Вищий господарський суд україни 3 страница
Наприклад, згідно з частиною першою статті 293 ГК України
( 436-15 ) за договором міни (бартеру) кожна із сторін
зобов'язується передати другій стороні у власність, повне
господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін
на інший товар. Тому, якщо за таким договором не передбачається
грошова доплата (частина перша статті 293 ГК України), то
визначення ціни в такому договорі не є обов'язковим, оскільки воно
не впливає на господарське зобов'язання з такого договору. В разі
порушення зобов'язання однією із сторін настають наслідки,
встановлені законом або договором, зокрема виникає обов'язок
боржника по відшкодуванню збитків. При цьому згідно з частиною
першою статті 225 ГК України до складу збитків, що підлягають
відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення,
включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного
майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові
витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість
додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені
стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання
другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який
сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі
належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна
компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Усі
ці складові визначаються виходячи з об'єктивних критеріїв, і не
залежать від ціни, зазначеній сторонами в договорі. При цьому
сторони не позбавлені права визначити в договорі ціну для цілей
оподаткування, але її зазначення не є обов'язковим, оскільки якщо
ціну не зазначено або вона є нижчою за звичайну ціну, то згідно із
підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України "Про
оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ), пунктом 4.2
статті 4 Закону України "Про податок на додану вартість"
( 168/97-ВР ) для цілей оподаткування застосовується звичайна
ціна.
34. Яку процедуру укладення основного договору необхідно
застосовувати: згідно з частиною третьою статті 635 ЦК України
( 435-15 ) - це направлення пропозиції про укладення, а ГК України
( 436-15 ) - це направлення проекту договору?
Згідно з частиною третьою статті 635 ЦК України ( 435-15 )
сторона, яка уклала попередній договір, може направити другій
стороні пропозицію про укладення основного договору, а згідно з
частиною третьою статті 182 ГК України ( 436-15 ) - проект
договору. Виходячи зі змісту частини другої статті 638 ЦК України,
якою встановлено, що договір укладається шляхом пропозиції однієї
сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту)
другою стороною, поняття "пропозиція про укладення договору" та
"проект договору" є рівнозначними.
При цьому слід мати на увазі, що документ, який не містить
вказівок на всі істотні умови договору, не є пропозицією про
укладення договору (проектом договору). Разом з тим пропозиція про
укладення договору (проект договору) може містити вказівки на
істотні умови договору шляхом посилання на текст попереднього
договору, якщо такі умови в ньому визначені.
35. Яка правова природа угоди про наміри? Відповідно до
частини шостої статті 182 ГК України ( 436-15 ) таку угоду
неможливо визнати попереднім договором, а згідно з частиною
четвертою статті 635 ЦК України ( 435-15 ) такий варіант можливий
при обумовленні в тексті про надання йому сили попереднього
договору.
Згідно з частиною четвертою статті 635 ЦК України ( 435-15 )
договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає
волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору,
не вважається попереднім договором. Згідно з частиною шостою
статті 182 ГК України ( 436-15 ) угода сторін про наміри (протокол
про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує
юридичних наслідків.
При застосуванні зазначених норм слід виходити з того, що
документ, який відповідає вимогам частини першої статті 635
ЦК України ( 435-15 ), частин першої та другої статті 182
ГК України ( 436-15 ), є попереднім договором, незалежно від його
назви, навіть якщо сторони визначили його як договір про наміри,
протокол про наміри тощо. Такий попередній договір створює для
сторін юридичні наслідки. Якщо ж документ, названий сторонами
попереднім договором, не відповідає вимогам частини першої
статті 635 ЦК України, частин першої та другої статті 182
ГК України, то він не є попереднім договором, хоча б він і містив
наміри сторін до співробітництва, до розробки проектів договорів
та їх укладення в майбутньому тощо.
36. Як правильно слід зазначити у резолютивній частині
рішення про спонукання укласти договір при задоволенні позовних
вимог: "Зобов'язати укласти договір" чи "Договір N ... від ...
вважати укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду",
оскільки, виходячи з положень частини другої статті 187 ГК України
( 436-15 ), день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено
питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення
відповідного господарського договору, а відповідно до приписів
статті 84 ГПК України ( 1798-12 ) суд приймає рішення про
зобов'язання укласти договір?
Згідно з частиною другою статті 187 ГК України ( 436-15 )
день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо
переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного
господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
Згідно з частиною третьою статті 84 ГПК України ( 1798-12 ) у
спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній
частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у
спорі про спонукання укласти договір-умови, на яких сторони
зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем
проект договору. Зазначені норми не суперечать одна одній,
оскільки суд вправі задовольнити позов про спонукання укласти
договір лише в разі, якщо встановить, що існує правовідношення, в
силу якого сторони зобов'язані укласти договір, але одна із сторін
ухилилася від цього. Тому в резолютивній частині рішення, яким
задовольняється позов про спонукання укласти договір, слід
вказувати на те, що спірний договір є укладеним.
37. Як слід застосовувати положення ЦК ( 435-15 ) та
ГК України ( 436-15 ) щодо істотних умов договорів при наявності
права сторін відступити від положень актів цивільного
законодавства (частина третя статті 6 ЦК України)? Як
співвідносяться такі права сторін з забороною суперечності змісту
правочину Цивільному кодексу України та актам цивільного
законодавства (частина перша статті 203 ЦК України)?
Абзац перший частини третьої статті 6 ЦК України ( 435-15 ),
згідно з яким сторони в договорі можуть відступити від положень
актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на
власний розсуд, слід застосовувати разом із абзацом другим, де
сказано, що сторони в договорі не можуть відступити від положень
актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про
це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів
цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин
між сторонами.
Таким чином, сторони не можуть врегулювати свої відносини на
власний розсуд не тільки тоді, коли в нормі сказано "сторони в
договорі не можуть відступити від положень..." або міститься
подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК України)
( 435-15 ), а і тоді, коли обов'язковість для сторін положень
певної норми випливає з її змісту - тобто тоді, коли зі змісту
норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема,
якщо законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення
згоди з усіх істотних умов означає, що права та обов'язки за
договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу
імперативної вказівки закону (частини першої статті 638
ЦК України).
Якщо ж, навпаки, в нормі сказано "якщо інше не встановлено
договором" або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що
норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити
від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Часто в нормі не сказано прямо ні "сторони в договорі не
можуть відступити від положень...", ні "якщо інше не встановлено
договором", та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є
така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом
аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.
Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦК України ( 435-15 )
полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між
диспозитивними та імперативними нормами: імперативна норма
встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в
договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну. До набрання
чинності ЦК України це співвідношення відображалося лише у теорії
права.
38. Як слід застосовувати положення абзацу четвертого частини
четвертої статті 179 ГК України ( 436-15 )? Що слід розуміти під
відступом від змісту типового договору?
Затвердження типових договорів є формою державного
регулювання договірних відносин у сфері господарювання, яке
полягає у прийнятті відповідним органом нормативно-правового акта.
Згідно з частиною другою статті 179 ГК України ( 436-15 ) типові
договори затверджуються Кабінетом Міністрів України,
уповноваженими ним органами виконавчої влади у визначених законом
випадках.
Згідно з абзацом четвертим частини четвертої статті 179
ГК України ( 436-15 ) сторони не можуть відступати від змісту
типового договору, але мають право конкретизувати його умови. При
цьому слід враховувати, що укладення договору спрямоване на
набуття, зміну або припинення прав та обов'язків. Тому викладення
умов договору у спосіб, відмінний від застосованого у типовому
договорі (приміром, викладення умов договору іншими словами), не є
відступом від змісту типового договору. Під таким відступом слід
розуміти включення сторонами до господарського договору умов, які
створюють регулювання, що за змістом прав і обов'язків сторін
суперечить відповідному регулюванню, передбаченому типовим
договором.
Крім того, відповідно до частини другої статті 630 ЦК України
( 435-15 ), якщо в договорі не міститься посилання на типові
умови, то такі типові умови можуть застосовуватись як звичай
ділового обороту в разі їх відповідності вимогам статті 7
ЦК України. Оскільки типові умови розробляються, як правило, на
підставі узагальненої практики ділового обороту у певній сфері
договірних відносин, то можливість їх застосування не обмежується
випадками, коли про це прямо зазначено в договорі. Такі типові
умови можуть застосовуватись як звичаї ділового обороту, зокрема з
метою усунення прогалин, які виникають в процесі правового
регулювання взаємовідносин сторін, для тлумачення договору тощо,
але за умови їх відповідності положенням статті 7 ЦК України.
39. Держава є суб'єктом відповідальності, однак не визначено,
хто саме (який орган) буде її представляти.
Цивільне законодавство визначає (стаття 174 ЦК України)
( 435-15 ), що держава як самостійний учасник цивільних відносин,
як суб'єкт цивільного права, що має відокремлене майно, несе
відповідальність за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім
майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено
стягнення.
Відповідно до статті 170 ЦК України ( 435-15 ) держава
набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи
державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Тому суд в кожному конкретному випадку повинен з'ясувати, який
саме державний орган є уповноваженим органом.
40. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня
2002 року N 15-рп/2002 ( v015p710-02 ) у справі за конституційним
зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім
"Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини
другої статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (справа про
досудове врегулювання спорів) визнано неконституційним положення
щодо необхідності застосування досудового врегулювання спорів, а
тому чи підлягає застосуванню стаття 222 ГК України ( 436-15 )?
Конституційний Суд України в рішенні від 9 липня 2002 року
N 15-рп/2002 ( v015p710-02 ) у справі за конституційним зверненням
Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус
Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої
статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (справа про досудове
врегулювання спорів) зазначив, що положення частини другої
статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на
всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті
конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи
(громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної
особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути
обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. При цьому
Конституційний Суд України вказав, що встановлення законом або
договором досудового врегулювання спору за волевиявленням
суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права
на судовий захист.
Частиною другою статті 222 ГК України ( 436-15 ) встановлено
не обов'язок, а право суб'єкта господарювання чи іншої юридичної
особи - учасника господарських відносин, чиї права або законні
інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з
порушником цих прав або інтересів звернутися до нього з письмовою
претензією. Тому стаття 222 ГК України не суперечить вказаному
рішенню Конституційного Суду України.
Разом з тим слід враховувати, що згідно з частиною восьмою
статті 222 ГК України ( 436-15 ) одержувач претензії зобов'язаний
повідомити заявника про результати розгляду претензії. Строк
розгляду претензії її одержувачем встановлено частиною шостою
статті 222 ГК України. Тому, якщо господарський суд при розгляді
справи дійде висновку, що спір виник внаслідок неправильних дій
сторони, яка не надала відповідь на претензію, господарський суд
має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів
вирішення спору на підставі частини другої статті 49 ГПК України
( 1798-12 ).
41. Як співвідносяться поняття збитків, наведені у частині
першій статті 225 ГК України ( 436-15 ) та у частині другій
статті 22 ЦК України ( 435-15 )? Які норми підлягають застосуванню
у господарських відносинах?
Поняття збитків, наведені у частині п'ятій статті 225
ГК України ( 436-15 ) та у частині другій статті 22 ЦК України
( 435-15 ), не є тотожними. Згідно з частиною другою статті 22
ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі
знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа
зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права
(реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за
звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена
вигода). Згідно з частиною першою статті 225 ГК України збитками
є: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна,
визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати
(штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових
робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною,
яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою
стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона,
яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного
виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація
моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Таким чином,
ГК України встановлює особливості відшкодування збитків в
господарських відносинах.
ЦК України ( 435-15 ) включає до складу збитків не тільки
витрати, які особа зробила, а і ті, що вона мусить зробити для
відновлення свого порушеного права. Натомість ГК України
( 436-15 ) включає до складу збитків лише витрати, понесені
стороною, яка зазнала збитків. Тому у господарських відносинах
витрати, які особа мусить зробити в майбутньому, до складу збитків
не включаються.
Абзац п'ятий частини першої статті 225 ГК України ( 436-15 )
містить пряму вказівку на те, що матеріальна компенсація моральної
шкоди підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених
законом. Стаття 23 ЦК України ( 435-15 ) такої вказівки не
містить. Разом з тим положення частини першої статті 23
ЦК України, згідно з якою особа має право на відшкодування
моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, не можна
розуміти таким чином, що особа має право на відшкодування
моральної шкоди в будь-якому випадку, коли її права порушуються,
оскільки ЦК України містить численні норми, якими передбачаються
випадки, у яких допускається відшкодування моральної шкоди
(наприклад, частина третя статті 39, частина друга статті 200,
частина друга статті 216, частина третя статті 225 ЦК України
тощо). Так само і припис пункту четвертого частини першої
статті 611 ЦК України про відшкодування моральної шкоди не
означає, що відшкодування моральної шкоди допускається у
будь-якому випадку порушення зобов'язання. Отже, моральна шкода
підлягає відшкодуванню лише у випадках, встановлених законом.
42. Чи вправі суд зменшити розмір неустойки, якщо він значно
перевищує розмір збитків, за відсутності вини кредитора у
порушенні зобов'язання боржником?
Відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України
( 435-15 ) розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду,
якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших
обставин, які мають істотне значення. Відповідно до статті 233
ГК України ( 436-15 ), якщо належні до сплати штрафні санкції
надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право
зменшити розмір санкцій; якщо порушення зобов'язання не завдало
збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з
урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати
штрафних санкцій. Зазначені норми ставлять право суду на зменшення
неустойки в залежність від співвідношення її розміру і збитків.
При застосуванні частини третьої статті 551 ЦК України
( 435-15 ) та статті 233 ГК України ( 436-15 ) слід мати на увазі,
що поняття "значно" та "надмірно" є оціночними і мають
конкретизуватися судом у кожному конкретному випадку. При цьому
слід враховувати, що правила частини третьої статті 551 ЦК України
та статті 233 ГК України направлені на запобігання збагаченню
кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості
кредитора у порушенні зобов'язання боржником.
43. У разі, якщо порушення зобов'язання сталося не з вини
боржника, а з вини кредитора, то чи відповідатиме рішення суду про
стягнення з боржника на користь винуватої сторони збитків та
неустойки, хоча б і в зменшеному розмірі, згідно з частиною першою
статті 616 ЦК України ( 435-15 ), принципам справедливості та
розумності?
Відповідно до частини першої статті 616 ЦК України
( 435-15 ), якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора,
суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються
з боржника. При застосуванні цієї норми слід враховувати, що якщо
порушення зобов'язання сталося цілком з вини кредитора, то збитки
кредитора слід вважати такими, що завдані внаслідок його власних
дій чи бездіяльності, і вони не є результатом порушення його
права. Такі збитки не підлягають відшкодуванню згідно з частиною
першою статті 22 ЦК України, навіть якщо відповідно до закону або
договору боржник несе відповідальність за порушення зобов'язання
незалежно від наявності його вини. Оскільки стягнення неустойки за
правовою природою є компенсацією майнових втрат кредитора, що
сталися внаслідок порушення його права, у розмірі, що визначається
у спрощеному, порівняно із відшкодуванням збитків, порядку, то
якщо порушення зобов'язання сталося цілком з вини кредитора у
нього не виникає також права на неустойку.
Отже, статтю 616 ЦК України ( 435-15 ) слід застосовувати для
визначення розміру збитків та неустойки, що підлягають стягненню
на користь кредитора з урахуванням ступеню його вини у порушенні
зобов'язання.
44. Який вид неустойки - штрафна чи залікова - підлягає
застосуванню у господарських відносинах?
За загальним правилом частини першої статті 624 ЦК України
( 435-15 ) неустойка підлягає стягненню у повному розмірі,
незалежно від відшкодування збитків (штрафна неустойка). Разом з
тим у господарських відносинах слід застосовувати спеціальну норму
частини першої статті 232 ГК України ( 436-15 ), відповідно до
якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними
санкціями (залікова неустойка). Відповідно до частини другої
статті 232 ГК України законом або договором можуть бути
передбачені випадки, коли застосовуються інші види неустойки
(виключна, штрафна, альтернативна).
45. Як мають бути застосовані норми статті 242 ГК України
( 436-15 ), якщо спеціальними нормативно-правовими актами з питань
оподаткування вже передбачені штрафні санкції?
За загальним правилом, якщо спеціальним законом встановлене
регулювання інше, ніж передбачено загальним законом, то
застосовуванню підлягають правила, встановлені спеціальним
законом. Пункт 17.1 статті 17 Закону України "Про порядок
погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та
державними цільовими фондами" ( 2181-14 ) від 21 грудня 2000 р.
встановлює, що штрафні санкції за порушення податкового
законодавства накладаються на платника податків у розмірах,
визначених цією статтею, крім штрафних санкцій за порушення
валютного законодавства, що встановлюються окремим законодавством.
Виходячи з цього, правила статті 242 ГК України ( 436-15 ) не
підлягають застосуванню, оскільки абзацом четвертим частини першої
статті 4 ГК України фінансові відносини за участю суб'єктів
господарювання, що виникають у процесі формування та контролю
бюджетів усіх рівнів знаходяться поза межами регулювання
ГК України.
46. Що слід розуміти під непереборною силою?
Згідно з частиною першою статті 617 ЦК України ( 435-15 )
особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від
відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що
це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. При
цьому згідно з пунктом 1 частини першої статті 263 ЦК України під
непереборною силою розуміється надзвичайна або невідворотна за
даних умов подія. Згідно з частиною другою статті 218 ГК України
( 436-15 ) у разі якщо інше не передбачено законом або договором,
суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання
несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що
належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії
непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за
даних умов здійснення господарської діяльності.
Отже, підставою для звільнення від господарсько-правової
відповідальності, на відміну від цивільно-правової, є обставина,
яка характеризується одночасно як ознакою надзвичайності, так і
ознакою невідворотності.
Крім того, відповідно до частини четвертої статті 219
ГК України ( 436-15 ) сторони зобов'язання можуть передбачити
певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є
підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у
випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також
порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.
47. Які саме обставини сторони можуть визначити в договорі як
підставу для звільнення від господарської відповідальності згідно
з частиною четвертою статті 219 ГК України ( 436-15 )?
Згідно з частиною четвертою статті 219 ГК України ( 436-15 )
сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через
надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх
від господарської відповідальності у випадку порушення
зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення
факту виникнення таких обставин. Хоча поняття "надзвичайність" є
оціночним, воно характеризує об'єктивну якість обставини,
незалежну від волі сторін. Отже, сторони не вправі встановлювати
на свій розсуд обставини, які носять надзвичайний характер. Разом
з тим сторони відповідно до частин першої та другої статті 212
ЦК України ( 435-15 ) можуть обумовити зміну чи припинення прав та
обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні.
Зокрема, такою обставиною може бути і така обставина, що носить
надзвичайний характер.
48. Чи є неустойка самостійним видом штрафних санкцій наряду
зі штрафом та пенею?
Відповідно до статті 549 ЦК України ( 435-15 ) неустойкою
(штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник
повинен передати кредиторові у разі порушення боржником
зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від
суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є
неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно
виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення
виконання. Отже, штраф та пеня є різновидами неустойки, які
відрізняються тим, що розмір пені залежить від тривалості
прострочення боржника, а штраф не залежить.
Згідно з частиною першою статті 230 ГК України ( 436-15 )
штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські
санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку
учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі
порушення ним правил здійснення господарської діяльності,
невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Таким чином, поняття штрафних санкцій є більш широким, ніж поняття
неустойки, і включає в себе також адміністративно-господарські
санкції, які застосовуються за порушення правил здійснення
господарської діяльності.
Оскільки ГК України ( 436-15 ) не містить визначень
неустойки, штрафу та пені, які сплачуються у разі невиконання або
неналежного виконання господарського зобов'язання, слід виходити
із визначень, наведених у ЦК України ( 435-15 ). При цьому слід
враховувати, що відповідно до частини першої статті 230 ГК України
неустойка (штраф, пеня) може бути лише грошовою сумою і не може
бути іншим майном. Крім того, штраф, який застосовується у разі
порушення зобов'язання, слід відрізняти від штрафу як
адміністративно-господарської санкції, визначення якого міститься
у частині першій статті 241 ГК України.
49. Відповідно до частини першої статті 231 ГК України
( 436-15 ) законом щодо окремих видів зобов'язань може бути
визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням
сторін не допускається.
Згідно з частиною другою статті 343 ГК України ( 436-15 )
платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів
за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою
сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки
Національного банку України, що діяла у період, за який
сплачується пеня.
Чи можна визнати недійсним пункт договору, в якому сторони
передбачили розмір пені, який перевищує подвійну облікову ставку
Національного банку України?
Згідно з частиною другою статті 551 ЦК України ( 435-15 ),
якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється
договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки,
встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Тобто, відповідно до вимог чинного законодавства сторони в
договорі можуть відступити від положень актів цивільного
законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому
встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення
виконання зобов'язання у більшому розмірі не суперечить
матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою
правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною.