Інструкційна картка вивчення суспільно-географічного положення об’єкту

Географічне положення

Якщо б мені запропонували виділити в географічній науці одне фундаментальне поняття, без якого географія втратила б своє обличчя, зникла як індивідуальність в системі наук, а при збереженні якого – навіть при зникненні всіх інших – регенерувалася (як живий організм із зиготи) та знову обросла би поняттєвим шлейфом, то я вимовив би лише два слова: «Географічне положення».

С.В. Рогачов, декан географічного факультету МДУ ім. М.В. Ломоносова

Можна сказати, що поняття «положення» займає серед інших географічних понять виключно важливе місце, оскільки воно уособлює не якийсь об’єкт або явище, а просторові відношення між різними об’єктами (важливість вивчення саме таких відношень пояснюється самим визначенням географії, як науки про територіальні закономірності взаємодії природи і суспільства). Як бачимо, «положення» не є чимось матеріальним, це – абстрактна категорія, що характеризує об’єкт через сукупність його відношень з іншими об’єктами або явища­ми. Абстрактність поняття ускладнює його сприйняття.

Географічне положення – геопросторове відношення певного об’єкта до зовнішнього середовища, елементи якого мають або можуть мати суттєвий вплив на нього.

Отже, географічне положення – це «адресність» географічного об’єкта, така його характеристика, що показує зв’язки з оточенням. Відомий американський географ В. Бунге (1967) навіть пропонував визначати географію як «науку про місця». У цьому оригінальному визначенні криється глибокий зміст та наголошується виключна методологічна роль аналізу місцеположень у географічній науці. Географи визначають функції місця, зумовлені особливостями місцеположення (наприклад, як взаєморозташування об’єктів може впливати на виконання тих чи інших господарських функцій).

При цьому вся різноманітність географічних об’єктів відрізняється за видами і масштабом, а геопросторові відношення формуються на мікро-, мезо- та макрорівні певної країни чи регіону. Об’єктами можуть бути населені пункти, економічні райони, країни, природні територіальні комплекси тощо. Мікроположення визначається локальним оточенням у місці безпосереднього контакту з іншими географічними об’єктами, мезоположення – відношеннями в регіоні або країні, макроположення – відношеннями із значними ділянками географічного середовища або геосистемою в цілому. При цьому в ієрархії геопросторових відношень існує певний поріг – кордон території суверенної держави. За межами держави відлік мікро-, мезо- та макрорівнів, безумовно, йде лише стосовно масштабів усієї світосистеми.

Існує деяка відмінність у термінах «географічне положення» і «місцеположення». Місцеположення вказує на локалізацію (location) або належність, воно незмінне, прив’язане до одних координат. Географічне положення (geographic situation) відбиває відношення в системі, воно при незмінних координатах об’єкта може змінюватися залежно від змін ситуації в зовнішньому середовищі.

Властивостями географічного положення є:

· детермінованість відношень об’єкта із зовнішніми об’єктами і системами;

· потенційність – географічне положення є водночас і результатом попереднього розвитку об’єкта (міста, економічного району, держави тощо) і чинником його подальшого функціонування і розвитку;

· дистанційність – географічне положення є тим вигіднішим, чим ближча відстань розташування об’єктів, що взаємодіють[1].

Поняття «географічне положення» містке і комплексне. Тож для глибшого розуміння географічного матеріалу виділяють кілька його складових (видів). Якщо в якості елементів зовнішнього середовища досліджуваного об’єкту для оцінки сукупності його просторових відношень взяти екватор і початковий меридіан – то це буде положення в розумінні геодезії і картографії (або математичної географії). Якщо ж такими елементами будуть гори, річки, моря та інші об’єкти і явища фізико-географічного порядку, то мова піде про фізико-геогра­фічне положення. Соціально-економічна географія під положенням буде розуміти відношення досліджуваного об’єкта до того, що має певне економічне значення для нього, – однаково, чи будуть це речі природного походження (родовище корисних копалин або важливий водний шлях), чи створені людиною (населений пункт, промисловий або транспортний об’єкт).

Таким чином від загального географічного положення свого часу відокремилося поняття «економіко-географічне положення» (ЕГП).

Економіко-географічне положення – це сукупність просторових зв’язків певного економічного об’єкта (країни, району, міста, підприємства) з іншими об’єктами, що знаходяться поза його межами (транспортними шляхами, родовищами корисних копалин, промисловими базами тощо), взаємодія з якими для нього істотна нині чи буде такою у майбутньому.

Поступове розширення предмету вивчення економічної географії та перетворення останньої в суспільну географію (антропогеографію) зумовлює потребу введення більш універсальної категорії «суспільно-географічне положення».

Суспільно-географічне положення певного об’єкту ойкумени є сукупністю важливих для його функціонування просторових відношень до інших суспільно-географічних об’єктів або ознак.

Політико-географічне, транспортно-географічне, економіко-географічне у вузькому розумінні (або сусідське), еколого-географічне та інші види положення, по суті, ввійшли до складу суспільно-географічного положення як його складові частини (див. табл. 8.1).

Таблиця 8.1.

Інструкційна картка вивчення суспільно-географічного положення об’єкту

(на прикладі країни)

Складові частини	Елементи характеристики
1. Геодезичне (математичне) положення	Розташування на материку та в частині світу; координати крайніх точок; протяжність з півночі на південь та із заходу на схід; наявність виходу до океанів і морів, протяжність берегової лінії та інші кількісні параметри.
2. Політико-геогра­фічне положення	Історія формування території; держави-сусіди, їх кількість та участь у військово-політичних блоках; наявність територіальних претензій; близькість осередків міжнародної напруженості та інші характеристики.
3. Транспортно-гео­графічне положення	Близькість чи віддаленість від міжнародних сухопутних, морських та інших шляхів; наявність морських портів; оцінка компактності території самої країни.
4. Сусідське (власне економіко-географіч­не, у вузькому розумінні) положення	Оцінка положення країни по відношенню до сировинних баз та ринків збуту товарів і послуг за її межами; рівень економічного розвитку країн-сусідів; наявність транзитних магістралей, що перетинають державні кордони; місткість внутрішнього ринку сусідніх країн та інше.
5. Еколого-географіч­не положення	Оцінка положення країни в системі екологічно активно діючих компонентів довкілля (як природних, наприклад, напрямок пануючих вітрів, так і антропогенних, зокрема, наявність небезпечних виробництв), близькість чи віддаленість від зон екологічного лиха тощо.
6. Зміна ЕГП в часі	Зміна кількості сусідів, довжини кордонів з ними; поява нових економічних, військових або інших об’єктів в прикордонних зонах; зміни форм правління в сусідніх державах; побудова транзитних транспортних об’єктів.
7. Загальний висновок	Наскільки позитивно або негативно СГП впливає на розвиток окремих галузей та національної економіки в цілому; встановлення узагальненого композиційного типу СГП, прогноз стосовно можливих змін в майбутньому.

Наведемо нижче визначення тих видів суспільно-географічного положення, які у ХХІ столітті отримали цілком самостійне життя.

Політико-географічне (геополітичне) положення – сукупність геопросторових відношень країни до політичних даностей світосистеми, які мають на неї вплив. Іншими словами – це місце країн на політичній карті світу, віддаленість від економічних центрів і транспортних осей інтеграційних угруповань, участь у військово-політичних і політико-економічних організаціях, у міжнародних потоках товарів, капіталів, людей, інформації. Важливе стратегічне значення також має розташування зовнішніх джерел сировини і продовольства, їх віддаленість та різноманітність (диверсифікація) тощо.

Еколого-географічне положення – сукупність просторових зв’язків певного географічного об’єкту в системі екологічно активно діючих компонентів довкілля (як природних, так і антропогенних), близькість чи віддаленість від зон екологічного лиха.

Для того, щоб краще зрозуміти механізм впливу ЕГП в широкому розумінні (тобто суспільно-географічного положення) на господарський розвиток, розглянемо декілька прикладів. Для цієї мети оберемо території, що за своїми природними умовами схожі, а відрізняються тільки СГП (Швеція та Уральський економічний район Росії; Канада та російський Сибір).

У першому випадку (Швеція та Урал) спільними рисами є гори помірного поясу, наявність великих покладів високоякісної залізної руди, добра забезпеченість лісовими ресурсами тощо. Ці обставини сприятливі для розвитку дерев­ної металургії. І дійсно, певний час (кінець ХVІІ – ХVІІІ століття) Урал і Швеція були головними постачальниками заліза в Європі. Це були часи, коли Великобританія вже спалила для виплавки чавуну всі свої ліси, а технологію плавки чавуну на вугіллі ще не освоїли.

Але є і принципові відмінності вищеназваних територій, пов’язані саме із СГП: Скандинавські гори розташовані біля морів, що забезпечують зручний вихід до розвинутих країн Європи, а Уральські гори лежать на межі Європи та Азії, вони далеко «заховані» від морів. Зрозуміло, що Швеція, маючи більш надійний та дешевий зв’язок по морю з розвинутими країнами, індустріалізувалася набагато раніше Уралу. Останній змушений був «чекати» появу залізниць і по-справжньому зміг піднятися лише у ХХ столітті, особливо після створення так званого «Урало-Кузнецького комбінату», який поєднав уральську залізну руду із кузнецьким вугіллям.

У другому випадку (Сибір і Канада) знову ж таки знаходимо багато спільного у природних умовах. Здавалося б, «стартові» позиції однакові. Але СГП різниться принципово: Канада має на сході і заході незамерзаючі порти – Галіфакс на Атлантиці та Ванкувер на узбережжі Тихого океану. Завдяки цьому Канада помітно випереджає Сибір за рівнем соціально-економічного розвитку.

Отже, як бачимо з наведених прикладів, економіко-географічне (суспільно-географічне) положення має виняткове методологічне значення. Фундаментальне обґрунтування концепції ЕГП (у широкому розумінні) зробив М.М. Баранський у 1929 році. Відтоді це поняття надійно ввійшло в теорію і практику як економіко-, так і суспільно-географічних досліджень у всьому світі. Пояснюється це тим, що місце і роль будь-якого регіону (хай то буде країна, економічний район або промисловий вузол) в системі географічного поділу праці значною мірою визначається ЕГП (СГП).

Розглянемо це наукове твердження на прикладі України. В умовах Російської імперії її територія була слабко індустріалізована (за винятком Києва та Одеси, а трохи пізніше – Донбасу), але мала високоінтенсивне сільське господарство. Такі особливості спеціалізації та участі у географічному поділі праці пояснюються саме специфікою СГП.

В ті часи територія України з різних боків була оточена промисловими районами: на заході і північному заході це Санкт-Петербург, Рига, Варшава, Лодзь, які встигли індустріалізуватися раніше завдяки близькості до Балтійського моря і західних кордонів; на півночі – Москва, яка індустріалізувалася внаслідок свого центрального положення на Східноєвропейській рівнині поблизу місця перехрещення важливих річкових шляхів. До того ж і Москва, і Санкт-Петербург повною мірою використали столичний статус.

В Російській імперії склалася ситуація, при якій галузі промисловості, що орієнтувалися на зовнішній ринок, тяжіли до Санкт-Петербургу, Риги, Варшави, а ті, що орієнтувалися на внутрішній ринок, – до Москви. Внаслідок такої конкуренції сусідніх територій значна частина України виявилася «вільною» від промисловості. З іншого боку, ця сама близькість промислово-міських районів формувала підвищений попит на сільськогосподарську продукцію, створювала умови для інтенсивного розвитку сільського господарства, особливо виробництва технічних культур (коноплі, льон, цукровий буряк) і товарного тваринництва (м’ясо, молоко, шкіри). Отже, особливості СГП сприяли формуванню відповідного типу господарства на території України.

Особливе значення СГП має для розвитку міст. Адже міста виникають та зростають на торгово-економічних зв’язках й тим самим реалізують просторові відношення певного пункту до різних економічних об’єктів.

Історія багатьох міст свідчить про стійку і потужну роль СГП в їхньому розвитку. Є чимало прикладів, коли міста зникали та знову відроджувалися, стверджуючи фокусну (вузлову) роль саме цього місця для численних господарських зв’язків, підкреслюючи таким чином той факт, що на цьому місці міста просто не може не бути.

Яскравим зразком слугує історія Карфагену. Один з римських сенаторів прославився тим, що всі свої виступи починав і закінчував закликом «Карфаген повинен бути знищений!». Протягом тривалих Пунічних воєн Рим намагався зруйнувати Карфаген та стерти саму пам’ять про нього. Карфаген таки було зруйновано, а попелище розорано і засіяне на знак того, що міста тут ніколи вже не буде. Але Карфаген відродився. Був спалений вдруге і його територія засипана сіллю, щоб навіть рослини не могли тут зростати. Та з плином часу з’являється Новий Карфаген. Навала арабів вже у VІІІ столітті після Р.Х. знову закінчується нищівним руйнуванням. Але знову велике місто – Туніс (столиця держави) виникає на згарищі, фіксуючи таким чином надзвичайні вигоди СГП цього пункту.

Яскравим прикладом слугує і виникнення Санкт-Петербургу, за влучним висловом О.І. Воєйкова, в «економічній пустелі». Справді, місто було закладено на майже незаселеній території, до того ж відірване від інших економічних центрів і районів тодішньої Росії. Проте Петербург зростав у місці, зручному для зовнішньоторговельних зв’язків країни, які на той час були вкрай необхідні для її економічного становлення. З’явилися нові шляхи сполучення, встановилися господарські зв’язки з центральними районами країни, і невдовзі Петербург став найбільшим фінансово-економічним центром Російської імперії.

Так точно і на місці Одеси «обов’язково» мало виникнути місто. Навіть безводний сухий степ Причорномор’я не зміг перешкодити стрімкому розвитку Одеси як зовнішньоторговельного порту.

Цікаво, що місця перетину (фокуси) економічних зв’язків можна визначити навіть тоді, коли рівень розвитку продуктивних сил країни ще недостатній для заснування міст. Наприклад, у багатьох африканських країнах існують так звані «уявні міста». На перетині зв’язків кількох сусідніх поселень існують «пусті», незаселені місця, де збираються місцеві базари та ярмарки, проводяться адміністративні збори населення, свята та інші заходи. Тобто з плином часу саме тут має виникнути місто.

Розберемо цю ситуацію на теоретичному рівні. Всі об’єкти володіють фізичними і функціональними властивостями. Між цими властивостями бажана тотожність. Якщо така тотожність відсутня, відбувається «тиск місця», виразом якого є міграції людей, зміна функцій об’єктів, їх підйом або деградація чи навіть фізичне переміщення.

Таким чином, місце є істотною внутрішньою характеристикою об’єкту, фактором його функціонування. Розуміння цього факту привело до поширення в географії так званого «позиційного принципу»[2].

На відміну від геодезичного положення в системі координат або фізико-географічного положення, СГП – категорія історична, тобто змінна у часі.

Наведемо декілька таких прикладів. У середні віки італійські міста-респуб­ліки Венеція і Генуя контролювали торгівлю на Середземному морі, потіснивши (після хрестових походів) арабських купців і мореплавців. У Європі користувалися попитом східні товари (оксамитові та шовкові тканини, бавовна, порцеляна, прянощі, парфуми, самоцвіти тощо), які надходили азійськими торговими шляхами (зокрема «Шовковим шляхом») до узбережжя Чорного та Середземного морів або доставлялися арабськими мореплавцями з Індії у Перську затоку і далі суходолом до східного Середземномор’я. Венеція завдяки своїй ключовій позиції між Заходом і Сходом на якийсь час стала першою морською і торговою державою Європи.

Але впала Візантія під натиском турків-османів, які захопили Константинополь, жваві торгові міста на шляхах східної торгівлі, у т.ч. й на Чорному морі (наприклад, Кафа – тепер Судак), в результаті занепала вся система торговельних шляхів через Центральну Азію. З іншого боку, від узбережжя Західної та Північної Європи відкрилися шляхи через Атлантику до Америки. Намагання «обійти» турків веде до значних географічних відкриттів. Цікаво, що і Христофор Колумб, і Джон Кабот, які працювали на іспанську та англійську корони, були по суті «безробітними» італійськими мореплавцями.

У долях низки європейських країн відбулися просто катастрофічні зміни внаслідок закриття шляху в Індію турками та пізніших географічних відкриттів Васко да Гами і Христофора Колумба. В результаті цих подій середземноморські держави на чолі з Венецією занепадають, натомість «піднімаються» приатлантичні – спочатку Іспанія і Португалія, пізніше Великобританія, Нідерланди, Франція. Можна навіть сказати, що ті втрати, які понесла римська католицька церква, і ті успіхи, які мала Реформація в Європі, значною мірою пов’язані саме із занепадом Італії.

Нинішня Венеція – це місто регіонального значення, історико-архітектурна перлина, яка продовжує залишатися важливим туристичним та економічним центром, що живе у світлі минулої слави.

У ХІХ столітті відбулася історична подія, яка змінила СГП Італії – відкриття у 1869 р. Суецького каналу. Середземне море перестало бути «тупиковим», воно отримало вихід в Індійський океан. З цього часу СГП Італії постійно поліпшується. До речі, захоплення Італією Лівії перед Першою світовою війною, окупація Абіссінії (Ефіопії) у 1937 р. та й сама участь у Другій світовій війні – це ланки її боротьби за шляхи із Середземного моря в Індійський океан.

Отже, при незмінному геодезичному і фізико-географічному положенні, СГП може докорінно змінитися. При цьому не слід забувати, що переваги СГП, якими б вони не були значними, самі по собі створюють лише можливості, які ще треба використати. Цих можливостей у сильного більше, ніж у слабкого. Місця з особливо вигідним СГП завжди притягували жадібні погляди, тому інколи переваги положення накликали біди на деякі країни (класичні приклади цього – Гібралтар, Панама, Єгипет).

Проаналізуємо ще одну ситуацію. США колись були країною на «краю світу». Якщо англійські королі давали якому-небудь лорду або акціонерному товариству ділянку узбережжя, то вказували тільки північний і південний кордон по паралелям, а у західному напрямку можна було освоювати земель скільки завгодно. На картах того часу для заповнення «пустоти» за Аппалачами малювалося розкрите Євангеліє.

Але в середині ХІХ століття будуються Ері-канал від Великих озер до Нью-Йорку, перша трансконтинентальна залізниця «Нью-Йорк – Сан-Фран­циско»; на початку ХХ століття вводиться в дію Панамський канал (1914). Таким чином поступово США із «країни на краю світу» перетворюються у «країну між двома океанами». Цією ситуацією держава дуже вдало користується під час Першої і Другої світових воєн: однією рукою вона завозить сировину із Східної Азії, Австралії та Океанії, а іншою – продає товари в Європу, країни якої, зайняті війною, купують все за шалені гроші. Отже, можна стверджувати, що США – це держава, яка власними руками створила своє сучасне СГП.

Подібний приклад, але менших масштабів, був в історії СРСР при освоєнні в 30-х роках ХХ століття Північного морського шляху.

В найбільш узагальненому вигляді якісна оцінка СГП може бути подана за допомогою його композиційних типів: центральне, периферійне (ексцентричне), глибинне або внутрішньоконтинентальне (особливий випадок – анклав), суміжне, вузлове, приморське та інші типи положення.

Переваги і недоліки СГП можна виразити кількісно. Така кількісна оцінка широко застосовується при порівняльно-географічному аналізі. Як приклад можна використати формулу 4.4 (коефіцієнт приморського положення). Існують і більш складні підходи. Над методикою кількісних оцінок СГП вдало працюють українські географи О.Г. Топчієв, В.Й. Лажник, Я.І. Жупанський.

Проте завдання основ теорії суспільної географії полягає не в розкритті конкретної методики кількісної оцінки СГП, а в доведенні принципової можливості такої оцінки. Як і в багатьох інших напрямах суспільно-географічних досліджень, традиційні словесні, описові характеристики СГП змінюються кількісними оцінками, параметрами, моделями. Це сприяє прогресивному розвитку географічної науки як у теоретичному й понятійному аспектах, так і щодо методів дослідження, зокрема кількісних оцінок, інженерно-конструктивних обчислень і прогнозів. У цьому запорука успіхів СГ у розв’язанні актуальних питань сьогодення.

Висновки:

1. Географи досліджують розміщення природних і суспільних об’єктів на земній поверхні, а також їхнє взаємне розташування в межах ландшафтної (географічної) оболонки. Важливість цього завдання дозволила нестандартно визначити географію як «науку про місця» (В. Бунге, 1967). Залежність властивостей географічних об’єктів від їхніх місць (місцеположень) називають «позиційним принципом» (Б.Б. Родоман, 1979).

2. «Положення» – це абстрактна наукова категорія, що характеризує будь-який об’єкт через сукупність його просторових відношень з іншими об’єктами та явищами.

3. Географічне положення – це геопросторове відношення певного об’єкта до зовнішнього середовища, елементи якого мають або можуть мати суттєвий вплив на нього. Такими об’єктами можуть виступати населені пункти, їхні агломерації, економічні райони і зони, країни тощо.

4. Поняття «географічне положення» містке і комплексне. Воно має кілька складових (залежно від того, які елементи зовнішнього середовища приймають­ся до уваги). Саме тому від загального географічного положення відокремилося поняття «економіко-географічне положення» (М.М. Баранський, 1929). Внаслідок поступового розширення предмету дослідження економічної географії та утворення суспільної географії більш вживаним сьогодні є термін «суспільно-географічне положення».

5. Суспільно-географічне положення (СГП) – це сукупність важливих для функціонування певного об’єкта ойкумени геопросторових відношень до інших суспільно-географічних об’єктів або ознак.

6. Складовими частинами СГП є геодезичне (математичне) положення, політико-географічне (геополітичне), транспортно-географічне, сусідське (ЕГП у вузькому розумінні), еколого-географічне положення тощо. Кожна з цих наукових категорій має і «власне життя».

7. Виділяються наступні композиційні типи (і підтипи) СГП: центральний, периферійний (ексцентричний), глибинний (внутрішньоконтинентальний), анклавний, суміжний, вузловий, приморський тощо.

[1] Відстань може бути не географічною, а віртуальною величиною, що утворилася завдяки наявності густої мережі транспортних комунікацій, можливостям використання електронного зв’язку тощо.

[2] Цей термін запропонував Б.Б. Родоман у 1979 р. після тривалого вивчення залежності істотних властивостей географічних об’єктів від їх просторового положення: наприклад, два однакових магазини, один з яких розташований у центрі міста, а інший – на околиці, мають різні обсяги продаж, а отже не є рівноцінними.