Києво-могилянська академія

Протягом довгого часу Києво-Могилянська академія залишалася цент­ром української культури. Але саме на її прикладі можна простежити, як мінялася ситуація в культурних процесах в Україні, починаючи з другої половини XVII та у XVIII ст. Адже Правобережжя України було під чужоземним гнітом, що спричиняло подальшу колонізацію українського населен­ня. Навіть Львівський університет, заснований у 1661 р. пере­творився у знаряддя колонізації. Поступово занепадають брат­ські школи. І хоча у другій половині XVIII ст. з'являються гімназії у Кременці, Чернівцях, семінарія в Мукачеві — все ж і тут над освітніми цілями переважали ідеологічні, а це галь­мувало розвиток культури України.

На Лівобережжі була дещо сприятливіша ситуація. Тут у середині XVIII ст. майже у всіх містах і селах діяли по­чаткові школи (на Лівобережжі — 866, на Слобожанщині — 129). Середню освіту давали Чернігівська, Харківська й Пере­яславська колегії. Працювали друкарні, зокрема, Київська, Чернігівська, Львівська. Лише Київська друкарня випустила до кінця XVIII ст. понад 100 найменувань книг, серед них відомий «Синопсис». З'являється багато рукописної літерату­ри різних жанрів. Популярними були літописи Самовидця, Грабянки й Величка та ін.

От на такому історичному тлі і продовжувала бути цент­ром освіти, науки і культури тих часів Києво-Могилянська академія.

У цей період курс навчання в Києво-Могилянській акаде­мії тривав 12 років. У граматичних класах вивчалися сло­в'янська, українська книжна, грецька, латинська та інші мови. З академії вийшли відомі елліністи XVII — XVIII ст.. Єпифаній Славинецький, Симон Тодорський та ін.

Формування української мови викликало занепокоєння про­відників русифікаторських течій. Царизмом вживаються різні

заходи, «дабы малороссийский народ не почитал себя отлич­ным от великороссийского». Приймається ряд законів про за­борону друку, а потім і викладання українською мовою.

Але під важким гнітом мова українського народу не втра­чає своєї сили. Це засвідчують здобутки на літературній ниві Ф. Прокоповича, Г. Кониського, Г. Сковороди та ін.

У літературне життя України входить і російська літера­тура (твори А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М. Ломоносова, О. Сумарокова). Російську мову і поезію в академії почали вивчати з 1751 р. Це майже збігається із забороною друку­вати-українською мовою книги, вести діловодство і, нарешті, викладати. Але літературна українська мова вже існувала. В цих складних умовах продовжувалося навчання дітей про­стого люду за допомогою перших букварів, які були випущені лаврською друкарнею. Так, у 1760 р. на замовлення лубен­ського полковника було надруковано 2 тис. букварів і часо­словів для навчання дітей козаків. А в 1775 p., незважаючи на заборону всього українського, лаврська друкарня видала букварі для навчання грамоті солдатських і селянських дітей.

Завдяки Київській академії в цей період відбувається становлення української поетичної школи. її викладачі напи­сали ряд посібників з поетики і риторики, в яких розроб­ляється теорія літератури, зокрема, поезії. В академії вивча­ли до 30 жанрів поетичних творів, щоправда, здебільшого захоплювалися античною поезією.

Від О. Митури (початок XVII ст.) й до Сковороди фор­мується Київська поетична школа, яка поступово поширюєть­ся. У Чернігові її представниками були вихованець академії архиєпископ Лазар Баранович (1620—1693 pp.) та поет Іван Максимович (1651 —1715 pp.) — засновник Чернігівської ко­легії. В Ростові творив митрополит Дмитро Туптало. Під впливом академії розвиває свою поетичну теорію і М. Ло­моносов.

Філософську думку другої половини XVII ст. розвивали вчені академії Йосиф Горбацький (?— 1653 р.) —згодом ігу­мен Михайлівського Золотоверхого монастиря, Іннокентій Гізель (близько 1600—1683 pp.)—ректор і викладач академії, Стефан Яворський (1658—1722 pp.) — відомий вчений, поет та церковний діяч.

Нова плеяда вчених-філософів (перша половина XVIII ст.) представлена такими відомими діячами як Ф. Прокопович, В. Ясинський, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.

Особливо помітний слід в історії вітчизняної філософії, культури залишив Григорій Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний філософ, просвітитель, поет. Здобувши освіту в Київській академії, він пізніше викладав у Переяславському

та Харківському колегіумах, але через переслідування за­лишив цю діяльність. Останні 25 років життя він мандрував по Україні, проповідуючи свої ідеї. Тоді ж він і пише свої основні твори — «Діалог, или Розглагол о древнем мире», «Наркісс. Разговор о том: узнай себя» та ін.

Творчість Г. Сковороди відіграла значну роль у розвитку громадсько-політичної думки XVIII ст. і мала великий вплив на українську літературу.

Зростає у ці часи і роль історичної науки, суспільно-полі­тичних знань в цілому. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їх працях знайшли своє відображення основні Історичні події тих часів, у тому числі і Визвольна війна 1648—1654 pp.

У 1674 р, в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов «Си­нопсис», за словами М. Грушевського, «перша історія Украї­ни». Передбачають, що його автором був І. Гізель. У «Синоп­сисі» було зроблено спробу систематичного викладення істо­ричних фактів. Про його популярність свідчить той факт, що уже в 1678 р. він вийшов другим, а в 1680-му р.— третім виданням. Всього в XVII—XIX ст. «Синопсис» видавався 30 разів.

Знаменною подією було і видання в 1661 р. «Києво-Печер­ського Патерика» (в 1678 р. вийшло його друге видання).

Наприкінці XVII—на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка й Самійло Величко. їх праці — це спроба переходу від літо­писання до історичної науки. Так, в «Літописі» Г. Грабянки окремо дається перелік гетьманів Війська Запорозького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра (34 назви міст і майже стільки ж імен полковників).

Цінною є і хронікальна праця Самійла Величка (1690— 1728 pp.), «колишнього канцеляриста Війська Запорозького». Як історичний огляд його «Сказание о войне козацкой с по­ляками через Зиновия Богдана Хмельницкого», доведене до 1700, а написане в 1720 p., дає не тільки документальний, історичний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVII —XVIII ст.

Усі книги перевершила «Історія русів іли Малой Росії», написана в 60-х роках XVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор починає з часів слов'янського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і росіян. До Росії приєдналися українці «як рівні з рівними, як вільні з вільними». Цей твір першим виразно поставив ідею державності України і переніс її в майбутнє.

У той період працювали і такі відомі історики, як Петро Симоновський (1717—1809 pp.), автор «Краткого описания о козацком малороссийском народе», Василь Рубан (1742— 1795 pp.), який видав «Краткую летопись Малой России» не­відомого автора, Микола Бантиш-Каменський (1737—1814 pp.), вчений-історіограф та ін.

Все більшого значення набуває і вивчення природничих наук, математики й медицини. Курси лекцій й. Горбацького, І. Гізеля, С. Яворського та ін. професорів академії містили в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини.

Значну роль відігравала академія і в розвитку бібліотеч­ної справи в Україні: бібліотека Київської академії у другій половині XVIII ст. налічувала біля 12 тис. томів. Передав їй понад 2 тис. книг П. Могила; надходила література і З інших місць. Це були книги як вітчизняні, так і зарубіжних видавництв.

Зберігалися в бібліотеці і численні рукописи, спогади, що­денники, лекції професорів і т. д.

З фондів бібліотеки академії формувалася більшість біб­ліотек України.

Отже, яку б галузь вітчизняної культури ми не взяли в цей період,— всюди родоначальницею виступає Києво-Могилянська академія. Як правило, вища влада в особі гетьманів України завжди підтримувала і матеріально, і морально її розвиток. Особливо багато зробив для цього гетьман І. Мазе­па. Допомагав він і академії Братського монастиря, яку очо­лювала мати гетьмана — ігуменія Магдалина. В цей період українська культура набула особливого розвитку. Однак після Полтавської битви, коли Петро І розпочав репресивну полі­тику проти України, становище різко змінилося. Згодом справжній наступ на українську культуру, як і взагалі на волю України, розгорнула Катерина II. Не обминуло це й академію. Призначивши після ліквідації гетьманства у 1764 р. в правителі України графа П. Румянцева, цариця на­казала йому добре стежити за нашою академією. «Не безы­звестно,— писала вона,— что обучающіеся богословію і определяющіє себя здесь к чинам духовным, заражаются многими ненасытнаго честолюбія началами». Але академія вистояла і продовжувала залишатися центром культури Украї­ни. Тому під кінець XVIII ст. російський уряд почав штучно вести Академію до упадку. В 1783 р. там було введено на­вчання російською мовою. На той час академія, попри всі її досягнення, вже не могла повністю задовольнити зрослі культурні потреби населення. Відчуваючи це, К. Розумовський планував перетворити академію на університет і заснувати ще один у Батурин). Сам Румянцев проектував у 1765 р. університети в Києві та Чернігові. Але всі намагання відкрити в Україні університети наштовхувалися на опір російського уряду. Тільки Г. Потьомкіну вдалося домогтися затвердження в 1786 р. проекту університету в Катерино­славі, але в 1791 р. Г. Потьомкін помер і його проект зразу був відкинутий. Гетьманщина так і не дочекалася свого уні­верситету.

Зросли «а даний період і літературні зв'язки академії. Адже в її стінах навчалося багато представників інших націй Відомий вчений XVIII ст. І, Кирилов писав з цього приводу: «Школы, называемые Киево-Магилисенеские, все каменные. В тех школах обучаются малороссияне и великороссияне и ис Польши человек до 500...». Серед росіян — випускників ака­демії були Порфирій Зеркальников — відомий дипломат, Каріон Істомін — автор російського «Букваря» й «Малой грам­матики», Борис Шереметев — фельдмаршал, Костянтин Щелін — перший російський доктор медицини та ін. Михайло Ломоносов прийшов до Києва 1734 p., будучи студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Київській академії було недовгим, воно пішло йому на ко­ристь.

Академія обслуговувала не тільки всі українські землі, в 1736—1737 pp. у ній навчалося 127 польських та кілька закарпатських українців. Серед її учнів були також серби, чорногорці, болгари, греки, молдавани.

На початку XVIII ст. випускники академії заснували шко­ли й семінарії майже у всіх великих містах Росії. Ці заклади поповнили існуючі народні школи. Так, у 1748 р. на терито­рії семи полків Гетьманщини було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення була одна школа. В 1767 р. тільки в Чернігівському полку діяло 143 школи, або одна на 746 душ. У Слобідській Україні в чотирьох полках було 124 школи. їх заснувало населення своїм коштом. Сільська громада сама запрошувала вчителя. На малих хуторах дітей навчали пере­хожі вчителі, або так звані мандрівні діячі. В кожному селі містився утримуваний коштом громади «шпиталь», де прожи­вали вбогі, старі самотні люди, сироти, які навчалися в школі. Цю благородну справу продовжували і випускники академії.

Так, у відкритій в 1701 р. Слов'яно-греко-латинській ака­демії працювало 95 професорів Київської академії. До ака­демії «по науку» приходили молдавани, валахи, серби, болга­ри, греки і т. д. В свою чергу, студенти й випускники акаде­мії навчалися в університетах Італії, Німеччини, Австрії, Франції та ін. країн, що сприяло становленню міжнародних зв'язків українських діячів культури.

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА. Театр.

Протягом багато­літньої історії музично-пісенна творчість завжди займала ва­гоме місце в Україні. Ще в XVI — XVII ст. у братських шко­лах Львова, Луцька, Києва, а потім у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну гра­моту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видано у Львові 1700 р.). У церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа та ін.). Партесний спів під назвою «київський» поширився і в Москві та в інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор Микола Дилецький в «Граматиці мусикійській» (1677 p.). Це був найкращий му­зичний посібник того часу.

Виникають музичні осередки у Чернігові, Львові, Харкові, Ніжині та інших містах. Музичною столицею став Глухів — резиденція гетьмана України XVIII ст. Тут відкрилася спе­ціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах.

Значну увагу приділяли музичному вихованню в Києво-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович ще в 50-х pp. XVII ст. організував музично-хорову школу, хор студентів якої налічував часом до 300 чоловік. Кращим у Києві був академічний та братський (монастирський) хори, свято яких щорічно відбувалося на Контрактовій площі Подолу. Сту­дентський хор і оркестр виступали під час літніх гулянь на Борщагівці, Шулявці, Глибочиці, біля Кирилівського мона­стиря, а взимку — у Трапезній Братського монастиря на Диспутному залі академії.

Були тоді й професійні композитори. Серед них провідне місце займали Михайло Березовський (1745—1777 pp.) та Артемій Ведель (1767—1808 pp.). M. Березовський вважаєть­ся найпершим російським церковним композитором. А. Ве­дель, теслярський син з Києва, прославився як духовний ком­позитор. Він переніс до церковних співів чимало мотивів українських пісень. Після повернення з Москви до Києва його за наказом Київського губернатора за політичні справи схопили і посадили в «Смирительний дом», де він і помер. Похований композитор у Києві, в Кирилівськім монастирі, від якого зараз, як і від цвинтаря, залишились руїни та деякі вцілілі могили. Не дбають, як бачимо, в незалежній Україні про нашу історичну пам'ять.

Доброї пам'яті заслуговує і творчість земляка М. Березовського (обидва з Глухова і обидва навчалися в Італії) Д. Бортнянського (1751 —1825 pp.), автора опер «Креонт», «Алкід», «Сокіл», камерно-інструментальних творів, хорових церковних наспівів та ін.

Як уже зазначалося, значний слід в українській мові, лі­тературі, культурі в цілому залишила драматургія України, що послужило основою для становлення театрального ми­стецтва. Серед українських драматургів цієї епохи були вже згадувані Феофан Прокопович (трагікомедія «Владимир», 1705 p.), Лаврін Горка («Іосиф Патріарха», 1708 p.), Дмитрій Ростовський («Успенская драма» та ін.), Семен Полоцький (комедія «О блудном сыне»), Мануїл Козачинський, Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Феофан Трофимович, Іван Некрашевич та ін.

Показово, що й театри в інших краях засновували вихід­ці з України (у Москві — С. Полоцький, Ф. Прокопович, у Могилеві — Г. Конський, у Сербії — М. Козачинський). У XVIII ст. українці ставили свої драми далеко за межами України. Саме вони утворили шкільні театри в Харкові, Ка­зані, Тобольську, Новгороді, Москві, Смоленську і донесли своє мистецтво навіть до австрійських сербів.

Отже, український театр, як і музичне мистецтво, у ті часи залишили помітний слід в культурному житті багатьох країн.

ЖИВОПИС І АРХІТЕКТУРА.

Становлення нового типу освіти, широкі надбання світової культури справили свій вплив і на образотворче мистецтво та архітектуру Украї­ни. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від канонів середньовіччя до національних форм. Особливо це позначається на монументально-декоративному мистецтві. Народні мотиви чітко проступають в розписах церков Чесного Хреста у Дрогобичі, Св. Духа в Потеличі (XVII ст.) та ін.

До середини XVIII ст. формуються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні і при Київському Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському мона­стирі (видатний майстер П. Казанович), Троїцько-Іллінському монастирі в Чернігові та ін.

У ті часи лаврські гравери та живописці часто навчалися за кордоном. Творчість деяких з них, особливо Олександра та Монтія Тарасевичів, Аверкія Козачківського, Григорія Левицького, мала безпосередній вплив на художній напрямок багатьох іконописних майстерень України та Росії.

Головну увагу лаврські майстри зосередили на оформленні Успенського собору. Після пошкоджень від пожежі 1718 р. у своєму остаточному вигляді собор був одним з останніх найбільших досягнень українського бароко. Стіни апсиди і фронтони на фасадах, бані куполів, вікна й портали було оздоблено ліпним орнаментом, ніші прикрашено чудовим жи­вописом (майстри С. Ковнір, І. Білинський, Г. Пастухов). В середині собору вражав своєю красою величезний іконо­стас, який подарували гетьман Іван Скоропадський та його дружина Анастасія. Він мав п'ять рядів ікон (майстри Я. Глинський та С Лубенський), був зроблений з різьбленого й позолоченого дерева чернігівським майстром Григорієм Петровим. Срібні царські врата цього іконостасу у 1752 р. виконав Михайло Юревич. (Вся ця краса безслідно пропала або була знищена 3 листопада 1941 p., коли собор підірвали залишені в окуповному німцями Києві радянські агенти НКВС).

Серед майстрів станкового іконописного живопису кінця XVII—початку XVIII ст. відомий Іван Руткович, пензлю якого належить іконостас П'ятницької церкви м. Жовкви. Та­лановитим майстром, вихованим на традиціях українського живопису, був Ілич Бродлакович із Галичини.

До кінця XVII ст. навчання живопису в Україні здійсню­валося в цехових і позацехових, а також монастирських май­стернях. Однією з них і була майстерня Києво-Печерської лаври, з якою пов'язана творчість видатного гравера Антонія (Тарасевича).

У 1724—1744 pp. лаврську іконописну майстерню очолюва­ли Іоанн і Феоктист, в 1744—1755 pp.— відомий майстер Алімпій Галик, а з 1755 р.— італійський художник В. Фредеріче.

Майстерня живопису і школа діяли також при лаврському Троїцькому шпитальному монастирі. Художники цього мона­стиря розписували і храми приналежного до лаври Змієвського монастиря.

Учнями лаврської майстерні були Григорій Маляренко, Данило Красовський, Василь Дворецький та ін.

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, тобто портрет. Це в основному зображення козацької старшини — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи, воєначальників — Леонтія Свічки, Семена Сулими та ін. Портретам притаманні документальність передачі образу та інші характерні риси. Названі митці продовжували традиції відомих художників XVII ст. Ф. Сеньковича, С. Корунки, І. Рутковича та ін.

Українське образотворче мистецтво XVIII ст. пишається і такими іменами як А. Лисенко, Д. Левицький 1 В. Боровиковський, чиї твори служили окрасою російських і західно­європейських художніх галерей.

XVII—XVIII ст.— це і період розквіту графічного мисте­цтва. Найбільші школи графіки були в уже згаданих неодно­разово Київській академії, Києво-Печерській лаврі, а також в Чернігові та Львові. Представниками графічної школи Київської академії були відомі майстри І. Щирський, Г. Левицький, Д. Галяховський, Н. Зубрицький названий вище Л. Тарасевич, І. Мігура, М. Карнавський, А. Козачковський та ін.

Плідними здобутками в цей період збагатилась і архітек­тура, в якій перепліталося багато стилів. Удосконалюється техніка будівництва — поряд з дерев'яними матеріалами ви­користовуються камінь, залізо, скло. Зводяться світські спо­руди — магістрати, школи, колегії. Розбудовується Київ, Львів. Чернігів, Переяслав, Харків, Ужгород та інші міста.

Особливо значне місце в архітектурі тих часів займає бу­дівництво православних храмів. Для багатьох з них харак­терні витонченість пропорцій, динамічність композиції, гармо­нійність. Характерними в цьому плані є Троїцький собор у Чернігові, Мгарський монастир біля Лубен, Братська Богоявленська церква, Військово-Микільський собор, Всесвятська церква та Хрестовоздвиженська церква Києво-Печерської лав­ри та ін. Всім їм притаманне поєднання основ монументаль­ного будівництва часів Київської Русі з досягненнями євро­пейського бароко і традиціями місцевої архітектури. Кінець XVII — початок XVIII ст. особливо характерні для таких архітектурних споруд. Чимало прислужилася цьому діяль­ність гетьмана Івана Мазепи. З самого початку свого гетьма­нування (1687—1709 pp.) він виявив себе великим покрови­телем національної культури, мистецтва, науки і, особливо, православної церкви. Це було ніби продовженням традицій, закладених гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним та його наступниками. У 1693 р. Мазепа наново побудував Богоявленську церкву Братського монастиря, звів по всій Україні на свій кошт близько 20 церков. Ці споруди, різні за вико­нанням, мають і спільні риси, названі «Мазепиним бароко». Було відновлено Києво-Печерську лавру, яку обнесли мону­ментальною стіною, поставлено Економічну й так звану Святу брами з церквами над ними. Після Петра Могили Іван Ма­зепа своїм коштом знову обновив Софіївський собор і побудував славетну Софіївську дзвіницю, яка і нині радує око. В Пустинно-Микільському монастирі у Києві гетьман вибуду­вав у 1690 р. нову чудову церкву Св. Миколи (у 1831 р. була переіменована на Військово-Микільський собор). Богоявленська церква Братського монастиря і соборна церква Св. Миколи (Військово-Микільський собор), збудовані в останнє десятиріч­чя XVII ст., вважалися найкращими спорудами київського бароко. Є припущення, що ці величезні споруди належать од­ному автору — випускникові Київської академії Іванові За-рудному, який впровадив на Московщині на початку XVIII ст. стиль бароко. Серед історичних скарбів Вогоявленської церк­ви були срібний вівтарний хрест — дар Петра Могили і сріб­на чаша — дар ігумені Магдалини, матері Івана Мазепи. На превеликий жаль, обидві ці чудові пам'ятки української архі­тектури в середині 30-х років знищила радянська влада як українські національні символи. Вони, за словами П. Постишева, стояли на перешкоді побудови нового соціалістичного суспільства, як «історичний хлам».

З 20-х pp. XVIII ст. в монументальному будівництві Украї­ни поступово поширюється стиль класицизму. Посилюються взаємозв'язки українських і російських будівничих. Від'їхав до Росії згаданий І. Зарудний, де за його проектами звелися «Меньшиковська вежа» в Москві, собор Петропавлівської фортеці в Петербурзі та ін. В Україні працювали російські архітектори Й. Старцев, І. Мічурін, Г. Шедель. Останній збу­дував другий поверх Київської академії, митрополичий дім на території Софіївського собору, за підтримкою митрополита Р. Заборовського — браму «Р. Заборовського» тощо.

Відомими майстрами архітектури України були в ті часи кияни С. Ковнір (1695—1786 pp.) та І. Григорович-Барський (1713—1785 pp.). Величний корпус на території Києво-Печер­ської лаври досі носить ім'я «Ковнірського». Григорович-Бар­ський прославив своє ім'я спорудженням надбрамної церкви Кирилівського монастиря, Покровської та Набережно-Микільської церкви, фонтану «Самсон» у Києві та ін.

Унікальні пам'ятки архітектури постали і в середині XVIII ст. Це — велична Андріївська церква, яка ніби злітає над Києвом (арх. Б. Растреллі, І. Мічурін), собор Різдва в Козельці (арх. А. Квасов, І. Григорович-Барський), комплекс церков Почаївської лаври (арх. Г. Гофман, П. і М. Полейовські, Ф. Кульчицький) та ін.

Отже, культура України XVI—XVIII ст. є складовою ча­стиною історії українського народу, який у важкій боротьбі за свою свободу і незалежність зумів не тільки зберегти існуючі, а й створити нові національні культурні надбання. Цьому сприяли відхід від середньовічних канонів, поширення ідей просвітництва і водночас збереження традицій часів Київської Русі. Все це дало можливість багатостраждально­му народу України внести неоціненний вклад у процес по дальшого розвитку української культури майбутніх поколінь, у скарбницю світової культури.

Бойко - питання і відповіді-стара