На вічну пам'ять котляревському

Сонце гріє, вітер віє

З по­ля на до­ли­ну,

Над во­дою гне вер­бою

Червону ка­ли­ну;

На ка­лині оди­но­ке

Гніздечко гой­дає, -

А де ж дівся со­ло­вей­ко?

Не пи­тай, не знає.

Згадай ли­хо - та й бай­ду­же…

Минулось… про­па­ло…

Згадай доб­ре - сер­це в'яне:

Чому не ос­та­лось?

Отож гля­ну та зга­даю:

Було, як смер­кає,

Защебече на ка­лині -

Ніхто не ми­нає.

Чи ба­га­тий, ко­го до­ля,

Як ма­ти ди­ти­ну,

Убирає, дог­ля­дає, -

Не ми­не ка­ли­ну.

Чи си­ро­та, що до світа

Встає пра­цю­ва­ти,

Опиниться, пос­лу­хає;

Мов батько та ма­ти

Розпитують, роз­мов­ля­ють, -

Серце б'ється, лю­бо…

І світ бо­жий як ве­лик­день,

І лю­ди як лю­ди.

Чи дівчи­на, що ми­ло­го

Щодень виг­ля­дає,

В'яне, сох­не си­ро­тою,

Де дітись не знає;

Піде на шлях по­ди­ви­тись,

Поплакати в ло­зи, -

Защебече со­ло­вей­ко -

Сохнуть дрібні сльози.

Послухає, усміхнеться,

Піде тем­ним гаєм…

Ніби з ми­лим роз­мов­ля­ла…

А він, знай, співає,

Та дрібно, та рівно, як бо­га бла­гає,

Поки вий­де злодій на шлях по­гу­лять

З но­жем у ха­лай­ві, - піде ру­на гаєм,

Піде та за­мовк­не - на­що ще­бе­тать?

Запеклую ду­шу злодія не спи­нить,

Тільки стра­тить го­лос, доб­ру не нав­чить.

Нехай же лю­тує, по­ки сам за­ги­не,

Поки без­го­лов'я во­рон прок­ри­чить.

Засне до­ли­на. На ка­лині

І со­ло­вей­ко задріма.

Повіє вітер по до­лині -

Пішла дібро­вою ру­на,

Руна гу­ляє, бо­жа мо­ва.

Встануть сер­де­ги пра­цю­вать,

Корови підуть по діброві,

Дівчата вий­дуть во­ду брать,

І сон­це гля­не, - рай, та й годі!

Верба сміється, свя­то скрізь!

Заплаче злодій, лю­тий злодій.

Було так перш - те­пер ди­вись:

Сонце гріє, вітер віє

З по­ля на до­ли­ну,

Над во­дою гне з вер­бою

Червону ка­ли­ну;

На ка­лині оди­но­ке

Гніздечко гой­дає, -

А де ж дівся со­ло­вей­ко?

Не пи­тай, не знає.

Недавно, не­дав­но у нас в Ук­раїні

Старий Кот­ля­ревський отак ще­бе­тав;

Замовк не­бо­ра­ка, си­ро­та­ми ки­нув

І го­ри, і мо­ре, де пер­ше ви­тав,

Де ва­та­гу прой­дисвіста

Водив за со­бою, -

Все ос­та­лось, все су­мує,

Як руїни Трої.

Все су­мує, - тільки сла­ва

Сонцем засіяла.

Не вмре коб­зар, бо навіки

Його привіта­ла.

Будеш, батьку, па­ну­ва­ти,

Поки жи­вуть лю­ди,

Поки сон­це з не­ба сяє,

Тебе не за­бу­дуть!

Праведная ду­ше! прий­ми мою мо­ву,

Не муд­ру, та щи­ру. Прий­ми, привітай.

Не кинь си­ро­тою, як ки­нув дібро­ви,

Прилини до ме­не, хоч на од­но сло­во,

Та про Ук­раїну мені заспівай!

Нехай усміхнеться сер­це на чу­жині,

Хоч раз усміхнеться, див­ля­чись, як ти

Всю сла­ву ко­зацьку за сло­вом єди­ним

Переніс в убо­гу ха­ту си­ро­ти.

Прилинь, си­зий ор­ле, бо я оди­но­кий

Сирота у світі, в чу­жо­му краю.

Дивлюся на мо­ре ши­ро­ке, гли­бо­ке,

Поплив би на той бік - чов­на не да­ють.

Згадаю Енея, зга­даю ро­ди­ну,

Згадаю, зап­ла­чу, як тая ди­ти­на.

А хвилі на той бік ідуть та ре­вуть.

А мо­же, я тем­ний, нічо­го не ба­чу,

Злая до­ля, мо­же, на тім боці пла­че, -

Сироту усю­ди лю­де осміють.

Нехай би сміялись, та там мо­ре грає,

Там сон­це, там місяць ясніше сія,

Там з вітром мо­ги­ла в сте­пу роз­мов­ляє,

Там не оди­но­кий був би з нею й я.

Праведная ду­ше! прий­ми мою мо­ву,

Не муд­ру, та щи­ру. Прий­ми, привітай.

Не кинь си­ро­тою, як ки­нув дібро­ви,

Прилини до ме­не, хоч на од­но сло­во,

Та про Ук­раїну мені заспівай!

[1838, С.-Пе­тер­бург]

КАТЕРИНА

Василию Анд­ре­еви­чу Жу­ковс­ко­му

на па­мять 22 ап­ре­ля 1838 го­да

I

Кохайтеся, чор­ноб­риві,

Та не з мос­ка­ля­ми,

Бо мос­калі - чужі лю­де,

Роблять ли­хо з ва­ми.

Москаль лю­бить жар­ту­ючи,

Жартуючи ки­не;

Піде в свою Мос­ков­щи­ну,

А дівчи­на ги­не -

Якби са­ма, ще б нічо­го,

А то й ста­ра ма­ти,

Що при­ве­ла на світ бо­жий,

Мусить по­ги­ба­ти.

Серце в'яне співа­ючи,

Коли знає за що;

Люде сер­ця не по­ба­чать,

А ска­жуть - ле­да­що!

Кохайтеся ж, чор­ноб­риві,

Та не з мос­ка­ля­ми,

Бо мос­калі - чужі лю­де,

Знущаються ва­ми.

Не слу­ха­ла Ка­те­ри­на

Ні батька, ні неньки,

Полюбила мос­ка­ли­ка,

Як зна­ло сер­денько.

Полюбила мо­ло­до­го,

В са­до­чок хо­ди­ла,

Поки се­бе, свою до­лю

Там за­на­пас­ти­ла.

Кличе ма­ти ве­че­ря­ти,

А донька не чує;

Де жар­тує з мос­ка­ли­ком,

Там і за­но­чує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілу­ва­ла,

Поки сла­ва на все се­ло

Недобрая ста­ла.

Нехай собі тії лю­де

Що хо­тять го­во­рять:

Вона лю­бить, то й не чує,

Що вкра­ло­ся го­ре.

Прийшли вісти не­добрії -

В по­ход зат­ру­би­ли.

Пішов мос­каль в Ту­реч­чи­ну;

Катрусю нак­ри­ли.

Незчулася, та й бай­ду­же,

Що ко­са пок­ри­та:

За ми­ло­го, як співа­ти,

Любо й по­ту­жи­ти.

Обіцявся чор­ноб­ри­вий,

Коли не за­ги­не,

Обіцявся вер­ну­ти­ся.

Тойді Ка­те­ри­на

Буде собі мос­ков­кою,

Забудеться го­ре;

А по­ки що, не­хай лю­де

Що хо­тять го­во­рять.

Не жу­риться Ка­те­ри­на -

Слізоньки вти­рає,

Бо дівча­та на улиці

Без неї співа­ють.

Не жу­риться Ка­те­ри­на -

Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за во­дою,

Щоб во­ро­ги не ба­чи­ли;

Прийде до кри­ниці,

Стане собі під ка­ли­ну,

Заспіває Гри­ця.

Виспівує, ви­мов­ляє,

Аж ка­ли­на пла­че.

Вернулася - і ра­денька,

Що ніхто не ба­чив.

Не жу­риться Ка­те­ри­на

І гад­ки не має -

У но­венькій хус­ти­ночці

В вікно виг­ля­дає.

Виглядає Ка­те­ри­на…

Минуло півро­ку;

Занудило ко­ло сер­ця,

Закололо в бо­ку.

Нездужає Ка­те­ри­на,

Ледве-ледве ди­ше…

Вичуняла та в запічку

Дитину ко­ли­ше.

А жіноч­ки ли­хо дзво­нять,

Матері глу­зу­ють,

Що мос­калі вер­та­ються

Та в неї но­чу­ють:

“В те­бе доч­ка чор­ноб­ри­ва,

Та ще й не єди­на,

А мушт­рує у запічку

Московського си­на.

Чорнобривого прид­ба­ла…

Мабуть, са­ма вчи­ла…”

Бодай же вас, цо­ко­ту­хи,

Та злидні по­би­ли,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина по­ро­ди­ла.

Катерино, сер­це моє!

Лишенько з то­бою!

Де ти в світі подінеш­ся

З ма­лим си­ро­тою?

Хто спи­тає, привітає

Без ми­ло­го в світі?

Батько, ма­ти - чужі лю­де,

Тяжко з ни­ми жи­ти!

Вичуняла Ка­те­ри­на,

Одсуне ква­тир­ку,

Поглядає на ули­цю,

Колише ди­тин­ку;

Поглядає - не­ма, не­ма…

Чи то ж і не бу­де?

Пішла б в са­док поп­ла­ка­ти,

Так див­ляться лю­де.

Зайде сон­це - Ка­те­ри­на

По са­доч­ку хо­дить,

На ру­ченьках но­сить си­на,

Очиці по­во­дить:

“Отут з мушт­ри виг­ля­да­ла,

Отут роз­мов­ля­ла,

А там… а там… си­ну, си­ну!”

Та й не до­ка­за­ла.

Зеленіють по са­доч­ку

Черешні та вишні;

Як і пер­ше ви­хо­ди­ла,

Катерина вий­шла.

Вийшла, та вже не співає,

Як пер­ше співа­ла,

Як мос­ка­ля мо­ло­до­го

В виш­ник до­жи­да­ла.

Не співає чор­ноб­ри­ва,

Кляне свою до­лю.

А тим ча­сом во­ро­женьки

Чинять свою во­лю -

Кують речі не­добрії.

Що має ро­би­ти?

Якби ми­лий чор­ноб­ри­вий,

Умів би спи­ни­ти…

Так да­ле­ко чор­ноб­ри­вий,

Не чує, не ба­чить,

Як во­ро­ги сміються їй,

Як Кат­ру­ся пла­че.

Може, вби­тий чор­ноб­ри­вий

За ти­хим Ду­наєм;

А мо­же - вже в Мос­ков­щині

Другую ко­хає!

Ні, чор­ня­вий не уби­тий,

Він жи­вий, здо­ро­вий…

А де ж най­де такі очі,

Такі чорні бро­ви?

На край світа, в Мос­ков­щині,

По тім боці мо­ря,

Нема нігде Ка­те­ри­ни;

Та зда­лась на го­ре!..

Вміла ма­ти бро­ви да­ти,

Карі оче­ня­та,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі да­ти.

А без долі біле лич­ко -

Як квітка на полі:

Пече сон­це, гой­да вітер,

Рве вся­кий по волі.

Умивай же біле лич­ко

Дрібними сльоза­ми,

Бо вер­ну­лись мос­ка­ли­ки

Іншими шля­ха­ми.

II

Сидить батько кінець сто­ла,

На ру­ки схи­лив­ся;

Не ди­виться на світ бо­жий:

Тяжко за­жу­рив­ся.

Коло йо­го ста­ра ма­ти

Сидить на ос­лоні,

За сльоза­ми лед­ве-лед­ве

Вимовляє доні: “Що весілля, до­ню моя?

А де ж твоя па­ра?

Де світил­ки з дру­женька­ми,

Старости, бо­яре?

В Мос­ков­щині, до­ню моя!

Іди ж їх шу­ка­ти,

Та не ка­жи доб­рим лю­дям,

Що є в те­бе ма­ти.

Проклятий час-го­ди­нонька,

Що ти на­ро­ди­лась!

Якби зна­ла, до схід сон­ця

Була б уто­пи­ла…

Здалась тоді б ти га­дині,

Тепер - мос­ка­леві…

Доню моя, до­ню моя,

Цвіте мій ро­же­вий!

Як ягод­ку, як пта­шеч­ку,

Кохала, рос­ти­ла

На ли­шенько… До­ню моя,

Що ти на­ро­би­ла?..

Оддячила!.. Іди ж, шу­кай

У Москві свек­ру­хи.

Не слу­ха­ла моїх річей,

То її пос­лу­хай. Іди, до­ню, най­ди її,

Найди, привітай­ся,

Будь щас­ли­ва в чу­жих лю­дях,

До нас не вер­тай­ся!

Не вер­тай­ся, ди­тя моє,

З да­ле­ко­го краю…

А хто ж мою го­ло­воньку

Без те­бе схо­ває?

Хто зап­ла­че на­до мною,

Як рідна ди­ти­на?

Хто по­са­дить на мо­гилі

Червону ка­ли­ну?

Хто без те­бе грішну ду­ту

Поминати бу­де?

Доню моя, до­ню моя,

Дитя моє лю­бе! Іди од нас…”

Ледве-ледве

Поблагословила:

“Бог з то­бою!” - та, як мерт­ва,

На діл по­ва­ли­лась…

Обізвався ста­рий батько:

“Чого ждеш, не­бо­го?”

Заридала Ка­те­ри­на

Та бух йо­му в но­ги:

“Прости мені, мій ба­теч­ку,

Що я на­ро­би­ла!

Прости мені, мій го­лу­бе,

Мій со­ко­ле ми­лий!”

“Нехай те­бе бог про­щає

Та добрії лю­де;

Молись бо­гу та йди собі -

Мені лег­ше бу­де”.

Ледве вста­ла, пок­ло­ни­лась,

Вийшла мовч­ки з ха­ти;

Осталися си­ро­та­ми

Старий батько й ма­ти.

Пішла в са­док у виш­не­вий,

Богу по­мо­ли­лась,

Взяла землі під виш­нею,

На хрест по­че­пи­ла;

Промовила: “Не вер­ну­ся!

В да­ле­ко­му краю,

В чу­жу зем­лю, чужі лю­де

Мене за­хо­ва­ють;

А своєї ся кри­хот­ка

Надо мною ля­же

Та про до­лю, моє го­ре,

Чужим лю­дям ска­же…

Не роз­ка­зуй, го­лу­бонько!

Де б ні за­хо­ва­ли,

Щоб грішної на сім світі

Люди не зай­ма­ли.

Ти не ска­жеш… ось хто ска­же,

Що я йо­го ма­ти!

Боже ти мій!.. ли­хо моє!

Де мені схо­ва­тись?

Заховаюсь, ди­тя моє,

Сама під во­дою,

А ти гріх мій спо­ку­туєш

В лю­дях си­ро­тою,

Безбатченком!..”

Пішла се­лом,

Плаче Ка­те­ри­на;

На го­лові хус­ти­ноч­ка,

На ру­ках ди­ти­на.

Вийшла з се­ла - сер­це мліє;

Назад по­ди­ви­лась,

Покивала го­ло­вою

Та й за­го­ло­си­ла.

Як то­по­ля, ста­ла в полі

При битій до­розі;

Як ро­са та до схід сон­ця,

Покапали сльози,

За сльоза­ми яа гірки­ми

І світа не ба­чить,

Тілько си­на при­гор­тає,

Цілує та пла­че.

А во­но, як ян­ге­лят­ко,

Нічого не знає,

Маленькими ру­чи­ця­ми

Пазухи шу­кає.

Сіло сон­це, з-за дібро­ви

Небо чер­воніє;

Утерлася, по­вер­ну­лась,

Пішла… тілько мріє.

В селі дов­го го­во­ри­ли

Дечого ба­га­то,

Та не чу­ли вже тих річей

Ні батько, ні ма­ти…

Отаке-то на сім світі

Роблять лю­дям лю­де!

Того в'яжуть, то­го ріжуть,

Той сам се­бе гу­бить…

А за віщо? Свя­тий знає.

Світ, бач­ся, ши­ро­кий,

Та не­ма де при­хи­ли­тись

В світі оди­но­ким.

Тому до­ля зап­ро­да­ла

Од краю до краю,

А дру­го­му ос­та­ви­ла

Те, де за­хо­ва­ють.

Де ж ті лю­де, де ж ті добрі,

Що сер­це зби­ра­лось

З ни­ми жи­ти, їх лю­би­ти?

Пропали, про­па­ли!

Єсть на світі до­ля,

А хто її знає?

Єсть на світі во­ля,

А хто її має?

Єсть лю­де на світі -

Сріблом-злотом ся­ють,

Здається, па­ну­ють,

А долі не зна­ють,

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з го­рем

Жупан надіва­ють,

А пла­ка­ти - со­ром.

Возьміть срібло-зло­то

Та будьте ба­гаті,

А я візьму сльози -

Лихо ви­ли­ва­ти;

Затоплю не­до­лю

Дрібними сльоза­ми,

Затопчу не­во­лю

Босими но­га­ми!

Тоді я ве­се­лий,

Тоді я ба­га­тий,

Як бу­де сер­денько

По волі гу­ля­ти!

III

Кричать со­ви, спить дібро­ва,

Зіроньки сіяють,

Понад шля­хом, щи­ри­цею,

Ховрашки гу­ля­ють.

Спочивають добрі лю­де,

Що ко­го вто­ми­ло:

Кого - щас­тя, ко­го - сльози,

Все нічка пок­ри­ла.

Всіх пок­ри­ла темнісінька,

Як діто­чок ма­ти;

Де ж Кат­ру­сю при­гор­ну­ла:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під ко­пою

Сина за­бав­ляє,

Чи в діброві з-під ко­ло­ди

Вовка виг­ля­дає?

Бодай же вас, чорні бро­ви,

Нікому не ма­ти,

Коли за вас та­ке ли­хо

Треба од­бу­ва­ти!

А що дальше спіткається?

Буде ли­хо, бу­де!

Зустрінуться жовті піски

І чужії лю­де;

Зустрінеться зи­ма лю­та…

А той чи зустріне,

Що пізнає Ка­те­ри­ну,

Привітає си­на?

З ним за­бу­ла б чор­ноб­ри­ва

Шляхи, піски, го­ре:

Він, як ма­ти, привітає,

Як брат, за­го­во­рить…

Побачимо, по­чуємо…

А по­ки - спо­чи­ну

Та тим ча­сом роз­пи­таю

Шлях на Мос­ков­щи­ну.

Далекий шлях, па­ни-бра­ти,

Знаю йо­го, знаю!

Аж на серці по­хо­ло­не,

Як йо­го зга­даю.

Попоміряв і я ко­лись -

Щоб йо­го не мірять!..

Розказав би про те ли­хо,

Та чи то ж повірять!

“Бреше,- ска­жуть,- ся­кий-та­кий!

(Звичайно, не в очі),

А так тілько псує мо­ву

Та лю­дей мо­ро­чить”.

Правда ва­ша, прав­да, лю­де!

Та й на­що те зна­ти,

Що сльоза­ми пе­ред ва­ми

Буду ви­ли­ва­ти?

Нащо во­но? У вся­ко­го

І сво­го чи­ма­ло…

Цур же йо­му!.. А тим ча­сом

Кете лиш кре­са­ло

Та тю­тю­ну, щоб, знаєте,

Дома не жу­ри­лись.

А то ли­хо роз­ка­зу­вать,

Щоб брид­ке прис­ни­лось!

Нехай йо­го ли­хий візьме!

Лучче ж поміркую,

Де то моя Ка­те­ри­на

З Іва­сем манд­рує.

За Києвом, та за Дніпром,

Попід тем­ним гаєм,

Ідуть шля­хом чу­ма­ченьки,

Пугача співа­ють.

Іде шля­хом мо­ло­ди­ця,

Мусить бу­ти, з прощі.

Чого ж смут­на, не­ве­се­ла,

Заплакані очі?

У ла­таній сви­ти­ночці,

На пле­чах тор­би­на,

В руці ціпок, а на другій

Заснула ди­ти­на.

Зустрілася з чу­ма­ка­ми,

Закрила ди­ти­ну,

Питається: “Лю­де добрі,

Де шлях в Мос­ков­щи­ну?”

“В Мос­ков­щи­ну? оцей са­мий.

Далеко, не­бо­го?”

“В са­му Моск­ву, Хрис­та ра­ди,

Дайте на до­ро­гу!”

Бере ша­га, аж тру­ситься:

Тяжко йо­го бра­ти!..

Та й навіщо?.. А ди­ти­на?

Вона ж йо­го ма­ти!

Заплакала, пішла шля­хом,

В Бро­ва­рях спо­чи­ла7

Та си­нові за гірко­го

Медяник ку­пи­ла.

Довго, дов­го, сер­деш­ная,

Все йшла та пи­та­ла;

Було й та­ке, що під ти­ном

З си­ном но­чу­ва­ла…

Бач, на що зда­ли­ся карі оче­ня­та:

Щоб під чу­жим ти­ном сльози ви­ли­вать!

Отож-то дивіться та кай­тесь, дівча­та,

Щоб не до­ве­ло­ся мос­ка­ля шу­кать,

Щоб не до­ве­ло­ся, як Кат­ря шу­кає…

Тоді не пи­тай­те, за що лю­де ла­ють,

За що не пус­ка­ють в ха­ту но­чу­вать.

Не пи­тай­те, чор­ноб­риві,

Бо лю­де не зна­ють;

Кого бог ка­ра на світі,

То й во­ни ка­ра­ють…

Люде гнуться, як ті ло­зи,

Куди вітер віє.

Сиротині сон­це світить

(Світить, та не гріє) -

Люде б сон­це зас­ту­пи­ли,

Якби ма­ли си­лу,

Щоб си­роті не світи­ло,

Сльози не су­ши­ло.

А за віщо, бо­же ми­лий!

За що світом ну­дить?

Що зро­би­ла во­на лю­дям,

Чого хо­тять лю­де?

Щоб пла­ка­ла!.. Сер­це моє!

Не плач, Ка­те­ри­но,

Не по­ка­зуй лю­дям сльози,

Терпи до за­ги­ну!

А щоб лич­ко не марніло

З чор­ни­ми бро­ва­ми -

До схід сон­ця в темнім лісі

Умийся сльоза­ми.

Умиєшся - не по­ба­чать,

То й не засміються;

А сер­денько од­по­чи­не,

Поки сльози ллються.

Отаке-то ли­хо, ба­чи­те, дівча­та.

Жартуючи ки­нув Кат­ру­сю мос­каль.

Недоля не ба­чить, з ким їй жар­ту­ва­ти,

А лю­де хоч ба­чать, та лю­дям не жаль:

“Нехай,- ка­жуть,- ги­не ле­да­ча ди­ти­на,

Коли не зуміла се­бе ша­ну­вать”.

Шануйтеся ж, любі, в не­доб­ру го­ди­ну,

Щоб не до­ве­ло­ся мос­ка­ля шу­кать.

Де ж Кат­ру­ся блу­дить?

Попідтинню но­чу­ва­ла,

Раненько вста­ва­ла,

Поспішала в Мос­ков­щи­ну;

Аж гульк - зи­ма впа­ла.

Свище по­лем за­ве­рю­ха,

Іде Ка­те­ри­на

У ли­ча­ках - ли­хо тяж­ке! -

І в одній сви­тині.

Іде Кат­ря, шкан­ди­бає;

Дивиться - щось мріє…

Либонь, ідуть мос­ка­ли­ки…

Лихо!.. сер­це мліє -

Полетіла, зустріла­ся,

Пита: “Чи не­має

Мого Йва­на чор­ня­во­го?”

А ті: “Мы не зна­ем”.

І, зви­чай­но, як мос­калі,

Сміються, жар­ту­ють:

“Ай да ба­ба! ай да на­ши!

Кого не на­ду­ют!”

Подивилась Ка­те­ри­на:

“І ви, ба­чу, лю­де!

Не плач, си­ну, моє ли­хо!

Що бу­де, то й бу­де.

Піду дальше - більш хо­ди­ла..

А мо­же, й зустріну;

Оддам те­бе, мій го­лу­бе,

А са­ма за­ги­ну”.

Реве, стог­не хур­то­ви­на,

Котить, вер­не по­лем;

Стоїть Кат­ря се­ред по­ля,

Дала сльозам во­лю.

Утомилась за­ве­рю­ха,

Де-де позіхає;

Ще б пла­ка­ла Ка­те­ри­на,

Та сліз більш не­має.

Подивилась на ди­ти­ну:

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточ­ка

Вранці під ро­сою.

Усміхнулась Ка­те­ри­на,

Тяжко усміхну­лась:

Коло сер­ця - як га­ди­на

Чорна по­вер­ну­лась.

Кругом мовч­ки по­ди­ви­лась;

Бачить - ліс чорніє,

А під лісом, край до­ро­ги,

Либонь, курінь мріє.

“Ходім, си­ну, смер­кається,

Коли пус­тять в ха­ту;

А не пус­тять, то й над­ворі

Будем но­чу­ва­ти.

Під ха­тою за­но­чуєм,

Сину мій Іва­не!

Де ж ти бу­деш но­чу­ва­ти,

Як ме­не не ста­не?

З со­ба­ка­ми, мій си­ноч­ку,

Кохайся над­ворі!

Собаки злі, по­ку­са­ють,

Та не за­го­во­рять,

Не роз­ка­жуть сміючи­ся…

З пса­ми їсти й пи­ти…

Бідна моя го­ло­вонько!

Що мені ро­би­ти?”

Сирота-собака має свою до­лю,

Має доб­ре сло­во в світі си­ро­та;

Його б'ють і ла­ють, за­ку­ють в не­во­лю,

Та ніхто про матір на сміх не спи­та,

А Йва­ся спи­та­ють, за­раннє спи­та­ють,

Не да­дуть до мо­ви ди­тині до­жить.

На ко­го со­ба­ки на улиці ла­ють?

Хто го­лий, го­лод­ний під ти­ном си­дить?

Хто ло­бу­ря во­дить?

Чорняві бай­ст­ря­та…

Одна йо­го до­ля - чорні бро­ве­ня­та,

Та й тих лю­де заздрі не да­ють но­сить.

IV

Попід го­рою, яром, до­лом,

Мов ті діди ви­со­ко­чолі,

Дуби з гетьман­щи­ни сто­ять.

У яру греб­ля, вер­би в ряд,

Ставок під кри­гою в не­волі

І опо­лон­ка - во­ду брать…

Мов по­котьоло - чер­воніє,

Крізь хма­ру - сон­це зай­ня­лось.

Надувся вітер; як повіє -

Нема нічо­го: скрізь біліє…

Та тілько лісом за­гу­ло.

Реве, сви­ще за­ве­рю­ха.

По лісу за­ви­ло;

Як те мо­ре, біле по­ле

Снігом по­ко­ти­лось.

Вийшов з ха­ти карбівни­чий,

Щоб ліс ог­лядіти,

Та де тобі! та­ке ли­хо,

Що не вид­но й світа.

“Еге, ба­чу, яка фу­га!

Цур же йо­му я лісом!

Піти в ха­ту… Що там та­ке?

От їх дос­тобіса!

Недобра їх роз­но­си­ла,

Мов справді за ділом.

Ничипоре! ди­вись ли­шень,

Які побілілі!” “Що, мос­калі?..

Де мос­калі?” “Що ти? сха­ме­ни­ся!”

“Де мос­калі, ле­бе­ди­ки?”

“Та он, по­ди­ви­ся”.

Полетіла Ка­те­ри­на

І не одяг­ла­ся.

“Мабуть, доб­ре Мос­ков­щи­на

В тям­ку їй да­ла­ся!

Бо уночі тілько й знає,

Що мос­ка­ля кли­че”.

Через пеньки, за­ме­та­ми,

Летить, лед­ве ди­ше,

Боса ста­ла се­ред шля­ху,

Втерлась ру­ка­ва­ми.

А мос­калі їй на­зустріч,

Як один, вер­ха­ми.

“Лихо моє! до­ле моя!”

До їх… ко­ли гля­не -

Попереду стар­ший їде.

“Любий мій Іва­не!

Серце моє ко­ха­неє!

Де ти так ба­рив­ся?”

Та до йо­го… за стре­ме­на…

А він по­ди­вив­ся,

Та шпо­ра­ми ко­ня в бо­ки.

“Чого ж утікаєш?

Хіба за­був Ка­те­ри­ну?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій го­лу­бе,

Подивись на ме­не:

Я Кат­ру­ся твоя лю­ба.

Нащо рвеш стре­ме­на?”

А він ко­ня по­га­няє,

Нібито й не ба­чить.

“Постривай же, мій го­лу­бе!

Дивись - я не пла­чу.

Ти не пізнав ме­не, Йва­не?

Серце, по­ди­ви­ся,

Їй же бо­гу, я Кат­ру­ся!”

“Дура, от­вя­жи­ся!

Возьмите прочь бе­зум­ную!”

“Боже мій! Іва­не!

І ти ме­не по­ки­даєш?

А ти ж при­ся­гав­ся!”

“Возьмите прочь!

Что ж вы ста­ли?

“Кого? ме­не взя­ти?

За що ж, ска­жи, мій го­лу­бе?

Кому хоч од­да­ти

Свою Кат­рю, що до те­бе

В са­до­чок хо­ди­ла,

Свою Кат­рю, що для те­бе

Сина по­ро­ди­ла?

Мій ба­теч­ку, мій бра­ти­ку!

Хоч ти не цу­рай­ся!

Наймичкою тобі ста­ну…

З дру­гою ко­хай­ся…

З цілим світом…

Я за­бу­ду,

Що ко­лись ко­ха­лась,

Що од те­бе си­на ма­ла,

Покриткою ста­ла…

Покриткою… який со­ром!

І за що я ги­ну!

Покинь ме­не, за­будь ме­не,

Та не ки­дай си­на.

Не по­ки­неш?..

Серце моє,

Не втікай од ме­не…

Я ви­не­су тобі си­на”.

Кинула стре­ме­на

Та в ха­ти­ну. Вер­тається,

Несе йо­му си­на.

Несповита, зап­ла­ка­на

Сердешна ди­ти­на.

“Осьде во­но, по­ди­ви­ся!

Де ж ти? за­хо­вав­ся?

Утік!.. не­ма!.. Си­на, си­на

Батько од­цу­рав­ся!

Боже ти мій!.. Ди­тя моє!

Де дінусь з то­бою?

Москалики! го­луб­чи­ки!

Возьміть за со­бою;

Не цу­рай­тесь, ле­бе­ди­ки:

Воно си­ро­ти­на;

Возьміть йо­го та од­дай­те

Старшому за си­на,

Возьміть йо­го… бо по­ки­ну,

Як батько по­ки­нув,

Бодай йо­го не ки­да­ла

Лихая го­ди­на!

Гріхом те­бе на світ бо­жий

Мати по­ро­ди­ла;

Виростай же на сміх лю­дям! -

На шлях по­ло­жи­ла.

Оставайся шу­кать батька,

А я вже шу­ка­ла”.

Та в ліс з шля­ху, як навісна!

А ди­тя ос­та­лось,

Плаче бідне… А мос­ка­лям

Байдуже; ми­ну­ли.

Воно й доб­ре; та на ли­хо

Лісничі по­чу­ли.

Біга Кат­ря бо­са лісом,

Біга та го­ло­сить;

То прок­ли­на сво­го Йва­на,

То пла­че, то про­сить.

Вибігає на возлісся;

Кругом по­ди­ви­лась

Та в яр… біжить… се­ред ста­ву

Мовчки опи­ни­лась.

“Прийми, бо­же, мою ду­шу,

А ти - моє тіло!”

Шубовсть в во­ду!..

Попід льодом

Геть за­гур­котіло.

Чорнобрива Ка­те­ри­на

Найшла, що шу­ка­ла.

Дунув вітер по­над ста­вом -

І сліду не ста­ло.

То не вітер, то не буй­ний,

Що ду­ба ла­має;

То не ли­хо, то не тяж­ке,

Що ма­ти вми­рає;

Не си­ро­ти малі діти,

Що неньку схо­ва­ли:

Їм зос­та­лась доб­ра сла­ва,

Могила зос­та­лась.

Засміються злії лю­де

Малій си­ро­тині;

Виллє сльози на мо­ги­лу -

Серденько спо­чи­не.

А то­му, то­му на світі,

Що йо­му зос­та­лось,

Кого батько і не ба­чив,

Мати од­цу­ра­лась?

Що зос­та­лось бай­ст­рю­кові?

Хто з ним за­го­во­рить?

Ні ро­ди­ни, ні ха­ти­ни;

Шляхи, піски, го­ре…

Панське лич­ко, чорні бро­ви..

Нащо? Щоб пізна­ли!

Змальовала, не схо­ва­ла…

Бодай по­ли­ня­ли!

V

Ішов коб­зар до Києва

Та сів спо­чи­ва­ти,

Торбинками обвіша­ний

Його по­во­жа­тий.

Мале ди­тя ко­ло йо­го

На сонці ку­няє,

А тим ча­сом ста­рий коб­зар

І с у с а співає.

Хто йде, їде - не ми­нає:

Хто буб­лик, хто гроші;

Хто ста­ро­му, а дівча­та

Шажок міхо­ноші.

Задивляться чор­ноб­рові -

І бо­се, і го­ле.

“Дала,- ка­жуть,- бро­ве­ня­та,

Та не да­ла долі!”

Іде шля­хом до Києва

Берлин шес­тер­нею,

А в бер­лині гос­по­ди­ня

З па­ном і сем'єю.

Опинився про­тив старців -

Курява ля­гає.

Побіг Івась, бо з вікон­ця

Рукою ма­хає.

Дає гроші Іва­севі,

Дивується пані.

А пан гля­нув… од­вер­нув­ся..

Пізнав, пре­по­га­ний,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бро­ве­ня­та…

Пізнав батько сво­го си­на,

Та не хо­че взя­ти.

Пита пані, як зо­веться?

“Івась”, - “Ка­кой ми­лый!”

Берлин ру­шив, а Іва­ся

Курява пок­ри­ла…

Полічили, що дос­та­ли,

Встали сіро­ма­хи,

Помолились на схід сон­ця,

Пішли по­над шля­хом.

[1838, С.-Пе­тер­бург]

ТАРАСОВА НІЧ

На роз­путті коб­зар си­дить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівча­та -

Як мак процвітає.

Грає коб­зар, виспівує,

Вимовля сло­ва­ми,

Як мос­калі, ор­да, ля­хи

Бились з ко­за­ка­ми;

Як зби­ра­лась гро­ма­донька

В неділеньку вранці;

Як хо­ва­ли ко­за­ченька

В зе­ленім бай­раці.

Грає коб­зар, виспівує -

Аж ли­хо сміється…

«Була ко­лись гетьман­щи­на,

Та вже не вер­неться.

Було ко­лись - па­ну­ва­ли,

Та більше не бу­дем!

Тії сла­ви ко­зацької

Повік не за­бу­дем!

Встає хма­ра з-за Ли­ма­ну,

А дру­гая з по­ля;

Зажурилась Ук­раїна -

Така її до­ля!

Зажурилась, зап­ла­ка­ла,

Як ма­ла ди­ти­на.

Ніхто її не ря­тує…

Козачество ги­не;

Гине сла­ва, батьківщи­на;

Немає де дітись;

Виростають нех­ре­щені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані;

Без по­па хо­ва­ють;

Запродана жи­дам віра,

В церк­ву не пус­ка­ють!

Як та га­лич по­ле крив,

Ляхи, уніати

Налітають,- не­ма ко­му

Порадоньки да­ти.

Обізвався На­ли­вай­ко -

Не ста­ло Крав­чи­ни!

Обізвавсь ко­зак Пав­лю­га

За нею по­ли­нув!

Обізвавсь Та­рас Тря­си­ло

Гіркими сльоза­ми:

«Бідна моя Ук­раїно,

Стоптана ля­ха­ми!»

Україно, Ук­раїно!

Серце моє, ненько!

Як зга­даю твою до­лю,

Заплаче сер­денько!

Де поділось ко­за­чест­во,

Червоні жу­па­ни?

Де поділась до­ля-во­ля,

Бунчуки, гетьма­ни?

Де поділи­ся? Згоріло

А чи за­то­пи­ло

Синє мо­ре твої го­ри,

Високі мо­ги­ли?

Мовчать го­ри, грає мо­ре,

Могили су­му­ють,

А над дітьми ко­зацьки­ми

Поганці па­ну­ють.

Грай же, мо­ре, мовчіть, го­ри!

Гуляй, буй­ний, по­лем!

Плачте, діти ко­зацькії,

Така ва­ша до­ля!

Обізвавсь Та­рас Тря­си­ло

Віру ря­то­ва­ти,

Обізвався, орел си­зий,

Та й дав ля­хам зна­ти!

Обізвався пан Тря­си­ло:

«А годі жу­риться!

А ходім лиш, па­ни-бра­ти,

З по­ля­ка­ми биться!»

Вже не три дні, не три ночі

Б'ється пан Тря­си­ло.

Од Ли­ма­на до Тру­бай­ла

Трупом по­ле кри­лось.

Ізнемігся ко­за­ченько,

Тяжко за­жу­рив­ся,

А по­га­ний Ко­нец­польський

Дуже зве­се­лив­ся;

Зібрав шлях­ту всю до­ку­пи

Та й ну час­то­ва­ти.

Зібрав Та­рас ко­за­ченьків -

Поради про­ха­ти:

«Отамани то­ва­риші,

Брати мої, діти!

Дайте мені по­ра­доньку,

Що бу­дем ро­би­ти?

Бенкетують вражі ля­хи -

Наше без­го­лов'я».

«Нехай собі бен­ке­ту­ють,

Нехай на здо­ров'я!

Нехай, кляті, бен­ке­ту­ють,

Поки сон­це зай­де,

А ніч-ма­ти дасть по­ра­ду,

Козак ля­ха знай­де».

Лягло сон­це за го­рою,

Зірки засіяли,

А ко­за­ки, як та хма­ра,

Ляхів обс­ту­па­ли.

Як став місяць се­ред не­ба,

Ревнула гар­ма­та;

Прокинулись ляш­ки-пан­ки -

Нікуди втіка­ти!

Прокинулись ляш­ки-пан­ки,

Та й не повс­та­ва­ли:

Зійшло сон­це - ляш­ки-пан­ки

Покотом ле­жа­ли.

Червоною га­дю­кою

Несе Альта вісти,

Щоб летіли крю­ки з по­ля

Ляшків-панків їсти.

Налетіли чорні крю­ки

Вельможних бу­ди­ти;

Зібралося ко­за­чест­во

Богу по­мо­ли­тись.

Закрякали чорні крю­ки,

Виймаючи очі;

Заспівали ко­за­ченьки

Пісню тії ночі,

Тії ночі кри­ва­вої,

Що слав­ною ста­ла

Тарасові, ко­за­чест­ву,

Ляхів що прис­па­ла.

Над річкою, в чистім полі,

Могила чорніє;

Де кров тек­ла ко­зацькая,

Трава зе­леніє.

Сидить во­рон на мо­гилі

Та з го­ло­ду кря­че…

Згада ко­зак гетьман­щи­ну,

Згада та й зап­ла­че!»

Умовк коб­зар, су­му­ючи:

Щось ру­ки не гра­ють.

Кругом хлопці та дівча­та

Слізоньки вти­ра­ють.

Пішов коб­зар по улиці -

З жур­би як заг­рає!

Кругом хлопці навп­ри­сяд­ки,

А він ви­мов­ляє:

«Нехай бу­де ота­кеч­ки!

Сидіть, діти, у за­печ­ку,

А я з жур­би та до шин­ку,

А там най­ду свою жінку,

Найду жінку, по­час­тую,

З во­ро­женьків по­кеп­кую».

[6 лис­то­па­да 1838, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Думи мої, ду­ми мої,

Лихо мені з ва­ми!

Нащо ста­ли на па­пері

Сумними ря­да­ми?..

Чом вас вітер не розвіяв

В сте­пу, як пи­ли­ну?

Чом вас ли­хо не прис­па­ло,

Як свою ди­ти­ну?..

Бо вас ли­хо на світ на сміх по­ро­ди­ло,

Поливали сльози… чом не за­то­пи­ли,

Не ви­нес­ли в мо­ре, не роз­ми­ли в полі?.

Не пи­та­ли б лю­де, що в ме­не бо­лить,

Не пи­та­ли б, за що прок­ли­наю до­лю,

Чого нуд­жу світом?

«Нічого ро­бить»,

Не ска­за­ли б на сміх…

Квіти мої, діти!

Нащо ж вас ко­хав я, на­що дог­ля­дав?

Чи зап­ла­че сер­це од­но на всім світі,

Як я з ва­ми пла­кав?.. Мо­же, і вга­дав…

Може, най­деться діво­че

Серце, карі очі,

Що зап­ла­чуть на сі ду­ми,

Я більше не хо­чу.

Одну сльозу з очей ка­рих -

І пан над па­на­ми!

Думи мої, ду­ми мої,

Лихо мені з ва­ми!

За карії оче­ня­та,

За чорнії бро­ви

Серце рва­ло­ся, сміялось,

Виливало мо­ву,

Виливало, як уміло,

За темнії ночі,

За виш­не­вий сад зе­ле­ний,

За лас­ки дівочі…

За сте­пи та за мо­ги­ли,

Що на Ук­раїні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чу­жині…

Не хотілось в снігу, в лісі,

Козацьку гро­ма­ду

З бу­ла­ва­ми, з бун­чу­га­ми

Збирать на по­ра­ду.

Нехай душі ко­зацькії

В Ук­рай­ні ви­та­ють -

Там ши­ро­ко, там ве­се­ло

Од краю до краю…

Як та во­ля, що ми­ну­лась,

Дніпр ши­ро­кий - мо­ре,

Степ і степ, ре­вуть по­ро­ги,

І мо­ги­ли - го­ри,

Там ро­ди­лась, гар­цю­ва­ла

Козацькая во­ля;

Там шлях­тою, та­та­ра­ми

Засідала по­ле,

Засівала тру­пом по­ле,

Поки не ос­ти­ло…

Лягла спо­чить… А тим ча­сом

Виросла мо­ги­ла,

А над нею орел чор­ний

Сторожем літає,

І про неї доб­рим лю­дям

Кобзарі співа­ють,

Все співа­ють, як діялось,

Сліпі не­бо­ра­ки,

Бо до­тепні… А я… а я

Тілько вмію пла­кать,

Тілько сльози за Ук­рай­ну…

А сло­ва - не­має…

А за ли­хо… Та цур йо­му!

Хто йо­го не знає!

А над­то той, що ди­виться

На лю­дей ду­шою,

Пекло йо­му на сім світі,

А на тім…

Журбою

Не нак­ли­чу собі долі,

Коли так не маю.

Нехай злидні жи­вуть три дні

Я їх за­хо­ваю,

Заховаю змію лю­ту

Коло сво­го сер­ця,

Щоб во­ро­ги не ба­чи­ли,

Як ли­хо сміється…

Нехай дум­ка, як той во­рон,

Літає та кря­че,

А сер­денько со­ло­вей­ком

Щебече та пла­че

Нишком - лю­ди не по­ба­чать,

То й не засміються…

Не вти­рай­те ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже по­ле по­ли­ва­ють

Щодня і що­ночі,

Поки, по­ки… не за­сип­лють

Чужим піском очі…

Отаке-то… А що ро­бить?

Журба не по­мо­же.

Хто ж си­роті за­ви­дує -

Карай то­го, бо­же!

Думи мої, ду­ми мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, дог­ля­дав вас,

Де ж мені вас діти?

В Ук­раїну ідіть, діти!

В на­шу Ук­раїну,

Попідтинню, си­ро­та­ми,

А я - тут за­ги­ну.

Там най­де­те щи­ре сер­це

І сло­во лас­ка­ве,

Там най­де­те щи­ру прав­ду,

А ще, мо­же, й сла­ву…

Привітай же, моя ненько,

Моя Ук­раїно,

Моїх діток не­ро­зум­них,

Як свою ди­ти­ну.

[1839, С.-Пе­тер­бург]

ПЕРЕБЕНДЯ

Перебендя ста­рий, сліпий,

Хто йо­го не знає?

Він усю­ди веш­тається

Та на кобзі грає.

А хто грає, то­го зна­ють

І дя­ку­ють лю­де:

Він їм ту­гу роз­га­няє,

Хоть сам світом ну­дить.

Попідтинню сіро­ма­ха

І днює й но­чує;

Нема йо­му в світі ха­ти;

Недоля жар­тує

Над ста­рою го­ло­вою,

А йо­му бай­ду­же;

Сяде собі, заспіває:

“Ой не шу­ми, лу­же!”

Заспіває та й зга­дає,

Що він си­ро­ти­на,

Пожуриться, по­су­мує,

Сидячи під ти­ном.

Отакий-то Пе­ре­бен­дя,

Старий та хи­мер­ний!

Заспіває про Ча­ло­го

На Гор­ли­цю звер­не;

З дівча­та­ми на ви­гоні -

Гриця та вес­нян­ку,

А у шин­ку з па­руб­ка­ми -

Сербина, Шин­кар­ку

З жо­на­ти­ми на бен­кеті

(Де свек­ру­ха злая) -

Про то­по­лю, ли­ху до­лю,

А потім -

У гаю;

На ба­зарі - про Ла­за­ря,

Або, щоб те зна­ли,

Тяжко-важко заспіває,

Як Січ руй­ну­ва­ли.

Отакий-то Пе­ре­бен­дя,

Старий та хи­мер­ний!

Заспіває, засміється,

А на сльози звер­не.

Вітер віє-повіває,

По по­лю гу­ляє.

На мо­гилі коб­зар си­дить

Та на кобзі грає.

Кругом йо­го степ, як мо­ре

Широке, синіє;

За мо­ги­лою мо­ги­ла,

А там - тілько мріє.

Сивий ус, ста­ру чуп­ри­ну

Вітер розвіває;

То при­ля­же та пос­лу­ха,

Як коб­зар співає,

Як сер­це сміється, сліпі очі пла­чуть…

Послуха, повіє…

Старий за­хо­вавсь

В сте­пу на мо­гилі, щоб ніхто не ба­чив,

Щоб вітер по по­лю сло­ва роз­ма­хав,

Щоб лю­де не чу­ли, бо то бо­же сло­во,

То сер­це по волі з бо­гом роз­мов­ля,

То сер­це ще­бе­че гос­под­нюю сла­ву,

А дум­ка край світа на хмарі ґуля.

Орлом си­зок­ри­лим літає, ши­ряє,

Аж не­бо бла­кит­не ши­ро­ки­ми б'є;

Спочине на сонці, йо­го за­пи­тає,

Де во­но но­чує, як во­но встає;

Послухає мо­ря, що во­но го­во­рить,

Спита чор­ну го­ру: «Чо­го ти німа?»

І зно­ву на не­бо, бо на землі го­ре,

Бо на їй, ши­рокій, ку­точ­ка не­ма

Тому, хто все знає, то­му, хто все чує:

Що мо­ре го­во­рить, де сон­це но­чує.

Його на сім світі ніхто не прий­ма.

Один він між ни­ми, як сон­це ви­со­ке.

Його зна­ють лю­де, бо но­сить зем­ля;

А як­би по­чу­ли, що він, оди­но­кий,

Співа на мо­гилі, з мо­рем роз­мов­ля,

На бо­жеє сло­во во­ни б насміялись,

Дурним би наз­ва­ли, од се­бе б прог­на­ли.

“Нехай по­над мо­рем,- ска­за­ли б,- гу­ля!”:

Добре єси, мій коб­за­рю,

Добре, батьку, ро­биш,

Що співа­ти, роз­мов­ля­ти

На мо­ги­лу хо­диш!

Ходи собі, мій го­лу­бе,

Поки не зас­ну­ло

Твоє сер­це, та виспівуй,

Щоб лю­де не чу­ли.

А щоб те­бе не цу­ра­лись,

Потурай їм, бра­те!

Скачи, вра­же, як пан ка­же:

На те він ба­га­тий.

Отакий-то Пе­ре­бен­дя,

Старий та хи­мер­ний!

Заспіває весільної,

А на жур­бу звер­не.

[1839, С.-Пе­тер­бург]

ТОПОЛЯ

По діброві вітер виє,

Гуляє по по­лю,

Край до­ро­ги гне то­по­лю

До са­мо­го до­лу.

Стан ви­со­кий, лист ши­ро­кий -

Нащо зе­леніє?

Кругом по­ле, як те мо­ре

Широке, синіє.

Чумак іде, по­ди­виться

Та й го­ло­ву схи­лить;

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на мо­гилі,

Подивиться - сер­це ниє:

Кругом ні би­ли­ни!

Одна, од­на, як си­ро­та

На чу­жині, ги­не!

Хто ж ви­ко­хав тон­ку, гнуч­ку

В сте­пу по­ги­ба­ти?

Постривайте, все роз­ка­жу,

Слухайте ж, дівча­та.

Полюбила чор­ноб­ри­ва

Козака дівчи­на.

Полюбила - не спи­ни­ла,

Пішов та й за­ги­нув…

Якби зна­ла, що по­ки­не,

Була б не лю­би­ла;

Якби зна­ла, що за­ги­не,

Була б не пус­ти­ла;

Якби зна­ла, не хо­ди­ла б

Пізно за во­дою,

Не сто­яла б до півночі

З ми­лим під вер­бою;

Якби зна­ла!.. І то ли­хо -

Попереду зна­ти,

Що нам в світі зустрінеться.

Не знай­те, дівча­та!

Не пи­тай­те свою до­лю…

Само сер­це знає,

Кого лю­бить… Не­хай в'яне,

Поки за­ко­па­ють!

Бо не дов­го, чор­ноб­риві,

Карі оче­ня­та;

Біле лич­ко чер­воніє

Не дов­го, дівча­та!

До по­луд­ня, та й зав'яне,

Брови по­ли­ня­ють…

Кохайтеся ж, любіте­ся,

Як сер­денько знає.

Защебече со­ло­вей­ко

В лузі на ка­лині, -

Заспіває ко­за­ченько,

Ходя по до­лині.

Виспівує, по­ки вий­де

Чорнобрива з ха­ти;

А він її за­пи­тає:

«Чи не би­ла ма­ти?»

Стануть собі, обіймуться, -

Співа со­ло­вей­ко;

Послухають, розійдуться,

Обоє ра­денькі.

Ніхто то­го не по­ба­чить,

Ніхто не спи­тає:

«Де ти бу­ла, що ро­би­ла?»

Сама собі знає.

Любилася, ко­ха­ла­ся,

А сер­денько мліло:

Воно чу­ло не­до­леньку,

А ска­зать не вміло.

Не ска­за­ло - ос­та­ла­ся,

День і ніч вор­кує,

Як го­луб­ка без го­лу­ба,

А ніхто не чує.

Не ще­бе­че со­ло­вей­ко

В лузі над во­дою,

Не співає чор­ноб­ри­ва,

Стоя під вер­бою;

Не співає,- як си­ро­та,

Білим світом ну­дить.

Без ми­ло­го батько, ма­ти -

Як чужії лю­де.

Без ми­ло­го сон­це світить -

Як во­рог сміється;

Без ми­ло­го скрізь мо­ги­ла…

А сер­денько б'ється!

Минув і рік, ми­нув дру­гий

Козака не­має;

Сохне во­на, як квіточ­ка, -

Ніхто не пи­тає.

«Чого в'янеш, моя до­ню?» -

Мати не спи­та­ла,

За ста­ро­го, ба­га­то­го

Нищечком єдна­ла.

«Іди, до­ню,- ка­же ма­ти,

Не вік діво­ва­ти.

Він ба­га­тий, оди­но­кий -

Будеш па­но­ва­ти».

«Не хо­чу я па­но­ва­ти,

Не піду я, ма­мо!

Рушниками, що прид­ба­ла,

Спусти ме­не в яму.

Нехай по­пи заспіва­ють,

А друж­ки поп­ла­чуть:

Легше мені в труні ле­жать,

Ніж йо­го по­ба­чить».

Не слу­ха­ла ста­ра ма­ти,

Робила, що зна­ла;

Все ба­чи­ла чор­ноб­ри­ва,

Сохла і мов­ча­ла.

Пішла вночі до во­рож­ки,

Щоб по­во­ро­жи­ти:

Чи дов­го їй на сім світі

Без ми­ло­го жи­ти?

«Бабусенько, го­лу­бонько,

Серце моє, ненько!

Скажи мені щи­ру прав­ду,

Де ми­лий-сер­денько?

Чи жив, здо­ров, чи він лю­бить,

Чи за­був-по­ки­нув?

Скажи ж мені, де мій ми­лий?

Край світа по­ли­ну!

Бабусенько, го­лу­бонько,

Скажи, ко­ли знаєш!

Бо ви­дає ме­не ма­ти

За ста­ро­го заміж.

Любить йо­го, моя си­за,

Серце не нав­чи­ти.

Пішла б же я уто­пи­лась -

Жаль ду­шу згу­би­ти.

Коли не­жив чор­ноб­ри­вий,

Зроби, моя пташ­ко,

Щоб до­до­му не вер­ну­лась…

Тяжко мені, тяж­ко!

Там ста­рий жде з ста­рос­та­ми…

Скажи ж мою до­лю».

«Добре, до­ню; спо­чинь трош­ки..

Чини ж мою во­лю.

Сама ко­лись діво­ва­ла,

Теє ли­хо знаю;

Минулося - нав­чи­ла­ся,

Людям по­ма­гаю.

Твою до­лю, моя до­ню,

Позаторік зна­ла,

Позаторік і зілляч­ка

Для то­го прид­ба­ла».

Пішла ста­ра, мов ка­ла­мар

Достала з по­лиці.

«Ось на тобі се­го ди­ва!

Піди до кри­ниці;

Поки півні не співа­ли,

Умийся во­дою,

Випий трош­ки се­го зілля -

Все ли­хо за­гоїть.

Вип'єш - біжи яко­мо­га;

Що б там ні кри­ча­ло,

Не ог­лянься, по­ки ста­неш

Аж там, де про­ща­лась.

Одпочинеш; а як ста­не

Місяць се­ред не­ба,

Випий ще раз; не приїде -

Втретє ви­пить тре­ба.

За пер­ший раз, як за той рік,

Будеш ти та­кою;

А за дру­гий - се­ред сте­пу

Тупне кінь но­гою.

Коли жи­вий ко­за­ченько,

То за­раз при­бу­де.

А за третій… моя до­ню,

Не пи­тай, що бу­де.

Та ще, чуєш, не хрес­ти­ся,

Бо все піде в во­ду.

Тепер же йди, по­ди­ви­ся

На торішню вро­ду».

Взяла зілля, пок­ло­ни­лась:

«Спасибі, ба­бу­сю!»

Вийшла з ха­ти: «Чи йти, чи ні?

Ні, вже не вер­ну­ся!»

Пішла, вми­лась, на­пи­ла­ся,

Мов не своя ста­ла,

Вдруге, втретє, та, мов сон­на,

В сте­пу заспіва­ла:

«Плавай, пла­вай, ле­бе­донько,

По синьому мо­рю,

Рости, рос­ти, то­по­ленько,

Все вго­ру та вго­ру!

Рости тон­ка та ви­со­ка

До са­мої хма­ри,

Спитай бо­га, чи діжду я,

Чи не діжду па­ри?

Рости, рос­ти, по­ди­ви­ся

За синєє мо­ре:

По тім боці - моя до­ля,

По сім боці - го­ре.

Там десь ми­лий чор­ноб­ри­вий

По по­лю гу­ляє,

А я пла­чу, літа тра­чу,

Його виг­ля­даю.

Скажи йо­му, моє сер­це,

Що сміються лю­де;

Скажи йо­му, що за­ги­ну,

Коли не при­бу­де.

Сама хо­че ме­не ма­ти

В зем­лю за­хо­ва­ти…

А хто ж її го­ло­воньку

Буде дог­ля­да­ти?

Хто дог­ля­не, роз­пи­тає,

На старість по­мо­же?

Мамо моя, до­ле моя!

Боже ми­лий, бо­же!

Подивися, то­по­ленько,

Як не­ма - зап­ла­чеш

До схід сон­ця ранісінько,

Щоб ніхто не ба­чив.

Рости ж, сер­це-то­по­ленько,

Все вго­ру та вго­ру;

Плавай, пла­вай, ле­бе­донько,

По синьому мо­рю!»

Таку пісню чор­ноб­ри­ва

В сте­пу заспіва­ла.

Зілля ди­ва на­ро­би­ло -

Тополею ста­ла.

Не вер­ну­ла­ся до­до­му,

Не діжда­ла па­ри;

Тонка-тонка та ви­со­ка -

До са­мої хма­ри.

По діброві вітер виє,

Гуляє по по­лю,

Край до­ро­ги гне то­по­лю

До са­мо­го до­лу.

[1839, С.-Пе­тер­бург]

ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА

Б'ють по­ро­ги; місяць схо­дить,

Як і пер­ше схо­див…

Нема Січі, про­пав і той,

Хто всім вер­хо­во­див!

Нема Січі; оче­ре­ти

У Дніпра пи­та­ють:

«Де то наші діти ділись,

Де во­ни гу­ля­ють?»

Чайка скиг­лить літа­ючи,

Мов за дітьми пла­че;

Сонце гріє, вітер віє

На сте­пу ко­зачім.

На тім сте­пу скрізь мо­ги­ли

Стоять та су­му­ють;

Питаються у буй­но­го:

«Де наші па­ну­ють?

Де па­ну­ють, бен­ке­ту­ють?

Де ви за­ба­ри­лись?

Вернітеся! дивіте­ся -

Жита по­хи­ли­лись,

Де пас­ли­ся ваші коні,

Де тир­са шуміла,

Де кров ля­ха, та­та­ри­на

Морем чер­воніла -

Вернітеся!» - «Не вер­нуться!

Заграло, ска­за­ло

Синє мо­ре.- Не вер­нуться,

Навіки про­па­ли!»

Правда, мо­ре, прав­да, синє!

Такая їх до­ля:

Не вер­нуться сподівані,

Не вер­неться во­ля,

Не вер­нуться за­по­рожці,

Не вста­нуть гетьма­ни,

Не пок­ри­ють Ук­раїну

Червоні жу­па­ни!

Обідрана, си­ро­тою

Понад Дніпром пла­че;

Тяжко-важко си­ро­тині,

А ніхто не ба­чить…

Тілько во­рог, що сміється…

Смійся, лю­тий вра­же!

Та не ду­же, бо все ги­не,

Слава не по­ля­же;

Не по­ля­же, а роз­ка­же,

Що діялось в світі,

Чия прав­да, чия крив­да

І чиї ми діти.

Наша ду­ма, на­ша пісня

Не вмре, не за­ги­не…

От де, лю­де, на­ша сла­ва,

Слава Ук­раїни!

Без зо­ло­та, без ка­ме­ню,

Без хит­рої мо­ви,

А го­лос­на та прав­ди­ва,

Як гос­по­да сло­во.

Чи так, батьку ота­ма­не?

Чи прав­ду співаю?

Ех, як­би-то!.. Та що й ка­зать?

Кебети не маю.

А до то­го - Мос­ков­щи­на,

Кругом чужі лю­де.

«Не по­ту­рай»,- мо­же, ска­жеш,

Та що з то­го бу­де?

Насміються на пса­лом той,

Що вил­лю сльоза­ми;

Насміються… Тяж­ко, батьку,

Жити з во­ро­га­ми!

Поборовся б і я, мо­же,

Якби ма­лось си­ли;

Заспівав би,- був го­ло­сок,

Та по­зич­ки з'їли.

Отаке-то ли­хо тяж­ке,

Батьку ти мій, дру­же!

Блуджу в снігах та сам собі:

«Ой не шу­ми, лу­же!»

Не втну більше. А ти, батьку,

Як сам здо­ров знаєш;

Тебе лю­де по­ва­жа­ють,

Добрий го­лос маєш;

Співай же їм, мій го­лу­бе,

Про Січ, про мо­ги­ли,

Коли яку на­си­па­ли,

Кого по­ло­жи­ли.

Про ста­ри­ну, про те ди­во,

Що бу­ло, ми­ну­ло -

Утни, батьку, щоб не­хо­тя

На ввесь світ по­чу­ли,

Що діялось в Ук­раїні,

За що по­ги­ба­ла,

За що сла­ва ко­зацькая

На всім світі ста­ла!

Утни, батьку, ор­ле си­зий!

Нехай я зап­ла­чу,

Нехай свою Ук­раїну

Я ще раз по­ба­чу,

Нехай ще раз пос­лу­хаю,

Як те мо­ре грає,

Як дівчи­на під вер­бою

Гриця заспіває.

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чу­жині,

Поки ля­же в чу­жу зем­лю,

В чужій до­мо­вині.

[1839, С.-Пе­тер­бург]

ІВАН ПІДКОВА

I

Було ко­лись - в Ук­раїні

Ревіли гар­ма­ти;

Було ко­лись - за­по­рожці

Вміли па­ну­ва­ти.

Панували, до­бу­ва­ли

І сла­ву, і во­лю;

Минулося - ос­та­ли­ся

Могили на полі.

Високії ті мо­ги­ли,

Де ляг­ло спо­чи­ти

Козацькеє біле тіло,

В ки­тай­ку по­ви­те.

Високії ті мо­ги­ли

Чорніють, як го­ри,

Та про во­лю ниш­ком в полі

З вітра­ми го­во­рять.

Свідок сла­ви дідівщи­ни

З вітром роз­мов­ляє,

А внук ко­су не­се в ро­су,

За ни­ми співає.

Було ко­лись - в Ук­раїні

Лихо тан­цю­ва­ло,

Журба в шин­ку мед-горілку

Поставцем кру­жа­ла.

Було ко­лись доб­ре жи­ти

На тій Ук­раїні…

А зга­дай­мо! мо­же, сер­це

Хоч тро­хи спо­чи­не.

II

Чорна хма­ра з-за Ли­ма­ну

Небо, сон­це криє,

Синє мо­ре звірю­кою

То стог­не, то виє,

Дніпра гир­ло за­то­пи­ло.

«А ну­те, хлоп'ята,

На бай­да­ки! Мо­ре грає -

Ходім по­гу­ля­ти!»

Висипали за­по­рожці -

Лиман чов­ни вкри­ли.

«Грай же, мо­ре!» - заспіва­ли,

Запінились хвилі.

Кругом хвилі, як ті го­ри:

Ні землі, ні не­ба.

Серце мліє, а ко­за­кам

Того тілько й тре­ба.

Пливуть собі та співа­ють;

Рибалка літає…

А по­пе­ре­ду ота­ман

Веде, ку­ди знає.

Походжає вздовж бай­да­ка,

Гасне люлька в роті;

Поглядає сю­ди-ту­ди -

Де-де буть ро­боті?

Закрутивши чорні уси,

За ухо чуп­ри­ну,

Підняв шап­ку - чов­ни ста­ли.

«Нехай во­рог ги­не!

Не в Си­но­пу, ота­ма­ни,

Панове-молодці,

А у Царг­рад, до сул­та­на,

Поїдемо в гості!»

«Добре, батьку ота­ма­не!» -

Кругом за­ревіло.

«Спасибі вам!» -

Надів шап­ку.

Знову за­кипіло

Синє мо­ре; вздовж бай­да­ка

Знову по­ход­жає

Пан-отаман та на хви­лю

Мовчки пог­ля­дає.

[1839, С.-Пе­тер­бург]

Н. МАРКЕВИЧУ

Бандуристе, ор­ле си­зий!

Добре тобі, бра­те:

Маєш кри­ла, маєш си­лу,

Є ко­ли літа­ти.

Тепер ле­тиш в Ук­раїну -

Тебе виг­ля­да­ють.

Полетів би за то­бою,

Та хто привітає.

Я й тут чу­жий, оди­но­кий,

І на Ук­раїні

Я си­ро­та, мій го­лу­бе,

Як і на чу­жині.

Чого ж сер­це б'ється, рветься?

Я там оди­но­кий.

Одинокий… а Ук­рай­на!

А сте­пи ши­рокі!

Там повіє буй­не­сенький,

Як брат, за­го­во­рить;

Там в ши­рокім полі во­ля;

Там синєє мо­ре

Виграває, хва­лить бо­га,

Тугу роз­га­няє;

Там мо­ги­ли з буй­ним вітром

В сте­пу роз­мов­ля­ють,

Розмовляють су­му­ючи,

Отака їх мо­ва:

«Було ко­лись - ми­ну­ло­ся,

Не вер­неться зно­ву».

Полетів би, пос­лу­хав би,

Заплакав би з ни­ми…

Та ба, до­ля при­бор­ка­ла

Меж людьми чу­жи­ми.