Тут починається лямент про пригоду острозьких міщан та про зневагу від посполитого люду найчільнішої шляхти

ЛЯМЕНТ ПРО НЕЩАСНУ ПРИГОДУ, ПРО ЛИХО Й МОРДУВАННЯ ОСТРОЗЬКИХ МІЩАН, ПИЛЬНО ПИСАНО 1636 року, МІСЯЦЯ ЧЕРВНЯ, ДНЯ 14-го

ДО КОЖНОГО ЧИТАЛЬНИКА

Тут кожному тую справу подам перед очі,

Щоби кожен знав, читавши, що у ній ся точить,

Хай тут речі, що подав я, на позір порожні,

Та ніхто про них не скаже: безгрунтовні, ложні.

Бо все лихо, що міщанам-острожанам ся дістало,

В римах цих моїх просторих вельми щиро ся списало.

Може, хто за ції речі мене звав би матачем ^а,

Та й такому хочу бути речі цій повідачем.

Хоч очима я на теє не дивився диво,

Але вдіяне доводжу від людей правдиво.

Тож з’явлю оту новину, як про неї я чував,

І у ляменті прежальнім у цей спосіб записав.

ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЛЯМЕНТ ПРО ПРИГОДУ ОСТРОЗЬКИХ МІЩАН ТА ПРО ЗНЕВАГУ ВІД ПОСПОЛИТОГО ЛЮДУ НАЙЧІЛЬНІШОЇ ШЛЯХТИ

Дні веселії, дні гарні, дні великої радості

Обернулися на смуток, у великі жалості.

День той, власне, що для Бога мав іти на хвалення,

Обернувся на зневагу від людей ззухвалених.

О так! Бідна ваша паска, о при бідних ви обідах,

О приятельськая втіхо, так гіркая при бесідах!

Про обід отой — ще менше, тілу тільки служить,

Я про більше: про пожиток, котрий душці плужить ^б.

^а Матач — пройдисвіт, облудник.

^б Плужить — іде на пожиток.

Той пожиток оминув вас, жалься, сильний Боже!

Бо у тому пожаліти жоден вас не може.

Таж хіба ото не жалість, як це при спітканні,

Так, при першім, кажу, люду на той плац збиранні

Для великої послуги, що ішла для нього —

Для монарха Сили всього округу земного,

Непошана та поразка немала спіткала

Тих міщан побожних, котрі Панськую похвалу

Стерегли були охітно, вслід за нею йдучи,

І Творителю молитви, як звичайно, шлючи.

Чи ж топивсь він у гордині, що вам спротивився?

Ні, не ви; той перед Богом певне провинився,

Хто посмів підняти руку на святії справи —

Ними щитимось і з них ми дістаємо слави.

Розсуди, хто тут винніший у великій гордості,

Хто був більше затверділий в лютій лихоборності?

Жалісливая під той час справа ся точила,

А у світі завжди правди неоднака сила.

Пані міста того звідкись в той час проїжджала

І з процесією якось люду ся спіткала.

Як по правді, для підхлібства відступитися годилось,

Але якби про увагу мудрого ходило,

Коли люди йдуть у свято Бога вшанувати,

Постояти було б можна, коней вгамувати.

Ще могли б і до господи зарання доставитись,

Коли там якусь часину не могли забавитись.

Та упершися при тому, супротивні стали,

Проти більшої потуги гордо поставали.

Дехто твердить, ще й такеє наче бути мало,

Начебто послів поспільство панських зневажало.

Але легко слабкість людську наклепом збивати,

Чи з мотикою на сонце будеш поривати?

Як те діло відбулося, хто зробив початок,

Чи із шляхти, чи із інших, може, небожаток?

Жалься, Боже, на те глупство й мудрії мудроти:

Не зумів-бо їхній розум глупоти збороти.

Це тим часом усе сталось в урочисте свято,

Як процесію святкову всім на жаль почато.

Глянь, яку отам зневагу мали відстраждати

Ті, що дуже захотіли в тім опонувати!

Що із жалю претяжкого мусили вчиняти —

Про ту наглую пригоду хто б міг спогадати?

Ах, хіба ж ото не жалість? Хто правду шанує,

Нехай кожен з вас уважно річ ту розміркує.

Важко зносить людям кривду, ще й невинним бувши,

Завелись тут, про учтивість Божую забувшись!

Здавна люди, ще поганські, перестерігали,

Щоб своїм богам учтивість люди віддавали.

Так, вони за Божу славу поставали мужньо,

Боронили ту учтивість до кінця потужно.

І в історії про те є прикладів чимало,

Котрі тільки б пригадати — місця би не стало!

Прочитай-но красномовців для знаття ясного:

Ціцерона чи Ясона, Марцера старого,

Ті йому тоді достатньо добре б розказали,

Як за Божу вони славу дружно поставали.

Прикладів уже поганських більше не казавши,

Про святих голошу приклад, тут його подавши,

Про Христову самохітну муку для спасіння,

Щоб надію, віру мали ми з його терпіння,

Коли був він до Аннаша ведений, принуджений,

Хоч невинний, та до смерті люто був осуджений.

Гляньте, і при тім знайшовся був такий сміляк,

Хоч нестало він при пані залишавсь, однак

До меча святого з жалю мужньо був порвався,

Хоч не міг оборонити, але намірявся ¹.

Чи ж інакше учиняти і у нас годилось,

Коли серце панів з жалем, в люду заятрилось!

Гнів буває в чоловіці надвабіч розкладений:

Один добрий, ну, а другий на лихе запалений.

Їм же, знаю, про потреби для душі ходило,

Щоби церкву з похвалою Панову поштили.

Тож зі щирістю своєю вони в теє удалися,

Аби їхнії офіри Богу щиро віддалися.

Там про власнії потреби щиро ся молили,

А невдячністю жорстоко те їм одплатили.

Що ж чинити було далі? Хай би скам’яніло

Серце в людях і нехай би жально затремтіло,

Подивившись на жорстоке теє замішання,

На такий великий утиск і таке знущання,

Що його не зміг би знести найсвятіший нині,

Хіба світ оцей покинув де в глухій пустині.

Тож дають причин багато нещасливим тим міщанам,

Славним, мовлю, ще недавно моїм милим острожанам,

Особливо ті, що звади в таємницях починають,

Хоча люди їх у світі святобливими вважають.

Чи ж самі міщани того споконвік бажали,

Щоб нешану їм такую вирядити мали?

Легко можна у лісочку песика скарати

1 причину яку-небудь легко відшукати.

Краще мало б добре діло панство урядити,

Тої звади не збуряти, лиха не чинити,

Зверхніх також не збуряти на такі жорстокості,

Але більше научати доброї побожності.

Щоб до підданих ласкаво вони ся поставили,

Не як леви, не жорстоко з ними ся управили.

А на що тоді зайшлося, чеснії отцьове,

Хоча буде із вас котрий цій перечить мові,

Ви до того привели вже пані, що аж пробі!

Турбували були тіло її батька в гробі! ²

Певне, нині і молитви люди дарма промовляють,

Бо тіла людські спокою і в гробах собі не мають.

Вам із того яка користь, оповіжте, прошу?

Хай од вас за те неласки я тут не відношу.

Ще скажу таке: для чого тіло виймать теє,

Не пророцьке, кожен знає, навіть не святеє,

Хоча був, у світі живши, чоловік це справедливий,

Богохвалець і вітчизни був любитель він правдивий,

Але що ж, коли по смерті вельми всі змінились,

Тільки слава й стала мужність, як було, лишились.

Рік би: може, ви жадали заживати його ради?

Але цей розважок також є не без шкаради ^а,

Бо святії також, знайте, дуже нарікали

На отих, що спочивати в гробі не давали.

Ще пророк був Самуїл, котрий мовив королеві,

Тому згордженому Богом Саулу-цареві,

Що його, уживши чари, для поради розбудила

Одна віщая невіста ^б, як над ним поворожила.

^а Шкарада — мерзота, гидота.

^б Невіста — жінка.

Мовив він: «Чому спокою не даєш мені у гробі,

Щоб з вітцями я своїми спочивав у цій господі?

Тож поради не візьмеш ти, марно вмерти мусиш,

Коли Бог тебе відкинув, то ся дармо кусиш!»

А поради був од нього той Саул потребував,

Коли ворог філістимський його бив і притісняв.

Отож сталось, те пророцтво диво учинило,

Бо в той час явилось лихо і царя побило,

І Саул загинуть мусив, в себе меч всадивши,

Неприятелеві очі втіхою наливши.

Я той приклад подаю вам, стане тут до речі,

Щоб ви з того научились умисли на печі

Переховувати пильно, щоб таке вас не спіткало

Або гіршеє нещастя, як Саулові ся стало.

Хоч нам Господь Бог до часу ласкою сприяє,

Та чи зможемо побачить, яку кару зготовляє.

І сподіванки не мали ті міщани нещасливі,

Щоб такі на них пригоди мали впасти нещадливі,

Тож видимо, що покару Пан для них спустив,

Коли котрий гріх у чомусь, може, допустив.

На обидва, однак, боки правду мушу я признати

І нікому з них не хочу я підхлібувати.

Пане Боже! О пожалься на обох пригоди,

Між духовними такії немалі незгоди!

То не диво, як заводять битву із чужими,

Але диво, що воюють із міщанами своїми;

То не диво, як зі світу єресь виживають,

Але диво: братів власних гірко забивають!

Зваж, Господь Бог не зволяє потлумлять нікого,

В своїй волі чоловіка має будь-якого,

Щоб уважили на теє, добре роззирнули,

І колишню свою добру згоду не забули,

Хай би Пан нас щонайвищий вельми милував

І у дечому нам, грішним, щиро посприяв!

Він би й літа урожайні здобленії плідно

Привернув би нам щедротно ласкою догідно.

І цього би християни добре, впевнено дізнали,

А плекать незгоду в світі вони певно б перестали.

Що мені оце за шана і яка забава,

Що мені то за розвага, що за добра слава!

Вони впертістю своєю гидко так сплелися,

Тим і правда й мир нінащо ними ізвелися.

Подивися, як там шляхту пишную зневажено

І дворян як найзнатніших знижено осаджено,

Тих, які були на той час біля її милості

І якій дали зажити гостро непоштивості.

Через кого ж то ся стало, хай самі розсудять:

Русь а чи ляхи у тому мої милі блудять?

А упертість спромоглися б власну подолати,

То міщани не схотіли б їх отак чіпати.

Чом, трапляється, вступає людям із дороги,

Як в случаї нагодиться пан не вельми строгий?

Бачте, там ще не такая поміж них різниця,

Наче небо те, далека від землі границя.

Чом же підлеє створіння Богу спротивляє

Й руки власні на святії справи підіймає?

О велика неуваго! Хто ж до того радив,

Щоб людей отак ганебно на два боки звадив?

Придивімось, як свої ми речі оздобляємо,

Чом же деякі ми надто легко зневажаємо?

Так ми святості костельні віддано шануємо,

То чому ж церковним честі тої ми уймуємо?

Коли ми свої послуги Богу посилаємо,

То чому-бо ми на інші криво поглядаємо?

Кожен хай у власний спосіб хвалить Пана свого,

Кожен ласки потребує пресвятої в нього.

Далі більше я не мовлю, але наостаток

Покладу я тут зосібна ще один придаток:

Про міщан зневагу, муку, рани нещасливих,

Про людей гидотну гордість тих, нетерпеливих.

Як вони були поспільству тому спротивляли

І яких вони при тому шкод поначиняли.

Узяли собі однако хлопи та попове,

Кожен стан дістав немало, ба і шляхтичове,

Там дісталося і діткам, малюкам учтивим,

Білим головам чудовим і панам всім особливим,

Там суціль усіх побито, і хто там дивився,

Чи обухом, чи камінням хто і як там бився.

Вже ні за що був дар Божий, тії приготовані,

Хоч з вимовкою на звичай, яйця пофарбовані,

Ними так своє одіння сильно пошпетили,

Що в замішанні нікого упізнать не вміли.

І отак до гніву давши виразні причини,

Ще й складають небожатам власні свої вини.

Їх в ув’язненні тяжкому дуже пригнітивши,

Декого і від родини також відлучивши!

Інших горлом покарати досі прираджають,

Тих, що стратили, напевне, їм не вистачає!

А коли б прийшло на теє, щоб і цих згубили,

Тих, которих залишили, доки не рішили,

То яке б вони із того мали доконання?

Суддям треба було б мати добре розізнання.

Хоч злий суд невинних ланців хоче покарати,

Та прийдеться перед Божим їм апелювати.

Тож невинність їхню в той час кожен упізнає,

Бог тоді усіх неправих навіки скарає.

Тому втримуй їх, невинних, в ласці своїй, Пане,

Інстигаторам ^а завзятим дай опам’ятання,

^а Інстигатори — підмовники.

Щоб вони у власних справах добре ся гляділи,

Твоє ймення з іншим людом спільно восхвалили.

Боже, ти з тяжких кайданів в’язнів вивільняєш,

Їх усіх ти над надію волею вділяєш!

Вибав решту бідних в’язнів мучених, нещасних,

Зволь утішити у смутках їхніх незагасних.

Не дай згинути, в своєму їх затримай оці,

Ти, потіхо і надіє, ти, єдиний оборонцю!

ПРИДАТОК: