Цінотлива 3 страница

І він повів їх повз шерифа, що теж шкірився в посмішці, до зали учт.

Побачене не надто вразило Роланда, адже він бував у Великій Залі Ґілеаду — Залі Прадідів, як її часом називали — та навіть підглядав згори, з балкона, на велике свято, так званий Танець Великодня, яким закінчувалася Широка Земля і починалася Перша Сівба. У Великій Залі було п’ять люстр (а не одна, як тут, у будинку мера Торіна) і освітлювалися вони не масляними лампами, а електричними. Шати гостей (багато хто з цих розманіжених молодих чоловіків і жінок ніколи в житті за холодну воду не брався — Джон Фарсон невтомно нагадував про цей факт за кожної зручної нагоди) були багатші, музика — кра­щою, товариство — зі шляхетніших і старовинніших родів, чиї гілки все зближувалися й зближувалися, тягнучись до Артура Ельда, короля на білому коні й з мечем об’єднання.

Втім, тут теж вирувало життя. Тут були сила й здоров’я, яких так бракувало в Ґілеаді, та не лише у великодні свята. Ступивши до зали учт, Роланд відчув той невловний стан душі, який зни­кає тихо, непомітно і безболісно. Як кров з вени стікає у ванну, повну гарячої води.

Сама кімната була велика (але не настільки, щоб її можна було назвати залою) і кругла, панельні стіни прикрашали парсуни попередників нинішнього мера, здебільшого погані. На підвищенні праворуч від дверей, що вели до їдальні, четверо усміхнених гітаристів у кумедних куртках і сомбреро грали щось на кшталт стрімкого, перченого вальсу. У центрі стояв стіл, на якому виднілися дві кришталеві чаші з пуншем: одна

величезна і помпезна, друга менша і простіша. На розливі сто­яв ще один парубок у білому піджаку — теж помічник Ейвері.

Попри те, що казав їм день тому Верховний Шериф, декіль­ка чоловіків мали на собі кушаки різних кольорів, але загалом Роланд не почувався чужаком у своїй білій шовковій сорочці, вузькій краватці і вузьких брюках-дудочках. На кожного чоло­віка в кушаку припадало троє в негарних, без смаку пошитих піджаках квадратної форми, які асоціювалися в нього зі скота­рями, що прийшли в неділю до церкви, а ще декілька (здебіль­шого молодих чоловіків) були взагалі без піджаків. На деяких жінках були коштовності (хоча й не такі дорогі, як рубінові кульчики сей Торін), у кількох був такий вигляд, наче вони не­доїдають, але їхнє вбрання було Роландові знайоме: довгі сук­ні з круглими комірцями, з мереживною облямівкою нижньої спідниці, що виглядала з-під сукні, темні черевики на низьких підборах, сітки на волоссі, де часто виблискували коштовності, як у Олів і Корал Торін.

Аж раптом він побачив ту, яка відрізнялася від усіх.

Авжеж, то була Сюзен Дельґадо, мерехтлива і сліпучо-прекрасна в своїй блакитній шовковій сукні з високою талією і в квадратному корсеті, що відкривав поглядові верх грудей. На шиї вона мала сапфіровий кулон, порівняно з яким сережки Олів Торін блякли й виглядали як дешева підробка. Сюзен стояла коло чоловіка в кушаку кольору розжарених вуглин. Той жовтогарячий колір символізував баронію, і, напевно, чоловік був господарем будинку, але тієї миті Роланд не бачив нікого, крім Сюзен Дельґадо — її блакитної сукні, засмаглої шкіри, делікатних рожевих трикутників на щоках, надто світлих і до­сконалих як для косметики, її волосся, яке вона нині розпус­тила і яке тепер стікало до талії хвилею найчистішого і най­світлішого шовку. Зненацька його охопило бажання, раптове, і всеосяжне, і таке глибоке, що від нього аж замлоїло в грудях. Ким би він не був і для чого б сюди не приїхав — усе здавало­ся другорядним і неважливим порівняно з нею.

А тоді вона повернулася і помітила його. Її очі (тепер він побачив, що вони сірі) майже непомітно розширилися. Гу­би — ті губи, що торкалися його губ на темній дорозі, подумав він із подивом, наче це трапилося не з ним, — трохи розтули­лися. А тоді чоловік, що стояв поряд із Торіном, теж високий, теж кощавий, з вусами і довгою білою шевелюрою, яка спада­ла йому на плечі, обтягнені темною тканиною піджака, щось мовив, і вона повернулася до нього. За якусь мить компанія довкола Торіна розсміялася, і Сюзен разом із ними. Чоловік з білим волоссям не приєднався до них, а просто ледь помітно посміхнувся.

Роланд відчайдушно сподівався, що на його обличчі не на­писано, як сильно калатає в нього в грудях серце. Його вели просто до цієї компанії, яка розташувалася поблизу чаш із пун­шем. Якось наче здаля він усвідомлював, що кістляві пальці Раймера стискають йому руку вище ліктя. Чіткіше він відчував змішані пахощі парфумів, олії зі стінних ламп, запах океану. І ціл­ком безпідставно подумав: «Ох, я вмираю, вмираю».

Опануй себе, Роланде з Ґілеаду. Припини дуріти, заради свого батька. Тримай себе в руках!

Він спробував... і йому навіть трохи вдалося... але він знав, що варто їй ще раз на нього глянути — і все, він пропав. А все її очі кольору туману. Тієї ночі він не зміг як слід їх роздивитися. «Я навіть не підозрював, як мені пощастило», — подумав він.

— Мере Торін? — звернувся Раймер. — Чи можу я предста­вити вам гостей із Внутрішніх бароній?

Торін відвернувся від чоловіка з довгим білим волоссям і жін­ки, яка стояла коло нього, і весь просяяв. На зріст він був ниж­чий за свого канцлера, але такий самий худий і специфічної статури: короткий торс із вузькими плечима над довжелезними худющими ногами. Як та болотяна чапля, подумав Роланд, що на світанку нишпорить у пошуках сніданку.

— Атож, атож! — вигукнув мер писклявим голосом. — Ми так довго чекали цієї миті, так нетерпляче чекали! Дуже при­ємно познайомитися, дуже приємно! Ласкаво просимо, панове! Сподіваюся, ви з насолодою проведете вечір у цьому будинку, тимчасовим господарем якого я маю честь бути. І най будуть довгими ваші дні на землі!

Роланд узяв простягнуту кістляву руку, почув, як тріщать кісточки пальців від потиску, питально глянув на мера, чи, бува, не з’явився на його обличчі вираз болю, але, на щастя, цього не сталося. І низько вклонився, виставивши вперед ногу.

— Вільям Деаборн, мере Торін. Дякую, що так тепло при­ймаєте. Най будуть довгими ваші дні на землі.

Наступним урочисто відрекомендувався «Артур Гіт», потім «Річард Стокворт». З кожним низьким поклоном Торінова усмішка ширшала. Раймер щосили намагався весь час усміха­тися, але виходило в нього погано: вочевидь він до цього не звик. Чоловік із довгим білим волоссям узяв бокал пуншу і передав його своїй супутниці. Ледь помітна посмішка не сходила з його вуст. Роланд розумів, що тієї миті на них витріщалися всі гості, що були в кімнаті, а було їх не менше п’ятдесяти, але саме її увагу він відчував ледь не шкірою, легку, наче помах крила. Бічним зором він бачив блакитний шовк її сукні, але подиви­тися прямо не наважувався.

— Чи зазнали ви труднощів під час мандрівки? — спитав його Торін. — Чи трапилися на вашому шляху пригоди і халепи? Ми б хотіли почути від вас детальну розповідь за вечерею, бо останнім часом у нас буває так мало гостей із Внутрішньої Дуги. — Його радісна й трохи недоумкувата посмішка зблякла, кущуваті брови зсунулися докупи. — А Фарсонові патрулі зустрічалися?

— Ні, ваша світлосте, — відповів Роланд. — Під час...

— Ні, хлопче, ні, ніяких світлостей, я цього не люблю. І ри­балки та конюхи, яким я служу, теж. Просто мер Торін, коли ваша ласка.

— Дякую. Під час подорожі ми бачили чимало дивного, ме­ре Торін, але Добрих ніде не було.

— Добрих! — виплюнув Раймер, і його верхня губа піднялася в вищирі, від чого він став схожий на пса. — Авжеж, Добрих!

— Ми уважно послухаємо вас, жодного слова не прогави­мо, — сказав Торін. — Але поки я ще не встиг забути гарні ма­нери через свою цікавість, дозвольте вам відрекомендувати тих, хто біля мене. З Кімбою ви вже знайомі. Цей грізний чолов’яга ліворуч — Елдред Джонас, начальник моєї охорони, яка існує віднедавна. — На мить Торінова усмішка стала спантеличе­ною. — Я не певен, що мені потрібна ще якась охорона, крім шерифа Ейвері та його хлопців, адже завдяки шерифові в на­шому закутні світу завжди було безпечно, але Кімба наполягає. А коли Кімба наполягає, мер мусить вклонятися.

— Дуже мудро, сер, — сказав Раймер і сам вклонився. Усі, крім Елдреда Джонаса з його незмінною вузькою посмішкою, засміялися.

Джонас кивнув.

— Радий зустрічі, джентльмени. — Голос був хрипкий і дри­жав. Потім він побажав їм довгих днів на землі, всім трьом, і по колу потиснув руки, Роландові останньому. Його потиск був сухий і впевнений, без сліду того тремтіння, яке звучало в його голосі. І тепер Роланд помітив чудернацьке татуювання в нього на правиці, між великим і вказівним пальцями. На ви­гляд наче домовина.

— Довгих днів і приємних ночей, — без задньої думки від­казав Роланд і лише потім збагнув, що це привітання, якого він був навчений з дитинства, аж ніяк не було притаманним таким сільським місцинам, як Гемфіл. То було привітання мешканця Ґілеаду. Лише одна крихітна обмовка — і йому по­чало здаватися, що вони можуть легко погоріти на таких речах, набагато легше, ніж вважав його батько, коли відправляв його подалі од Мартена.

— І вам також, — відповів Джонас і затримав руку Роланда в своїй, а прискіпливий погляд його очей, яким він вивчав хлопця, межував з нахабством. Потім він відпустив руку й одступив назад.

— Корделія Дельґадо, — продовжив представляти мер Торін, вклоняючись жінці, яка розмовляла з Джонасом. Також схиля­ючись перед нею у поклоні, Роланд помітив родинну схожість... от тільки ті риси обличчя Сюзен, які видавалися йому лагідни­ми і гарними, на обличчі жінки, що опинилася перед ним, ви­глядали радше недоліками. Роланд здогадався, що це не мати дівчини — Корделія була для цього трохи замолода.

— І наша особлива гостя, міс Сюзен Дельґадо, — закінчив Торін, і в його голосі з’явилися нотки збудження (напевно, по­думав Роланд, вона на всіх чоловіків так впливає, навіть на таких древніх, як цей Торін). Торін запросив її вийти вперед, киваючи головою і хитро посміхаючись, а ще притримуючи своєю по­тріскуючою рукою її ззаду за талію, і Роланд відчув жалючий укол ревнощів. Смішно, особливо зважаючи на Торінів вік і його милу дружину, але все одно Роланд ревнував, і до того ж гостро. Гостро, як у бджоли в дупі, сказав би Корт.

Потім вона підвела на нього погляд, і він знову зазирнув Ш у вічі.

Колись у якомусь вірші чи оповіданні він почув, що в жіно­чих очах можна втопитися, і ще подумав тоді: яка дурня. Зре­штою, він і досі вважав це дурницею, та принаймні тепер збаг­нув, що це цілком можливо. І вона це знала. В її очах він побачив стурбованість, ба навіть страх.

Пообіцяй мені, що вдаватимеш, буцімто бачиш мене вперше, якщо ми познайомимось у мера.

Від згадки про ці слова він наче протверезів, в голові про­яснилося, і поле зору стало ширшим. Досить було усвідомити, що жінка біля Джонаса, та, що мала схожість із Сюзен, уже по­глядала на дівчину з подивом і тривогою.

Він низько вклонився і, як вимагав етикет, торкнувся її про­стягнутої руки без каблучок, але стис її трохи сильніше, ніж до­зволяли правила. Й одразу ж між їхніх пальців пробігла іскра. Побачивши, як розширилися очі Сюзен, він зрозумів, що вона її теж відчула.

— Радий познайомитися, сей, — його спроба говорити бай­дужим світським тоном не вдалася: він сам відчував, як фаль­шиво звучать слова. Втім, він уже почав, здавалося, що цілий світ звернув до нього (до них) свої погляди, і не лишалося нічо­го, крім як продовжувати. Він тричі постукав себе по горлу. — Най будуть довгими ваші дні...

— Еге, і ваші, пане Деаборн. Дякую-сей.

Вона рвучко стрімко повернулася до Алана, що збоку це мож­на було сприйняти за невихованість, потім до Катберта, а той вклонився, постукав і цілковито серйозно сказав:

— Чи дозволите ви мені трохи полежати біля ваших ніг, міс? Від вашої краси в мене підігнулися коліна. Я впевнений, що коли покласти голову на ці прохолодні кахлі, то кілька хвилин, проведені в спогляданні вашого профілю знизу, швидко по­ставлять мене на ноги.

Сміялися всі, навіть Джонас і Корделія. Сюзен зашарілася, ставши ще вродливішою, і легенько ляснула Катберта по тиль­ному боці долоні. Вперше за все життя Роланд відчув вдячність до друга за клоунаду.

До компанії біля чаші з пуншем приєднався ще один гість: кремезний і, на щастя, не худий, але в квадратному піджаку. На його щоках палахкотів рум’янець — радше від вітру, ніж від ви­пивки, а довкола світлих очей лежали мережива зморшок. Влас­ник ранчо. Роланд бачив таких людей під час своїх спільних виїздів із батьком.

— Ви, хлопці, не хвилюйтеся, сьогодні побачите стільки дівчат, що сп’янієте від пахощів парфумів, якщо не стерег­тиметеся, — сказав новоприбулий, досить приязно всміхаю­чись. — Але перед тим я хотів би вас запопасти. Френ Ленґіл до ваших послуг.

Він міцно і швидко потиснув їм руки, без поклонів та інших дурниць.

— Я власник «Рокінг Б»... чи воно мій власник, залежно від того, як на це подивитися. А ще я голова Асоціації конярів, принаймні доти, доки вони мене не скинули. Це я придумав, щоб ви оселилися в Смузі К. Ну як воно, нічого?

— Просто чудово, сер, — сказав Алан. — Там сухо і чисто, а міс­ця вистачить на двадцятьох. Дякуємо. Ваша доброта не знає меж.

— Та пусте, — відмахнувся Ленґіл i-одним ковтком перехилив склянку пуншу. Проте було видно, що хлопцеві слова сподо­бались йому. — Ми, хлопче, всі в одній зав’язці. Джон Фарсон — це лише одна погана соломина в полі дурних голів. Люди кажуть, світ зрушив з місця. Авжеж! І котиться він дорогою до пекла, ось що я вам скажу. Наше завдання — якомога довше і краще втримувати сіно подалі від розтопки. Більше навіть за­ради наших дітей, ніж заради батьків.

— Послухайте, послухайте, — сказав мер Торін голосом, що поривався до високостей урочистості, та не долітав і з плюско­том шубовскав у болото дурості. Роланд відзначив про себе, що старий кістлявий півень ухопив Сюзен за руку (а вона ніби й не помічала цього, пильно дивлячись на Ленґіла), і раптом до нього дійшло: мер їй або дядько, або якийсь інший близький родич. Ленґіл не звертав на цих двох ані найменшої уваги, на­томість роздивлявся трьох новачків у товаристві. Він оглянув усіх по черзі й зупинив свій погляд на Роланді.

— Все, чим ми, люди з Меджису, можемо допомогти, до ваших послуг. Тільки повідомте про це мені, Джону Кройдону, Гешу Ренфру, Джейку Вайту, Генку Вернеру, комусь одному чи всім разом. Нині ввечері ви познайомитесь з ними всіма, еге ж, з ними, їхніми дружинами, синами та дочками. Хоча ми й да­леко від центру Нового Ханаану, але ми цілковито на боці Альянсу. Еге ж, повністю на боці.

— Гарно сказано, — тихо мовив Раймер.

— А зараз, — сказав Ленґіл, — ми вип’ємо за ваше прибуття. Довго ж вам довелося чекати келиха пуншу. У вас, мабуть, у ро­ті сухо, як у пустелі.

Він повернувся до чаш із пуншем і, відмахнувшись від служ­ника (вочевидь бажаючи вшанувати гостей, прислужуючи їм власною персоною), взявся за ківш у більшій і розкішно оздо­бленій чаші.

— Пане Ленґіл, — тихо, але рішуче сказав Роланд. Почувши командний тон, Френ Ленґіл повернувся.

— У меншій чаші не такий міцний пунш, чи не так?

Не розуміючи, про що йдеться, Ленґіл замислився. А потім його брови поповзли вгору. Вперше за весь час він побачив у Роланді та решті хлопців не живі символи Альянсу та Внутрішніх бароній, а живих людей. Молодих людей. Власне, лише хлопчиків.

— Еге ж, а що?

— Наповніть наші келихи звідти, якщо вам не важко. — Він відчував, що всі погляди товариства звернено до нього. Особ­ливо її погляд. Він не зводив очей з власника ранчо, але своїм добрим бічним зором бачив, що на губах Джонаса знову загра­ла тонка посмішка. Джонас уже зрозумів, що відбувається. То­рін і Раймер, мабуть, теж. Ці сільські щури багато знали. Навіть більше, ніж потрібно, і йому доведеться уважно над цим помір­кувати. Але пізніше. Проте на той момент цей клопіт був для нього найменшим.

— Ми забули обличчя наших батьків, і це було однією з при­чин, через що нас вислали до Гембрі. — Роланд почувався ні­яково, бо розумів, що виголошує промову, подобається йому це чи ні. Він звертався не до цілої кімнати (дякуючи богам за не­величкі послуги), але коло слухачів уже суттєво розширилося. Не залишалося нічого іншого, крім як продовжувати. — Я не хо­чу вдаватися в деталі, та вам вони й не потрібні, я впевнений, просто скажу, що ми обіцяли, поки будемо тут, не надто захоп­люватися алкоголем. На знак каяття, розумієте?

Її погляд. Роланд досі відчував його шкірою.

На мить у маленькому товаристві повисла тиша. Потім Лен­ґіл сказав:

— Твій батько міг би тобою пишатися за таку твою добропо­рядність, Вілле Деаборне. Та який достойний хлопець час від часу не бешкетує, га? — Він добродушно ляснув Роланда по плечі. І хоча потиск руки був міцний, а усмішка — відкрита, в його очах годі було щось прочитати, лише в глибинах зморщок вряди-годи спалахувала гостра думка. — На його місці я міг би пишатися?

— Так, — відповів Роланд, теж усміхаючись. — Дякую.

— І я дякую, — сказав Катберт.

— Я теж, — тихо мовив Алан, приймаючи простягнутий ке­лих неміцного пуншу і вклоняючись Ленґілові.

Наповнивши ще кілька келихів, Ленґіл швидко роздав їх. У тих, хто вже мав у руках келихи, їх забрали і натомість дали нові, зі слабким пуншем. Коли все товариство отримало кели­хи, Ленґіл повернувся, вочевидь збираючись виголосити тост. Але Раймер постукав його по плечі, злегка похитав головою і скосив очі на мера. Державний муж дивився на них із вибалу­шеними очима і трохи відвислою щелепою. Роланд подумав, що він схожий на театрала в дешевому ряду. Бракувало тільки шкірок від помаранчів на колінах. Ленґіл простежив за погля­дом канцлера і кивнув.

Раймер зиркнув на гітариста, що стояв посеред музикантів, і той перестав грати, а слідом за ним стихли й інші інструменти. Гості звернули погляди в той бік, а потім мер Торін заговорив, і всі подивилися на нього. Як виявилося, його голос насправді у вжитку анітрохи не був кумедним — навпаки, він був гучний і приємний.

— Пані і панове, друзі мої. Я попрошу вас допомогти мені привітати трьох нових друзів — молодих людей із Внутрішніх бароній, хоробрих молодиків, що відважилися подолати ве­личезну відстань і халепи заради блага Альянсу, на варті по­рядку і миру.

Сюзен Дельґадо відставила келих і, хоч і не без зусиль, ви­тягла руку з руки «дядечка» і зааплодувала. Решта гостей теж. Кімнатою прокотилися оплески, нетривалі, проте теплі. Але Роланд помітив, що Елдред Джонас не відставив келих і не апло­дував разом з усіма.

Усміхаючись, Торін повернувся до Роланда і підняв келих.

— Чи можу я почати з тебе, Вілле Деаборне?

— Еге ж, можете, красно дякую, — сказав Роланд, і його слова зустріли сміхом та новою хвилею оплесків.

Торін підняв келиха ще вище. Всі присутні повторили його рух, і в світлі люстри кришталь спалахнув зірками.

— Пані й панове, прошу вітати Вільяма Деаборна з Гемфіла, Річарда Стокворта з Пенілтона і Артура Гіта з Ґілеаду.

Зачувши останню назву, товариство захвилювалося, неначе мер оголосив Артура Гіта з Царства Небесного.

— Тож подбайте про них гарненько, най їхні дні в Меджисі будуть приємні й запам’ятаються надовго. Всіляко помагайте їм у роботі і просуванні такої дорогої для наших сердець справи. Най будуть довгими їхні дні на землі. Так каже ваш мер.

— ТАК КАЖЕМО МИ ВСІ! — прогриміла зала.

Торін випив, решта наслідувала його приклад. Знову про­лунали оплески. Неспроможний більше стримуватися, Роланд повернувся і знову знайшов очі Сюзен. Якусь мить вона рішу­че споглядала його, і в її відвертому погляді читалося, що вона так само спантеличена його присутністю, як і він — її. Але тут старша жінка, що була схожа на неї, нахилилася і прошепоті­ла щось їй на вухо. Сюзен одразу ж відвернулася, напустивши на обличчя світську маску... та в її очах він побачив симпатію. І знову подумав, що зроблене можна скасувати, а від обіцяно­го — відмовитися.

Коли всі прямували до їдальні, де того дня накрили чотири довгі столи (так близько один до одного, що між ними ледве можна було протиснутися), Корделія відтягнула племінницю вбік від мера й Джонаса, які саме розмовляли з Френом Ленґілом.

— Чого це ви так витріщалися на нього, міс? — сердито про­шепотіла тітка. В неї на лобі з’явилася вертикальна смужка, глибока, наче баюра. — Чого ви поводитесь, як пришелепкувата? — Ви. Одне слово — і Сюзен збагнула, що Корделія розлю­чена не на жарт.

— На кого витріщалася? І як? — ображеним тоном сказала вона. Але в душі вирували грози.

Тітчина рука боляче стисла її руку.

— Не смій зі мною гратися, міс О-Яка-Краля! Ти що, вже десь здибалася з тим індиком? Признавайся!

— Та звідки? Тітонько, мені боляче.

Тітка Корд злобно посміхнулася і ще сильніше стисла руку.

— Краще хай тобі зараз буде трохи боляче, ніж потім вити від болю. Ти геть знахабніла, де твоя скромність? І очицями не стріляй.

— Тітонько, я не розумію, про що...

— Розумієш, — притискаючи племінницю до дерев’яної об­шивки стіни, щоб могли пройти гості, прошипіла Корделія. Власник ранчо, якому належав сусідній із їхнім елінг, приві­тався, тітка Корд чарівно всміхнулася, бажаючи йому доброго вечора, і лише потім повернулася знову до Сюзен.

— Послухай мене, міс, і добре собі затям. Якщо вже я помі­тила твої витрішки, то половина товариства й поготів. Зробле­ного не повернеш, але зупинити можна. Годі вже цих ігор. За­тямила?

Сюзен мовчала, та на її лиці почали проступати риси впертос­ті, які Корделія ненавиділа понад усе. Забачивши такий затятий вираз обличчя у племінниці, вона завжди відчувала бажання надавати їй ляпасів, поки з носа не заюшить кров, а з великих сірих очей не поллються сльози.

— Ти давала клятву і вступила в договір. Ми підписали па­пери, ти ходила до відьми, ми отримали гроші. І ти пообіцяла. Якщо це для тебе пустий звук, то згадай хоча б, що це означало для твого батька.

Корделія з втіхою побачила, як на очі Сюзен навертаються сльози. Її брат був нікчемним створінням, здатним хіба що на те, щоб зачати надзвичайно гарненьку дитину... але навіть піс­ля його смерті з нього можна було мати певний зиск.

— А тепер пообіцяй, що не пускатимеш бісики. А коли побачиш цього хлопця, обійдеш його десятою дорогою, за­тямила?

— Обіцяю. Тітонько, — прошепотіла Сюзен. — Обіцяю.

Корделія всміхнулася. Усмішка робила її навіть привабливою.

— В такому разі добре. Ходімо. На нас дивляться. Візьми мене за руку, дитино!

Сюзен взяла тітку за припудрену руку нижче ліктя, і вони, шурхочучи сукнями, разом увійшли до їдальні. Сапфіровий кулон у Сюзен на грудях раз у раз яскраво спалахував, і багато хто з гостей звернув увагу на те, які схожі між собою племінни­ця з тіткою, і який би був щасливий бідолаха Пат Дельґадо побачити їх такими сьогодні.

Роланда всадовили ближче до середини столу, між Гешем Ренфру (іншим скотарем, навіть кремезнішим за Ленґіла) і Торіновою набурмосеною сестрою Корал. Ренфру й раніше налягав на пунш, а тепер, коли розносили першу страву, заходився всім доводити, що з елем він теж на «ти».

Він базікав про торгівлю рибою («не те, що за старих добрих часів, хлопче, але й мутантів тепер виловлюють менше, хвала богам хоч за це»), торгівлю овочами («наш народ може вирос­тити все, що завгодно, але найкраще родять кукурудза і квасоля») і врешті-решт про наймиліші його серцю промисли: конярство, скотарство і полювання. Ці справи приносили прибуток, як завжди, еге ж, хоча сорок з хвостиком років у трав’янисто-прибережних бароніях тривали важкі часи.

А чи не стає кров тварин чистішою, спитав Роланд. Бо там, звідки він прибув, вона вже почала очищуватися.

Еге ж, погодився Ренфру, цілковито ігноруючи картопляний суп і тягнучись по підсмажені яловичі смужки. Він загрібав їх про­сто руками й відправляв до рота, заливаючи елем. Еге ж, юначе, їхній родовід стає чистішим, троє лошат із п’яти вже чистокров­ні — і серед породистих, і серед звичайних — а четвертого можна залишити як робочу коняку. Лише один із п’яти народжується нині з зайвими ногами чи очима, чи тельбухами назовні, і це добре. От тільки народжується тепер менше. У жеребців прутень наче на місці і все таке, а от сім’я мало спроможне до життя.

— Пардон, мадам, — сказав Ренфру, схиляючись через Ролан­да в поклоні до Корал Торін. Вона знову ледь помітно всміхнула­ся (Роланд мимохіть згадав посмішку Джонаса), покопирсалася ложкою в супі і промовчала. Ренфру перехилив свою склянку до дна, смачно витер губи і простягнув склянку служникові. Отри­мавши нову порцію, він знову повернувся до Роланда.

Все йшло не надто добре, не так, як раніше, але могло бути й гірше. І буде гірше, якщо той педрило Фарсон доб’ється сво­го. (Цього разу він уже не завдав собі клопоту вибачитися перед сей Торін.) їм усім треба об’єднатися — багатим і бідним, ве­ликим і малим — поки це ще може їм допомогти. А потім він повторив слова Ленґіла, сказавши, що Роланд із друзями можуть розраховувати на все, що їм буде потрібно. Варто лише сказати про це.

— Інформації буде цілком достатньо, — подякував Роланд. — Про кількість тих чи тих речей.

— Еге ж, який то рахівник без цифр, — погодився Ренфру і п’яно розсміявся. Корал Торін ліворуч від Роланда відкусила маленький шматочок зелені (до яловичих смужок вона навіть не доторкнулася), знову трохи розтягнула губи в посмішці і захо­дилася далі порпатися ложкою. Але Роланд чомусь думав, що зі слухом у неї все гаразд, і кожне слово їхньої розмови з Ренфру стане відоме її братові. Чи, можливо, звіт отримає Раймер. Роланд підозрював (хоч і не мав щодо цього певності), що справжню вагу тут має саме Раймер. І сей Джонас із ним за компанію.

— Наприклад, — сказав Роланд, — скільки у вас коней для верхової їзди, про яких ви могли би звітувати перед Альянсом?

— Про десяту частину чи про загальну кількість?

— Про загальну.

Ренфру поставив келиха на стіл і замислився, начебто під­раховуючи. Тим часом Роланд зиркнув через стіл і побачив, як Ленґіл і Генрі Вертнер, головний коняр баронії, швидко перезирнулися. Вони все чули. А ще, вкотре звернувши увагу на свого сусіда за столом, він помітив, що Геш Ренфру п’яний, але не настільки сильно, як він намагався переконати юного Вілла Деаборна.

— Кажеш, загальну? Не тільки те, що ми можемо відправити до Альянсу чи в крайньому разі трохи додати до цієї кількості?

— Так.

— Що ж, давай підрахуємо, юний сей. У Френа сто сорок го­лів, у Джона Кройдона близько сотні. У Генка Вертнера сорок своїх власних, і шістдесятеро він випасає у Крутоярі д ля баронії. Коней уряду, конину, пане Деаборн.

Роланд усміхнувся.

— Я в курсі. Роздвоєні копита, товсті шиї, неповороткі, без­донні черева.

Ренфру зареготав, киваючи на знак згоди... але Роланду чо­мусь не вірилось, що йому весело. У Гембрі наземні й підземні води, здавалося, текли в різні боки.

— Що ж до мене, то останні десять-дванадцять років були тяжкими — піщані очі, мозкова лихоманка, копитна гнилизна.

Колись у Крутоярі паслося дві сотні голів з тавром «Ледача Сюзен», а тепер їх не більше вісімдесяти.

Роланд кивнув.

— Отож, загалом чотириста двадцять голів.

— Та ні, більше, — сміючись, сказав Ренфру. Він потягнувся по свій келих із елем, зачепив одним боком натрудженої і чер­воної від вітру руки, перекинув, вилаявся, потім вилаяв хлопця, який зволікав із тим, щоб знову його наповнити.

— Більше? — нагадав Роланд, коли Ренфру нарешті отримав, що хотів, і був готовий продовжити розмову.

— Ви, пане Деаборн, не забувайте, що в нашому краї коней розводять навіть більше, ніж ловлять риби. Ми з рибалками глузуємо один з одного, та багато хто тримає конячку за будин­ком чи в стайнях баронії, якщо їм нема де її рятувати від негоди. Це її бідолашний батько завідував стайнями баронії.

Ренфру кивнув у бік Сюзен, що сиділа на іншому боці столу за три місця від Роланда і неподалік від мера, який, звісно, голо­вував на учті. Роланд зрозумів, що її не просто так посадили на те місце, особливо зважаючи на те, що мерова дружина сиділа мало не в найвіддаленішому кінці столу, в компанії Катберта з одного боку і якогось скотаря, якого їм ще не відрекоменду­вали, — з другого.

Роланд вирішив, що такий старий шкарбан, як той Торін, три­має молоду родичку поближче до себе, щоб вона допомагала йому привертати до себе увагу людей чи звеселяла око. Та все одно це було дивно. Майже нехтування дружиною. Якщо йому набридла її балаканина, то чом би не всадовити її в голові іншого столу?

Просто у них тут свої звичаї, от і все, і тебе це не стосується. Твоя турбота — те, як по-дурному цей чолов’яга рахує коней.

— То скільки, ви кажете, у вас коней? Загалом? — спитав він у Ренфру.

Ренфру уважно зиркнув на нього.

— За чесну відповідь у лоб не дадуть, правда ж, синку? Я лю­дина, віддана Альянсові до скону. На моїй могилі, ймовірно, викарбують меч Екскалібур. Але я не дозволю забрати у Гембрі й Меджису все майно.

— Цього не станеться, сей. Як ми можемо змусити вас від­дати те, що ви не хочете віддавати? Усі наші сили зосереджено на півночі й заході, вони воюють з Добрим Чоловіком.

Обміркувавши почуте, Ренфру кивнув.

— І чи не могли би ви знову називати мене Віллом?

Ренфру просяяв, кивнув і вдруге простягнув Роландові руку.

Цього разу хлопець потис її обома руками, як це було заведено у скотарів і ковбоїв, і чоловік широко всміхнувся.

— Поганющі настали часи, Вілле, вони змушують нас бути підозріливими. У самому Меджисі та його околицях пасеться ще близько ста п’ятдесяти голів коней, — сказав він і додав: — Не мутантів.