Все ми­нає!..

Згадаєш, мо­же, мо­ло­дая,

Вилиту сльоза­ми

Мою ду­му і ти­хи­ми,

Тихими ре­ча­ми

Проговориш: «Я лю­би­ла

Його на сім світі

Й на тім світі лю­би­ти­му…»

О мій ти­хий світе,

Моя зо­ре вечірняя!

Я бу­ду ви­та­ти

Коло те­бе і за те­бе

Господа бла­га­ти!

Той блу­кає за мо­ря­ми,

Світ пе­ре­ход­жає,

Долі-доленьки шу­кає -

Немає, не­має…

Мов умер­ла; а той рветься

З усієї си­ли

За до­лею… от-от дог­нав

І - бе­бех в мо­ги­лу!

А в іншо­го сіро­ма­хи

Ні ха­ти, ні по­ля,

Тільки тор­ба, а з тор­би­ни

Виглядає до­ля,

Мов ди­тин­ка; а він її

Лає, прок­ли­нає

І за чверт­ку зак­ла­дає -

Ні, не по­ки­дає!

Як реп'ях той, уче­питься

За ла­тані по­ли

Та й зби­рає ко­ло­соч­ки

На чу­жо­му полі,

А там - сно­пи, а там - скир­ти,

А там - у па­ла­тах

Сидить собі сіро­ма­ха,

Мов у своїй хаті.

Такая-то до­ля тая,

Хоч і не шу­кай­те:

Кого схо­че - са­ма най­де,

У ко­лисці най­де.

Ще на Ук­раїні ве­селі

І вольнії пи­ша­лись се­ла

Тойді, як пра­вед­но жи­ли

Старий ко­зак і діток двоє…

Ще за гетьман­щи­ни ста­рої

Давно се діялось ко­лись.

Так, ко­ло по­луд­ня, в неділю,

Та на зе­ле­них ще й свят­ках,

Під ха­тою в со­рочці білій

Сидів, з бан­ду­рою в ру­ках,

Старий ко­зак.

«І так і сяк!

(Старий міркує, роз­мов­ляє).

І тре­ба б,- ка­же,- й тро­хи шко­да.

А тре­ба бу­де: два-три го­да

Нехай по світу по­гу­ляє

Та сам своєї по­шу­кає,

Як я шу­кав ко­лись… Яри­но!

А де Сте­пан?» - «А он під ти­ном,

Неначе вко­па­ний, стоїть».

«А я й не ба­чу! А ідіть

Лишень сю­да, та йдіть обоє…

Ануте, діти, ота­кої!»

І вшква­рив по стру­нах.

Старий грає, а Яри­на

З Сте­па­ном тан­цює;

Старий грає, при­мов­ляє,

Ногами туп­цює.

«Якби мені ли­ха та ли­ха,

Якби мені свекрівонька ти­ха.

Якби мені чо­ловік мо­ло­дий,

До дру­гої не хо­див, не лю­бив.

Ой гоп, чи­ки-чи­ки,

Та чер­воні че­ре­ви­ки,

Та троїсті му­зи­ки,

Од віку до віку

Я лю­би­ла б чо­ловіка!»

«Ой гоп, за­хо­дивсь,

Зробив ха­ту, оже­нивсь,

І піч за­то­пив,

І ве­че­рять на­ва­рив».

«Ануте, діти, ота­кої!»

І ста­рий підняв­ся,

Як уда­рить, як ушк­ва­рить,

Аж у бо­ки взяв­ся.

«Чи так, чи не так,

Уродив пас­тер­нак,

А пет­руш­ку

Криши в юш­ку -

Буде смак, бу­де смак!

Ой так, та­ки-так,

Оженився ко­зак,

Кинув ха­ту І кімна­ту

Та й по­тяг у бай­рак».

«Ні, не та­ка вже, підтоп­та­лась

Стара моя си­ла,

Утомився… А все це ви

Так роз­во­ру­ши­ли.

О бо­дай вас! Що то літа?

Ні, вже не до ла­ду…

Минулося. Іди ли­шень

Полудновать ла­годь.

Гуляючи, як той ка­зав,

Шматок хліба з'їсти.

Іди ж, до­ню… А ти, си­ну,

Послухаєш вісти.

Сідай ли­шень. Як уби­ли

Твого батька Йва­на

В Шля­хет­чині, то ти ще був

Маленьким, Сте­па­не.

Ще й не ла­зив».- «То я не син?

Я чу­жий вам, та­ту?»

«Та не чу­жий, стри­вай ли­шень.

От умер­ла й ма­ти,

Таки твоя, а я й ка­жу

Покойній Ма­рині,

Моїй жінці: «А що,- ка­жу,

Возьмем за ди­ти­ну?»

Тебе б оце. «Доб­ре,- ка­же

Покойна Ма­ри­на,

Чому не взять?» Взя­ли те­бе

Ми та й спа­ру­ва­ли

З Яри­ноч­кою до­ку­пи…

А те­пер ос­та­лось

Ось що ро­бить. Ти на літі,

І Яри­на зріє.

Треба бу­де лю­дей шу­кать

Та що-не­будь діять.

Як ти ска­жеш?» - «Я не знаю,

Бо я ду­мав теє…»

«Що Яри­на сест­ра тобі?

А во­но не теє,

Воно прос­то, любіте­ся,

Та й з бо­гом до шлю­бу.

А по­ки що, тре­ба бу­де

І на чужі лю­де

Подивитись, як там жи­вуть,

Чи орють,

Чи не на ора­но­му сіють,

А прос­то жнуть

І не­мо­ло­че­неє віють,

Та як і ме­лють, і їдять -

Все тре­ба знать.

Так от як, дру­же, тре­ба в лю­де

На рік, на два піти

У най­ми­ти;

Тойді й по­ба­чи­мо, що бу­де.

Бо хто не вміє за­ро­бить,

То той не вміти­ме й по­жить.

А ти як ду­маєш, не­бо­же?

Не ду­май, ко­ли хо­чеш знать,

Де луч­че ли­хом тор­гу­вать,

Іди ти в Січ. Як бог по­мо­же,

Там наїси­ся всіх хлібів,

Я їх чи­ма­ло по­поїв,

І досі нуд­но, як зга­даю!

Коли здо­бу­деш - при­не­сеш,

А ко­ли згу­биш - по­жи­веш

Моє доб­ро, то хоч зви­чаю

Козацького на­бе­реш­ся

Та по­ба­чиш світа,

Не та­ко­го, як у бурсі,

А живі мисліте л

З то­ва­рист­вом про­чи­таєш,

Та по-мо­ло­де­чи

Будеш бо­гу мо­ли­ти­ся,

А не по-чер­не­чи

Харамаркать. Отак, си­ну,

Помолившись бо­гу,

Осідлаєм бу­ла­но­го,

Та й гай­да в до­ро­гу!

Ходім ли­шень по­луд­но­вать.

Чи ти вже, Яри­но,

Змайструвала нам що-не­будь?

Отаке-то, си­ну…»

«Уже, та­точ­ку!» - оз­ва­лась

Із ха­ти Яри­на.

Не їсться, не п'ється, і сер­це не б'ється,

І очі не ба­чать, не чуть го­ло­ви!

Замість шмат­ка хліба за ку­холь бе­реться.

Дивиться Яри­на та ниш­ком сміється.

«Що се йо­му ста­ло? Ні їсти, ні пить -

Нічого не хо­че! Чи не за­не­ду­жав?»

«Братику Сте­па­не, що в те­бе бо­лить?» -

Ярина пи­тає. Ста­ро­му бай­ду­же,

Нібито й не чує. «Чи жать, чи не жать,

А сіяти тре­ба,- ста­рий про­мов­ляє

Нібито до се­бе.- Ану­мо вста­вать,

До ве­черні, мо­же, ще пош­кан­ди­баю.

А ти, Сте­па­не, ля­жеш спать,

Бо завт­ра ра­но тре­ба встать

Та ко­ня сідлать».

«Степаночку, го­луб­чи­ку!

Чого се ти пла­чені?

Усміхнися, по­ди­ви­ся,

Хіба ти не ба­чиш,

Що й я пла­чу? Роз­сер­див­ся

Бог знає на ко­го

Та й зо мною не го­во­рить.

Утечу, єй-бо­гу,

Та й схо­ва­юсь у бур'яні…

Скажи-бо, Сте­па­не,

Може, й справді нез­ду­жаєш?

Я зілля дос­та­ну,

Я побіжу за ба­бою…

Може, це з пристріту?»

«Ні, Яри­но, моє сер­це,

Мій ро­же­вий квіте!

Я не брат тобі, Яри­но,

Я завт­ра по­ки­ну

Тебе й батька, на чу­жині

Де-небудь за­ги­ну,

А ти ме­не й не зга­даєш,

Забудеш, Яри­но,

Свого бра­та…»

- «Схаменися! Єй-бо­гу, з пристріту!

Я не сест­ра? Хто ж оце я?

О бо­же мін, світе!

Що тут діять? Батька не­ма,

А він за­не­ду­жав,

Та ще й ум­ре. О, бо­же мій!

А йо­му бай­ду­же,

Мов сміється. Сте­па­ноч­ку,

Хіба ти не знаєш,

Що без те­бе і та­точ­ка

І ме­не не ста­не?»

«Ні, Яри­но, я не ки­ну,

А тілько поїду

Недалеко. А на той рік

Я до вас приїду

З ста­рос­та­ми - за то­бою

Та за руш­ни­ка­ми…

Чи по­даєш?» - «Та цур тобі

З ти­ми ста­рос­та­ми,

Ще й жар­тує!»

- «Не жар­тую, Єй-бо­гу, Яри­но,

Не жар­тую!..»

- «Та це й справді

Ти завт­ра по­ки­неш

Мене й батька? Не жар­туєш?

Скажи-бо, Сте­па­не,

Хіба й справді не сест­ра я?»

«Ні, моє ко­хан­ня,

Моє сер­це!»

- «Бо­же ж ти мій!

Чому я не зна­ла?

Була б те­бе не лю­би­ла

І не цілу­ва­ла…

Ой, ой! со­ром! Геть од ме­не!

Пусти ме­не! Ба­чиш,

Який доб­рий! Та пус­ти-бо!

Єй-богу, зап­ла­чу».

І зап­ла­ка­ла Яри­на,

Як тая ди­ти­на.

І крізь сльози про­мов­ля­ла:

«Покине! по­ки­не!»

Як той явір над во­дою,

Степан по­хи­лив­ся,

Щирі сльози ко­зацькії

В серці за­пек­ли­ся,

Мов у пеклі. А Яри­на

То кле­не, то про­сить,

То за­мовк­не, по­ди­виться,

І знов за­го­ло­сить.

Незчулися, як смерк­ло­ся;

І сест­ру, і бра­та,

Ніби ско­ва­них до­ку­пи,

Застав батько в хаті.

І світ нас­тав, а Ярині

Не спиться,- ри­дає.

Уже Сте­пан із кри­ниці

Коня на­пу­ває.

Й во­на з відра­ми побігла -

Ніби за во­дою

До кри­ниці. А тим ча­сом

Запорозьку зброю

Старий виніс із ко­мо­ри,

Дивиться, радіє,

Приміряє, ніби зно­ву

Старий мо­лодіє.

Та й зап­ла­кав. «Зброє моя,

Зброє зо­ло­тая!..

Літа мої мо­лодії,

Сило мо­ло­дая!

Послужи, моя ти зброк,

Молодій ще силі,

Послужи йо­му так щи­ро,

Як мені слу­жи­ла!»

Вернулися од кри­ниці,

І Сте­пан сідлає

Коня, сво­го то­ва­ри­ша,

Й жу­пан надіває.

А Яри­на дає зброю,

На по­розі стоя;

Степан її надіває,

Та пла­чуть обоє.

І шаб­лю­ка, мов га­дю­ка,

Й ра­ти­ще-дрю­чи­на,

Й са­мо­пал се­мип'яден­ний

Повис за пле­чи­ма.

Аж зомліла, як узріла;

І ста­рий зап­ла­кав,

Як по­ба­чив на ко­неві

Такого юна­ка.

Веде ко­ня за по­во­ди

Та пла­че Яри­на;

Старий батько іде ря­дом,

Научає си­на:

Як у війську про­бу­ва­ти,

Старшин ша­ну­ва­ти,

Товариство по­ва­жа­ти,

В та­бор не хо­ва­тись.

«Нехай те­бе бог зас­ту­пить!»

Як за се­лом ста­ли,

Сказав батько, та всі троє

Разом за­ри­да­ли.

Степан гук­нув, і ку­ря­ва

Шляхом підня­ла­ся.

«Не ба­ри­ся, мій си­ноч­ку,

Швидше по­вер­тай­ся!» -

Сказав ста­рий. А Яри­на,

Мов тая яли­на

При до­лині, по­хи­ли­лась…

Мовчала Яри­на.

Тільки сльози ути­рає,

На шлях пог­ля­дає;

Із ку­ря­ви щось виг­ля­не

І знов про­па­дає;

Ніби шап­ка че­рез по­ле

Котиться, чорнів,

Пропадає, мо­шеч­кою

Тільки-тільки мріє,

Та й про­па­ло. Дов­го, дов­го

Стояла Яри­на

Та ди­ви­лась, чи не вир­не

Знову ко­ма­ши­на

Із ку­ря­ви. Не вир­ну­ла -

Пропала! І зно­ву

Заплакала Яри­ноч­ка

Та й пішла до­до­му.

Минають дні, ми­нає літо,

Настала осінь, ше­лес­тить

Пожовкле лис­тя, мов уби­тий

Старий під ха­тою си­дить,

Дочка нез­ду­жає Яри­на;

Його єди­ная ди­ти­на

Покинуть хо­че. З ким до­жить,

Добити віку віко­во­го?

Згадав Сте­па­на мо­ло­до­го,

Згадав свої благі літа,

Згадав та й зап­ла­кав

Багатий си­вий си­ро­та.

«В твоїх ру­ках все на світі,

Твоя всю­ди во­ля!

Нехай бу­де так, як хо­чеш,

Така моя до­ля»,

Старий ви­мо­вив і ниш­ком

Богу по­мо­лив­ся;

Та й пішов собі з-під ха­ти

В са­док по­хо­ди­ти.

І барвінком, і ру­тою,

І ряс­том квітчає

Весна зем­лю, мов дівчи­ну

В зе­ле­но­му гаї;

І со­неч­ко се­ред не­ба

Опинилось-стало,

Мов же­них той мо­ло­дую,

Землю ог­ля­да­ло,

І Яри­на вий­шла з ха­ти

На світ бо­жий гля­нуть,

Ледве вий­шла: усміхнеться,

То піде, то ста­не,

Розглядає, ди­вується,

Та лю­бо, та ти­хо,

Ніби вчо­ра на­ро­ди­лась…

А лю­теє ли­хо

В самім серці во­рух­ну­лось

І світ за­па­ли­ло.

Як би­ли­на підко­ше­на,

Ярина схи­ли­лась;

Як з квіточ­ки ро­са вранці,

Сльози по­ли­ли­ся.

Старий батько ко­ло неї,

Як дуб, по­хи­лив­ся.

Одужала Яри­ноч­ка,

Ідуть лю­де в Київ

Та в По­чаїв по­мо­ли­тись,

І во­на йде з ни­ми.

У Києві ве­ли­ко­му

Всіх свя­тих бла­га­ла;

У Ме­жи­горсько­го Спа­са

Тричі при­ча­ща­лась;

У По­чаєві свя­то­му

Ридала-молилась,

Щоб Сте­пан той, до­ля тая

Їй хо­ча прис­ни­лась.

Не прис­ни­лась. Вер­ну­ла­ся,

Знову забіліла

Зима біла. За зи­мою

Знов за­зе­леніла

Весна бо­жа. Вий­шла з ха­ти

На світ ди­ву­ва­тись

Яриночка, та не бо­га

Святого бла­га­ти,

А ни­щеч­ком у во­рож­ки

Про йо­го спи­та­ти.

І во­рож­ка во­ро­жи­ла,

Пристріт за­мов­ля­ла,

Талан-долю та весілля

З вос­ку ви­ли­ва­ла.

«Он, ба­чиш, кінь осідла­ний

Тупає но­гою

Під ко­за­ком; а он­де йде

Дідусь з бо­ро­дою

Аж до колін. Ото гроші;

Якби до­га­дав­ся

Козак отой зля­кать діда.

Злякав та й схо­вав­ся

За мо­ги­лу, лічить гроші;

А он зно­ву шля­хом

Козак іде, ніби ста­рець,

То, бач, ра­ди стра­ху,

Щоб ля­хи або та­та­ре

Часом не спітка­ли».

І ра­де­сенька Яри­на

Додому вер­та­лась.

Уже третій, і чет­вер­тий,

І п'ятий ми­нає

Немалий рік, а Сте­па­на

Немає, не­має.

І сте­жеч­ка-доріжеч­ка,

Яром та го­рою

Утоптана до во­рож­ки,

Поросла тра­вою.

Нема йо­го. У чер­ниці

Косу розплітає

Безталанна, ко­ло неї

Падає, бла­гає

Старий батько, хоч літеч­ко,

Хоч Пет­ра діжда­ти 6,

Хоч зе­ле­ної неділі…

Діждались, і ха­ту

Уквітчали гар­не­сенько,

І в со­роч­ках білих,

Невеселі, мов си­ро­ти,

Під ха­тою сіли.

Сидять собі та су­му­ють,

Слухають… щось грає,

Мов на кобзі, на улиці

І ніби співає.

ДУМА

У неділю вранці-ра­но

Синє мо­ре гра­ло,

Товариство ко­шо­во­го

На раді про­ха­ло:

«Благослови, ота­ма­не,

Байдаки спус­ка­ти,

Та за Тен­дер по­гу­ля­ти,

Турка по­шу­ка­ти».

Чайки і бай­да­ки спус­ка­ли,

Гарматами риш­то­ва­ли,

З Дніпро­во­го гир­ла ши­ро­ко­го вип­ли­ва­ли,

Серед ночі тем­ної,

На морі синьому

За ост­ро­вом Тен­де­ром по­то­па­ли,

Пропадали.

Один по­то­пає,

Другий ви­ри­нає,

Козацтву-товариству із синьої хвилі ру­кою ма­хає

І зич­но гу­кає:

«Нехай вам, па­но­ве то­ва­рист­во, бог до­по­ма­гає!» -

І в синій хвилі по­то­пає,

Пропадає.

Тільки три чай­ки, сла­ва бо­гу,

Отамана курінно­го,

Сироти Сте­па­на мо­ло­до­го,

Синє мо­ре не вто­пи­ло,

А в ту­рецьку зем­лю ага­рянську

Без кор­миг при­би­ло.

Тойді си­ро­ту Сте­па­на,

Козака лей­ст­ро­во­го,

Отамана мо­ло­до­го,

Турки-яничари ло­ви­ли,

З гар­ма­ти гри­ма­ли,

В кай­да­ни ку­ва­ли,

В тяж­кую не­во­лю зав­да­ва­ли.

Ой Спа­се наш Ме­жи­горський,

Чудотворний Спа­се,

І лю­то­му во­ро­гові

Не до­пус­ти впас­ти

В ту­рецькую зем­лю, в тяж­кую не­во­лю!

Там кай­да­ни по три пу­да,

Отаманам по чо­ти­ри,

І світа бо­жо­го не ба­чать, не зна­ють,

Під зем­лею ка­мень ла­ма­ють,

Без сповіді свя­тої уми­ра­ють,

Як со­ба­ки, зди­ха­ють.

І зга­дав си­ро­та Сте­пан в не­волі

Свою да­ле­ку Ук­раїну,

Нерідного батька ста­ро­го,

І ко­ни­ка во­ро­но­го,

І нерідную сест­ру Яри­ну.

Плаче-ридає,

До бо­га ру­ки здіймає,

Кайдани ла­має,

Утікає на вольную во­лю…

Уже на третьому по­лю

Турки-яничари дог­на­ли,

До стов­па в'яза­ли,

Очі вий­ма­ли,

Гарячим залізом випіка­ли,

В кай­да­ни ку­ва­ли,

В тюр­му по­са­ди­ли

Та й за­му­ро­ва­ли.

* * *

Отак на улиці під ти­ном

Ще мо­ло­дий коб­зар сто­яв

І про не­вольни­ка співав.

За ти­ном слу­ха­ла Яри­на -

І не дос­лу­ха­ла, упа­ла.

«Степаночку! Сте­па­ноч­ку! -

Кричала, ри­да­ла.

Степаночку, моє сер­це!

Де ж це ти ба­рив­ся?

Тату! Та­ту! ідіть сю­да,

Ідіть по­дивітесь».

Прийшов ста­рий, розг­ля­дає,

І сво­го Сте­па­на

Не пізнає, та­ке з йо­го

Зробили кай­да­ни.

«Сину ти мій без­та­лан­ний!

Моя ти ди­ти­но!

Де ти в світі по­ги­баєш,

Сину мій єди­ний?»

Плаче ста­рий та ри­дає,

Й Сте­пан сліпий пла­че

Невидющими очи­ма,

Мов сон­це по­ба­чив.

І бе­руть йо­го під ру­ки,

І ве­дуть у ха­ту.

І вітає Яри­ноч­ка,

Мов рідно­го бра­та.

І го­ло­ву йо­му зми­ла,

І но­ги уми­ла,

І в со­рочці тонкій білій

За стіл по­са­ди­ла,

Годувала, на­пу­ва­ла,

Положила спа­ти

У кімнаті і ти­хенько

Вийшла з батьком з ха­ти.

Через тиж­день без ста­ростів

За Сте­па­на сва­та

Старий свою Яри­ноч­ку.

І Яри­на в хаті.

«Ні, не тре­ба, мій та­точ­ку,

Не тре­ба, Яри­но,

Степан ка­же.

- Я за­ги­нув,

Навіки за­ги­нув!

За що ж свої мо­лодії

Ти літа по­гу­биш

За калікою?.. Яри­но!

Насміються лю­де,

І бог свя­тий по­ка­рає

І про­же­не до­лю

З ції ха­ти ве­се­лої

На чу­жеє по­ле.

Ні, Яри­но, бог не ки­не

І най­де дру­жи­ну;

А я піду в За­по­рож­жя,

Там я не за­ги­ну,

Нагодують».- «Ні, Сте­па­не,

Моя ти ди­ти­но!

І гос­подь те­бе по­ки­не,

Як ти нас по­ки­неш».

«Оставайся, Сте­па­ноч­ку;

Коли не хоч бра­тись,

То так бу­дем: я сест­рою,

А ти бу­деш бра­том

І дітьми йо­му обоє,

Батькові ста­ро­му.

Не йди од нас, Сте­па­ноч­ку,

Не ки­дай нас зно­ву.

Не по­ки­неш?» - «Ні, Яри­но!»

І Сте­пан ос­тав­ся.

Зрадів ста­рий, мов ма­ленький,

Аж за коб­зу взяв­ся,

Хотів вшква­рить ме­те­ли­цю

З усієї си­ли,

Та не вшква­рив… під ха­тою

Усі троє сіли.

«Розкажи ж ти нам, Сте­па­не,

Про свою не­до­лю,

Бо й я та­ки гу­ляв ко­лись

В ту­рецькій не­волі».

«Отож ме­не, вже сліпо­го,

На світ ви­пус­ка­ли

З то­ва­рист­вом. То­ва­рист­во

На Січ пря­му­ва­ло

І ме­не взя­ло з со­бою;

І че­рез Бал­ка­ни

Простали ми в Ук­раїну

Вольними но­га­ми;

А на ти­хо­му Ду­наю

Нас пе­ребіга­ють

Січовики-запорожці

І в Січ за­вер­та­ють,

І роз­ка­зу­ють, і пла­чуть,

Як Січ руй­ну­ва­ли,

Як мос­калі срібло, зло­то

І свічі заб­ра­ли

У Пок­рові; як ко­за­ки

Вночі утіка­ли

І на ти­хо­му Ду­наю

Новим ко­шем ста­ли;

Як ца­ри­ця по Києву

З Не­чо­сом хо­ди­ла…

І Ме­жи­горсько­го Спа­са

Вночі за­па­ли­ла.

І по Дніпру у зо­лотій

Галері гу­ля­ла,

На по­жар той пог­ля­да­ла,

Нишком усміха­лась.

І як сте­пи за­по­розькі

Тоді поділи­ли

І па­нам на Ук­раїні

Люд закріпос­ти­ли.

Як Ки­ри­ло з стар­ши­на­ми

Пудром оси­па­лись

І в ца­риці, мов со­ба­ки,

Патинки ли­за­ли.

Отак, та­ту! Я щас­ли­вий,

Що очей не маю,

Що нічо­го то­го в світі

Не ба­чу й не знаю…

Ляхи бу­ли - усе взя­ли,

Кров по­ви­пи­ва­ли!..

А мос­калі і світ бо­жий

В пу­то за­ку­ва­ли.

Отаке-то! Тяж­ко, та­ту,

Із своєї ха­ти

До тур­чи­на по­га­но­го

В сусіди про­ха­тись.

Тепер, ка­жуть, в Сло­бод­зеї

Останки зби­рає

Головатий та на Ку­бань

Хлопців підмов­ляє.

Нехай йо­му бог по­мо­же!

А що з то­го бу­де,

Святий знає: по­чуємо,

Що роз­ка­жуть лю­де».

Отак во­ни що день бо­жий

Удвох роз­мов­ля­ли

До півночі, а Яри­на

Господарювала

Та свя­тих отих бла­га­ла…

Таки ж уб­ла­га­ла:

На всеїдній у неділю

Вона спа­ру­ва­лась

З сліпим своїм. Та­кеє-то

Скоїлось на світі,

Мої любі дівча­точ­ка,

Рожевії квіти.

Такеє-то. Од­ру­жи­лись

Мої мо­лодії.

Може, во­но й не до ла­ду,

Та що маю діять,

Коли та­ке сподіялось;

Рік уже ми­нає,

Уже й дру­гий. З дру­жи­ною

Ярина гу­ляє

По са­доч­ку. Ста­рий батько

Сидить ко­ло ха­ти

Та вчить вну­ка-пу­зан­чи­ка

Чолом од­да­ва­ти.

[1845, с. Мар'їнське - 1858,

не пізніше квітня 1859, С.-Пе­тер­бург]

ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ

(Містерія)

Положил еси нас [по­но­ше­ние] со­се­дом на­шим, под­раж­не­ние й по­ру­га­ние су­щим ок­рест нас. По­ло­жил еси нас в прит­чу во язы­цех, по­ки­ва­нию гла­вы в лю­дех.

Псалом 43, ст. 14 й 15

ТРИ ДУШІ

Як сніг, три пта­шеч­ки летіли

Через Су­бо­то­ве і сіли

На по­хи­лен­но­му хресті

На старій церкві. «Бог прос­тить:

Ми те­пер душі, а не лю­ди.

А відціля видніше бу­де,

Як той роз­ко­пу­ва­ти­муть льох.

Коли б вже швид­ше роз­ко­па­ли,

Тойді б у рай нас пов­пус­ка­ли.

Бо так ска­зав Пет­рові бог:

«Тойді у рай їх пов­пус­каєш,

Як все мос­каль по­за­би­рає,

Як роз­ко­па ве­ли­кий льох».

I

Як бу­ла я лю­ди­ною,

То Прісею зва­лась;

Я оту­теч­ки ро­ди­лась,

Тут і ви­рос­та­ла.

Отут, бу­ло, на цвин­тарі

Я з дітьми гу­ляю,

І з Юру­сем гетьма­нен­ком!

У піжмур­ки граєм.

А гетьман­ша, бу­ло, вий­де

Та й клик­не в бу­ди­нок,

Он де клу­ня. А там мені

І фіг, і род­зи­нок -

Всього мені по­на­дає

І на ру­ках но­сить…

А з гетьма­ном як приїдуть

Із Чиг­ри­на гості,

То це й шлють, бу­ло, за мною.

Одягнуть, обу­ють,

І гетьман бе­ре на ру­ки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Су­бо­тові

Росла, ви­рос­та­ла!

Як квіточ­ка; і всі ме­не

Любили й віта­ли.

І ніко­му я нічо­го,

Ніже зло­го сло­ва,

Не ска­за­ла. Урод­ли­ва

Та ще й чор­ноб­ро­ва.

Всі на ме­не за­ли­ця­лись

І сва­та­ти ста­ли;

А у ме­не, як на теє,

Й руш­ни­ки вже тка­лись.

От-от бу­ла б по­да­ва­ла,

Та ли­хо зустріло!

Вранці-рано, в пи­липівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за во­дою…

Вже й кри­ни­ця тая

Замуліла і ви­сох­ла!

А я все літаю!..

Дивлюсь - гетьман з стар­ши­ною.

Я во­ди наб­ра­ла

Та вповні шлях і пе­рей­шла;

А то­го й не зна­ла,

Що він їхав в Пе­ре­яс­лав

Москві при­ся­га­ти!..

І вже лед­ви я, на­лед­ви

Донесла до ха­ти -

Оту во­ду… чом я з нею

Відер не по­би­ла!

Батька, матір, се­бе, бра­та,

Собак от­руїла

Тію кля­тою во­дою!

От за що ка­ра­юсь,

От за що ме­не, сест­рич­ки,

І в рай не пус­ка­ють.

II

А ме­не, мої сест­рич­ки,

За те не впус­ти­ли,

Що ца­реві мос­ковсько­му

Коня на­поїла

В Ба­ту­рині; як він їхав

В Моск­ву із Пол­та­ви.

Я бу­ла ще не­долітком,

Як Ба­ту­рин слав­ний

Москва вночі за­па­ли­ла,

Чечеля уби­ла,

І ма­ло­го, і ста­ро­го

В Сей­му по­то­пи­ла.

Я меж тру­па­ми ва­ля­лась

У са­мих па­ла­тах

Мазепиних… Ко­ло ме­не

І сест­ра, і ма­ти

Зарізані, об­няв­ши­ся,

Зо мною ле­жа­ли;

І на­си­лу-то, на­си­лу

Мене одірва­ли

Од ма­тері не­жи­вої.

Що вже я про­си­ла

Московського ко­пи­та­на,

Щоб і ме­не вби­ли.

Ні, не вби­ли, а пус­ти­ли

Москалям на гри­ще!

Насилу я схо­ва­ла­ся

На тім по­жа­рищі.

Одна тілько й ос­та­ла­ся

В Ба­ту­рині ха­та!

І в тій хаті пос­та­ви­ли

Царя но­чу­ва­ти,

Як вер­тавсь із-під Пол­та­ви.

А я йшла з во­дою

До ха­ти­ни… а він мені

Махає ру­кою,

Каже ко­ня на­поїти,

А я й на­поїла!..

Я не зна­ла, що я тяж­ко,

Тяжко согріши­ла!

Ледве я дійшла до ха­ти,

На по­розі впа­ла.

А на­завт­ра, як цар вий­шов,

Мене по­хо­ва­ла

Та ба­бу­ся, що ос­та­лась

На тій по­жа­рині

Та ще й ме­не привіта­ла

В без­верхій ха­тині.

А на­завт­ра й во­на вмер­ла

Й зотліла у хаті,

Бо ніко­му в Ба­ту­рині

Було по­хо­ва­ти.

Уже й ха­ту роз­ки­да­ли

І сво­лок з сло­ва­ми

На угілля по­па­ли­ли!..

А я над яра­ми

І сте­па­ми ко­зацьки­ми

І досі літаю!

І за що ме­не ка­ра­ють,

Я й са­ма не знаю?

Мабуть, за те, що вся­ко­му

Служила, го­ди­ла…

Що ца­реві мос­ковсько­му

Коня на­поїла!..

III

А я в Ка­неві ро­ди­лась.

Ще й не го­во­ри­ла,

Мене ма­ти ще спо­ви­ту

На ру­ках но­си­ла,

Як їха­ла Ка­те­ри­на

В Канів по Дніпрові.

А ми з матір'ю сиділи

На горі в діброві.

Я пла­ка­ла; я не знаю,

Чи їсти хотілось?

Чи, мо­же, що в ма­ленької

На той час боліло?

Мене ма­ти за­бав­ля­ла,

На Дніпр пог­ля­да­ла;

І га­ле­ру зо­ло­тую

Мені по­ка­за­ла,

Мов бу­ди­нок. А в га­лері

Князі, і всі сіли

Воєводи… і меж ни­ми

Цариця сиділа.

Я гля­ну­ла, усміхну­лась…

Та й ду­ху не ста­ло!

Й ма­ти вмер­ла, в одній ямі

Обох по­хо­ва­ли!

От за що, мої сест­риці,

Я те­пер ка­ра­юсь,

За що ме­не на ми­тарст­во

Й досі не пус­ка­ють.

Чи я зна­ла, ще спо­ви­та,

Що тая ца­ри­ця -

Лютий во­рог Ук­раїни,

Голодна вов­чи­ця!..

Скажіте, сест­риці?

«Смеркається. По­ле­ти­мо

Ночувати в Чу­ту.

Як що бу­де ро­би­ти­ся,

Відтіль бу­де чу­ти».

Схопилися, біле­сенькі,

І в ліс по­летіли,

І вку­почці на ду­боч­ку

Ночувати сіли.

ТРИ ВОРОНИ

Крав! крав! крав!

Крав Бог­дан крам,

Та повіз у Київ,

Та про­дав злодіям

Той крам, що нак­рав.

Я в Па­рижі бу­ла

Та три зло­та з Радзівіллом

Та По­тоцьким про­пи­ла.

Через мост идет черт,

А ко­за по во­де:

Быть бе­де. Быть бе­де.

Отак кри­ча­ли і летіли

Ворони з трьох сто­рон і сіли

На ма­яку, що на горі

Посеред лісу, усі три.

Мов на мо­роз, по­на­ду­ва­лись,

Одна на дру­гу по­зи­ра­ли;

Неначе три сест­ри старі,

Що діву­ва­ли, діву­ва­ли,

Аж по­ки мо­хом по­рос­ли.

Оце тобі, а це тобі.

Я оце літа­ла

Аж у Сибір: та в од­но­го

Декабриста вкра­ла

Трохи жовчі. От, ба­чи­те,

Й є чим роз­говіться!

Ну, а в твоїй Мос­ков­щині

Є чим по­жи­виться?

Чи чорт­ма й те­пер нічо­го.

Э… сест­ри­ца, мно­го:

Три ука­за на­кар­ка­ла

На од­ну до­ро­гу…

На яку це? на ко­ва­ну?

Ну, вже на­ро­би­ла…

Да шесть ты­сяч в од­ной верс­те

Душ пе­ре­ду­ши­ла…

Та не бре­ши, бо тілько п'ять.

Та й то з фо­ном Кор­фом

Ще й чва­ниться, по­ка­зує

На чу­жу ро­бо­ту!

Капусниця! за­ку­ре­на…

А ви, пості-пані?

Бенкетуєте в Па­рижі,

Поганці по­гані!

Що роз­ли­ли з річку крові

Та в Сибір заг­на­ли

Свою шлях­ту, то вже й годі,

Уже й за­пи­ша­лись.

Ач, яка вельмож­на па­ва…

А ти що зро­би­ла?

А дзуськи вам пи­тать ме­не!

Ви ще й не ро­ди­лись,

Як я отут шин­ку­ва­ла

Та кров роз­ли­ва­ла!

Дивись, які! Ка­рамзіна,

Бачиш, про­чи­та­ли!

Та й ду­ма­ють, що ось-то ми!

А дзусь, не­доріки!

В ко­ло­доч­ки ще не вби­лись,

Безпері каліки!..

Ото, яка не­до­ти­ка!

Не та ра­но вста­ла,

Що до світа упи­ла­ся…

А та, що й прос­па­лась!

Упилася б ти без ме­не

З своїми ксьондза­ми? -

Чортма хис­ту! Я спа­ли­ла

Польщу з ко­ро­ля­ми;

А про те­бе, ще­бе­ту­хо,

І досі б сто­яла.

А з вольни­ми ко­за­ка­ми

Що я ви­роб­ля­ла?

Кому я їх не най­ма­ла,

Не зап­ро­да­ва­ла?

Та й жи­вущі ж, прок­ля­тущі!

Думала, з Бог­да­ном

От-от уже по­хо­ва­ла.

Ні, вста­ли, по­гані,

Із шведською приб­лу­дою…

Та й тойді ж тво­ри­лось!

Аж злішаю, як зга­даю…

Батурин спа­ли­ла,

Сулу в Ромні за­га­ти­ла

Тілько стар­ши­на­ми

Козацькими… а та­ки­ми,

Просто ко­за­ка­ми,

Фінляндію засіяла;

Насипала бур­та

На Орелі… на Ла­до­гу

Так гур­ти за гур­том

Виганяла та ца­реві

Болота га­ти­ла.

І слав­но­го По­лу­бот­ка

В тюрмі за­ду­ши­ла.

Отойді-то бу­ло свя­то!

Аж пек­ло зля­ка­лось.

Матер бо­жа у Ржа­виці

Вночі за­ри­да­ла.

Й я та­ки по­жи­ла:

С та­та­ра­ми по­му­ти­ла,

С му­чи­те­лем по­ку­ти­ла,

С Пет­ру­хою по­пи­ла,

Да нем­цам зап­ро­да­ла.

Та ти доб­ре нат­во­ри­ла:

Так ка­цапів зак­ре­пи­ла

У німецькі кай­да­ни -

Хоч ля­гай та й зас­ни.

А в ме­не ще, враг їх знає,

Кого во­ни виг­ля­да­ють?

Вже ж і в кре­пость зав­да­ла,

І дво­рянст­ва страш­ну си­лу

У мун­ди­рах розп­ло­ди­ла,

Як тих во­шей роз­ве­ла;

Все вельможнії бай­ст­ря­та!

Вже ж і Січ їх бісно­ва­та

Жидовою по­рос­ла.

Та й мос­каль незгірша шту­ка:

Добре вміє гріти ру­ки!

І я лю­та, а все-та­ки

Того не зумію,

Що мос­калі в Ук­раїні

З ко­за­ка­ми діють.

Ото указ над­ру­ку­ють:

«По ми­лості божій,

І ви наші, і все на­ше,

І го­же й не­го­же!»

Тепер уже за­хо­ди­лись

Древности шу­ка­ти

У мо­ги­лах… бо нічо­го

Уже в хаті взя­ти;

Все заб­ра­ли любісінько.

Та ли­хий їх знає,

Чого во­ни з тим по­га­ним

Льохом поспіша­ють?

Трошки, трош­ки б підож­да­ли,

І церк­ва б упа­ла…

Тойді б ра­зом дві руїни

В П ч е л е опи­са­ли…

Чого ж ти нас зак­ли­ка­ла?

Щоб на льох ди­вить­ся?

Таки й на льох. Та ще бу­де

Два ди­ва тво­риться.

Сю ніч бу­дуть в Ук­раїні

Родиться близ­ня­та.

Один бу­де, як той Ґонта,

Катів ка­ту­ва­ти!

Другий бу­де… оце вже наш!

Катам по­ма­га­ти -

Наш вже в че­реві щи­пає…

А я на­чи­та­ла,

Що, як ви­рос­те той Ґонта,

Все на­ше про­па­ло!

Усе доб­ре поп­люнд­рує

Й бра­та не по­ки­не!

І роз­пус­тить прав­ду й во­лю

По всій Ук­раїні!

Так от ба­чи­те, сест­риці,

Що тут ком­по­ну­ють!

На катів та на все доб­ре

Кайдани го­ту­ють!

Я зо­ло­том роз­топ­ле­ним

Заллю йо­му очі!..

А він, кля­тий не­до­лю­док,

Золота не схо­че.

Я ца­ре­выми чи­на­ми

Скручу ему ру­ки!..

А я збе­ру з всього світа

Всі зла і всі му­ки!..

Ні, сест­риці. Не так тре­ба.

Поки сліпі лю­де,

Треба йо­го по­хо­ва­ти,

А то ли­хо бу­де!

Он ба­чи­те, над Києвом

Мітла прос­тяг­ла­ся,

І над Дніпром і Тяс­ми­ном

Земля зат­ряс­ла­ся.

Чи чуєте? Зас­тог­на­ла

Гора над Чиг­ри­ном.

О!.. Сміється і ри­дає

Уся Ук­раїна!

То близ­ня­та на­ро­ди­лись,

А навісна ма­ти

Регочеться, що Йва­на­ми

Обох бу­де зва­ти!

Полетімо!..

Полетіли

Й ле­тя­чи співа­ли:

Попливе наш Іван

По Дніпру у Ли­ман

З ку­мою.

Побіжить наш яр­чук:

В ірій їсти га­дюк

Зо мною.

Как хва­чу да пом­чу,

В са­мый ад по­ле­чу

Стрелою.

ТРИ ЛІРНИ­КИ

Один сліпий, дру­гий кри­вий,

А третій гор­ба­тий

Йшли в Су­бо­тов про Бог­да­на

Мирянам співа­ти.

Що то, ска­за­но, во­ро­ни.

Уже й по­мос­ти­ли,

Мов для їх те сіда­ло

Москалі зро­би­ли.

А для ко­го ж? Чо­ловіка,

Певне, не по­са­дять

Лічить зорі…

Ти то ка­жеш.

А мо­же, й по­са­дять

Москалика або німця.

А мос­каль та німець

І там най­дуть хлібець.

Що це та­ке вер­зе­те ви?

Які там во­ро­ни?

Та мос­калі, та сіда­ла?

Нехай бог бо­ро­нить!

Може, ще нес­тись зас­тав­лять,

Москаля пло­ди­ти.

Бо чут­ка є, що цар хо­че

Весь світ по­ло­ни­ти.

А мо­же, й так!

Так на чор­та ж їх на го­рах ста­вить?

Та ще такі ви­со­ченні,

Що й хма­ри дос­та­неш,

Як вилізти…

Так от же що:

Ото по­топ бу­де,

Пани ту­да по­ви­ла­зять

Та ди­виться бу­дуть,

Як му­жи­ки то­ну­ти­муть.

Розумні ви лю­ди,

А нічо­го не знаєте!

То по­нас­тав­ля­ли

Ті фігу­ри он для чо­го:

Щоб лю­ди не кра­ли

Води з річки - та щоб ниш­ком

Піску не ора­ли,

Що скрізь отам за Тясьмою.

Чортзна-що про­ва­дить!

Нема хис­ту, то й не бре­ши.

А що, як при­ся­дем

Отутечки під бе­рес­том

Та тро­хи спо­чи­нем! -

Та в ме­не ще шматків зо два

Є хліба в тор­бині,

То поснідаєм в при­годі,

Поки сон­це вста­не…

Посідали. «А хто, брат­ця,

Співа про Бог­да­на?»

Я співаю. І про Яс­си,

І про Жовті Во­ди,

І містеч­ко Бе­рес­теч­ко.

В ве­ликій при­годі

Нам сьогодні во­ни ста­нуть!

Бо там ко­ло льоху

Базар лю­ду нас­хо­ди­лось

Та й панст­ва не тро­хи.

От де нам по­жи­ва бу­де!

Ану, заспіваєм!

Проби ра­ди…

Та цур йо­му!

Лучче по­ля­гаєм

Та вис­пи­мось. День ве­ли­кий.

Ще бу­дем співа­ти.

І я ка­жу: по­мо­ли­мось

Та бу­де­мо спа­ти.

Старці під бе­рес­том зас­ну­ли;

Ще сон­це спить, пташ­ки мов­чать,

А ко­ло льоху вже прос­ну­лись

І за­хо­ди­ли­ся ко­пать.

Копають день, ко­па­ють два,

На третій на­си­лу

Докопалися до му­ру

Та тро­хи спо­чи­ли.

Поставили ка­ра­ули.

Ісправник аж про­сить,

Щоб ніко­го не пус­ка­ли,

І в Чиг­рин до­но­сить

По на­чальству. Приїха­ло

Начальство мор­да­те,

Подивилось. «Тре­ба,- ка­же,

Своди роз­ла­ма­ти,

Вєрнєй дєло…»

Розламали

Та й пе­ре­ля­ка­лись!

Костяки в льоху ле­жа­ли

І мов усміха­лись,

Що со­неч­ко по­ба­чи­ли.

От доб­ро Бог­да­на!

Черепок, гни­ле ко­ри­то

Й кос­тя­ки в кай­да­нах!

Якби в фор­ме­них, то доб­ре:

Вони б ще зда­ли­ся…

Засміялись… а ісправ­ник

Трохи не ска­зив­ся!

Що нічо­го, ба­чиш, взя­ти,

А він же тру­див­ся!

І день і ніч по­би­вав­ся,

Та в дурні й уб­рав­ся.

Якби йо­му Бог­дан оце

У ру­ки по­пав­ся,

У мос­калі за­го­лив би,

Щоб знав, як ду­ри­ти

Правительство!! Кри­чить, біга,

Мов не­са­мо­ви­тий.

Яременка [1] в пи­ку пи­ше,

По-московській лає

Увесь на­род. І на старців

Моїх налітає.

«Вы што де­ла­ете, плу­ты!!»

«Та ми, бач­те, па­не,

Співаємо про Бог­да­на…»

«Я вам дам Бог­да­на,

Мошенники, дар­мо­еды!

Й пес­ню сло­жи­ли

Про та­ко­го ж мо­шен­пи­ка…»

«Нас, па­не, нав­чи­ли…»

«Я вас нав­чу! За­ва­лить им!»

Взяли й за­ва­ли­ли -

Випарили у мос­ковській

Бані-прохолоді.

Отак пісні Бог­да­нові

Стали їм в при­годі!!..

Так ма­лий льох в Су­бо­тові

Москва роз­ко­па­ла!

Великого ж то­го льоху

Ще й не до­шу­ка­лась.

Мир­го­род].

* * *

Стоїть в селі Су­бо­тові

На горі ви­сокій

Домовина Ук­раїни,

Широка, гли­бо­ка.

Ото цер­ков Бог­да­но­ва.

Там-то він мо­лив­ся,

Щоб мос­каль доб­ром і ли­хом

З ко­за­ком ділив­ся.

Мир душі твоїй, Бог­да­не!

Не так во­но ста­ло;

Москалики, що заздріли,

То все очух­ра­ли.

Могили вже роз­ри­ва­ють

Та гро­шей шу­ка­ють,

Льохи твої роз­ко­пу­ють

Та те­бе ж і ла­ють,

Що й за тру­ди не на­хо­дять!

Отак-то, Бог­да­не!

Занапастив єси вбо­гу

Сироту Ук­рай­ну!

За те ж тобі та­ка й дя­ка.

Церков-домовину

Нема ко­му по­ла­го­дить!!

На тій Ук­раїні,

На тій самій, що з то­бою

Ляха за­да­ви­ла!

Байстрюки Єка­те­ри­ни

Сараною сіли.

Отаке-то, Зіновію,

Олексіїв дру­же!

Ти все од­дав при­яте­лям,

А їм і бай­ду­же.

Кажуть, ба­чиш, що все то те

Таки й бу­ло на­ше,

Що во­ни тілько най­ма­ли

Татарам на па­шу

Та по­ля­кам… Мо­же, й справді!

Нехай і так бу­де!

Так сміються ж з Ук­раїни

Стороннії лю­ди!

Не смійте­ся, чужі лю­де!

Церков-домовина

Розвалиться… і з-під неї

Встане Ук­раїна.

І розвіє тьму не­волі,

Світ прав­ди засвітить,

І по­мо­ляться на волі

Невольничі діти!..