Ж. Старобінський. Поетика погляду в Расіна

Французький класичний театр, особливо расінівський, майже позбавлений жестів. Прийнято вважати, що вони поступаються місцем мові, можна додати – погляду. Герої на сцені не душать один одного в обіймах і не обмінюються ударами кинджала: вони дивляться один на одного. Расінівські сцени – це побачення. Учасники дійства розмовляють, обмінюючись швидкими поглядами, рівноцінними обіймам або рані. Погляд несе у собі все те, що здатні висловити інші жести, тільки він йде далі, пронизує глибше, вражає сильніше – він бентежить душу <…>.

Погляд вбирає у себе всі жести, пригнічені стилем, та втілює їх символічно, разом з їхньою напругою та спрямованістю. Це, звичайно, «одухотворення» виразної дії, яка відповідає вимогам добропристойності та гарних манер: висловлення пристрасті не порушує ґречності, воно цнотливе й не дуже тілесне <…>.

<…> Як свідчать расінівські експозиції та розповіді, драма поглядів передує словесній драмі: спершу герої бачать один одного, між ними виникає любов або ненависть, і лише потім вони висловлюють свої почуття. Але все те, що вони говорять, неминуче пов’язане з поглядом: вони палають бажанням «побачитися знову», можливо, їм більше не судилося «побачитися, вони ненавидять, коли їх кривдять «в очі». Здається, що слово необхідне для того, щоб супроводжувати та продовжувати інтенції погляду, наче посередник між німотою першого погляду та мовчазністю останнього <…>.

До того ж поезія Расіна позбавлена образності. Жодні предмети, форми, кольори не затримують погляду. Не намагаючись дослідити світ і ледь помічаючи природу, він шукає лише чужі погляди. Неувагу до предметів можна пояснити тим, що він винятково звернений у бік погляду-свідомості, який він ловить та запитує; він прагне кимсь заволодіти та взнати, чи дивляться на нього очі, котрі він шукає, або ні. Тому тут не слід чекати опису зовнішніх деталей: це було б частиною іншого бачення, не настільки спраглого доторкнутися до буття та душі героїв. Расінівський погляд завжди домагається повноти буття, самої суті. Немає часу нюансувати аспекти та принади обличчя: погляд їх вже оминув у гонитві за іншою, нематеріяльною здобиччю.

Отже, майже повна відсутність образів. Оскільки погляд здатен схоплювати тільки саму сутність речей, він погоджується бачити тільки саму сутність світу. Окреслено кілька стилізованих контурів – коні, ліси, береги, вітрила. В цілому видима сутність світу зовсім проста та зводиться до засадничої опозицій день/ніч, тінь/світло. Майже абстрактна бінарність, де космічна реальність набуває людських рис завдяки накладанню етичних символів. Глибока ніч несе в собі жах (сон Гофолії), а дню належить по праву чистота (останні слова Федри). Етичний символ відіграє роль космічного виміру погляду: світло і тінь є не тільки необхідною умовою можливості (або неможливості) зору, але й самі втілюють трансцендентний погляд або сліпоту. В крайньому випадку вони перестають бути об’єктами погляду й набувають власний зір. Світло не лише робить видимими речі, воно саме – абсолютний Зір. Федра соромиться дня й Сонця, його осудливого світла. Вона знає, що належить ночі, тобто знаходиться в полі зору нічного погляду, що йде з пекла <…>.

Це темне полум’я, ця тінь посеред дня – це сама Федра, хоча вона й походить від Сонця, а її ім’я в перекладі з грецького означає «світла». Темрява наповнює погляд Федри, як і видіння Гофолії, – щоби зіткнутися з вбивчим та очисним світлом <…>.

Погляд, попри всю свою власність та насильство, пронизаний слабкістю та усвідомленням слабкості. Навпаки, бути об’єктом погляду – значить негайно виявитися винним у чужих очах. Расінівський герой чекав пестливого погляду, ніжного любовного полону; в дійсності йому відкривається власна вина. Замість щастя бути побаченим – нещастя бути зримим у гріхові. Це стосується не лише Нерона або Пірра, які, намагаючись втримати те, що вислизає, перетворюються на катів: будь-який скерований бажанням погляд від самого початку передбачає порушення заборони, містить у собі зародок злочину. Герой усвідомлює це в той момент, коли зустрічається з іншим поглядом, і вже не може уникнути прогріху; він у буквальному значенні фіксується на своїй вині.

І наче для того, щоб підкреслити ідею вини, Расін, поверх трагічного двобою героїв, вводить ще панівний погляд, котрий спрямований на них зверху або здалеку. Цій меті слугують нечисленні вказівки, розсипані по тексту: погляд всієї Греції скерований на її посланця Ореста та на царя Пірра («Андромаха»); Рим спостерігає за любовним захопленням Тіта («Береніка»); Федра знає, що за нею споглядає Сонце; а сюжети релігійних п’єс розгортаються перед божественним оком. Провинність героїв щоразу з’являється під поглядом цього вищого свідка, вірніше трансцендентного Судді. За обміном поглядами між людьми спостерігає осудливий й невблаганний погляд, який вирікає їм присуд <…>.

Слабкість і гріх: такі постійно присутні й майже тотожні значення, котрі Расін пов’язує і з дією того, хто дивиться, і зі становищем того, на кого дивляться. Єдиний погляд, що не знає слабкості, – погляд трансцендентного Судді – походить з до або надтрагічного універсуму, людині натомість не дано вийти за межі світу трагічного – тобто за межі свого безсилля та вини. Йому немає звідки чекати допомоги. І якщо він відчуває на собі владний погляд Судді, то це не зцілює його, а лише збільшує страждання. Немає спокою ні для того, чиї очі відкриті, ні для того, хто знає, що його видно.

Ця поетика погляду – слабості та гріховності погляду – безперечно, народжується на перетині грецької трагедії та янсеністської думки. Принаймні, расінівська поетика погляду ґрунтується на ідеології Пор-Рояля та на Евріпіді. Християнська трагедія Гріха поєднується з античною трагедією Помилки; а караючий бог трагедій Евріпіда зливається з Богом, під поглядом якого людина неминуче визнає себе грішником [с. 204–216].

7.Напишіть і запам’ятайте визначення літературознавчих понять (Див. Довідкова література):

Класицизм___________________________________________________________________________

Поетика_____________________________________________________________________________

Конфлікт____________________________________________________________________________

Олександрійський вірш________________________________________________

________________

Обов’язкова література

1. Расин Ж. Федра // Расин Ж. Трагедии. – Новосибирск: Наука, 1977. – С. 243–298.

2. Самородницкая Е. И. Классицизма поэтика // Поэтика: словарь актуальных терминов и понятий / Глав. науч. ред. Н. Д. Тамарченко. – М.: Издательство Кулагиновой; Intrada, 2008. – С. 94–95(Подані фрагменти).

3. Старобинский Ж. Поэтика взгляда у Расина // Старобинский Ж. Поэзия и знание: История литературы и культуры / Пер. с франц. М. Неклюдовой. – М.: Языки славянской культуры, 2002. – С. 204–216 (Подані фрагменти).

СЕМІНАР 5. ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ДИСКУРС У

РОМАНІ Д. ДЕФО «РОБІНЗОН КРУЗО» (1719)

(Увага! Написання МКР. Принести аркуш А4)

1. Жанрова своєрідність «Робінзона Крузо». Напишіть, які жанрові традиції заломлюються у цьому романі? Відповідь аргументуйте:

1. Роман виховання.________________________________________________

2.________________________________________________________________

3.________________________________________________________________

4.________________________________________________________________

5.________________________________________________________________

6.________________________________________________________________

7.________________________________________________________________

8.________________________________________________________________9.________________________________________________________________

10._______________________________________________________________

2. Просвітництво. Прочитайте запропоновану працю І. Канта та дайте відповідь на запитання, що таке Просвітництво та яка його головна мета.

І. Кант. Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?

Просвітництво є виходом людини з самозавиненої незрілості. Незрілість є неспроможністю користуватись власним розсудком без керівництва з боку іншого. Самозавиненою ця незрілість є, коли її причиною є не брак розсудку, а рішучості та мужності, для того, щоб користуватись ним без керівництва з боку іншого. Sapere aude! Отже, слова: «Май мужність користуватись власним розсудком!» – є девізом Просвітництва.

Ледачість та боягузливість є причинами того, що така велика частина людей, навіть після того, як природа звільнила їх від чужого керівництва (naturaliter maiorennes), все ж залюбки залишається незрілими все своє життя; з цієї причини тим іншим і є так легко взяти на себе роль опікуна. Бути недорослим надто зручно. Якщо я маю книгу, що наділена замість мене розумом сповідника, який володіє замість мене совістю лікаря, що визначає для мене дієту і т. д., то мені й не потрібно самому докладати якихось зусиль. Мені не потрібно думати, якщо я лише можу заплатити; а інші виконають за мене цю неприємну справу. А про те, що значно більша частина людей (серед них і прекрасна стать) крок до дорослості, окрім того, що він є клопітним, вважають ще й дуже небезпечним; про це піклуються ті опікуни, які з вигодою взяли на себе роль головного наглядача над ними. Після того, як вони спочатку зробили свою домашню худобу дурною і ретельно оберігали від того, аби ці спокійні створіння не наважались зробити жодного кроку за межі манежу, в якому вони були замкнені, то опісля опікуни показали їм небезпеку, яка їм загрожує, якщо вони намагатимуться самі ходити. Та все ж ця небезпека не є вже такою великою, оскільки вони б таки врешті навчились ходити після неодноразових падінь; та лише один приклад цього робить невпевненими та відлякує в більшості випадків від будь-яких подальших спроб.

Отже, для кожної окремої людини важко вийти з незрілості, яка майже стала її природою. Вона навіть навчилася її любити і є дійсно не здатною користуватись власним розсудком, тому що їй ніколи не було дозволено й спробувати. Статути та формули, ці механічні знаряддя розумного вживання або швидше зловживання своїми природними дарами, є мовби кайданами на ногах, які тримають в постійній незрілості. Навіть якби їх хтось скинув з себе, то він все ж зробив би лише невпевнений стрибок через найвужчу яму, тому що він ще не є призвичаєним до подібного вільного руху. Тому лише дуже не багатьом вдалося виплутатись з незрілості завдяки власній духовній роботі та йти впевненою ходою.

Але те, що публіка просвітить себе сама, є доволі можливим; та вона майже неминуче й стане такою, якщо їй буде надано свободу для цього. Оскільки навіть серед призначених опікунів великого натовпу завжди знайдуться такі, що думають самі і які, скинувши з самих себе ярмо незрілості, поширюватимуть довкола себе дух розумної оцінки власної вартості та покликання кожної людини до самостійного думання. При цьому слід зважати на те, що публіка, на яку вони раніше надягнули це ярмо, опісля сама змушуватиме їх залишитись під ним, якщо до скинення цього ярма їх спонукатимуть ті опікуни, які вже самі не здатні на будь-яке Просвітництво. Ось яким шкідливим є насадження упереджень, тому що вони, врешті, мстяться навіть на тих, хто або ж чиї предки були їх творцями. Тому загал може дійти до просвітництва лише поступово. Революція приведе, можливо, до відходу особистого деспотизму та гніту, спрямованого на здобуття прибутку та панування, але ніколи не спричинить дійсної реформи способу думання; нові ж упередження, рівно ж як і старі, слугуватимуть провідною ниткою бездумному та великому натовпу.

Для цього ж Просвітництва потрібна лише свобода; найменш шкідлива з усього того, що може називатись свободою, а саме – свобода на відкрите використання свого розуму і всіх його складових. Але я з усіх сторін чую вигуки: «Не роздумуйте!» Офіцер говорить: «Не роздумуйте, а займайтесь муштрою!» Фінансовий радник говорить: «Не роздумуйте, а платіть!» Духовна особа: «Не роздумуйте, а вірте!» (Лише один Господь в світі говорить: Роздумуйте скільки і про що вам забажається, але слухайтесь!) Тут скрізь ми зустрічаємось із обмеженням свободи. Тоді яке обмеження шкодить Просвітництву, а яке є навіть сприятливим? Я відповідаю: відкрите використання свого розуму має завжди бути вільним, і лише воно може призвести до Просвітництва в середовищі загалу; приватне використання розуму може часто бути дуже звуженим, при цьому значно не зашкоджуючи поступові Просвітництва. А під відкритим використанням свого власного розуму я розумію те, що хтось в якості вченого здійснює перед цілим читаючим світом. Приватним використанням свого розуму я називаю те, що хтось має право здійснювати в межах певної довіреної йому громадської посади чи обов’язку. Але тепер для деяких справ, що здійснюються задля громадського інтересу, потрібен особливий механізм, з допомогою якого окремі ланки суспільства мусять поводитись виключно пасивно, для того, щоб через штучну одностайність уряду вони були скеровані на публічні цілі, або принаймні стримувалися від руйнування цих цілей. Звичайно, тут не дозволяється роздумувати; а необхідно підкорятись. Доки ця частина машини розглядається одночасно як ланка цілої спільноти або ж навіть світового громадянського суспільства, а отже, в якості вченого, який з власного розуму через твори звертається до публіки: то вона може роздумувати без шкоди для справ, до яких він є причетним як почасти пасивна ланка. Таким чином, було б дуже руйнівним, якщо б якийсь офіцер , якому щось наказало його керівництво, захотів би на службі в голос мудрувати про доцільність і корисність наказу; він мусить слухатись. Та йому очевидно не можна заборонити як вченому робити зауваження щодо помилок на військовій службі та виставляти їх на осуд своєї публіки. Громадянин не може відмовлятись виконувати покладені на нього завдання; зухвалий осуд тих зобов’язань, які він мусить виконувати, може навіть каратись, як скандал (що міг би спричинити загальний спротив). Та, незважаючи на це, публічні висловлювання своїх думок в якості вченого супроти непристойності чи несправедливості таких приписів не суперечать його обов’язку як громадянина. Також і духовна особа зобов’язана робити катехитичну доповідь своїм учням та своїй громаді згідно з символом церкви, якій він служить; оскільки його взяли на цих умовах. Та як вчений він має цілковиту свободу, та, більше того, він є покликаним повідомити публіці всі свої уважно перевірені та доброчесні думки про хибне в кожному символі та пропозиції щодо кращого влаштування релігійних та церковних справ. Тут немає нічого, що б ми могли закинути йому. Оскільки те, чого він навчає згідно зі своєю посадою та як носій справ церкви, він представляє як щось, навчати чого за власним розсудом він не є вільним, а має представляти це в ім’я когось іншого. Він скаже: наша церква навчає цього та іншого; це є докази, якими він користується. Тоді всю практичну користь він бере з уставів громади, які він сам не підписав би з цілковитою впевненістю, викладати які він все ж готовий, тому що все ж цілком ймовірним є те, що там приховується правда, принаймні там немає нічого, що б суперечило внутрішній релігії. Оскільки якщо б це було по-іншому, то він не зміг би перебувати на своїй посаді; він був би змушений скласти її з себе. Отже, те як офіційний вчитель використовує свій розум перед своєю громадою, є лише приватним використанням: тому що воно є завжди лише домашнім, яким би великим не було зібрання; і з огляду на це він як священик не є вільним і не має права бути таким, тому що він виконує чуже доручення. А отже, в ролі вченого, який через твори промовляє до справжньої публіки, а саме – світові, духовна особа в відкритому використанні свого розуму насолоджується необмеженою свободою застосовувати свій власний розум і говорити від власного імені. Оскільки те, що опікуни народу (в духовних питаннях) самі б мали бути незрілими, є безглуздям, яке увіковічнює безглуздя.

Та чи не мала б якась духівника спільнота, як, наприклад, церковне зібрання або поважний Classis (так як це називається серед голландців) права на те, аби тільки присягою не зобов’язатись між собою до певного незмінного символу, щоб таким чином провадити безперервне головне опікунство над кожною з її ланок, а через них і над народом, і навіть це увіковічнити? Я стверджую, що це є цілком неможливим. Така угода, що могла б бути укладена з метою утримання людського роду від всієї подальшої Просвіти, є просто цілком неможливою; навіть тоді, коли б вона була підтверджена найвищою владою, парламентами і урочистими мирними договорами. Жодна епоха не може об’єднатись і присягтись ввести все майбутнє до стану, який мусить зробити їй неможливим розширення свого (в основному доволі необхідного) пізнання, очищення від оман і, взагалі, просування далі шляхом Просвітництва. Це був злочин супроти людської природи, первісне призначення якої полягає саме в цьому поступі; і нащадки мають цілковите право відкинути ті рішення як такі, що були прийняті незаконно та свавільно. Пробним каменем всього того, що можна вирішувати про народ в формі закону, є запитання: «Чи міг би народ накласти сам на себе такий закон?» Такий закон був би можливим лише протягом короткого періоду очікування на краще, для того, щоб створити певний порядок: залишаючи на розсуд кожного громадянина, переважно духовній особі в якості вченого, публічно, тобто в творах, робити зауваження щодо хибного в тогочасних установах, в той час, як впроваджений порядок ще триватиме доти, доки бачення якості таких речей публічно не виправдає себе і не досягне такого стану, коли громадяни, об’єднавши свої голоси (не обов’язково всі), змогли б подати до трону свою пропозицію, щоб взяти під захист ті громади, які згідно з їх кращим баченням погодились на змінений релігійний устрій, не заважаючи при цьому тим, які все хотіли би залишити по-старому. Та неприпустимою є згода на постійний релігійний устрій, в якому ніхто відкрито не сумнівається, навіть якщо б він тривав лише протягом життя якоїсь однієї людини, який через це немов знищить і зробить безплідним, а тому – шкідливим навіть для нащадків певний проміжок часу на шляху поступу людства до виправлення. Людина може, щоправда лише для себе самої та лише на певний час, усунути Просвітництво в тому, що їй належить знати. Втім відмовлятись від Просвітництва, чи то для власної особи, чи, тим більше, для нащадків, означає порушити та розтоптати священні права людства. Але що не має права вирішувати стосовно себе сам народ, то ще менше прав на вирішення цього має монарх; оскільки його законодавчий авторитет ґрунтується саме на тому, що він в своїй волі об’єднує всю волю народу. Якщо він зважає лише на те, щоб все правдиве чи видиме перебувало у згоді з цивільним правом, то він, до речі, може змусити своїх підданих робити лише те, що вони вважають за необхідне зробити заради блага їх душі; це не його справа, він же ж повинен запобігти тому, щоб хтось насильно заважав іншому, в міру своїх сил, працювати над його призначенням та просуванням. Він руйнує навіть свій маєстат, коли втручається у ці справи, піддаючи урядовому контролю приписи, з допомогою яких підлеглі намагаються прояснити свої погляди. В тому випадку, коли він робить це, виходячи зі свого власного найвищого розсуду, то йому можна зробити закид: Caesar non est supra Grammaticos. Та він ще більше руйнує свій маєстат тоді, коли він свою найвищу владу принижує до того, щоб підтримувати духівничий деспотизм окремих тиранів в своїх державах супроти всіх інших своїх підданих.

А якщо зараз буде поставлене запитання про те, чи ми зараз живемо в просвічену епоху, то відповіддю буде «ні», але все ж – в епоху Просвітництва. Як виглядає, ще так багато бракує для того, аби люди в цілому були б у змозі або принаймні намагалися б впевнено і добре використовувати свій власний розсудок в справах релігії без керівництва когось іншого. Ми маємо очевидні свідчення лише про те, що зараз для них відкривається поле для вправляння в цьому та про те, що поступово стає менше перешкод для загальної Просвіти або ж – для виходу з їх самозавиненої незрілості. В цьому відношенні ця епоха є епохою Просвітництва чи епохою Фрідріха.

Князь, який не вважає негідним для себе сказати, що він вважає своїм обов’язком те, щоб нічого не приписувати людям в питаннях релігії, а залишити їм в цьому повну свободу, який відхиляє від себе навіть пихату назву толерантності, є сам просвіченим і заслуговує на те, щоб вдячні нащадки величали його тим, хто вперше позбавив людський рід незрілості, принаймні з боку уряду, і дозволив кожному вільно користуватись своїм власним розумом у всіх справах совісті. Під його владою шановне духівництво в якості вченого має право без шкоди своєму службовому обов’язку вільно і відкрито викладати світові для оцінки свої судження та погляди, що подекуди відхиляються від прийнятого ними символу; ще більше може те робити той, хто не є обмеженим жодним службовим обов’язком. Цей дух свободи поширюється також і назовні, навіть і там, де він змушений боротись із зовнішніми перепонами з боку уряду, який сам себе невірно розуміє. Оскільки і цей уряд має перед собою приклад того, що свобода аніскільки не загрожує публічному спокою та єдності спільноти. Люди самі поволі виходять з невігластва, якщо вони лише навмисне не утримуватимуться в цьому стані.

Головний пункт Просвітництва, тобто – виходу людей з їх самозавиненої незрілості, я поставив переважно в справах релігії з тієї причини, що правителі не мають ніякої зацікавленості грати роль опікуна своїх підлеглих в справах мистецтв і наук; крім того, незрілість в справах релігії є найшкідливішою, а отже – такою, що найбільше позбавляє гідності. Але спосіб думання голови держави, який сприяє Просвітництву в справах релігії, йде ще далі та розкриває, що й щодо його законодавства немає ніякої небезпеки в тому, щоб дозволити його підлеглим відкрито використовувати їхній власний розум і відкрито викладати їхні думки про кращий устрій законодавства навіть з вільнодумною критикою існуючого вже світу; ми маємо яскравий приклад цього, завдяки якому ще жоден монарх не випередив того, якого ми вшановуємо.

Але також лише той монарх, який є сам просвіченим і не боїться тіней і одночасно володіє дисциплінованим численним військом для забезпечення публічного спокою, може сказати про те, на що не має права незалежна держава: роздумуйте, скільки вам завгодно; лише слухайтесь! Так тут проявляється дивний і неочікуваний хід людських справ; в них як і скрізь, якщо щось розглядати в цілому, все є парадоксальним. Більший ступінь громадської свободи виглядає корисним і для свободи духу народу і все ж ставить для неї нездоланні перепони; менший же ступінь громадської свободи надає духові народу простір для розширення з усією його спроможністю. Якщо ж природа під цією твердою оболонкою розвинула зародок, про який вона якнайважніше піклується, а саме схильність та покликання до вільного думання, то він, в свою чергу, поступово впливає на спосіб відчуття народу (завдяки чому він стає все більш здатним на свободу до дії) і, врешті-решт, навіть на принципи уряду, який все більше вважає корисним для себе ставитись до людини, яка тепер є чимось більшим, ніж машина, відповідно до її гідності.

Переклав з нім. Олег Фешовець.

3. Як реалізується пафос Просвітництва у «Робінзоні Крузо» Д. Дефо? Зверніть увагу на образ протагоніста та на його стосунки з навколишнім світом. У цьому контексті проаналізуйте подані фрагменти:

«Тут маю зауважити, що розум є основа й джерело техніки; визначаючи й виміряючи розумом речі і складаючи собі про них найправильніші уявлення, кожен з часом може навчитися першого-ліпшого ремесла. До того часу я зроду не брав у руки ніякого інструмента, а проте, завдяки працьовитості, ретельності та винахідливості, поволі так набив руку, що міг би, я певний того, зробити що завгодно, особливо маючи відповідне знаряддя».

«Одне слово, природа і досвід навчили мене розуміти, що світські блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки тоди, доки можемо користуватися ними, але не більше. Найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав без краю більше добра, ніж знав, куди дівати його».

«Я не думав про Бога й Провидіння і діяв, як багато грубих людей, інстинктивно, слухаючись тільки звичайного голосу розсудку. Та хіба тільки це! Коли в морі мене врятував і взяв португальський капітан, то повівся зі мною дуже щиро, з пошаною та співчуттям, я й на думці не мав подякувати за це Богові. Коли я знову зазнав аварії і мав потонути біля цього острова, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився на довічне нещастя».

«А втім, ніколи не пізно порозумнішати; і я не можу втриматись, щоб не порадити всім розсудливим людям, чиє життя склалось так само, або й не так незвичайно, як моє, – ніколи не нехтувати таємничим голосом Провидіння, від якої невидимої сили він не походив. Я не можу пояснити цього, але не маю сумніву, що в цих таємничих указівках ми повинні бачити докази єднання душ, докази існування зв’язку між тілесним і безтілесним світом».

4. Знайдіть ознаки дедуктивної манери оповіді у поданому фрагменті та наведіть інші приклади.

«Тепер мене страшенно хвилювало питання, як убезпечити себе від дикунів, якщо вони з’являться, та від хижаків, коли вони водяться на острові. Я дуже довго думав, як це робити і як найкраще влаштувати своє житло: чи викопати печеру, а чи розкинути великий намет та добре його укріпити – й вирішив зробити й те, і друге. Розповім тут, як це я робив, і опишу моє житло».

5. Образи Робінзона та П’ятниці як втілення цивілізації та природності. Як втілено концепцію «прекрасного дикуна» у Просвітництві загалом та в романі Д. Дефо зокрема? Зверніть увагу на поданий фрагмент з тексту:

«Іноді це давало мені нагоду спостерігати собі на диво, що, хоч з Божої волі багато створінь позбавлені можливості дати належний напрям своїм душевним здатностям, а проте, вони обдаровані ними в такій же самій мірі, як і ми. Як і у нас, у них є розум, почуття прихильності, доброта, визнання своїх обов’язків, вдячність, вірність у дружбі, здатність обурюватись несправедливістю – взагалі, все потрібне, щоб робити й сприймати добро. А коли Богові буває угодно дати їм змогу застосувати, як належить, ці здатності, вони користуються ними так само охоче, як і ми. І мені завдавала великого суму думка, що, як доводять це деякі випадки, ми дуже мало застосовуємо всі ці здатності навіть тоді, коли вони освітлені великим світлом Божественного розуму і знанням Божого слова, поєднаним з нашим розумінням. І чому Богові вгодно було сховати це спасенне знання від стількох мільйонів душ, що, як цей бідний дикун, застосовували б їх до життя куди краще, ніж це робимо ми?»

6. Біблійний інтертекст роману «Робінзон Крузо». Як у творі Д. Дефо переосмислюються такі біблійні образи та мотиви:

· блудний син;

· Йона;

· покаяння;

· Адам в Едемському саду.

7. Що означає слово «робінзонада» і як це явище втілено у світовій літературі та кінематографі?

8. Напишіть і запам’ятайте визначення літературознавчих понять (Див. Довідкова література):

Просвітництво________________________________________________________________________

Документальна література______________________________________________

________________

Роман виховання (виховний роман)_____________________________________

________________

Щоденник___________________________________________________________________________

Інтертекст___________________________________________________________________________

Обов’язкова література

1. Дефо Д. Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим / Пер. з англ. В. Державіна. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 21–266.

2. Кант І. Відповідь на запитання: що таке Просвітництво? / Мислителі німецького Романтизму / Упор. Л. Рудницький та О. Фешовець. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. – С. 158–161.