Українські історичні дослідження на початку XX ст. напрямах суспільно-політичний устрій, вироблений на основі князівсько-дружинній, Данило обертав тільки на всі боки заїзженого князівського коника

напрямах суспільно-політичний устрій, вироблений на основі князівсько-дружинній, Данило обертав тільки на всі боки заїзженого князівського коника, даремно силкуючися в дипломатії знайти опору серед тих потрясінь, які переживала сучасна Русь, та простим терором приглушити ворожі князівсько-дружинному устрою сили, що серед сих потрясінь підіймалися...» (Т.З. - С.91). Змальовуючи далі основні напрями дипломатичної діяльності Данила, його конфронтацію з місцевим боярством, М.С.Грушевський писав: «Вибранець народній, підпираний громадою в боротьбі з боярством, він не сміє зближитися до сих мас - вони зістаються йому чужими; з боярством чує він себе далеко близше - по традиції. Його боротьба з народним автономічним рухом має глибоко трагічний характер і найліпше показує, наскільки він був сином минувшого, а не чоловіком будущини» (Т.З. - С.91).

Одночасно М.С.Грушевський не міг не відзначити того факту, що Галицько-Волинське князівство поступово потрапляло в орбіту політичних інтересів сусідніх держав - Литви і Польщі. Процес тривалий і складний, він мав, однак, досить добре визначену тенденцію, яка в основному концен­трувалася на кардинальних змінах у політичному становищі та внутрішніх відносинах цього державного об'єднання.

У загальний контекст авторської розповіді логічно вписується ще один розділ, де схарактеризовано історичні умови розвитку Подніпров'я в другій половині ХГП - на початку XIV ст. На відміну від пануючої в спеціальних працях думки про суцільне спустошення та запустіння краю після монголо-татарської навали (до речі, аналогічних поглядів дотримуються і деякі сучасні автори) М.С.Грушевський категорично твердить, що «татарський погром Бату не зробив українського Подніпров'я пустинею», що «головна роль в сій колонізаційній роботі все належала не прихожій, а місцевій людності, котра ніколи не вигибала до остатку» (Т.З. - С147). Важливо, що вчений не обмежується лише деклараціями, а обґрунтовує їх величезним документальним матеріалом, взятим із вітчизняних джерел, зарубіжних хронік та ін.

Не менш експресивно написано сторінки політичної історії краю

,під владою монголо-татар. Згідно з спостереженнями вченого, на

Київщині та Переяславщині суспільно-політичний устрій розвивався у

напрямі поділу на дрібні міські громади; на Чернігівщині продовжувала

існувати велика кількість дрібних князівств, що в мініатюрі нагадували

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

своїх могутніх попередників. Монголо-татарський погром не пройшов безслідно і для інших сфер життя Подніпров'я - істотно послаблюється економічний потенціал краю, спостерігається занепад церковно-релігійних та культурних традицій.

Але чи були традиції остаточно перервані? Відповідь вченого на це питання однозначна - ні, не були. При цьому, наголошував М.С.Грушевський, вони мали не локальний, а загальний характер і поширювалися на всі землі колишньої єдиної держави. Інтерпретуючи у руслі своєї схеми викладу матеріалу відомі факти, історик визнавав, що «з більшою обережністю й застереженнями, але все ж можемо, й повинні ми в недостачі користуватися зі вказівок і анальогій іньших слов'янських, не українських земель, що входили в склад давньої Руської держави - бо й тут роспросторювався той самий державний устрій, те ж право, та ж культура, хоч і на відмінній етнографічній або культурній основі, отже, з деякими модифікаціями» (Т.З. - СІ93). Ця теза М.СГрушевського має принциповий характер і вказує на спроби автора відтворити не лише етноспецифічне, але й показати спільне, що об'єднувало різні відгалуження східного слов'янства.

Ці та подібні зауваження вченого перекидали своєрідний місток до висвітлення більш конкретних питань суспільно-політичної структури руських земель ХІ-ХШ ст.: форм князівських взаємовідносин, ролі і місця з'їздів, діяльності віча, ієрархії князівської адміністрації, а також організації судової влади, війська, фінансів тощо. Окремо автор розглядає широкий спектр релігійної ситуації - показує стосунки руських митрополитів з константино-польськими патріархами, дає характеристику визначним церковним діячам, реконструює їх відносини з князівською владою тощо.

У вченого не було будь-яких сумнівів щодо існування в суспільстві окремих. соціальних груп населення з своїми інтересами, колом обов'язків, певним місцем в громадській ієрархії і т.п. Він пише, що «тогочасна руська суспільність поділялася на три категорії: людей княжих або дружину, людей церковних - духовенство і просто «людей» -в тіснім значінню слова, людей, що становили властиву суспільність, громаду. Окрім того розріжнялися люди свобідні, несвобідні й півсвобідні, а серед свобідних люди «ліпші», або більші, люди менші, відріжнялися також люди міські — «гражани», і люди волосні, селяни.

Отже, була, певне, навіть досить значна диференціація, але виключивши границю, що межувала людей свобідних від несвобідних, ся диферен­ціація не визначалася різкими границями, й поодинокі групи не відділялися неперехідними границями. Були то властиво класи людності, що розріжнялися родом занять і економічним становищем, а не стани в властивім значінню слова; станові привілегії й правні ріжниці існують тільки в зародках» (Т.З. - С.ЗОЇ).

Не можуть не викликати справжньої зацікавленості сторінки про духовне життя часів Київської Русі - розповіді про розповсюдження шкіл і книжності, феномен літописання, розвиток архітектури і живопису. Читач знайде колоритні замальовки сімейного укладу того часу, становища жінки, детальні описи та аналіз правових актів, які діяли у Русі. У цьому контексті автор знову особливу увагу звертає на значення християнської релігії як фактора, що сприяв прилученню східних слов'ян до світового культурного процесу. «В культурній еволюції Русі сих століть, - писав М.С.Грушевський, - фактом найважнійшим і найзначнішим своїми впливами і перемінами, счиненими в сій еволюції, було християнство із зв'язаними з ним культурними моментами» (Т.З. - С.401).

Наступний (4) том видання присвячений комплексу питань, зв'язаних із інкорпорацією українських земель і їх становищем у складі Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 р. -королівської Польщі. В інтерпретації М.СГрушевського це не однотипні політичні явища. Коли в першому випадку автор «Історії України-Руси» вказує на практично добровільне входження частини руських земель до складу Литви (разом з тим поряд з терміном «прилучення», «збирання» на сторінках книги вживається поняття «окупація»), то акт 1569 р. (до речі, як і напередодні - захоплення Галичини) вчений кваліфікує виключно як загарбницький. Весь історичний матеріал М.СГрушевський викладає під кутом зору взаємозв'язаних проблем: по-перше, впливу українських земель на Литовську державу, і, по-друге, ставлення правлячих кіл Литви до традиційних суспільних структур, що існували тоді в землях Південно-Західної Русі. Щодо першого аспекту цієї проблеми, то автор цілком справедливо вказує на значний вплив, що справила Україна на державний і суспільний устрій, право, релігійну ситуацію, побут, писемність і т.п. у Великому князівстві Литовському. Це

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

дало М.С.Грушевському підстави говорити про «руський» характер Литовської держави.

Читач, очевидно, зверне увагу на той факт, що до оцінки другого аспекту питання М.С.Грушевський прагне підійти зважено, з великим науковим тактом. Майже до кінця XIV ст. литовські князі, керуючись принципом «ми старини не рушаєм, а новини не уводим», практично зберігали традиційні суспільно-політичні структури окремих україн­ських земель. Симптомом нової лінії у політиці Литовської держави щодо України стало укладення Кревської унії 1385 р. «Так стався, -пише вчений, — перший розлом між елементами руським і литовським: ті були православні, сі стали католицькими, і разом з латинством і від культури руської стали відчужатися, а тісніше зближатися до культури польської» (Т.4. - СІ81). М.С.Грушевський показує весь трагізм цієї політики як для етнічно литовських, так і руських провінцій держави. Запровадження католицького віросповідання, яке поступово ставало панівним, дало відповідний поштовх щодо зміни урядової політики в соціальній сфері. Православне населення крок за кроком втрачало свої позиції в економіці, політичному житті, культурі. На думку автора «Історії України-Руси», «така двоїстість, посередність політики литовських кругів, так само як і той етнографічно-культурний розлом в середині в. кн.Литовського, розуміється, мусили дуже сильно ослаблювати силу супротивлення проти польських окупаційних планів, і взагалі підтинали сили організму в. князівства, саму життєвість його» (Т.4. — СІ84).

У загальну канву розповіді логічно вплітається ще одне питання, принциповість постановки якого не викликає жодного сумніву. Йдеться про проблеми спадкоємності давньоруських традицій у ХІУ-ХУ ст. М.С.Грушевський дотримувався тієї думки, що Велике князівство Литовське на паритетних засадах виступало таким же спадкоємцем політичних і культурних традицій Київської Русі, як і велике князівство Московське. Він пише, що «се були два політичні тіла зовсім анальогічні» (Т.4. - С.98). Згодом до вирішення цієї проблеми поверталися також інші історики -представники різних шкіл і напрямів. В радянській історіографії утвердилася думка про Російську централізовану державу, як єдину спадкоємицю Київської держави.

Коли ж в такому разі у висвітленні М.СГрушевського намітилась переорієнтація української суспільної думки на бік Москви? Вчений датує

початок цього процесу досить впевнено -другою половиною XV ст. А «на переломі XV і XVI ст. істнованнє такого нахилу виступило вже зовсім ясно» (Т.4. - С183). На підтвердження цієї тези історик наводить численні факти переходу руських князів «з отчинами» в межі Московської держави, розповідає про «прилучення» Сіверщини до Росії, описує хід повстання М.Глинського (1508) тощо. «Супроти нахилу до Польщі магнатів литовських, — пише М.С.Грушевський, — українські та білоруські князі й пани шукали опертя в Московській державі, близькій їм релігією, історичними традиціями (бо ж вона представляла себе спадкоємицею давньої Руської держави) й сильно розвиненим аристократичним ' устроєм...»(Т.4.-С338).

Але логіка розвитку історичного процесу невблаганно штовхала Литву на шлях створення унітарної держави з Польщею. М.С.Грушев­ський дав блискучий аналіз причин цього явища — соціальних, політичних і т.п. Не меншою аналітичністю відзначається оцінка самого акту Люблінської унії 1569 р., що, з одного боку, започаткував існування нової держави - Речі Посполитої, з іншого, узаконив загарбання більшості українських земель Польським королівством. За словами вченого, «прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертво­вания, в дійсності сей сойм (Люблінський. - Авт.) був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власті й тяжких політичних обставин. Від початку він був засідкою на литовські стани, де в кожнім разі шііта гаїіо -королівська власть мала довершити то, чого не удалося б вимогти від Литви добровільно» (Т.4. - С.414-415). Характерно, що М.С.Грушевський далекий і від ідеалізації позицій противників унії. Він говорить про їх егоїзм, переслідування насамперед своїх корисливих інтересів і т.п.

Включення українських земель до складу нового державного організму означало, по суті, рубіжну віху на шляху їх історичного розвитку. Ця думка пронизує практично всі наступні розділи праці, присвячені як загальним проблемам суспільної еволюції, так і конкретним історичним питанням. Домінантною у цій частині праці М.СГрушевського виступає думка про те, що в складі Речі Посполитої королівська влада «постаралася й звести до свого, польського взірця, українське житє. Се процес ламання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, політичній,

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії Україн