Висота снігової лінії в андах

Назва місцевості	Географічна широта	Висота снігової лінії в м
Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта	11° пн. ш.
Кордильєра-де-Меріда	8° пн. ш.
Анди Еквадору	0° – 1° пд. ш.	4450 – 4600
Анди Перу	12° пд. ш.	4900 – 5200
Анди Болівії (східна частина)	16° пд. ш.	4850 – 5050
Болівійська Пуна	18° пд. ш.	6100 – 6300
Аконкагуа	32° 40’ пд. ш.
Анди Чилі	34° – 35° пд. ш.	3500 – 3100
Вулкан Антуко	37° 22’ пд. ш.
Анди Чилі	46° – 47° пд. ш.	1300 – 1200
Вогняна Земля	55° 30’ пд. ш.

Слід відзначити ще одне зональне явище, властиве високогір’ям і інших материків в низьких широтах. На фірнових полях еквадорських вулканів, а також між 29 – 35° пд. ш. можна спостерігати «кающієся сніги». Під спільною абляціонною дією інсоляції, вітру, дощу, ерозії талих вод утворюються правильні ряди витягнутих і нахилених до сонця фірнових пірамід заввишки до 5 – 6 м. Вони нагадують уклінні фігури, від чого їх так і назвали.

Якщо східні схили Анд на дуже великому протязі одягнені вологою гірською гілеєю, а південні Анди майже поховані під вічними снігами і льодами, то західні схили між 5 – 28° пд. ш. являють собою пустелю. Закономірність існування пустель на заході тропічного пояса простежується і на інших материках. У Південній Америці Захід не тільки входить в сферу впливу субтропічного антициклону; він повністю ізольований високими горами від впливу вологого Сходу. Крім того, крутизна західного материкового схилу Південної Америки сприяє піднесенню холодних глибинних вод, які понижують температуру нижніх шарів тропосфери; конфігурація берегової лінії та простягання Анд паралельні пануючим вітрам. Тому зональна західна берегова пустеля простягається в Південній Америці на 23° по широті. Анди ж захищають схід материка від посухи Заходу. На відстані всього 400 км від берегової пустелі проростають гілеї Амазонії.

Північні Анди

Анди Венесуели, Колумбії та Еквадору різні за орографічним планом і дещо за часом і характером орогенетичних процесів. Їх об'єднує положення в приекваторіальних широтах з вологим кліматом, який поступово на північ та північний захід змінюється засушливим субекваторіальним. У Північних Андах менше, ніж у всій іншій системі, за винятком півдня Субтропічних Анд, проявляються контрасти між ландшафтами схилів, звернених до Тихого океану і до східних рівнин. На більшій частині їх простягання зберігаються єдині спектри висотних поясів. Біля підніжжя Північних Анд значні території займають берегові акумулятивні низовини.

Найбільше за своїми особливостями виділяються Карибські Анди. Це єдина ділянка Анд, яка тягнеться із заходу на схід, що визначає єдину структуру їх висотної поясності. Вони самі північні, найнижчі (до 2765 м), наймолодші, найбільш прості за будовою, найбільш посушливі й майже позбавлені покриву вологих лісів.

Ще в крейдяний час на місці Карибських хребтів існував геосинклінальний прогин. Основна складчастість відбулася в пліоцені (часті землетруси в цьому районі вказують на її незавершеність), коли були створені дві головні антиклінальні складки Берегової та Внутрішньої Сьєрр. Складки розділені поздовжньою депресією, зайнятою в сучасному рельєфі алювіальними басейнами спущених озер, всихаючим озером Валенсія та поздовжніми річковими долинами.

Положення Карибських Анд в притропічній частині субекваторіального поясу визначає їх загальну посушливість і чітку вираженість зимового сухого періоду, що триває шість – вісім місяців. За цей час випадає всього 50 – 80 мм опадів при середніх місячних температурах 26 – 27°С. Однак і літні опади на узбережжі та внутрішніх схилах не перевищують 250 – 300 мм; всього за рік випадає 300 – 350 мм. Сезонність зволоження сприяє інтенсивному руйнуванню гірських порід. У періоди дощів бурхливі потоки змивають з схилів підготовлені вивітрюванням продукти і відкладають їх у пониженнях біля підніжжя гір. Долини водотоків глибоко врізані. Глибокому ерозійному розчленуванню схилів сприяли і недавні підняття.

Нижній пояс гір всюди представлений літньозеленим рідколіссям або колючими чагарниками – чапарро (Curatella americana), гуаякан (Guajacum officinale), диви-диви (Caesalpinia coriaria) та ін. на червоно-коричневих ґрунтах (рис. 14). Сприяє ксерофітизації рослин і переважання на нижніх схилах пористих пісковиків та вапняків. Тільки вище 1000 м, де знижуються температури і конденсується більша кількість вологи, ліси стають густіші, а з 1500 м з'являються вічнозелені види. Гребені хребтів, де оголені головним чином кристалічні породи, зберігають згладжені поверхні й покриті зазвичай чагарниковими луками.

Рис. 14. Геоботанічний профіль через Карибські Анди (за К. Толлем)

Найбільш інтенсивно заповнюються алювієм депресії Прикарибських низовин, що лежать біля підніжжя високих хребтів. Це низовини Маракайбо і північної Колумбії (Магдалени-Кауки). На першій з них, в западині між Сьєррой-де-Періха і Кордильєрою-де-Меріда (висотою до 5000 м), розташована озеро-лагуна Маракайбо, яке колись займало всю тектонічну западину. Зараз його площа неухильно зменшується за рахунок зростання алювіальної низовини та дорівнює приблизно 20 тис. км² і становить лише третину площі низовини.

Пасатні повітряні маси з Карибського моря застоюються в депресії Маракайбо (тут найвища середня річна температура на материку 28°С), віддають вологу крутим схилам хребтів, з яких стікають на низовину незліченні водотоки, що перетворюють всю її передгірську частину в топи. Ріки з гір несуть величезну кількість твердого матеріалу (особливо під час дощів і танення снігів в Кордильєрі Меріда), який вони відкладають по виході на низовину (у зв'язку з різким переломом профілю), нарощуючи товщу алювію. Під ним, в третинних пісковиках і сланцях залягає дуже потужний нафтоносний горизонт. Нафта видобувається із дна мілководного озера Маракайбо (тільки на півдні його глибина досягає 240 м). Великі родовища нафти приурочені й до передгірного прогину Карибських Анд в Льянос. Венесуела посідає провідне місце серед іноземних країн за експортом нафти і за видобутком.

Південь низовини Маракайбо покритий заболоченими вологими лісами. На північ оточуючі низовину хребти знижуються, кількість опадів скорочується (в місті Маракайбо – 460 мм на рік), тому вологі ліси змінюються літньозеленими, що чергуються з саванами. На півостровах Гуахіра і Парагвана, де дощовий період триває всього два місяці, а опадів за рік випадає 150 – 200 мм, переважає навіть напівпустеля з кактусами і кущиками диви-диви (Caesalpinia coriaria).

Низовина північної Колумбії дещо схожа з Маракайбо. Вона також виконана наносами річок системи Магдалени-Кауки, в центральній зниженій частині дуже заболочена (ландшафт внутрішньої дельти), на плакорах вкрита саванами і має родовища нафти. Для легко доступних з океану Прикарибських низовин характерні великі плантації бананів, цукрової тростини, тютюну; із зернових культур виділяється рис.

Відмінними рисами Північно-Західних Анд (розташованих на території Колумбії, крім Кордильєри-деМеріда) є їх надзвичайно глибокі тектоніко-ерозійне розчленовування і, в зв'язку з цим, контрасти між ландшафтами навітряних схилів зовнішніх ланцюгів і ландшафтами внутрішніх хребтів і западин.

Структура і особливо морфологія Кордильєр – різні.

Східні хребти мають древні ядра. В крейдяному періоді в цій зоні відродилася геосинкліналь. Велика частина Східної Кордильєри складена осадовою товщею, зім'ятою в складки вторинними гороутворюючими рухами в міоцені; в рельєфі вона виражена обширними плоскогір'ями. Виходи кристалічних порід утворюють гострі, оброблені нівацією гребені.

Центральна Кордильєра складається з окремих палеозойських брил зі згладженим інтрузивним масивом Антіокіі на півночі та багаточисельними, в тому числі активними, засніженими вулканічними конусами – на півдні (Руіс, Толіма, Уіла, Пурасе тощо).

Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта є давнім горстовим масивом, завдяки своїй висоті (5774 м) мають яскраві гляціальні форми.

У Західній Кордильєрі (висотою до 4250 м) переважають крейдяні ефузивні породи, а в Береговій (або Серранія-де-Баудо, до 1810 м) – морські відкладення, зім'яті в складки лише наприкінці пліоцену; обидві вони, як і більш давня Сьєрра-де-Періха (до 3750 м), відрізняються сильним ерозійним розчленуванням. Розділяють хребти плоскі та широкі западини Магдалени і Атрато, грабен Кауки виконані головним чином алювієм, що прикриває третинні осади минулих морських заток. У западині Магдалени третинна товща також нафтоносна.

Зовнішні, навітряні схили Кордильєр, звернені до Тихого океану і Льянос, отримують відповідно понад 10000 і 3000 мм опадів на рік. На заході дощі дуже рясні протягом всього року – це одне із самих «мокрих» місць на земній кулі. Дуже густа гірська гілея тому проростає на заході Колумбії до гребеня Західної Кордильєри (рис. 15). Подібні ж ліси піднімаються до 3000 – 3200 м і на східних навітряних схилах. На північ від 4 – 5° пн. ш. на сході виражений вже сухий зимовий сезон, під час якого нижні частини схилів не можуть конденсувати достатньо вологи, щоб підтримувати вічнозелені ліси. Замість них нижній пояс представлений спочатку літньозеленим рідколіссям і чагарниками, потім змішаними, листопадно-вічнозеленими лісами і лише з 1000 м починається волога гірська гілея тьєрри темплада. Тільки для Північних Анд в тьєрра кальєнте характерні близька пальмам токілія (Carludovica palmata), що дає волокно для плетіння капелюхів-панам, які експортуються з Колумбії та Еквадору, та швидкозростаюче дуже легке дерево бальса (Ochroma grandiflora), з якого був побудований пліт «Кон-Тікі»; у тьєрра темплада ростуть вічнозелений колумбійський дуб (Quercus granatensis) і андійська воскова пальма (Ceroxylon andicola), є і хвойні подокарпуси (Podocarpus oleifolius), більш типові для південних Анд.

Значне зниження температур в поясах тьєрра фріа і тьєрра еладіо підвищує зволоження. Вище пояса вічнозеленого криволісся (нефелогілея) тягнуться луги парамос, які вкривають зеленим килимом схили вулканів Центральної, а також згладжені складки Східної Кордильєр й оброблені льодовиками гребені Меріда і Санта-Марта.

Рис. 15. Геоботанічний профіль через Північно-Західні Анди (за К. Троллем)

Особливий характер ландшафту мають плоскогір'я центральної частини Східної Кордильєри, що лежать на висоті 2500 – 2800 м. Рівнинність території, рівний, помірно-теплий клімат (середні місячні температури 14 – 15°С), родючі, багаті гумусом гірничо-лугові ґрунти визначають зосередженість тут населення і навіть місцезнаходження столиці Колумбії – м. Богота (на висоті 2660 м). З продовольчих культур там вирощують кукурудзу (до 2700 м), пшеницю і боби (до 3000 м), ячмінь і картопля (до 3200 м). Там же розташовуються лугові пасовища для великої рогатої худоби. Меандруючи, повільно течуть через заболочені пониження із залишковими озерцями та торфовищами слабо врізані річки. Але при виході з басейнів плоскогір'я вони зриваються високими водоспадами (наприклад, Текендама, на якому побудована найбільша в країні ГЕС) і врізаються в схили Східної Кордильєри, розчленовуючи її глибокими ущелинами.

Внутрішні схили хребтів більш посушливі, особливо ті, які обернені до грабена Кауки, де лише з 2100 – 2500 м висоти починаються твердолистяні, або літньозелені ліси. На дні западини кількість опадів зменшується до 1000 – 1500 м і природна рослинність представлена мімозовою саваною. Ще більш посушлива південна частина долини Магдалени (опадів 700 – 800 мм). Піщано-галечникові наноси її широкого днища покриті чагарниковою саваною; при штучному зрошенні воно використовується під культури цукрового очерету, какао, тютюну, бавовнику, а схили Кордильєр – під плантації кави. Режим річок там вкрай нестійкий. Повені бувають і від дощів, і від танення снігів і посилюються через знищення лісів. Навігація на найбільш крупній річці області – Магдалені ускладнена також через пороги в середній течії.

Анди Еквадору мають багато спільних рис з Колумбійськими. Їх схили, обернені до Амазонії, вкриті вологою гірською гілеєю, подібною із західноколумбійською: тихоокеанський схил нагадує східноколумбійський, тільки на відміну від останнього посушливість збільшується не на північ, а на південь. В морфології нагір'я – так званої Сьєрри – найбільш яскраво виражені вулканічні форми, притаманні південній частині Центральної Кордильєри Колумбії.

Гігантські конуси вулканів піднімаються по лініях крупних розломів не лише зі Східної Кордильєри (або Кордильєра Реаль), складеної кристалічними і метаморфічними палеозойськими породами, але і з утвореною крейдяною порфіритовою формацією Західної Кордильєри. Понад 30 конусів обрамляють міжгірську западину. Серед них Чімборасо (6272 м), найвищий діючий вулкан світу – Котопахі (5896 м) і один з найактивніших – Сангай (5410 м). Міжгірська западина виконана вулканічним матеріалом, перешарованим з алювіальними, флювіогляціальними і еоловими лесоподібними відкладеннями. Западина перетворилася в ланцюг гірських басейнів (хойас), висотою 2500 – 2800 м і шириною до 65 км, розділених вулканічними вузлами (нудос). Плоскі басейни з повільними річками, не створюючими єдиної мережі, покриті родючими гірсько-лучними ґрунтами, в яких гумусний горизонт досягає 1 м. Як і в Колумбії, тут помірно-теплий (середні місячні температури 12 – 13°С) і вологий (опадів 1200 мм на рік) клімат, який називають кліматом «вічної весни»; основне населення Еквадору і столиця (м. Кіто – на висоті 2850 м) розташовані також на нагір’ї.

Над басейнами з полями і пасовищами, на згладжених частинах Кордильєр і вулканічних конусах стеляться луки парамос. При амплітудах середніх місячних температур в 1 – 2°С, середні коливання добових зазвичай дорівнюють 11 – 13°С, а крайніх до 18 – 19°С. Вдень тепло (близько 13°С), світить сонце, потім раптово може налетіти сильний вітер, гроза зі зливою і градом, а вночі трапляються заморозки. Відповідно і добовий хід відносної вологості дає такі ж скачки. Опадів за рік випадає 2000 – 2500 мм. До цього треба додати сильну інсоляцію та розрідженість повітря, велику вологість і низькі температури ґрунту. Рослини в зв'язку з цим різко ксероморфні, їх листя і стебла густо опушені, листя часто дрібні, шкірясті. Найбільш характерні деревовидні складноцвіті – фрайлехон (у перекладі з іспанської – монахи) – види Senecio та Espeletia висотою 3 – 5 м (до 12 м). Вони мають товсте буре стебло з відмерлими листками і волокнами, розетку опушеного листя і кетяги жовтувато-білих квіток нагорі. Групи і окремі екземпляри фрайлехон розкидані серед щільних дернини злаків і подушкоподібних дводольних. У парамос багато гризунів, зустрічаються невеликі олені, маса птахів, що гніздяться поблизу вулканічних і льодовикових озер.

Внаслідок вологості клімату саме тут снігова лінія СПУ скается до найнижчого положення у всьому жаркому поясі Анд. Вже з ви стільники 4250 м на сході і з 4700 м на заході починаються вічні сніги, увінчують сніговими шапками вулкани.

Тихоокеанські рівнини Еквадору, які називають Коста, можна порівняти з Прикарибською низовинами. Як і в останніх, Андійські річки відкладають біля підніжжя потужні конуси виносу, а далі – вистеляють алювієм заболочену низину річки Гуаяс. За нею вздовж берега піднімаються до 300 – 800 м висоти плато і масиви із дещо зім'ятих крейдяних і третинних пісковиків та вапняків, до яких також приурочені родовища нафти. І тут, у міру зростання широти місцевості, відбувається збільшення сухості клімату, загострення сезонності у випаданні опадів, зміна гігрофільної рослинності – мезофільною і ксерофільною. На Кості Еквадору між 2° пн. ш. і 4° пд. ш. виражений увесь спектр зон субекваторіального поясу. На півночі гірська гілея ще безпосередньо переходить в рівнинну. У центральній частині переважають мімозові савани, що переходять у мезофільні листопадні ліси на глинисто-піщаникових плато, в ксерофітні чагарники – на вапнякових, в періодично затоплювані ліси – в низинах. Останні розчищають під посіви рису, а берегові вали використовують під плантації какао. На півдні, де вплив південно-східного пасату виражається протягом 9 – 10 місяців, панують пустельні чагарникові савани, а на крайньому південному заході – напівпустелі. Тут починається західний пустельний пояс Центральних Анд.

Центральні Анди

Між 5 – 28° пд. ш. лежать Центральні Анди – сама широка, складна і контрастна частина великої гірської системи. Вплив субтропічного антициклону обумовлює пустельність їх західного пояса, замкнутість внутрішніх районів – континентальність ландшафтів, навітряність північно-східних схилів – наявність вологої гірської гілеї. Молоді альпійські структури заходу зчленовані в них з палеозойськими сходу і, замість глибоких западин Північних Анд, у Центральних Андах простягаються великі плоскогір’я – пунас (або пуни), які є їх характерною особливістю. Наростання цих типових рис з півночі на південь відбувається поступово.

У Перуанських Андах, що лежать між 5° – 14°30' пд. ш., тобто в субекваторіальному поясі, вологі східні вітри приносять на навітряні схили понад 2000 мм опадів на рік. Вони досягають і західних хребтів, з 5000 м висоти покриваються вічними снігами і льодами. Саме тут, біля східних схилів Західної Кордильєри і її передових інтрузивних хребтів (серед них Кордильєра Бланка з горою Уаскаран – 6768 м), з льодовиків та карових озер беруть початок Мараньйон, витоки Уальягі й Укаялі. Всього 40 км відділяють ліві притоки Мараньйону від вод Тихого океану. В результаті недавніх потужних підняттів річки утворюються каньйони до 2 – 2,5 тис. м завглибшки то по лініях розломів, то в більш піддатливих породах, часто абсолютно не рахуючись зі структурою. Найглибше ерозійне розчленовування – відмінна риса Перуанських Анд. Найбільш розчленовані вони на сході, де ерозія сприяла виділенню субандійських ланцюгів (зона Східної Кордильєри), палеозойських структур Центральної Кордильєри, в тому числі південних Кордильєр – Короваю, Вільканота і Вількабамба (до 6264 м) – також із зледеніннями та загостреними гребенями. У західній, більш посушливій частині Перуанських Анд ще збереглися великі ділянки плоскогір'їв висотою 4300 – 4400 м, оброблені четвертинними льодовиками, і пологі заболочені западини із залишковими озерами.

На східних навітряних схилах повністю виражені висотні пояси гірської гілеї, причому в тьєрра темплада особливо поширені хінне дерево (види Cinchona) і кока (Erythroxylon coca). Поздовжні долини і підвітряні схили мають ксерофітну рослинність; землеробство потребує зрошення (рис. 16).

Рис. 16. Рослинність півночі Перуанських Анд (за А. Вебербауером)

Субекваторіальний тип клімату, не затушований впливом експозиції, чітко проявляється на міжандійських плоскогір'ях. Понад 90% опадів (з 800 – 900 мм на рік) випадає в літні місяці, на зиму ж припадає 5 – 7%. Середні температури (від 4° до 12°С) ще менш показові, ніж у Північних Андах. Добові амплітуди досягають 20°, ясна сонячна погода може за 5 – 10 хвилин змінитися сніжною бурею. Через тривалий період посухи вегетація протягом всього року неможлива. На більш вологих північних і східних перуанських плоскогір'ях переважає високогірний степ халка, що складається з пучкових злаків, на більш сухому південному заході починаються напівпустельні формації пуни. Вище 4800 м вони змінюються голими скелями і снігами.

Внутрішні плоскогір’я, континентальність і посушливість клімату найбільш яскраво виражені південніше, у власне Центральних Андах (до них включають нагір’я південного Перу, Болівії, північно-західної Аргентини та північно-східного Чилі). Вони лежать вже в тропічному поясі (14°30' – 28°) і настільки ізольовані, що мають внутрішньоматерикові ландшафти. Майже вся волога зі сходу перехоплюється високими східними хребтами (Кордильєрою Реаль висотою до 6550 м та ін.), що представляють собою палеозойські структури, знову підняті та пронизані інтрузіями в неогені. З них стікають річки систем Бені, Маморе, Пілкомайо і Ріо-Бермехо, які лише на південному сході розчленовують край центрально-андійської Пуни; до їх гребенів приурочене значне зледеніння і гляціальні форми рельєфу; їх схили ще вкриті лісами. Однак в нижньому поясі ці ліси представлені літньозеленими рідколіссями, тому що опади випадають там тільки з жовтня по квітень. Лише в тьєрра темплада, де волога конденсується і взимку, до 23 – 24° пд. ш. простягається дуже вузький пояс вічнозеленої гірської гілеї. Іноді він займає всього 200 м по вертикалі (зазвичай вище 3000 м), швидко змінюючись вологим гірським степом (паханаль). З висоти 4900 – 5000 м починаються вічні сніги. Західні схили палеозойських хребтів звернені до Пуни.

Пуна досягає в ширину до 550 км. Структура ее дещо різноманітна: сильно метаморфізовані палеозойські блоки на сході підняті, на заході – знижені під потужні третинні континентальні відкладення та перекриті вулканічним, алювіальним та уламковим матеріалом. Західна частина являє собою позбавлену зовнішнього стоку плоску рівнину – Альтіплано, яка в плейстоцені була дном озера довжиною 400 км. Воно збирало талі води льодовиків, які частково покривали навіть Пуни. Нині від нього збереглися лише реліктові озера (в тому числі Поопо глибиною всього 3 м) або величезні солончаки (саларес), наприклад Салар-де-Уюни площею 10 тис. км². Значно вищий був рівень і тектонічного озера Тітікака (глибина до 270 м). подібні западини із солончаками є і в південній частині Пуни. На заході та на півдні над нею піднімаються до 6000 м та вище конуси вулканів або глибові хребти із слідами льодовикової обробки. В даний час в Пуні панують пустельні геоморфологічні процеси.

На північному сході та на сході за літній період випадає достатня кількість опадів, щоб підтримувати степову рослинність типу халка (особливо на давньому алювію) (рис. 17). Однак, за три зимових місяці і тут випадає всього 2 – 4% із річної кількості в 500 – 900 мм.

Вся західна і південна Пуна (Пуна Атакама) є високогірною пустелею (50 – 150 мм опадів на рік). Сильні вітри, здіймають на висоту до 300 м пил і пісок, добові коливання температур в 25 – 30°С (при середніх місячних від 3° до 10°С), відносна вологість часто менше 30%, розрідженість повітря, велика кількість ультрафіолетових променів – такі кліматичні умови в Пуні.

Ґрунтовий покрив майже не розвинений. Дуже розріджений рослинний покрив відрізняється різкою ксероморфністю: пучки жорстких злаків (ковила ічу – Stipa ichu, вівсяниця – Festuca orthophylla, куничник та ін.) сланкі, опушені, колючі рослини, в тому числі щільні подушки льярети (Azorella multifida), кактуси, а на півдні – коряві вічнозелені – чагарники тола (види Lepidophyllum), за якими найбільш пустельний тип рослинності отримав назву тола.

Як і в Перуанських Андах, халка використовується під зернові (пшениця і кукурудза визрівають на висотах до 3900 м), бобових, низки місцевих культур і особливо картоплі, які має тут один з центрів видової різноманітності; пуна служить пасовищем для лам, мулів та овець, тола – майже безжиттєва. Її уникають навіть дикі тварини, досить численні в більш північних районах: дикі види лам гуанако і вігонь (вікунья), реліктовий очковий ведмідь, азарова лисиця (агуарача), на півночі дуже багата і орнітофауна, зокрема водоплавні; майже винищена через своє цінне хутро шиншилла (чин-чилья).

Рис. 17. Клімато-геоботанічне районування Центральних Анд (за А. Троллем)

Пустельним є і західне обрамлення Пуни – 3ахідна Кордильєра. На півдні Перу в ній знову спостерігається дуже інтенсивний вулканізм. Тільки на території Чилі, включаючи Пуну Атакама, в Центральних Андах налічують понад 800 вулканів. У Перу майже всі конуси одягнені сніговими шапками (виділяються згаслі вулкани Коропуна – 6613 м і Ампато – 6300 м, активний Місті – 5842 м). Південніше тільки найвищі вулкани покриті вічними снігами, наприклад, Льюльяйльяко – 6723 м і Антофалья – 6300 м (діючі), Сахама – 6780 м, Охос-дель-Саладо – 6885 м (згаслі) та ін.. Нижче снігів конуси майже оголені. Лише на західному схилі Кордильєри на висоті 2500 – 3500 м з'являється пояс колючих ксерофітних чагарників. Ще нижче він зникає і починається берегова пустеля. На півночі вона займає тільки низинне узбережжя (пустеля Сечура), на широті Ліми – захоплює західні схили Анд до 1600 – 1800 м, до 17° пд. ш. піднімається до 2300 м, а між 20 – 27°, по суті, зливається з пустелями Пуни. Таким чином, пустельний пояс включає і Берегову Кордильєру (висотою до 3200 м), і ділянки терас, піднятих до 500 м, і подовжню тектонічну западину, і схили Західної Кордильєри.

На рівнинних ділянках хвилястими пасмами рухаються дюни і бархани (меданос). У ряді місць піски майже хоронять сточені інтрузивні гребені Берегової Кордильєри, подекуди зберігаючи плоскі денудовані поверхні. Схили Західної Кордильєри зриті глибокими, здебільшого сухими ущелинами (кебрадас) – свідками плювіального періоду. Влітку часом по них проносяться бурхливі потоки, породжувані зливами або таненням снігів у високогір'ї. У Перу лише 10 річок з 52 доносять свої води до океану, а в Чилі впродовж 1000 км тільки Лоа перетинає пустелю. Зазвичай водотоки вичерпуються у величезних конусах виносу або пісках рівнин. Місця високого стояння ґрунтових вод відзначені ксерофітними чагарничками. На більш вологих окраїнах уздовж періодичних водотоків ростуть акації, верби, зустрічаються зарості очеретів, в яких знаходять притулок агуарача і пума. Тут же розташовуються зрошувані оазиси з плантаціями цукрової тростини, бавовнику, кока, а в передгір'ях – клаптики посівів зернових і люцерни. Там, де немає водотоків, можна зустріти лише колючі кактуси, а з тварин – броненосця, черепах і ящірок.

У багатьох місцях дощі трапляються один раз за 10 – 20 років; навіть на висоті 2500 м випадає всього 100 – 150 мм в рік. Коефіцієнт зволоження в самі «вологі» місяці звичайно не перевищує 3. На узбережжі відносна вологість повітря виключно велика – в середньому 82 – 83%, а температури під впливом Перуанської течії на 2 – 4° нижче середньої широтної і на 5 – 6° нижче, ніж на сході. Взимку і навесні небо затягнуте щільними шаруватими хмарами (середня місячна хмарність 83 – 87%). У цей час відбувається неповна точкова конденсація вологи у вигляді дрібної мряки (гаруа) або туманів. Це єдине джерело вологи настільки характерне для берегових пустель, що їх клімат називають «кліматом гаруа». Саме гаруа викликають до життя своєрідну тимчасову формацію прибережної рослинності – лома (множ. ломас) з ефемерів, епіфітів, бульбових і цибулинних рослин; ломас під час гаруа служать навіть пасовищами.

Наслідком пустельного клімату є поклади чилійської селітри, що утворилася від усихання колишніх озер в Подовжній долині. Холодні води Перуанської течії зумовлюють велику кількість планктону пов'язану з ним багатство іхтіофауни (сардини, анчоуси, морські окуні та ін.), яке в свою чергу обумовлює чергу, наявність величезних пташиних базарів. В умовах пустельного клімату пташиний кал (гуано) накопичується, утворюючи товщу до 30 м потужності. До отримання синтетичного азоту гуано, як і селітра, служило найважливішим предметом експорту Чилі. Зараз головним багатством берегової пустелі є найбільші родовища мідних руд. Не менше значення мають поклади кольорових і рідкісних металів у центрально-андійських високогір’ях, на висоті 4300 – 4700 м. Природні умови праці в гірничодобувній промисловості Центральних Анд одні з найважчих у світі.