Замість епілога: кінець історії?

1989 року молодий американський вчений-політолог Френсіс Фукуяма опублікував у часописі “The National Interest” статтю із сенсаційним заголовком “Кінець історії?”, яка викликала бурхливу полеміку науковців різних дисциплін. Через кілька років Фукуяма написав спеціальну монографію “Кінець історії і остання людина” (1992), в якій більш докладно подав обґрунтування своїх оригінальних поглядів.

Насамперед, Фукуяма проголосив необхідність повернення до універсальної історії людства, котра здатна пояснити еволюцію і зміни, що мали і продовжують мати місце у розвитку світової людської спільноти. У сучасних умовах, підкреслює цей дослідник, всезагальність людської історії стає ще більш відчутною, аніж раніше. Тому намагання замкнутися у вузьких рамках індивідуалізму та суб’єктивізму і не зауважувати зворотнього впливу соціальних наслідків людської діяльності є нині неможливим.

“Кінець історії” за Фукуямою зовсім не означає кінця людського співжиття і взаємин. Цей образний зворот вчений вживає слідом за Геґелем і Марксом для констатації факту завершення людством пошуків такої форми соціальності, котра б відповідала “найглибшим і фундаментальним людським потребам” [165, XII-XIII]. Після тривалих блукань, які супроводжувалися “кривавою боротьбою” і численними

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

жертвами, у свідомості більшості населення Землі утвердилося переконання про єдино можливу раціональну форму суспільності — “ліберальну демократію”. Тільки вона уможливлює дальший розвиток людства на глибинних засадах гуманності і співіснування індивідів у суспільстві та на Земній кулі в цілому. Усі інші форми, які людство в силу тих чи інших історичних обставин в різний час змушене було випробувати, виявилися недостатніми для мирного співіснування.

Фукуяма пропонує розглядати історію суспільства з висоти двох фундаментальних і визначальних сторін його життя — економічної та свідомісної. З точки зору економіки ліберально-демократичні засади “вільного ринку” здобули повну перевагу над усіма іншими концепціями, незалежно від культурно- цивілізаційного рівня розвитку суспільства. Цей факт вчений пов’язує зі здобутками природничих наук, які досягли блискучих, хоча й соціально неоднозначних, успіхів у розкритті природних законів. Вони не тільки створиили нові технології, але й встановили “глобальний обрій” продуктивних можливостей усього світу, який змушує усі країни здійснювати однотипну економічну модернізацію господарства, і, як наслідок цього, — освіту і соціальну організацію.

З другого боку, людина представляє собою не тільки біологічну, але й духовну істоту, наділену свідомістю. Тому, слідуючи за Геґелем, Фукуяма виокремлює крім чисто біологічних потреб людини ще й розумово-психологічну потребу “самоствердження” (яка проявлялась у почуттях “злоби”, “встиду”, гордості”). Ця потреба штовхала людей і держави до кривавих конфліктів — внутрішніх і зовнішніх, — аж доки самоствердження особистості не було визнане універсальною цінністю і не отримало закріплення у законі, який гарантував її права (французька і американська революції ХVІІІ ст.). З того часу людство пройшло чималий шлях для того, щоб впевнитися, що “потреба самоствердження особистості” є головним двигуном історії. Вона включає в себе процес самоствердження релігійних, соціальних, етнічних та інших груп людей, нарешті особистості, що провадить до встановлення держави “ліберальної демократії”, яка законодавчо забезпечує свободу їх суспільної діяльності в межах закону. Подібна тенденція переноситься також на міждержавні відносини.

Визнання більшістю освіченого населення Землі того факту, що історія представляє собою ланцюг безперервних спроб розв’язання внутрішньої людської “потреби самоствердження”, означає, на думку Фукуями, “кінець людини” — завершення пошуків моделі співіснування особистостей, колективів, груп, держав, цивілізацій. Такою універсальною моделлю є ліберальна демократія.

Незважаючи на гостру критику з усіх боків, Фукуяма залишається на оптимістичних позиціях стосовно всесвітньої історії, яка все більш впевнено стає на шлях раціонального розвитку, поза яким для людства немає альтернативи.

Праці Ф.Фукуями відчутно послабили позиції нарративістів у сучасній теоретичній історії, повернули погляди до універсальної історії людства. Дальше дроблення історії на окремі ділянки, яке спостерігається у “новій науковій історії”, “новій філософії історії”, суперечить інтеґральним цивілізаційним процесам, що відбуваються у сучасному світі. Не випадково й провідний у світі часопис

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

теоретичної історії (“History and Theory”) спільно з різними фундаціями розпочав у 90-х роках низку наукових форумів з проблем всесвітньої історії. На першому з них у Веслеянському університеті у березні 1994 р. думки істориків відносно можливості написання і викладання всесвітньої історії значно розійшлися [189, 1-9]. Були висловлені застереження, що будь-яка типологія суспільного розвитку, яка є неуникною при глобальній історії, знизить рівень інтелектуальної творчості історика, змусить вдатися до відбору фактичного матеріалу, при якому буде втрачено частину “первинного” фактажу. Надалі багатьох західних істориків продовжують відлякувати примари “холізму” і “тоталізму”, розкритиковані К.Поппером. Постмодерністська психоаналітично-лінгвістична візія історії на цьому ґрунті здобула поважні позиції у західній історіографії.

Разом з тим, група західних істориків (В.Г.Макніл, Ж.Абу-Луго, В.А.Грін, Ф.Фукуяма та ін.) провадять пошуки способу інтеґрального підходу до історії. Для цього залучаються різні теоретичні доктрини — від психоаналізу до цивілізаційно- культурних інтерпретацій. При цьому вчені добре усвідомлюють “нестійкість” і політико-ідеологічну залежність синтетичних побудов всесвітньої історії, багатоманітність проявів якої важко піддається стандартизації. Холістична візія минулого, за твердженнями багатьох істориків, відбиває насамперед соціально- культурний чи соціально-політичний кути зору кожного конкретного дослідника на історію.

Чи є шанс віднайти достатньо загальну ідею, яка спроможна об’єднати людські діяння у єдиний процес? Чи сама людська історія містить у собі внутрішній сенс? Чи можливе наукове пізнання минулої дійсності? Ці та інші питання залишаються відкритими, створюючи широке поле для праці майбутніх поколінь істориків. Принаймні можливості обрання ними шляху вивчення минулого сьогодні представляються більш широкими і різноманітними.

* * *

Поданий вище короткий нарис еволюції світової історико-теоретичної думки у її, передусім, європейських вимірах, не дає ані оптимістичних, ані песимістичних прогнозів на майбутнє. Історична думка, розвиваючися разом і в межах змінюваних картин світу, пройшла шлях від міфологічного до антропологічного трактування минулого, постійно намагаючися знайти задовільне поєднання матеріального і духовного начал людської діяльності, об’єктивних і суб’єктивних її наслідків. “Побіжно” людство набуло усвідомлення про історичний характер усіх змін у природі і суспільстві й, разом з тим, значення історичного методу.

Двоїстий характер людської природи (буття і свідомість) зродили невпевненість у пізнавальних можливостях раціонального пояснення минулого, змусили звернутися до ірраціональних проявів людських діянь, які потіснили в

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

історії раціональний сенс. Поступово склалося переважне нині уявлення про те, що історичне пізнання й історичне знання не дають істиної картини минулого, а лише приблизний, вибірковий образ історичних подій, який зазнає змін в залежності від культурного розвитку людства та його окремих представників. У підсумку, це призвело до сумнівів відносно науковості історії, її приналежності до традиційних наук.

І все ж крайній песимізм не повинен мати місця у трактуванні історії, незалежно від того визнаємо ми її наукою чи мистецтвом. Адже від найдавніших часів історія була невід’ємним супутником життя Людини і Людства. Вони завжди прагнули і прагнутимуть знати свій “учорашній день”, аби краще орієнтувуатися у сьогоденні, аби самоусвідомлювати себе у природі і соціумі. Без історії це неможливо. Історія покликана задовільнити історичний інтерес людини, який, як видається, зумовлений не тільки і не стільки культурно-естетичними, скільки науково-практичними потребами. Краще і більш адекватне усвідомлення свого місця і ролі у змінюваному світі дозволить Людині і Людству побудувати цей світ на раціональних засадах, які найповніше відповідають ідеї гуманності.

Багатоманітність історичних теорій і концепцій, які поширені у сучасному світі, відбивають різноманітність позицій світобачення. Кожна історична теорія постулює певний кут зору на минуле і людину у ньому, розкриває якийсь новий аспект цього минулого. Вона служить, одночасно, парадиґмою і методом підходу до його розуміння і пояснення. Плюралізм світобачення є великим досягненням цивілізації, який людство вистраждало своєю тривалою і трагічною історією. Тільки з різноманітності поглядів може “зіткатися” загальна картина світової історії, в якій головним актором виступає “історична Людина”. Не так важливо, чи буде ця картина образно-естетичною чи науково-критичною, головне, щоб вона завжди була гуманістичною.

Увесь досвід еволюції історичної думки не суперечить тому, щоб історія була науковою дисципліною з притаманними їй рисами науково-пізнавальної діяльності, спрямованої на здобуття науково-історичних знань, але також залишалася площиною прояву творчих культурно-естетичних, літературних здібностей письменника. При цьому важливо пам’ятати одну просту істину — необхідність збереження “історичності” будь-якого погляду на минуле...

Леонід Зашкільняк. Методологія історії