Київська Русь та Галицько-Волинська держава. переказів. Воно є свідченням любові народу до своєї Вітчизни

переказів. Воно є свідченням любові народу до своєї Вітчизни. Незважаючи на те, що в літописі вміщено багато оповідань, пронизаних народністю, він носить соціальний характер, відображає велико­князівську ідеологію.

З особливою симпатією автор літопису ставиться до Данила Романовича. В усіх подіях, особливо у військових, починаючи з юних років і до кінця життя, Данило Романович Галицький поданий у літопису як найбільш героїчна постать. Він «бе бо дерз и храбор. От головы и до ногу его не бе на нем порока», завжди користувався підтримкою народу в боротьбі з зовнішніми ворогами і «безбожными боярами, воздвига­ющими крамолу». До нього горожани линуть «яко дети ко отчю, яко пчелы к матце, яко жажючи воды ко источнику». У багатьох випадках літописні оповідання, на зразок ранніх київських, не позбавлені художньої образності. Особливо зворушують читача повісті про боротьбу з монголо-татарами, вміщені під окремою назвою — «Побоїще Батиєво», оповідання про безперервні спустошення Південної Русі татарами в 50-60 — х роках XIII ст.

Починаючи від 1264 р., після смерті Данила Романовича, літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою і Польщею. В них відображено боротьбу Русі з литовсько-польською агресією на Берестейську землю і Волинь. Цю частину повісті ми можемо назвати Волинським літописом. Автор цієї частини твору був близьким до двору володимиро-волинських князів - нащадків Романа Мстиславича. Ідеологія літописця лишається й далі великокнязівською. Це особливо піжтверджує одне з останніх оповідань літопису, що називається «Преставления князя Володимира». Йде мова про тяжку хворобу і смерть волинського князя Володимира Васильковича.

Описуючи тяжку хворобу, смерть і поховання князя Володимира Васильковича, літописець обрав форму для свого оповідання, властиву «Повісті минулих літ». Це жанр сумного причитания над покійником з риторичним зверненням до нього на зразок того, як це робив Іларіон у своєму «Слове», звертаючись до праху покійного князя Володимира Святославича, автор волинського літопису просто наслідує Іларіонові. Це говорить про те, що зразки староруської літератури Київського періоду XI ст. були в повному розпорядженні галицько-волинських книжникив

XIII ст. її традиціям наслідували наступні покоління письменників та істориків Південної, Західної і Північної Русі навіть тоді, коли напрямок історичного розвитку цих земель розмежувався, тобто в часи поглиблення феодальної роздрібненості.

Літописи та інші історико-літературні твори були не єдиним засобом поширення історичних знань у Київській Русі. Велику роль відігравала усна народна творчість, в якій відображено життя і побут народу в його образному народному уявленні.

Письмові історичні пам'ятки XI - XIII ст. мають безпосереднє відношення до української історіографії. Традиції руського літописання були успадковані пізнішою історіографією України XIV - XVI ст.

• Проблема виникнення Київської Русі у вітчизняній та зарубіжній літературі.Проблема виникнення Київської Русі - одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. В цілому дослідники відтворили доволі повний і об'єктивний образ держави східних слов'ян, котра сформувалася в результаті їхньої тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Вона розвивалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний етнос брав участь, насамперед через власні культурні традиції.

Разом із тим доводиться констатувати: поряд із науково-об'єктивним висвітленням згаданої проблеми існують й інші підходи. За ними, внутрішні закономірності складання східнослов'янської державності, традиції якої сягають у глибину віків, підмінюються зовнішніми; роль культуртрегерів східних слов'ян відводиться візантійцям, хозарам, норманам та ін.

Вище вже згадувалося, що, відповідаючи на запитання «откуда есть пошла земля Русская?», літописець Нестор у «Повісті минулих літ» відтворив широку картину розселення східнослов'янських племінних об'єднань — полян, сіверян, волинян, дреговичів, словен (загальним числом 14), які перебували у стадії зародження державності. В літопису ці об'єднання названі князівствами: «И по сихъ братьи (після Кия, Щека й Хорива. - Авт.) держати почаша родъ ихъ княженье в полях, а в деревлянах свое, а дреговичи свое, а словъни свое в Новъгородъ, а другое на Полоть». «Род» тут виступає в значенні князівської династії.

Коцур В.П., Коцур А,П. Історіографія історії України

Київська Русь та Галицько-Волинська держава

Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, що мало, повторимо, давні традиції політичного розвитку. В VI - VII ст. тут виникло велике об'єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен - Рос або Рус.

Першим князем цього союзу Нестор називає Кия, котрий ходив до Царгорода і з почестями був прийнятий візантійським імператором: «Ини же, не свъдуще, рекоша, яко Кий есть перевозник былъ, оу Києва бо бяше перевоз тогда с оноя стороны Днъпра, тъмъ глаголаху: на перевозь на Киевъ. Аще бо бы перевозникъ Кий, то не ходилъ Царюгороду; но се Кий княжаше в родъ своем, приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велику честь принялъ от царя, при которомъ приходивъ цари. Идущю же ему вспять, приде къ Дунаеви и възлюби мъсто, и сруби градокъ мал, и хотяше състи с родом своимъ и не даша ему ту близь живущий; еже и донынь наречють Дунайци городище Киевець. Киеви же пришедшю въ свои градъ Киевъ, ту живот свой сконча; а брать его Щек и Хорив и сестра их Лыбедь ту скончаша».

Повідомлення Нестора (яке до речі поділяють далеко не всі вчені) не є чимось незвичайним у слов'янській історії. Воно, по суті, підтверджується свідченнями візантійських авторів про постійні набіги антів і склавінів на візантійські володіння наприкінці V - в VII ст. Розповідь Прокопія Кесарійського про антсько-візантійські контакти 30-40-х років VI ст., а також про антського вождя Хільбудія певним чином перегукується з розповіддю Нестора про Кия.

Важливим моментом у процесі політичної консолідації Полянського племінного союзу стало заснування Києва. Відомі на сьогодні археологічні й писемні джерела дають підстави твердити, що це сталося наприкінці V - в першій половині VI ст. Розташоване в надзвичайно зручній географічній точці, котра була своєрідним природноісторичним фокусом Східноєвропейської рівнини, це місто протягом тривалого часу правило за головний політичний центр східних слов'ян.

Практично кожному союзові племен відповідає своя археологічна культура. Виходячи з даної тези, можна окреслити територію ранніх слов'янських об'єднань та визначити рівень їхнього соціально-економічного розвитку. За Б.О.Рибаковим, Полянський союз племен (або Русь VI -VII ст.) охоплював землі площею до 200 тис. км².

Процеси консолідації східнослов'янських племен, що відбувалися за умов постійної небезпеки з боку кочовиків, викликали до життя нову форму поселень. У літопису вона дістала визначення «град». Можна припустити, що ці «гради» виступали насамперед як адміністративно-політичні й культові центри союзів племен, а також як порубіжні фортеці. Археологічні дослідження Києва, Чернігова, Пскова, Ізборська, городищ біля сіл Зимне (Волинь), Пастирське (Черкащина), Колочин (Гомель-щина) та інших засвідчують їхню фізичну та соціальну однотипність.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VII -IX ст. Саме тоді, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання полян, древлян і сіверян - Руська земля.

Наявні писемні джерела містять чимало аргументів на користь південного походження терміна «Русь». Ті ж історики, які обстоюють думку щодо його північного походження, апелюють, як правило, до «Повісті минулих літ», охоче цитуючи таке її місце: «И бъша у него (князя Олега. - Авт.) варязи и словъни и прочий прозвашася русью». Однак при цьому забувають відзначити: дивне перетворення північних зайд на русів відбувається тільки після того, як вони потрапляють до Києва.

У зв'язку з цим виникає ще одне запитання: якщо, згідно з цими дослідниками, завдяки тісним слов'яно-фіноскандинавським контактам назва «Русь» уже в IX ст. могла з'явитися лише в середовищі цього змішаного населення (тобто далеко на північ від Середнього Подніпров'я), то чому Олег оголосив «матерью городам руским» не якесь північне місто - скажімо Ладогу або Новгород, - а Київ, віддалений від останнього на тисячу кілометрів?

Літописці й пізніше чітко відрізнятимуть русь від варягів і навіть словен. У 1015 р. Ярослав виступив із Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Йому назустріч вийшов Святополк, «пристрой бещисла вой, Русь и печенъгъ». А після утвердження на київському столі вже Ярослав став володарем руської (київської) дружини. Ще показовішим у цьому плані є свідчення давньоруських літописів XII -XIII ст. У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях - широкому, яке стосується всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави, й вузькому, вживаному тільки щодо південної частини цих земель - Київщини, Чернігівщини, Переяслав­щини. Аналіз літописних повідомлень про Руську землю у вузькому

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історіїУкраїни