Цінотлива 12 страница

«Він повторить це знову, — подумала вона й відчула, як душу огортає жахлива втома. — Робитиме щоразу, коли буде випадати така нагода. Відтепер приходити сюди для мене — все одно що...»

Замки. Грати в Замки.

Ще кілька хвилин Торін просто витріщався на неї. Потім по­вільно, неначе уві сні, витяг заправлену в штани сорочку і опус­тив її, щоб прикрити мокру пляму. Його підборіддя блищало — від збудження він пускав слину. Відчувши це, він витер мокроту долонею, не відводячи від Сюзен погляду порожніх очей. Потім у них нарешті вигулькнула якась думка. Торін мовчки повернув­ся і вийшов з кімнати.

Із коридору долинули якісь звуки — вочевидь він на когось там наштовхнувся. Сюзен почула, як він бурмоче собі під ніс «Вибач! Вибач!» (перед нею він не вибачався навіть так, поспі­хом), і до кімнати ввійшла Кончетта. Шмат тканини, по який вона ходила, був накинутий на плечі на кшталт боа. Від її про­никливого погляду не сховалися ні блідість Сюзен, ні її мокрі від сліз щоки. «Вона промовчить, — подумала Сюзен. — Ніхто з них нічого не скаже, ніхто й пальцем не поворухне, щоб ви­зволити мене з болота, в якому я загрузла. Якщо я благатиму допомогти, вони тільки скажуть «сама винна, дівчино» і цим виправдають себе за те, що покинули мене напризволяще».

Але Кончетта її здивувала.

— Таке вже воно, життя, панянко. Треба звикати.

Наприкінці розповіді голос Сюзен вже був байдужий і відсто­ронений. Нарешті він стих. Тітка Корд відклала плетиво і по­ставила чайник на плиту.

— Ти занадто драматизуєш, Сюзен, — мовила, силкуючись надати своєму голосу лагідності й мудрості, але безрезультат­но. — Ця риса в тебе від Манчестерів. Половина з них вважали себе поетами, друга половина — художниками, але здебільшо­го вони лише напивалися і нічого путнього не робили. Він об­мацав твої груди й трохи об тебе потерся. То й що? Нема в цьо­му нічого такого. Принаймні, нічого такого, через що можна втратити сон і спокій.

— А тобі звідки знати? — спитала Сюзен. Це було проявом неповаги з її боку, але їй було начхати. Тієї миті вона могла стер­піти від своєї тітки все, що завгодно, крім того поблажливого тону мудрагельки.

Звівши брову, Корделія спокійно, без образи сказала:

— Як же ти любиш колоти мені очі! Тітка Корд, стара висхла мумія. Стара діва. Посивіла й незаймана. Ге? То знай, міс О-Яка-Краля, може, я й незаймана, та в молодості в мене були один-двоє коханих... ще до того, як світ зрушив з місця. А раптом одним із них був сам Френ Ленґіл?

«А раптом ні?» — подумки відрізала Сюзен. Френ Ленґіл був старший за її тітку щонайменше на п’ятнадцять років, а може, навіть на всі двадцять п’ять.

— Раз чи два, Сюзен, я відчувала ззаду бороду старого козла Тома. Та й передом теж.

— А цим твоїм коханим, мабуть, теж було по шістдесят, у них смерділо з рота, а кісточки пальців потріскували, коли вони стискали тобі груди? А хтось із них жбурляв тебе головою об стіну, коли старий Том уже помахав борідкою і сказав «бее-бее-бее»?

Вибуху гніву, на який вона сподівалася, не сталося. Натомість сталося гірше. На тітчиному обличчі з’явилася порожнеча, схожа на ту, що її вона спостерегла в очах Гарта Торіна в дзеркалі.

— Що зроблено, те зроблено, Сюзен, — на вузькому облич­чі Корделії промайнула крива посмішка. — Угоду укладено.

На Сюзен накотила хвиля жаху.

— Мій батько не дозволив би такого! — заволала вона. — Не дозволив! І тебе він би зненавидів за те, що ти дозволила такому статися! За те, що підштовхнула мене до цього!

— Можливо, — сказала тітка Корд і знову страхітливо по­сміхнулася. — Може, й так. Але знаєш, за що б він міг зненави­діти ще більше? Зненавидіти тебе? За порушену обіцянку, за те, що вкрила себе соромом віроломства. Він би не хотів, щоб ти відмовилася від свого слова, Сюзен. Якщо ти ще не забула його обличчя, ти маєш іти до кінця.

Сюзен дивилася на неї, й на очі їй знову наверталися сльози, а кутики губ опустилися донизу. «Я покохала одного чолові­ка! — хотіла сказати вона, але не могла. — Невже ти не розумі­єш, як усе змінилося? Я покохала!» Але якби тітка Корд була людиною, якій можна було таке сказати, то Сюзен взагалі ні­коли не потрапила б у ці жахливі лещата обов’язку. Тож вона повернулася і наосліп побрела з дому. Очі їй застували сльози, і барви пізнього літа блякли від горя.

Вона їхала верхи, не маючи чіткого уявлення, куди прямує. Але, мабуть, у закапелках її свідомості було якесь особливе місце, бо через сорок хвилин вона опинилася на шляху до тих самих верб, про які мріяла, коли Торін, наче лихий ельф із ба­бусиних казок, підкрався ззаду.

У діброві було напрочуд прохолодно. Сюзен прив’язала Феліцію (на якій їхала без сідла) до дерева і повільно побрела до маленької галявинки в самому серці гаю. Тут, біля струмка, сіла на пругкий мох, що килимом вкривав галявину. Нічого дивного, що вона прийшла сюди, адже сюди вона зносила всі свої потаємні печалі й радощі з того самого дня, коли у вісім чи дев’ять років знайшла цю галявинку. Сюди вона часто при­ходила в ті дні, що тяглися нескінченно довго після смерті батька, коли їй здавалося, що з загибеллю Пата Дельґадо на­став кінець світу. Лише ця галявина знала всю глибину і біль її страждань, лише струмкові вона їх виповідала, і струмок від­носив їх у далечінь.

Знову стрімким потоком ринули сльози. Сюзен поклала го­лову на коліна і схлипувала — голосно, не по-жіночому, наче ворона, що свариться з товарками. Тієї миті вона б віддала все, геть усе, щоб тільки батько повернувся хоч на хвилину, щоб спитати його, чи мусить вона все це зносити й надалі.

Сюзен усе ще плакала біля струмка, коли пролунав хрускіт зламаної гілки. Вона схопилася й перелякано роззирнулася на­вколо. Це була її потаємна місцина, їй було прикро і не хотілося, щоб її тут знайшли, особливо зараз, коли вона зайшлася плачем, як мале дитя, що впало і забилося. Хруснула ще одна галузка. Так, хтось там був, і цей хтось вдерся в її потаємну місцину.

— Геть! — закричала вона хрипким від сліз голосом, який сама ледь упізнала. — Іди геть, хто б ти не був. Дай мені спокій!

Але фігура, чиї обриси вона тепер чітко бачила, наближала­ся. І коли вона впізнала в ній Вілла Деаборна (Роланда, поду­мала вона, його справжнє ім’я — Роланд), то вирішила, що це плід її змученої уяви. І сумнівалася в його реальності, аж поки він не став поряд з нею навколішки й не пригорнув її до себе. Тоді вона пригасла його до себе міцно-міцно, панічно боячись, що він зникне.

— Звідки ти знав, що я...

— Бачив, як ти їхала Крутояром. Я був там, куди часом при­ходжу подумати, і побачив тебе. Я б не поїхав слідом, якби не по­мітив, що ти їдеш без сідла. І подумав, що в тебе якісь проблеми.

— У мене суцільні проблеми.

Не заплющуючи очей, він із серйозним виглядом заходився обціловувати її щічки. Лише коли він обсипав поцілунками оби­дві щоки, Сюзен збагнула, що так він витирає їй сльози. А потім він узяв її за плечі, розвернув до себе й подивився в очі.

— Скажи це знову, Сюзен, і я послухаюся. Я не знаю, чи це обіцянка, чи попередження, чи те й те водночас, але... скажи ще раз, і я підкорюся.

Не було жодної потреби питати, про що йому йдеться. Земля пішла в неї з-під ніг. І потім, пізніше, вона згадувала цю мить як перший і єдиний раз у житті, коли вона насправді відчула ка — вітер, але не з небес, а з-під землі. «Ка таки прийшло по мене, — подумала вона. — Моє ка, добре воно чи погане».

— Роланде!

— Так, Сюзен.

Вона опустила руку нижче пряжки його пояса і, не відводячи погляду від його очей, взялася рукою за те місце.

— Якщо ти кохаєш мене, то кохай.

— Так. Я кохатиму.

Він розщіпнув сорочку, пошиту в тій частини Серединного світу, якої Сюзен ніколи не побачить, і пригорнув її до себе.

Ка:

Вони допомогли одне одному звільнитися від одягу; лежали, обіймаючи одне одного, на килимі з моху, м’якішому за лебе­диний пух. Лежали, притискаючись лобами, як тоді, в її марен­нях. І коли він проник у неї, вона відчула, як первинний біль розчиняється в солодкому екстазі, неначе вперше і востаннє в житті скуштувала якесь дикоросле й невідоме пахуче зілля. Вона тримала в собі той смак так довго, як могла, поки нарешті його не здолала хвиля насолоди. І цілковито підкорилася їй: з надр вирвався стогін, руки терлися об його шию. Вони коха­лися у вербовому гаю, безоглядно забувши про честь і обіцянки. І наприкінці Сюзен відкрила для себе не просто насолоду, а не­стямне тремтіння нервів, що починалося в тій частині тіла, яка розкрилася перед ним, наче квітка, і поступово сповнило все її тіло. Вона скрикувала і скрикувала, відчуваючи, що в світі смертних не може бути іншої насолоди, такої незрівнянної, що заради неї готова була померти. До її голосу приєднався голос Роланда, і їхні звуки огорнув дзюркіт струмка. Вона міцніше притисла його до себе, обхопивши ногами, і безтямно цілувала його обличчя. І він скінчив майже тієї ж миті, що й вона, не­мовби прагнучи злитися і в цьому. Так поєдналися закохані в баронії Меджис, перед лицем кінця останньої героїчної доби, і зелений мох там, де змикалися її стегна, зросила кров цноти. Таким було їхнє єднання і їхній вирок.

Ка.

Під лагідним поглядом Феліції вони лежали в обіймах і цілува­лися. Роланда хилило до сну, і це можна було зрозуміти: того літа напруження не залишало його ні на мить, він дуже погано спав. Та хоча на ту мить він про це навіть не підозрював, по­гано спати йому судилося впродовж усього життя.

— Роланде? — її приємний голос лунав звідкись здаля.

— Так?

— Ти про мене дбатимеш?

— Так.

— Я не зможу піти до нього, коли настане час. Його дотик і огидні пестощі я ще можу стерпіти, якщо матиму тебе, але піти до нього в ніч Жнив — ні. Не знаю, забула я лице батька чи ні, але в ліжко Гарта Торіна я не ляжу. Є способи приховати втрату цноти, але я ними не скористаюся. Я просто не зможу лягти до нього в ліжко.

— Так, — сказав він, — добре. — Раптом її очі стали кругли­ми від подиву, і він роззирнувся. На галявині, крім них, нікого не було. Тепер уже повністю прокинувшись, він знову глянув на Сюзен. — Що? Що таке?

— Може, я вже вагітна твоєю дитиною. Ти про це не думав?

Він не думав. А тепер замислився. Дитина. Ще одна ланка в ланцюзі, що тягнеться в ті вкриті мороком часи, коли Артур Ельд у короні правителя всього світу повів своїх стрільців у бій, здійнявши високо над головою великий меч Екскалібур. Але, поза тим, що сказав би його батько? Чи Ґабріела, дізнавшись, що вона стане бабусею?

Легка усмішка, що з’явилася була на його губах, зникла од­разу після згадки про матір. Він пригадав слід на її шиї. Що­разу, коли в його пам’яті цими днями зринала матір, він завжди думав про той слід, який побачив, ставши непроханим гостем у її апартаментах. І мізерна посмішка на її губах.

— Якщо в тобі моя дитина, то вважай, її подарувала мені доля.

— І мені, — вона теж всміхнулася, але її усмішка була сум­ною. — Ми ще надто юні. Самі ще діти.

Він перекотився на спину і подивився в синє небо. Її слова могли бути правдою, але це не мало значення. Часом правда й дійсність розходилися — у цьому він був непохитно впевне­ний, як і в деяких інших речах, і ця впевненість жила десь у над­рах його двоїстої натури. Здатність піднятися і над правдою, і над реальністю, щоб добровільно пірнути в кохання, була подарун­ком від матері. Решта його натури була прозаїчною... ба навіть (і це було ще важливіше) позбавленою здатності сприймати ме­тафори. Вони надто юні, щоб бути батьками? То й що з того? Якщо він посіяв зерно, воно має прорости.

— Хай там що, ми вчинимо так, як маємо вчинити. А я тебе кохатиму, незважаючи ні на що.

Вона всміхнулася. Він промовив це так, наче констатував зви­чайнісінький факт: небо вгорі, земля внизу, а вода тече на південь.

— Роланде, а скільки тобі років? — час від часу її навідувала тривожна думка, що Роланд був навіть молодший за неї. Коли він зосереджувався, його обличчя ставало таким жорстким, що Сюзен було навіть лячно. Та коли всміхався, то більше нагаду­вав молодшого брата, а не коханого.

— Я вже доросліший, ніж тоді, коли приїхав сюди. Набагато старший. А якщо мені ще півроку доведеться прожити непо­далік від Джонаса і його посіпак, то я спиратимусь на палицю і не могтиму вилізти на коня, якщо хтось не дасть мені копняка в м’яке місце.

Вона всміхнулася, і він поцілував її в кінчик носа.

— І ти дбатимеш про мене?

— Еге ж, — сказав він і всміхнувся у відповідь. Сюзен кивну­ла і теж перевернулася на спину. Так вони й лежали, притулив­шись одне до одного боками, і дивилися в небо. Взявши його руку, вона поклала її собі на грудь. Він погладив сосок великим пальцем, і той набубнявів, став твердий і почав поколювати. Це відчуття швидко поширилося по її тілу до того місця між но­гами, що досі не хотіло вгамовуватись. Вона сильніше стисла стегна і водночас радісно та перелякано відзначила, що від цього стало тільки гірше.

— Ти мусиш про мене подбати, — тихо сказала вона. — Я від­дала тобі все. Решта не має значення.

— Я зроблю все від мене залежне, — запевнив він. — Навіть не сумнівайся. Але поки що, Сюзен, ти маєш жити так, як жи­ла. Ще не час усе змінювати. Я знаю це, бо Діпейп повернувся і напевно вже все розповів Джонасові. Але вони досі не зроби­ли жодного ходу проти нас. Хай там що він з’ясував, Джонас досі вважає, що в його інтересах чекати. І це робить його навіть небезпечнішим, ніж якби він зробив якийсь хід. Поки що ми граємося в Замки.

— Але після святкового багаття на Жнива... Торін...

— Ти не ляжеш до нього в ліжко, запевняю тебе. Даю тобі слово честі.

Трохи перелякана через власну відвагу, вона простягнула ру­ку й поклала її нижче його поясу.

— Ось що ти можеш мені також дати, якщо хочеш.

Він хотів. Міг. І дав.

Коли вони закінчили кохатися (цього разу Роланд дістав ще більшу насолоду, якщо це взагалі було можливо), він спитав:

— Те відчуття, яке ти мала на Ситґо, Сюзен... ніби за нами стежать... ти відчуваєш це зараз?

Вона дивилася на нього довгим і замріяним поглядом.

— Не знаю. Розумієш, я думала про щось інше, — вона ніж­но торкнулася його і розсміялася, бо він аж підскочив. Нерви в тому напівтвердому, напів’обім’якому місці, яке вона гладила долонею, досі були дуже чутливі.

Забравши руку, вона підвела погляд до клаптика неба над їхні­ми головами.

— Як тут гарно, — пробурмотіла і заплющила очі.

Роланд теж відчув, що його от-от здолає сон. Яка іронія, по­думав він. Цього разу в неї не було відчуття чужих очей... зате воно з’явилося у нього. Але він міг заприсягтися, що ні в самій діброві, ні біля неї немає жодної душі.

Та байдуже. Чим би не було те відчуття — реальністю чи ви­гадкою, — воно зникло. Він узяв Сюзен за руку, і її пальці сплелися з його пальцями.

Він заплющив очі.

Усе це Рея бачила в кристалі, і видовище було нічогеньким, еге ж, дуже нічогеньким. Але вона й раніше бачила, як трахаються, часом по троє чи четверо або більше (часом навіть хтось із партнерів був не зовсім живий або ж зовсім не живий), і в її поважному віці всі ці встроми-вийми її не надто цікавили. Їй більше хотілося побачити, що ж буде після встроми-вийми.

«Нашу справу закінчено?» — спитала дівка.

«Є ще одна дрібничка», — відповіла Рея, а тоді звеліла малій хвойді, що та має зробити.

Еге ж, вона дала їй дуже чіткі вказівки, коли вони вдвох сто­яли в дверях хатини під Місяцем-Цілунком, коли Сюзен Дель­ґадо поринула у дивний сон, а Рея гладила їй косу і нашіптува­ла на вухо, що їй робити. Ось і настав час виконувати наказ... саме це вона й хотіла побачити, а не те, як двоє малих товчуть­ся й пихкають, наче вони перші на землі, хто це робить.

Двічі вони зробили це майже підряд, лише трохи побалакали в перерві (їхню балачку їй теж кортіло почути). Рею це не зди­вувало. У його віці в хлопця мало бути стільки сімені, що ви­стачить накачати її на тиждень уперед. І, судячи з того, як та мала шльондра поводилася, їй це було до смаку. Деякі з них, відкривши для себе це діло, вже ніколи не хотіли нічого іншого, подумала Рея.

«Побачимо, надута сучко, якою звабливою ти станеш через кілька хвилин», — подумала відьма і нахилилася ближче до рожевого пульсування, яке випромінював кристал. Часом це світло відгукувалося болем навіть у кістках її обличчя, але то був приємний біль. О так, дуже приємний.

Нарешті вони потомилися. Принаймні, на деякий час. Зче­пили руки й позасинали.

— Ну ж бо, — пробурмотіла Рея. — Ну ж бо, крихітко. Будь хорошою дівчинкою і роби, як тобі наказали.

І, неначе почувши її, Сюзен розплющила очі. Але в них була порожнеча. То були очі людини, що розклепила повіки уві сні. Рея побачила, як вона обережно витягла руку з хлопцевої руки. Сіла, притиснувши голі стегна до голих грудей, і роззирнулася. Звелася на ноги...

І тут шестиногий кіт Чахлик стрибнув Реї на руки, винявкуючи собі їжу чи трохи пестощів. Стара скрикнула від несподі­ванки, і чаклунський кристал згас, як свічка від пориву вітру.

Рея знову вереснула, цього разу від люті, ухопила кота, перш ніж він устиг втекти, і пожбурила через усю кімнату в камін. Стояла літня пора, тож камін дивився в кімнату темним порож­нім оком, проте варто було Реї змахнути рукою — і в ньому застрибало жовте полум’я, здійнявшись угору від одного-єдиного напівобгорілого поліна. Заверещавши, Чахлик кинувся геть. Його очі були круглі від жаху, від розщепленого хвоста здіймав­ся димок, як від недбало загашеної сигари.

— Тікай, падлюко! — плюнула йому навздогін Рея. — Щоб очі мої тебе не бачили, сучий потрох!

Вона повернулася до кристала й розспростерла над ним руки, зчепивши великі пальці. Але попри те, що вона спрямовувала на нього всі свої сили й зосередженість, аж поки серце не почало важко гупати в грудях, їй вдалося повернути до життя лише при­родне рожеве світіння кулі. Зображення на його поверхні не з’я­вилося. Відьма відчула гірке розчарування, але нічого не могла вдіяти. Та невдовзі вона побачить плід своїх старань на власні очі. Для цього тільки треба буде спуститися до міста.

Усі це побачать.

Відновивши душевну рівновагу й добрий гумор, Рея повер­нула кристал до схованки.

За мить до того, як його свідомість надто глибоко занурилася в сон, у голові Роланда пролунав сигнал тривоги. Можливо, він відчув, що його пальці більше не стискають її руку, а можливо, то була просто інтуїція. Він міг би легко проґавити цей сигнал (і це майже сталося), але далося взнаки тренування. Він по­вернувся з порогу глибокого сну, пробиваючись у реальність, як нирець розтинає собою товщу води. Попервах було важко, проте потроху ставало легше. І що ближче він був до дійсності, то сильнішою ставала його тривога.

Він розплющив очі й подивився ліворуч. Сюзен не було. Він встав, глянув праворуч, але не побачив нічого, крім струмка. Втім, він відчував, що вона рушила саме в той бік.

— Сюзен?

Відповіді не було. Підвівшись, він кинув погляд на штани, але в голові раптом пролунало бурчання Корта, гостя, якого він аж ніяк не сподівався за таких романтичних обставин. Нема часу, шмаркачу.

Голим він рушив до берега струмка і подивився в бік півдня. Сюзен була там, також оголена: сиділа спиною до нього. Вона розпустила волосся, і тепер воно спадало по спині до її гарних стегон. Його кінчики ворушило прохолодне повітря, що тума­ном підіймалося з поверхні струмка.

Вона опустилася на коліно біля самої води, зануривши руку по лікоть, неначе щось шукаючи.

— Сюзен!

Не відповідала. У Роланда все похололо всередині: «Вона одержима. Поки я так бездумно спав поряд, у неї вселився де­мон». Але якось не вірилося. Якби десь поблизу галявини був демон, він би відчув його. Вони обоє б його відчули, і коні та­кож. Втім, з нею таки щось було негаразд.

Вона знайшла у річищі якийсь предмет і піднесла його до очей. З руки капала вода. Камінь. Сюзен пожбурила його назад у воду. Плюсь. Знову занурила руку, схиливши голову. Волосся, розділене навпіл, тепер плавало у воді, й течія струмка грайли­во тягла його за собою.

— Сюзен!

Навіть не озирнулася. Витягла зі струмка другий камінь. Білий шмат кварцу трикутної форми нагадував наконечник списа. Сюзен похилила голову ліворуч і взяла волосся в руку, ніби хотіла розчесати сплутані кінчики. От тільки замість гре­бінця в неї був гострий уламок. На мить Роланд непорушно застиг від жаху, впевнений, що вона хоче розітнути собі горло від сорому й провини за те, що вони зробили. Наступні кілька тижнів його переслідувала одна думка: якби вона замірялася на своє горло, він не встиг би її зупинити.

Потім ступор минув, і Роланд кинувся до неї, не зважаючи на гострі камінці, що впиналися в босі ноги. Коли він опинив­ся коло неї, вона вже встигла відчикрижити гострим уламком золотистий локон.

Ухопивши її за зап’ясток, Роланд спробував спрямувати руку вбік. Тепер він бачив її обличчя і зрозумів, що той вираз, який звіддаля здавався йому спокоєм, насправді був порожнечею.

Відчувши його дотик, вона змінилася на обличчі: замість безтямного виразу на губах з’явилася слабка роздратована по­смішка. Її губи затремтіли, наче від незрозумілого болю, і з них зірвалося аморфне заперечення:

— Ннннннннн...

Пасма волосся, які вона встигла відрізати, золотими нитками лежали в неї на стегні. Але більша частина впала у воду, і її від­ніс потік. Сюзен змагалася з Роландом, силкуючись повернути гострий край каменя до свого волосся, прагнучи продовжити своє шалене обстригання. Вони боролися, як два армреслери у ба­рі. Перемагала Сюзен. Роланд був фізично сильніший за неї, проте слабший проти чарів, які на неї діяли. Мало-помалу білий трикутник кварцу наближався до її волосся. Ні на мить вона не припиняла стогнати — Нннннннннн.

— Сюзен! Припини! Прокинься!

— Нннннннн...

Її оголена рука помітно тремтіла в повітрі, м’язи випнулися, як тверді камінці. А шматок кварца посувався дедалі ближче до її волосся, її щоки, її ока.

Не замислюючись над тим, що робить (для нього це був най­успішніший спосіб дій), Роланд наблизив своє обличчя до її щоки, поступившись іще чотирма дюймами відстані між ку­лаком із уламком каменя і волоссям. Приклав губи до її вуха і клацнув язиком.

Напевно, цей звук пройшов крізь голову Сюзен, як спис, бо вона рвучко сахнулася. Її повіки затремтіли, і сила, з якою вона опиралася Роландові, трохи ослабла. Скориставшись із нагоди, він викрутив їй зап’ясток.

— Ой! Ойой!

Рука розтулилася, камінь вилетів із неї і шубовснув із плюс­котом у воду. Вже повністю прийшовши до тями, Сюзен диви­лася на нього, і її очі наливалися слізьми і збентеженням. Вона потерла зап’ясток... мабуть, він розпухне, подумав Роланд.

— Мені боляче, Роланде! Чому ти зробив м...

Вона замовкла і роззирнулася навколо. Тепер спантеличення виражало не лише її обличчя, а й усе тіло. Вона соромливо прикрилася руками, а тоді збагнула, що вони самі, й опустила руки. Озирнулася через плече на сліди босих ніг на землі, що тяглися вздовж берега.

— Як я тут опинилася? Це ти мене переніс, коли я заснула? Роланде, я кохаю тебе, нащо ти зробив мені боляче?

Піднявши пасма волосся, що досі лежали в неї на стегні, він показав їй.

— У тебе був гострий камінь. Ним ти відрізала собі волосся і не хотіла зупинятися. Я зробив тобі боляче, бо злякався. Я ра­дий, що хоч руку тобі не зламав... мені так здається.

Взявши Сюзен за зап’ясток, Роланд обережно покрутив ним, дослухаючись до тертя кісточок.

Зап’ясток вільно обертався, нічого підозрілого Роланд не від­чув. На очах у Сюзен, яка дивилася на нього, досі неспромож­на до кінця зрозуміти, що сталося, він підніс її руку до губів і поцілував її внутрішній бік, над делікатним мереживом вен.

Роланд прив’язав Вітра в глибині діброви, щоб великого жеребця не помітив ніхто з проїжджих на Крутоярі.

— Потерпи, — сказав Роланд, підходячи до коня. — Потерпи ще трохи, хлопчику.

У відповідь Вітер ударив копитом і заіржав, наче обіцяючи, що терпітиме до кінця віків, якщо це буде потрібно.

Роланд зняв сідельну сумку і дістав сталеву посудину, що, залежно від ситуації, слугувала чи то казанком, чи то пательнею.

Хотів було йти, потім повернувся. Його постіль було прив’язано до Вітрового сідла — він збирався провести ніч на Крутоярі, щоб ніхто не заважав думати. Подумати йому було про що. А відтепер — тим паче.

Відв’язавши один із сиром’ятних шнурків, він понишпо­рив у ковдрах і витяг назовні металеву коробочку. Відімкнув її крихітним ключем, який носив на шиї. Всередині лежав квадратний медальйон на срібному ланцюжку (в медальйоні був портрет його матері, намальований олівцем) і жменя за­пасних набоїв, менше півдесятка. Він узяв один і пішов до Сюзен, яка виглядала його з широко розплющеними, пере­ляканими очима.

— Я не пам’ятаю нічого після того, як ми вдруге кохалися. Лише те, як подивилася в небо і подумала, як мені добре. І за­снула. О Роланде, наскільки потворно це виглядає?

— Наскільки я можу судити, нічого страшного, але тобі кра­ще знати. Ось.

Він набрав у посудину води і поставив на берег. Сюзен не­рішуче схилилася над нею, розрівнявши волосся кольору ясно­го золота вздовж лівої руки, і повільно повела рукою вперед. Нерівний край, де пройшовся шмат кварцу, помітила одразу. А роздивившись його прискіпливіше, відпустила волосся і зі­тхнула — від полегшення, а не від смутку.

— Це я зможу приховати. Коли волосся заплетене, ніхто й не здогадається. Врешті-решт, це лише волосся, предмет жі­ночого марнославства, та й годі. Тітка мені весь час це в голову втовкмачує. Але, Роланде, чому? Нащо я це зробила?

Роланд здогадувався. Якщо волосся давало жінці привід пи­шатися собою, то примусити його відрізати змогла б лише жін­ка, від заздрості. Чоловік би до такого не додумався. Невже дружина мера? Цю думку він відкинув. Більше скидалося на те, що цю гидку пастку влаштувала Рея, відьма з височин, що ви­ходили на північ, на Погану Траву, Скелю Вішальників і Каньйон Петлі. Вранці після Жнив мер Торін мав прокинутися з важ­ким похміллям і голомозою наложницею.

— Сюзен, ти дозволиш мені спробувати дещо зробити?

Вона всміхнулася.

— Щось таке, чого ти ще не робив? Роби все, що заманеться.

— Я про інше, — він розтулив руку і показав їй патрон. — Я хочу спробувати з’ясувати, хто з тобою це зробив і навіщо. — І не лише це. Просто він ще достоту не знав, що саме.

Вона дивилася на патрон, і Роланд почав перекочувати його тильним боком долоні. Патрон танцював, як човник ткацького верстата, кісточки його пальців піднімалися й опадали. Сюзен спостерігала за цим із радістю дитини.

— Де ти цього навчився?

— Вдома. Це не має значення.

— Ти мене загіпнотизуєш?

— Еге ж... думаю, з тобою таке вже робили раніше, — патрон зарухався швидше, то на схід, то на захід уздовж рухливих кіс­точок пальців. — Можна?

— Еге, — сказала вона. — Якщо зможеш.

Він зміг. Сюзен поринула в гіпнотичний стан так швидко, що в нього не лишилося сумнівів: таке вже відбувалося з нею раніше, до того ж нещодавно. Втім, добитися від неї правди він не міг. Вона з готовністю відповідала на всі питання (ба­лакуча сонька, як сказав би Корт), але до певної межі. І не то­му, що хотіла дотримуватися правил пристойності чи дівочої скромності — вона спала на березі струмка з розплющеними очима і виповідала йому далеким, проте спокійним голосом про те, як стара відьма її оглядала і як намагалася її «попестити» (зачувши це, Роланд стис руки в кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру долонь). Проте був один пробіл, коли вона нічого не пам’ятала.

Вона і Рея вийшли за двері хижки, стояли під сяйвом Місяця-Цілунку, сказала Сюзен. Вона пам’ятала, що відьма пестила її волосся. Її дотик викликав у неї відразу, але Сюзен нічого не мо­гла з цим удіяти. Руки не слухалися, налилися свинцем, язик не повертався у роті. Вона могла лише стояти, поки відьма на­шіптувала їй на вухо.

— Що? — допитувався Роланд. — Що вона шепотіла?

— Не знаю, — відказала Сюзен. — Решта — рожеве.

— Рожеве? Що це означає?

— Рожеве, — повторила вона, наче не розуміючи, як Роланд може бути таким тупим. — Вона говорить: еге ж, отак, ти гарне дівча, а далі все рожеве. Рожеве і яскраве.

— Яскраве.

— Еге ж, як місяць. А тоді... — вона помовчала. — Тоді, мабуть, воно перетворюється на місяць. Може, Місяць-Цілунок. Яскраво-рожевий Місяць-Цілунок, круглий і повний, як грейпфрут.

Він намагався проникнути в її пам’ять іншими шляхами, проте безуспішно — кожна стежка приводила до тієї яскравої рожевості, що попервах затьмарювала її спогади, а потім зли­валася у повний місяць. Роландові це ні про що не говорило. Він чув про синій місяць, але про рожевий — ніколи. Єдине, в чому він не сумнівався, — стара відьма дала Сюзен дуже по­тужну команду забути.

Він вагався, чи проникати глибше (вона б дозволила), але не наважився. Його досвід обмежувався гіпнотизуванням дру­зів — учнівськими вправами, веселими та час від часу страшну­ватими. Але тоді будь-якої миті Корт чи Ванней могли випра­вити помилку, якби все пішло не так. Зараз же вчителів поряд не було, учні лишилися в школі самі. Що, як він поведе її глиб­ше, а потім не зможе повернути назад? Йому казали, що в під­свідомості також водяться демони. І якщо спуститися до них, вони могли виплисти зі своїх печер тобі назустріч...