Ок­тяб­ря 1843, Бе­ре­зань

* * *

Чигрине, Чиг­ри­не,

Все на світі ги­не,

І свя­тая твоя сла­ва,

Як пи­ли­на, ли­не

За вітра­ми хо­лод­ни­ми,

В хмарі про­па­дає.

Над зем­лею ле­тять літа,

Дніпро ви­си­хає,

Розсипаються мо­ги­ли,

Високі мо­ги­ли -

Твоя сла­ва… і про те­бе,

Старче ма­ло­си­лий,

Ніхто й сло­ва не про­мо­вить,

Ніхто й не по­ка­же,

Де ти сто­яв? чо­го сто­яв?

І на сміх не ска­же!!

За що ж бо­ро­лись ми з ля­ха­ми?

За що ж ми різа­лись з ор­да­ми?

За що ско­ро­ди­ли спи­са­ми

Московські реб­ра??.. засіва­ли,

І ру­дою по­ли­ва­ли…

І шаб­ля­ми ско­ро­ди­ли.

Що ж на ниві уро­ди­лось??!!

Уродила ру­та… ру­та…

Волі на­шої от­ру­та.

А я, юро­ди­вий, на твоїх руїнах

Марно сльози тра­чу; зас­ну­ла Вкраїна,

Бур'яном ук­ри­лась, цвіллю зацвіла,

В ка­люжі, в бо­лоті сер­це прог­ноїла

І в дуп­ло хо­лод­не га­дюк на­пус­ти­ла,

А дітям надію в сте­пу од­да­ла.

А надію…

Вітер по по­лю розвіяв,

Хвиля мо­рем роз­нес­ла.

Нехай же вітер все роз­но­сить

На не­ок­раєнім крилі.

Нехай же сер­це пла­че, про­сить

Святої прав­ди на землі.

Чигрине, Чиг­ри­не,

Мій дру­же єди­ний,

Проспав єси сте­пи, ліси

І всю Ук­раїну.

Спи ж, по­ви­тий жи­до­вою,

Поки сон­це вста­не,

Поки тії не­долітки

Підростуть, гетьма­ни.

Помолившись, і я б зас­нув…

Так ду­ми прок­ляті

Рвуться ду­шу за­па­ли­ти,

Серце розірва­ти.

Не рвіть, ду­ми, не паліте!

Може, вер­ну зно­ву

Мою прав­ду без­та­лан­ну,

Моє ти­хе сло­во.

Може, ви­кую я з йо­го

До ста­ро­го плу­га

Новин леміш і че­рес­ло.

І в тяжкі уп­ру­ги…

Може, зо­рю пе­реліг той,

А на пе­ре­лозі…

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть і ви­рос­туть

Ножі обо­юдні,

Розпанахають по­га­не,

Гниле сер­це, труд­не,

І вицідять сук­ро­ва­ту,

І нал­лють жи­вої

Козацької тії крові,

Чистої, свя­тої!!!

Може… мо­же… а меж ти­ми

Меж но­жа­ми ру­та

І барвінок розів'ється -

І сло­во за­бу­те,

Моє сло­во ти­хо­сум­не,

Богобоязливе,

Згадається - і діво­че

Серце бо­яз­ли­ве

Стрепенеться, як ри­бонька,

І ме­не зга­дає…

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій, раю!

Спи, Чиг­ри­не, не­хай ги­нуть

У во­ро­га діти.

Спи, гетьма­не, по­ки вста­не

Правда на сім світі.

Фев­ра­ля 1844, Мос­к­ва

СОВА

Породила ма­ти си­на

В зе­леній діброві,

Дала йо­му карі очі

І чорнії бро­ви.

Китайкою по­ви­ва­ла,

Всіх свя­тих бла­га­ла,

Та щоб йо­му всі святії

Талан-долю сла­ли.

«Пошли тобі ма­тер бо­жа

Тії бла­го­да­ти,

Всього то­го, чо­го ма­ти

Не зуміє да­ти».

До схід сон­ця во­ду бра­ла,

В барвінку ку­па­ла,

До півночі ко­ли­ха­ла,

До світа співа­ла:

«Е… е… лю-лі,

Питала зо­зулі,

Зозуля ку­ва­ла,

Правдоньку ка­за­ла.

Буду сто літ жи­ти,

Тебе го­ду­ва­ти,

В жу­пані хо­ди­ти,

Буду па­ну­ва­ти.

Ой ви­рос­теш, си­ну,

За півчвар­та ро­ку,

Як кня­жа ди­ти­на,

Як ясен ви­со­кий,

Гнучкий і де­бе­лий,

Щасливий, ве­се­лий

І не оди­но­кий.

Найду тобі рівню

Хоч за мо­рем синім.

Або кра­марівну,

Або сот­никівну,

Таки пан­ну, си­ну.

У чер­во­них че­ре­ви­ках,

В зе­ленім жу­пані

По світлиці по­ход­жає,

Як па­ва, як пані,

Та з то­бою роз­мов­ляє.

В хаті, як у раї!!

А я сид­жу на по­куті,

Тілько пог­ля­даю.

Ой си­ну мій, си­ну,

Моя ти ди­ти­но!

Чи є кра­щий на всім світі,

На всій Ук­раїні!

Нема кра­що­го й не бу­де -

Дивуйтеся, лю­ди!

Нема кра­що­го!.. а до­лю…

Долю роз­до­бу­де».

Ой зо­зу­ле, зо­зу­ленько,

Нащо ти ку­ва­ла,

Нащо ти їй довгі літа,

Сто літ на­ку­ва­ла?

Чи є ж та­ки на сім світі

Слухняная до­ля?

Ох, як­би-то… вміла б ма­ти

З німецько­го по­ля

Своїм діточ­кам зак­ли­кать

І до­лю, і во­лю,

Та ба… а зле без­та­лан­ня

Зустрінеться всю­ди -

І на шля­ху, і без шля­ху,

Усюди, де лю­ди.

Кохалася ма­ти си­ном,

Як квіткою в гаї,

Кохалася… а тим ча­сом

Батько уми­рає.

Осталася удо­вою,

Хоч і мо­ло­дою,

І не од­на… та все ж тяж­ко…

З го­рем та нудьгою

Пішла во­на до сусідів

Поради про­си­ти…

Присудили сусідоньки

У най­мах слу­жи­ти.

Ізнищіла, ізмарніла,

Кинула гос­по­ду,

Пішла в най­ми… не ми­ну­ла

Лихої при­го­ди.

І день і ніч пра­цю­ва­ла,

Подушне пла­ти­ла…

І си­нові за три ко­пи

Жупанок ку­пи­ла.

Щоб і во­но, удо­ви­не,

До шко­ли хо­ди­ло.

Ой та­ла­не, та­ла­не,

Удовиний по­га­ний!

Чи ти в полі, чи ти в гаї,

Обідраний ци­га­не,

З бур­ла­ка­ми гу­ляєш?

Тече во­да і на го­ру

Багатому в ха­ту.

А вбо­го­му в яру тре­ба

Криницю ко­па­ти.

У ба­га­тих рос­туть діти -

Верби при до­лині;

А у вдо­ви од­ним од­но,

Та й те, як би­ли­на.

Діждалася вдо­ва долі,

Зросту то­го си­на.

І письмен­ний, і врод­ли­вий -

Квіточка ди­ти­на!

Як у бо­га за две­ри­ма,

Вдова па­ну­ва­ла;

А дівча­та ли­ця­ли­ся

І руш­ни­ки дба­ли.

Полюбила ба­га­тая -

Не поцілу­ва­ла,

Вишивала шов­ком хуст­ку -

Не по­да­ру­ва­ла.

Крались злидні із-за мо­ря

В удо­ви­ну ха­ту.

Та й підкра­лись…

Стали хлопців

В кай­да­ни ку­ва­ти

Та по­вез­ли до прий­ому

Битими шля­ха­ми.

Пішла й вдо­ва з ма­те­ря­ми

З дрібни­ми сльоза­ми.

Де на ніч ста­ва­ли,

Сторожу да­ва­ли,

Стару вдо­ву до обо­зу

Та й не до­пус­ка­ли.

Ой при­вез­ли до прий­ому

Чуприну го­ли­ти;

Усе дрібні, усе малі,

Все ба­га­тих діти.

Той каліка не­доріка,

Той не вміє ста­ти.

Той гор­ба­тий, той ба­га­тий,

Тих чо­ти­ри в хаті.

Усі нев­лад, усіх на­зад,

В усіх до­ля ма­ти.

А у вдо­ви один син,

Та й той як­раз під ар­шин.

Покинула зно­ву ха­ту,

Синову гос­по­ду;

Пішла в най­ми, за хліб черст­вий

Жидам но­сить во­ду.

Бо хре­щені не прий­ма­ють:

«Стара,- ка­жуть,- ста­ла,

Нездужує…» - і ог­ри­зок

В вікно по­да­ва­ли

Христа ра­ди. Не дай, бо­же,

Такого до­жи­ти,

Не дай, бо­же, в ба­га­то­го

І пить поп­ро­си­ти.

По копійці за­роб­ля­ла,

Копу наз­би­ра­ла.

Та до си­на лист пи­са­ла,

У військо пос­ла­ла -

Полегшало. Ми­нає рік,

І дру­гий ми­нає,

І чет­вер­тий, і де­ся­тий,

А чут­ки не­має.

Нема чут­ки; що тут ро­бить?

Треба тор­бу бра­ти

Та йти… іти со­бак драж­нить

Од ха­ти до ха­ти.

Взяла тор­бу, пішла се­лом,

На ви­гоні сіла

І в се­ло вже не вер­та­лась,

День і ніч сиділа

Коло ко­во­рот. А літо

За літом ми­нає.

Помарніла, скалічіла,

Ніхто й не пізнає.

Та й ко­му там пізна­ва­ти

Каліку убо­гу.

Сидить собі та ди­виться

В по­ле на до­ро­гу.

І світає, і смер­кає,

І зно­ву смер­кає,

А мос­ка­ля, її си­на,

Немає, не­має.

Понад ста­вом уве­чері

Хитається оче­рет.

Дожидає си­на ма­ти

До досвіта ве­че­рять.

Понад ста­вом уве­чері

Шепочеться осо­ка.

Дожидає в темнім гаї

Дівчинонька ко­за­ка.

Понад ста­вом вітер віє,

Лози на­ги­нає.

Плаче ма­ти од­на в хаті,

А дівчи­на в гаї.

Поплакала чор­ноб­ри­ва

Та й ста­ла співа­ти;

Поплакала ста­ра ма­ти

Та й ста­ла ри­да­ти.

І мо­ли­лась, і ри­да­ла,

Кляла все на світі.

Ох, тяжкі ви, без­та­ланні

У ма­тері діти!

Скалічені старі ру­ки

До бо­га здійма­ла,

Свою до­лю прок­ли­на­ла,

Сина ви­мов­ля­ла.

То од жа­лю од­хо­ди­ла

І мовч­ки жу­ри­лась

Та на шлях той на да­ле­кий

Крізь сльози ди­ви­лась.

І день і ніч ди­ви­ла­ся

Та й ста­ла пи­та­ти:

«Чи не чув хто, чи не ба­чив

Москаля-солдата,

Мого си­на?..» Ніхто не чув,

Ніхто і не ба­чив.

Сидить во­на, не йде в се­ло,

Не пи­та й не пла­че,

Одуріла!.. і цег­ли­ну

Муштрук, то лає,

То го­дує, як ди­ти­ну,

Й си­ном на­зи­ває,

І ни­щеч­ком ти­хе­сенько

Крізь сльози співає:

«Змія ха­ту за­па­ли­ла,

Дітям каші на­ва­ри­ла,

Поморщила пос­то­ли,

Полетіли мос­калі.

Сірі гу­си в ірій, ірій

По чо­ти­ри, по чо­ти­ри

Полетіли - гел-гел! -

На мо­гилі орел,

На мо­гилі се­ред ночі

У ко­за­ка вий­ма очі,

А дівчи­на в темнім гаї

Його з війська виг­ля­дає».

Вдень ла­зи­ла на смітни­ках,

Черепки зби­ра­ла,

Примовляла, що си­нові

Гостинця хо­ва­ла.

А уночі розх­рис­та­на

І прос­то­во­ло­са

Селом хо­дить - то співає,

То страш­но го­ло­сить.

Люди ла­яли… бо, бач­те,

Спать їм не да­ва­ла

Та кро­пи­ву під їх ти­ном

І бур'ян топ­та­ла.

Діти біга­ли з паліччям

Удень за вдо­вою

По ули­цях та, сміючись…

Дражнили Со­вою.

Мая 1844, С.-Пе­тер­бург

ДІВИЧІЇ НОЧІ

Висушили карі очі

Дівичії ночі.

«Черниця-Мар'яна»

Розплелася гус­та ко­са

Аж до по­яса,

Розкрилися пер­си-го­ри,

Хвилі се­ред мо­ря;

Засіяли карі очі,

Зорі се­ред ночі,

Білі ру­ки прос­тяг­ли­ся -

Так би й об­ви­ли­ся

Кругом ста­ну. І в по­душ­ку

Холодну впи­ли­ся,

Та й зак­ляк­ли, та й за­мер­ли,

З пла­чем роз­ня­ли­ся.

«Нащо мені ко­са-кра­са,

Очі го­лу­бині,

Стан мій гну­чий… ко­ли не­ма

Вірної дру­жи­ни,

Немає з ким по­лю­би­тись,

Серцем поділи­тись…

Серце моє! сер­це моє!

Тяжко тобі би­тись

Одинокому. З ким жи­ти,

З ким, світе лу­ка­вий,

Скажи мені… На­що мені

Тая сла­ва… сла­ва.

Я лю­бить, я жи­ти хо­чу

Серцем, не кра­сою!

А мені ще й за­ви­ду­ють,

Гордою і злою

Злії лю­ди наріка­ють.

А то­го й не зна­ють,

Що я в серці за­хо­ва­ла…

Нехай наріка­ють,

Гріх їм бу­де… Бо­же ми­лий,

Чому ти не хо­чеш

Укоротить свої темні,

Тяжкі мені ночі!..

Бо я вдень не оди­но­ка -

З по­лем роз­мов­ляю,

Розмовляю і не­до­лю

В полі за­бу­ваю,

А вночі…» - та й оніміла,

Сльози по­ли­ли­ся…

Білі ру­ки прос­тяг­ли­ся,

В по­душ­ку впи­ли­ся.

Мая 1844, С.-Пе­тер­бург

СОН

Комедія

Дух ис­ти­ны, его же мир не мо­жет при­яти,

яко не ви­дит его, ни­же зна­ет его.

Иоанна гла­ва 14, стих 17

У вся­ко­го своя до­ля

І свій шлях ши­ро­кий:

Той му­рує, той руй­нує,

Той не­си­тим оком

За край світа за­зи­рає,

Чи не­ма країни,

Щоб за­гар­бать і з со­бою

Взять у до­мо­ви­ну.

Той ту­за­ми оби­рає

Свата в йо­го хаті,

А той ниш­ком у ку­точ­ку

Гострить ніж на бра­та.

А той, ти­хий та тве­ре­зий,

Богобоязливий,

Як кішеч­ка, підкра­деться,

Вижде не­щас­ли­вий

У те­бе час та й за­пус­тить

Пазурі в печінки,

І не бла­гай: не ви­мо­лять

Ні діти, ні жінка.

А той, щед­рий та роз­кош­ний,

Все хра­ми му­рує;

Та оте­чест­во так лю­бить,

Так за ним бідкує,

Так із йо­го, сер­деш­но­го,

Кров, як во­ду, то­чить!..

А братія мов­чить собі,

Витріщивши очі!

Як яг­ня­та; «Не­хай,- ка­же,

Може, так і тре­ба».

Так і тре­ба! бо не­має

Господа на небі!

А ви в ярмі па­даєте

Та яко­гось раю

На тім світі бла­гаєте?

Немає! не­має!

Шкода й праці. Сха­меніться:

Усі на сім світі -

І ца­ря­та і стар­ча­та - Ада­мові діти.

І той… і той… а що ж то я?!

Ось що, добрі лю­ди:

Я гу­ляю, бен­ке­тую

В неділю і в бу­день.

А вам нуд­но! жал­куєте!

Єй-богу, не чую,

І не кричіть! Я свою п'ю,

А не кров людськую!

Отак, іду­чи попідтин­ню

З бен­ке­ту п'яний уночі,

Я мірку­вав собі йду­чи,

Поки доп­лен­тавсь до ха­ти­ни.

А в ме­не діти не кри­чать

І жінка не лає,

Тихо, як у раї,

Усюди бо­жа бла­го­дать -

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спа­ти.

А вже підпи­лий як зас­не,

То хоч ко­ти гар­ма­ти,

І усом не морг­не.

Та й сон же, сон, нап­ри­чуд див­ний,

Мені прис­нив­ся -

Найтверезіший би упив­ся,

Скупий жи­дю­га дав би грив­ню,

Щоб по­зир­нуть на ті ди­ва.

Та чор­та з два!

Дивлюся: так буцім со­ва

Летить лу­га­ми, бе­ре­га­ми, та нет­ря­ми,

Та гли­бо­ки­ми яра­ми,

Та ши­ро­ки­ми сте­па­ми,

Та бай­ра­ка­ми.

А я за нею, та за нею,

Лечу й про­ща­юся з зем­лею:

«Прощай, світе, про­щай, зем­ле,

Неприязний краю,

Мої му­ки, мої люті

В хмарі за­хо­ваю.

А ти, моя Ук­раїно,

Безталанна вдо­во,

Я до те­бе літа­ти­му

З хма­ри на роз­мо­ву.

На роз­мо­ву ти­хо-сум­ну,

На ра­ду з то­бою;

Опівночі па­да­ти­му

Рясною ро­сою.

Порадимось, по­су­муєм,

Поки сон­це вста­не;

Поки твої малі діти

На во­ро­га ста­нуть.

Прощай же ти, моя не­не,

Удово не­бо­го,

Годуй діток; жи­ва прав­да

У гос­по­да бо­га!»

Летим. Див­лю­ся, аж світає,

Край не­ба па­лає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, ла­ни мріють,

Меж яра­ми над ста­ва­ми

Верби зе­леніють.

Сади рясні по­хи­ли­лись,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сто­ро­жа,

Розмовляють з по­лем.

І все то те, вся країна,

Повита кра­сою,

Зеленіє, вми­вається

Дрібною ро­сою,

Споконвіку вми­вається,

Сонце зустрічає…

І не­ма то­му по­чи­ну,

І краю не­має!

Ніхто йо­го не дод­бає

І не роз­руй­нує…

І все то те… Ду­ше моя,

Чого ти су­муєш?

Душе моя убо­гая,

Чого мар­не пла­чеш,

Чого тобі шко­да? хіба ти не ба­чиш,

Хіба ти не чуєш людсько­го пла­чу?

То глянь, по­ди­ви­ся; а я по­ле­чу

Високо, ви­со­ко за синії хма­ри;

Немає там власті, не­має там ка­ри,

Там сміху людсько­го і пла­чу не чуть.

Он глянь,- у тім раї, що ти по­ки­даєш,

Латану сви­ти­ну з каліки зніма­ють,

З шку­рою зніма­ють, бо нічим обуть

Княжат не­до­рос­лих; а он роз­пи­на­ють

Вдову за по­душ­не, а си­на ку­ють,

Єдиного си­на, єди­ну ди­ти­ну,

Єдину надію! в військо од­да­ють!

Бо йо­го, бач, тро­хи! а он­де під ти­ном

Опухла ди­ти­на, го­лод­неє мре,

А ма­ти пше­ни­цю на пан­щині жне.

А он ба­чиш? очі! очі!

Нащо ви зда­ли­ся,

Чом ви змал­ку не ви­сох­ли,

Слізьми не зли­ли­ся?

То пок­рит­ка, попідтин­ню

З бай­ст­рям шкан­ди­бає,

Батько й ма­ти од­цу­ра­лись,

Й чужі не прий­ма­ють!

Старці навіть цу­ра­ються!!

А па­нич не знає,

З двад­ця­тою, не­доліток,

Душі про­пи­ває!

Чи бог ба­чить із-за хма­ри

Наші сльози, го­ре?

Може, й ба­чить, та по­ма­га,

Як і оті го­ри

Предковічні, що по­литі

Кровію людською!..

Душе моя убо­гая!

Лишенько з то­бою.

Уп'ємося от­ру­тою,

В кризі ля­жем спа­ти,

Пошлем ду­му аж до бо­га:

Його роз­пи­та­ти,

Чи дов­го ще на сім світі

Катам па­ну­ва­ти??

Лети ж, моя ду­мо, моя лю­та му­ко,

Забери з со­бою всі ли­ха, всі зла,

Своє то­ва­рист­во - ти з ни­ми рос­ла,

Ти з ни­ми ко­ха­лась, їх тяжкії ру­ки

Тебе по­ви­ва­ли. Бе­ри ж їх, ле­ти

Та по всьому не­бу ор­ду роз­пус­ти.

Нехай чорніє, чер­воніє,

Полум'ям повіє,

Нехай зно­ву ри­га змії,

Трупом зем­лю криє.

А без те­бе я де-не­будь

Серце за­хо­ваю

Та тим ча­сом по­шу­каю

На край світа раю.

І знов ле­чу по­над зем­лею,

І знов про­ща­юся я з нею.

Тяжко матір по­ки­да­ти

У без­верхій хаті.

А ще гірше ди­ви­ти­ся

На сльози та ла­ти.

Лечу, ле­чу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругам бо­ри та бо­ло­та,

Туман, ту­ман і пус­то­та.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страш­ної но­ги.

І во­ро­ги й не во­ро­ги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бен­ке­туй­те -

Я вже не по­чую,

Один собі навік-віки

В снігу за­но­чую.

І по­ки ви доз­наєтесь,

Що ще є країна,

Не по­ли­та сльозьми, кров'ю,

То я од­по­чи­ну.

Одпочину… аж слу­хаю -

Загули кай­да­ни

Під зем­лею… По­див­лю­ся…

О, лю­де по­га­ний!

Де ти взяв­ся? що ти ро­биш?

Чого ти шу­каєш

Під зем­лею? Ні, вже, ма­буть,

Я не за­хо­ва­юсь І на небі!..

За що ж ка­ра,

За що мені му­ки?

Кому я що за­подіяв!

Чиї тяжкі ру­ки

В тілі ду­шу за­ку­ва­ли,

Серце запг­ли­ли І га­личі си­лу -

Думи роз­пус­ти­ли??

За що, не знаю, а ка­ра­юсь,

І тяж­ко ка­ра­юсь!

І ко­ли я спо­ку­тую,

Коли діжду краю,

Не ба­чу й не знаю!!

Заворушилася пус­ти­ня.

Мов із тісної до­мо­ви­ни

На той ос­татній страш­ний суд

Мертвці за прав­дою вста­ють.

То не вмерлі, не убиті,

Не су­да про­си­ти!

Ні, то лю­ди, живі лю­ди,

В кай­да­ни за­литі.

Із нор зо­ло­то ви­но­сять,

Щоб пельку за­ли­ти

Неситому!.. То ка­торжні.

А за що? т.і знає…

Вседержитель… а мо­же, ще

Й він не до­ба­чає.

Онде злодій штем­по­ва­ний

Кайдани во­ло­чить;

Он роз­бой­ник ка­то­ва­ний

Зубами скре­го­че,

Недобитка то­ва­ри­ша

Зарізати хо­че!

А меж ни­ми, за­пек­ли­ми,

В кай­да­ни уб­ра­ний

Цар всесвітній! цар волі, цар,

Штемпом увінча­ний!

В муці, в ка­торзі не про­сить,

Не пла­че, не стог­не!

Раз доб­ром нагріте сер­це

Вік не про­хо­ло­не!

А де ж твої ду­ми, ро­жевії квіти,

Доглядані, смілі, ви­ко­хані діти,

Кому ти їх, дру­же, ко­му пе­ре­дав?

Чи, мо­же, навіки в серці по­хо­вав?

О, не хо­вай, бра­те! роз­сип їх, роз­ки­дай!

Зійдуть, і рос­ти­муть, і у лю­ди вий­дуть!

Чи ще ми­тарст­во? чи вже бу­де?

Буде, бу­де, бо хо­лод­но,

Мороз ро­зум бу­дить.

І знов ле­чу.

Земля чорніє,

Дрімає ро­зум, сер­це мліє.

Дивлюся: ха­ти над шля­ха­ми

Та го­роді: з сто­ма церк­ва­ми,

А в го­ро­дах, мов жу­равлі,

Замуштрували мос­калі;

Нагодовані, обуті

І кай­да­на­чи окуті,

Муштруються… Далі гля­ну:

У до­лині, мов у ямі,

На баг­нищі го­род мріє;

Над ним хма­рою чорніє

Туман тяж­кий… Долітаю -

То го­род безк­раїй.

Чи то ту­рецький,

Чи то німецький,

А мо­же, те, що й мос­ковський.

Церкви, та па­ла­ти,

Та па­ни пу­заті,

І ні однісінької ха­ти.

Смеркалося… огонь ог­нем

Кругом за­па­ла­ло,

Аж зля­кавсь я… «Ура! ура!

Ура!» - зак­ри­ча­ли.

«Цу-цу, дурні! сха­меніться!

Чого се ви раді!

Що го­ри­те?» - «Экой хо­хол!

Не зна­ет па­ра­ду.

У нас па­рад! сам из­во­лит

Сегодни гу­ля­ти!»

«Та де ж во­на, тая ця­ця?»

«Бон ви­дишь - па­ла­ты».

Штовхаюсь я; аж зем­ля­чок,

Спасибі, приз­нав­ся,

З ци­но­ви­ми ґудзи­ка­ми:

«Де ты здесь узял­ся?»

«З Ук­раїни». - «Так як же ты

Й го­во­рыть не вмиєш

По-здешему?» -

«Ба ні,- ка­жу,Го­во­рить умію.

Та не хо­чу».- «Экой чу­дак!

Я вси вхо­ды знаю,

Я тут слу­жу; ко­ли хо­чеш,

В дво­рец по­пи­та­юсь

Ввесты те­бе. Только, знаєш,

Мы, брат, прос­ви­щен­ны,

Не пос­ку­пись пол­тин­кою…»

Цур тобі, мер­зен­ний

Каламарю… І зро­бив­ся

Я зно­ву нез­ри­мий

Та й проп­хав­ся у па­ла­ти.

Боже мій єди­ний!!

Так от де рай! уже на­що

Золотом об­литі

Блюдолизи; аж ось і сам,

Високий, сер­ди­тий,

Виступає; обок йо­го

Цариця не­бо­га,

Мов опеньок за­су­ше­ний,

Тонка, дов­го­но­га,

Та ще р;а ли­хо, сер­деш­не,

Хита го­ло­вою.

Так оце-то та бо­ги­ня!

Лишенько з то­бою.

А я, дур­ний, не ба­чив­ши

Тебе, ця­це, й ра­зу,

Та й повірив ту­по­ри­лим

Твоїм в рщо­ма­зам.

Ото дур­ний! а ще й би­тий!

На ка­ток повірив

Москалеві. От і чи­тай,

І йми ти їм віри!

За бо­га­ми - панст­ва, панст­ва

В се­ребрі та златі!

Мов ка­ба­ни го­до­вані -

Пикаті, пу­заті!..

Аж потіють, та товп­ляться,

Щоб то ближ­че ста­ти

Коло са­мих: мо­же, вда­рять

Або ду­лю да­ти

Благовонять; хоч ма­леньку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під са­мую пи­ку.

І всі у ряд пос­та­ва­ли,

Ніби без'язикі -

Анітелень. Цар цвенькає;

А ди­во-ца­ри­ця,

Мов та чап­ля меж пта­ха­ми,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох по­ход­жа­ли

Мов сичі на­дуті,

Та щось ниш­ком роз­мов­ля­ли

Здалека не чу­ти -

О оте­честві, здається,

Та но­вих пет­ли­цях,

Та о мушт­рах ще новіших!..

А потім ца­ри­ця

Сіла мовч­ки на дзиґли­ку.

Дивлюсь, цар підхо­дить

До най­стар­шо­го… та в пи­ку

Його як за­то­пить!..

Облизався не­бо­ра­ка

Та мен­шо­го в пу­зо -

Аж за­гу­ло!.. а той собі

Ще мен­шо­го ту­за

Межи плечі; той мен­шо­го,

А мен­ший ма­ло­го,

А той дрібних, а дрібно­та

Уже за по­ро­гом

Як ки­неться по ули­цях,

Та й дівай міси­ти

Недобитків пра­вос­лав­них,

А ті го­ло­си­ти;

Та ве­ре­щать; та як рев­нуть:

«Гуля наш ба­тюш­ка, ґуля!

Ура!..ура!..ура! а, а, а…»

Зареготався я, та й годі;

А й ме­не дав­ну­ли

Таки доб­ре. Пе­ред світом

Усе те зас­ну­ло;

Тільки де-де пра­вос­лавні

По уг­лах стог­на­ли

Та, стог­ну­чи, за ба­тюш­ку

Господа бла­га­ли.

Сміх і сльози! От пішов я

Город ози­ра­ти.

Там ніч, як день. Див­лю­ся:

Палати, па­ла­ти

Понад ти­хою рікою;

А беріг уши­тий

Увесь ка­ме­нем. Ди­ву­юсь,

Мов не­са­мо­ви­тий!

Як то но­но зро­би­ло­ся

З ка­люжі та­кої

Таке ди­во… отут крові

Пролито людської -

І без но­жа. По тім боці

Твердиня й дзвіни­ця,

Мов та швай­ка за­гост­ре­на,

Аж чуд­но ди­виться.

І дзиггрі те­ленька­ють.

От я по­вер­та­юсь -

Аж кінь ле­тить, ко­пи­та­ми

Скелю роз­би­ває!

А на коні си­дить ох­ляп,

У свит - не свиті,

І без шап­ки. Якимсь лис­том

Голова по­ви­та.

Кінь ба­сує, от-от річку,

От… от… пе­рес­ко­чить.

А він ру­ку прос­тя­гає,

Мов світ увесь хо­че

Загарбати. Хто ж це та­кий?

От собі й чи­таю,

Що на скелі на­ко­ва­но:

Первому - Вто­рая

Таке ди­во нас­та­ви­ла.

Тепер же я знаю:

Це той Пер­вий що роз­пи­нав

Нашу Ук­раїну,

А Вто­рая до­ко­на­ла

Вдову си­ро­ти­ну.

Кати! ка­ти! лю­доїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взя­ли

На той світ з со­бою?

Тяжко, тяж­ко мені ста­ло,

Так, мов я чи­таю

Історія Ук­раїни.

Стою, за­ми­раю…

А тим ча­сом - ти­хо, ти­хо

Та сум­но співає

Щось та­кеє не­ви­ди­ме:

«Із го­ро­да із Глу­хо­ва

Полки вис­ту­па­ли

З зас­ту­па­ми на лінію,

А ме­не пос­ла­ли

На сто­ли­цю з ко­за­ка­ми

Наказним гетьма­ном!

О, бо­же наш ми­ло­сер­дий!

О, ца­рю по­га­ний,

Царю прок­ля­тий, лу­ка­вий,

Аспиде не­си­тий!

Що ти зро­бив з ко­за­ка­ми?

Болота за­си­пав

Благородними кос­тя­ми;

Поставив сто­ли­цю

На їх тру­пах ка­то­ва­них!

І в темній тем­ниці

Мене, вольно­го гетьма­на,

Голодом за­му­чив

У кай­да­нах. Ца­рю! ца­рю!

І бог не роз­лу­чить

Нас з то­бою. Кай­да­на­ми

Скованій зо мною

Навік-віки. Тяж­ко мені

Витать над Не­вою.

України да­ле­кої,

Може, вже не­має.

Полетів би, по­ди­вив­ся,

Так бог не пус­кає.

Може, Моск­ва ви­па­ли­ла

І Дніпро спус­ти­ла

В синє мо­ре, роз­ко­па­ла

Високі мо­ги­ли -

Нашу сла­ву. Бо­же ми­лий,

Зжалься, бо­же ми­лий».

Та й за­мовк­ло; див­лю­ся я:

Біла хма­ра криє

Сіре не­бо. А в тій хмарі

Мов звір в гаї виє.

То не хма­ра - біла пташ­ка

Хмарою спус­ти­лась

Над ца­рем тим му­сянд­жо­вим

І за­го­ло­си­ла:

«І ми ско­вані з то­бою,

Людоїде, змію!

На страішно­му на су­дищі

Ми бог і зак­риєм

Од очей твоїх не­си­тих.

Ти нас з Ук­раїни

Загнав, го­лих і го­лод­них,

У сніг на чу­жи­ну

Та й порізав; а з шкур на­ших

Собі баг­ря­ни­цю

Пошив жи­ла­ми твер­ди­ми

І зак­лав; сто­ли­цю

В новій рясі. По­ди­ви­ся:

Церкви та па­ла­ти!

Веселися, лю­тий ка­те,

Проклятий! прок­ля­тий!»

Розлетілись, роз­си­па­лись,

Сонечко вста­ва­ло.

А я сто­яв, ди­ву­вав­ся,

Та аж страш­но ста­ло.

Уже вбогі во­ру­ши­лись,

На труд поспіша­ли,

І мос­калі на роз­пут­тях

Уже мушт­ру­ва­лись.

Покрай улиць поспіша­ли

Заспані дівча­та,

Та не з до­му, а до­до­му!

Посилала ма­ти

На цілу ніч пра­цю­ва­ти,

На хліб за­роб­ля­ти.

А я стою, по­хи­лив­шись,

Думаю, га­даю,

Як то тяж­ко той на­сущ­ний

Люди за­роб­ля­ють.

От і братія сип­ну­ла

У се­нат пи­са­ти

Та підпи­су­вать - та дра­ти

І з батька, і бра­та.

А меж ни­ми і зем­ляч­ки

Де-де прог­ля­да­ють.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та ла­ють

Батьків своїх, що зма­леч­ку

Цвенькать не нав­чи­ли

По-німецькій,- а то те­пер

І кис­ни в чор­ни­лах!

П'явки! п'явки! мо­же, батько

Остатню ко­ро­ву

Жидам про­дав, по­ки вив­чив

Московської мо­ви.

Україно! Ук­раїно!

Оце твої діти,

Твої квіти мо­лодії,

Чорнилом по­литі,

Московською бле­ко­тою

В німецьких теп­ли­цях

Заглушені!.. Плач, Ук­рай­но!

Бездітна вдо­ви­це!

Піти ли­шень по­ди­виться

До ца­ря в па­ла­ти,

Що там ро­биться. При­ход­жу:

Старшина пу­за­та

Стоїть ря­дом; со­пе, хро­пе,

Та по­на­ду­ва­лось,

Як інди­ки, і на двері

Косо пог­ля­да­ло.

Аж ось во­ни й од­чи­ни­лись.

Неначе з бер­ло­ги

Медвідь виліз, лед­ве-лед­ве

Переносить но­ги;

Та оду­тий, аж по­синів:

Похмілля прок­ля­те

Його му­чи­ло. Як крик­не

На са­мих пу­за­тих -

Всі пу­заті до од­но­го

В зем­лю про­ва­ли­лись!

Він ви­лу­пив баньки з ло­ба -

І все зат­ру­си­лось,

Що ос­та­лось; мов ска­же­ний,

На мен­ших гу­кає -

І ті в зем­лю; він до дрібних

І ті про­па­да­ють!

Він до че­ляді - і че­лядь,

І че­лядь про­па­ла;

До мос­калів - мос­ка­ли­ки,

Тілько зас­тог­на­ло,

Пішли в зем­лю; ди­во див­не

Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш бу­де,

Що бу­де ро­би­ти

Мій мед­ве­дик! Стоїть собі,

Голову по­ну­рив

Сіромаха. Де ж діла­ся

Медвежа на­ту­ра?

Мов ко­ше­ня, та­кий чуд­ний.

Я аж зісміявся.

Він і по­чув, та як зик­не,Я пе­ре­ля­кав­ся,

Та й про­ки­нувсь… Ота­ке-то

Приснилося ди­во.

Чудне якесь!.. та­ке тілько

Сниться юро­ди­вим

Та п'яни­цям. Не зди­вуй­те,

Брати любі, милі,

Що не своє роз­ка­зав вам,

А те, що прис­ни­лось.

Іюля 1844, С.-Пе­тер­бург

* * *

У неділю не гу­ля­ла,

Та на шов­ки за­роб­ля­ла,

Та хус­ти­ну ви­ши­ва­ла,

Вишиваючи, співа­ла:

«Хустиночко ме­ре­жа­на,

Вишиваная,

Вигаптую, по­да­рую,

А він ме­не поцілує.

Хустино моя

Мальованая.

Здивуються вранці лю­ди,

Що в си­ро­ти хуст­ка бу­де

Мережаная,

Мальованая.

А я ко­су розплітаю,

З дру­жи­ною по­ход­жаю.

Доленько моя,

Матінко моя».

Отак во­на ви­ши­ва­ла

У вікон­це пог­ля­да­ла,

Чи не ре­вуть кру­то­рогі,

Чи не йде чу­мак з до­ро­ги.

Іде чу­мак з-за Ли­ма­ну

З чу­жим доб­ром, без­та­лан­ний,

Чужі ве­ли по­га­няє,

Поганяючи, співає:

«Доле моя, до­ле,

Чом ти не та­кая,

Як інші чу­жая?

Чи я п'ю, гу­ляю,

Чи си­ли не маю?

Чи до те­бе доріженьки

У сте­пу не знаю?

Чи до те­бе свої да­ри

Я не по­си­лаю? Є у ме­не да­ри -

Очі моі карі.

Молодую мою си­лу

Багаті ку­пи­ли;

Може, і дівчи­ну без ме­не

З іншим за­ру­чи­ли.

Навчи к ме­не, моя до­ле,

Гуляти нав­чи».

Та й зап­ла­кав сіро­ма­ха,

Степом іду­чи.

Ой зас­тог­нав си­вий пу­гач

В сте­пу на мо­гилі,

Зажурились чу­ма­ченьки,

Тяжко за­жу­ри­лись.

«Благослови, ота­ма­не,

Коло се­ла ста­ти,

Та по­не­сем то­ва­ри­ша

В се­ло при­ча­ща­ти».

Сповідали, при­ча­ща­ли

Й во­рож­ки пи­та­ли,

Не по­мог­ло… з незцілен­ним

В до­ро­гу ру­ша­ли.

Чи то пра­ця за­да­ви­ла

Молодую си­лу,

Чи то нудьга нев­си­пу­ща

Його з ніг зва­ли­ла.

Чи то лю­ди по­ро­би­ли

Йому, мо­ло­до­му,

Що при­вез­ли йо­го з До­ну

На возі до­до­му.

Благав бо­га, щоб дівчи­ну…

Хоч се­ло по­ба­чить.

Не доб­ла­гав… По­хо­ва­ли,

Ніхто й не зап­ла­че!

Поставили гро­ма­дою

Хрест над си­ро­тою

Й розійшли­ся… Як би­ли­на,

Як лист за во­дою,

Пішов ко­зак з сього світа,

Все заб­рав з со­бою.

А де ж тая мальова­на,

Шитая хус­ти­на?

А де ж тая ве­се­лая

Дівчина-дитина?!

На но­во­му хресті хуст­ку

Вітер розвіває,

А дівчи­на у чер­ниці

Косу розплітає.