Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара.

Лекція ЗМ46.

Тема: Олесь Гончар. «Собор», «Тронка» (скорочено)

Мета: ознайомити учнів з основними тенденціями розвитку української прози в другій половині ХХ ст., із життям і творчістю одного з найвидатніших її представників О. Гончара; розви­вати навички виділення головного, його систематизації, самостійного пошуку інформації; поглиблювати вміння висловлювати власні думки та враження; виховувати прагнення до літературної самоосвіти, любов до художнього слова, повагу до митців, естетичний смак.

План

Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара.

Собор» як символ духовної краси людини.

Ідейно-художній аналіз роману «Собор».

4. «Тронка» (скорочено)

Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара.

Нова генерація українських прозаїків другої половини ХХ ст., хоч і активно шукала власних шляхів, усе ж спиралася на досвід по­передників. «При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо. Тому і є висота»,— писала Ліна Костенко у вірші, присвяченому О. Довженкові. Творчу молодь не влаштовували тогочасні «література на замовлення», суворо обмежені рамки «соцреалістичної» партійнос­ті, народності, що полягала у висловленні народом «глибокої вдячнос­ті комуністичній партії, радянському урядові й особисто товаришу.», історизму (написаній самою партією історії партії). Щоправда, багато письменників самі ще вірили в комуністичні ілюзії, вважаючи: можна ще гуманізувати суспільство, оздоровити його в межах існуючої систе­ми. Ці протиріччя знаходили своє відображення в українській прозі аж до кінця 80-х. Про особливості розвитку прози у другій половині ХХ ст. та її представників ми й будемо говорити сьогодні на уроці.

У центрі епічних полотен та коротких прозових форм «шістдесят­ників» постала проста людина, змальована без штучного оптимізму, зі всіма своїми маленькими радощами та великими болями, яка була носі­єм справжньої духовності. Досить відчутним у прозі цих років виявило­ся особистісне першоджерело. І це не дивно — ще свіжими були рани, за­вдані війною, хотілося сказати правду про неї, про повоєнні роки. Тому подіями ставали виходи творів Г. Тютюнника «Вир», О. Гончара «Лю­дина і зброя», «Тронка», творів М. Стельмаха, Л. Первомайського та ін.

Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918 року в слободі Суха (тепер Кобеляцького району) Полтавської області в сім'ї робітників Терапія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати — на заводі металевих виробів.

1921 року померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925-го вчився в рідному селі, потім у с. Хо- рішках. 1933 року — після закінчення семирічної школи в с. Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети «Розгор­нутим фронтом» (с. Козельщина).

Протягом 1933-1937 років О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського; по закінченні недовго пра­цював учителем у с. Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».

З 1937 року почав друкувати (переважно оповідання) в «Літера­турній газеті», «Піонерії», «Комсомольці України», «Молодому біль­шовикові». Вступив на філологічний факультет Харківського універ­ситету.

У 1938-1941 роках створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле».

У 1941 році з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений.

Гончар писав також поезії (видані 1985 року окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зір­ки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».

У 1945 році О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946-му, працював асистентом кафедри української літератури цьо­го університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літера­турну діяльність, надрукував романтичне оповідання «Модри Камень» в журналі «Україна».

Протягом 1946-1947 років О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».

У 1947-1959 роках вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька» (1951).

У 1959-1971 роках О. Гончар є головою правління Спілки пись­менників України, у 1959-1986-му — секретар правління Спілки пись­менників СРСР, депутат Верховної Ради СРСР та УРСР.

Роман «Людина і зброя» (1960) 1962 року отримав Державну пре­мію УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

У 1961-му вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963-му — роман у новелах «Тронка» (Ленінська премія, 1964).

1966-го на V з'їзді письменників України О. Гончар виступив з до­повіддю «Думаймо про велике».

1968-го опубліковано роман «Собор».

Протягом 1970-1976 років письменник створив такі твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), по­вість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976).

У 1973-му він очолив Український республіканський комітет За­хисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

У 1978-му О. Гончара обрано академіком АН УРСР, йому прису­джено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980) 1982 року отримав Державну премію; вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986-му опубліковано повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», по­вість «Спогад про океан». У 1990-му О. Гончар вийшов з КПРС (всту­пив 1946-го). У 1991-му опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». 1992-го О. Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). 1993-го Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О. Гон- чара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Його онука була серед тих студентів, котрі своїм голодуванням під Верховною Радою змусили уряд піти у відставку.

О. Гончар помер 14 липня 1995 року, похований у Києві на Бай­ковому кладовищі.

Визнання прийшло до О. Гончара з першим твором. Вчорашній фронтовик, за плечима нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» — і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Державні премії за романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали гарантувати письменнику недоторканність і цілковите благополуччя в житті й творчості. Але коли з'явився його роман «Собор», від того «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, проти нього організовано кампанію ідеоло­гічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на V з'їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам'яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, про­блеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхід­ність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було «крамольного». Проте в кра­їні «процвітаючого соціалізму» насправді треба було мати неабияку гро­мадянську мужність, щоб говорити про якісь проблеми. 1964 року помі­нялось вище партійне керівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, «свобода» для українських митців закінчилась, почались масові арешти інакомислячих (тобто всіх, хто не прославляв, а «очорнював» радян­ську дійсність, був, за визначенням владних структур, «ідеологічним диверсантом» або ще гірше — «буржуазним націоналістом»). Це були часи, коли вдома говорили одне, а серед людей — інше; шпигунство, доноси, конформізм, почесті й залякування — неповний перелік того, що потім назвуть «застійними явищами» і що особливо буде процвітати в 70-80-х роках.

У 1986-му в інтерв'ю журналу «Радуга» Гончар так пояснив виникнення задуму свого роману: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання та­кож сказати про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар'єризм, нехтування народною мораллю». «Собор» дратував партійну верхів­ку тим, що це був гостропроблемний твір, перейнятий аналітичним критичним пафосом, спрямованим проти серйозних суспільних вад і, нарешті, тим, що це був роман з виразно відчутними національно- патріотичними мотивами (це було найбільшою крамолою для охорон­ців імперії).

1938 року О. Гончар вступив на філологічний факультет Харківського університету. Про свою альма-матер письменник згадував з теплотою й любов'ю: «Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям друж­би, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань.»

У читальній залі й застала його звістка про війну: «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимов­но тяжко було на душі. Мороком окутувалося майбутнє. Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт. Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої».

Запеклі бої на берегах Росі, оспіваної І. Нечуєм-Левицьким, бої за Київ. Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо і правдиво розповість про це Гончар у романі «Людина і зброя».

Роман виданий 1960 року, а в 1962-му відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Для зображення письменник обирає найважчий для України час — по­разки й відступи перших місяців війни. У творі багато автобіографічного. Напи­саний він з позицій відтворення «війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров'ю і потом». Це роман пам'яті, адже і для його героїв звістка про війну ввірвалась у студентську аудиторію під час підготовки до екзаменів.