Павлова Т.С. Понятие абстрактного права в философии объективного

УДК 130.32 Павлова Т.С.

Поняття абстрактного права у філософії

Об’єктивного духу Г.В.Ф.Гегеля

Досліджується філософсько-правова проблематика Г.В.Ф. Гегеля

на початковому етапі розвитку об’єктивного духу – абстрактно-

Му праві, виникнення і розвиток правосвідомості, роль і статус

Власності.

Ключові слова: свобода, об’єктивний дух, абстрактне право,

власність.

Філософсько-правова проблематика Г.В.Ф.Гегеля найбільш повно і

завершено предстала у його роботі «Філософія права», де автор викладає

основні положення його державно-правової філософії у контексті роз-

витку об’єктивного духу. Досі питання про поняття права залишається

відкритим, незважаючи на активні спроби філософів і правознавців

його надати. Важливими є різні методологічні підходи до його визна-

чення, оскільки саме вони визначають різні наукові напрямки і традиції.

Розгляд визначення абстрактного права у філософії Г.В.Ф.Гегеля надасть

можливість дослідити ще один структурований, логічно вибудований

методологічний підхід в історії філософської думки.

Останні дослідження із зазначеної проблематики свідчать про те,

що інтерес до методології класичної німецької філософії зростає. Такі

науковці як О.Володін, Є.Тюгашев, В.Семенов, М.Бикова, Е.Кард,

Ф.Шателі, Р.Плант досліджують у своїх публікаціях морально-правову

проблематику Г.В.Ф.Гегеля. Філософія об’єктивного духу розглядаєть-

ся з урахуванням особливостей того часу, у який вона була створена, та

інтерпретується з урахуванням вимог сучасності. Але досі остаточно не

визначений гносеологічний статус гегелівської філософської системи, не

розв’язане питання про поняття, роль і статус абстрактного права у його

філософії об’єктивного духу.

Метою даної статті є визначення і розгляд поняття абстрактного

права, як початкового ступеня розвитку права, у філософсько-правовій

системі Г.В.Ф.Гегеля.

З трьох етапів розвитку права у філософії Г.В.Ф.Гегеля, абстрактне

право виступає як перший етап, коли воля осіб ще є індивідуальною,

кожний захищає своє власне право і свій власний інтерес. Свобода тут

проявляється як свобода для себе, кожен захищає своє власне право і

піклується лише про нього. Далі право розвивається і долає відстань у

свідомості осіб від індивідуального до загального через мораль і мораль-

ність. Окрім власності мислитель до сфери абстрактного права поміщає

договір і правопорушення – злочин і покарання. Філософ не переоцінює

ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИВипуск 26

роль абстрактного права у процесі розвитку права. Іншими словами можна

було б зазначити, що право за Г.В.Ф.Гегелем у своєму розвитку прохо-

дить три етапи – етапи розвитку свободи і абстрактне право ще тільки

перший, найменш розвинутий етап такого розвитку від суб’єктивного до

загального, і воно не володіє ще всіма необхідними ознаками, щоб бути

свободою у її визначенні і виражатися абстрактне право може лише як

дозвіл чи повноваження, але все ж таки більше як заборона за суттю.

Оскільки абстрактне право являє собою лише початковий етап на шляху

до ідеї права, в наслідок його абстрактного характеру, воно може бути

лише носієм заборон[2,99]. Саме пріоритет заборонних норм у державі

характеризує низький рівень правової і моральної свідомості громадян,

які ще не здатні самостійно за допомогою свого розуму і свідомості від-

межовувати допустимі і недопустимі вчинки, які поки ще розуміють і

бояться караючої санкції закону. Те ж і у Г.В.Ф.Гегеля – на ранньому

етапі розвитку права лише шляхом заборон можна досягти мінімально

необхідного порядку, оскільки свідомість ще є вкрай суб’єктивною і не

здатна рахуватися з кимсь іншим, окрім себе.

Відома фраза Г.В.Ф.Гегеля: «будь особою і поважай інших у якості

осіб», [2,98] значить, що в абстрактному праві суб’єктом правовідносин

виступає не просто людина, а особа. Особою – суб’єктом права, людиною,

що має права і обов’язки, людина вважається з того моменту, коли стає

власником. Взагалі питанням власності Г.В.Ф.Гегель приділяє достатньо

велику увагу – вона є однією з підстав права. Володіння взагалі відкриває

двері людини до правових привілеїв і правових обмежень[4,284]. Людина

виступає взагалі як така, що володіє: розумом, свідомістю, свободою,

власністю, талантами та ін. Особисті права особи, власність її духу не є

предметом розгляду філософа, пояснює він це тим, що предметом розгляду

власності у абстрактному праві є те, що може бути відділене від особи, як

дещо зовнішнє відносно неї. Він зазначає, що в абстрактному праві вміння,

науки і таке інше приймаються лише у залежності від юридичного воло-

діння ними; володіння тілом і духом, яке досягається освітою, заняттями,

звичками і таке інше і являє собою внутрішню власність духу, тут розгля-

датися не будуть[2,102-103]. Мислитель поділив власність на зовнішню

по відношенню до людини і набутки, що є невіддільними від особи і які

можуть бути предметом правочину, лише якщо будуть об’єктивовані,

тобто відділені від особи, стануть не її сутністю, а її власністю. Це спроба

відокремити об’єктивовану власність від не об’єктивованої. Прикладом тут

може бути інтелектуальна власність. Якщо інтелектуальні і творчі здобутки

особи залишаться надбанням лише її свідомості, то вони будуть власністю

її духу і не будуть мати ніякого відношення до правового регулювання, а

якщо така власність буде об’єктивована у зовнішньому світі – надрукова-

на, намальована, висловлена – вона стає інтелектуальною власністю і має

юридичний захист. Г.В.Ф.Гегеля у контексті абстрактного права цікавить

лише об’єктивована власність.

Особи володіють наявним буттям лише як власники[2,99]. Йдеться

про те, що власність слугує не тільки підставою набуття прав і обов’язків,

а і має онтологічний, правовий характер, саме через неї, через її наявність

або відсутність, одна правова свідомість виявляє існування іншої правої

свідомості. І правова реальність виступає наявною реальністю правової сві-

домості інших, що володіють власністю. Оскільки в філософії Г.В.Ф.Гегеля

ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИВипуск 26

право розвивається від усвідомлення суб’єктивного до об’єктивного, то

на першому рівні розвитку – абстрактному праві, суб’єктивність вперше

робить спроби об’єктивації саме у власності, оскільки особа, що володіє,

виступає вже не лише як суб’єктивність, але вона вже є і дещо об’єктивне,

що має вираз у власності. Саме в цьому і розкривається сутність власності,

вона на думку філософа в тому, щоб знімалася гола суб’єктивність особис-

тості, а не у задоволенні потреб, як вважають деякі мислителі і сьогодні.

Г.В.Ф.Гегель зазначає, лише у власності особа виступає як розум[2,101].

Приватна власність розглядається філософом як невід’ємне право особи,

тобто таке, що є властивим її природі і позбавити якого неможливо. Тому

філософ зазначає, що уявлення про благочестиве або дружнє і навіть на-

сильницьке братство людей, у якому існує спільність майна і ліквідовано

принцип приватної власності, може легко здатися прийнятним умона-

строю, яке цурається розуміння природи свободи духу і права і осягнення

їх в їх визначених моментах[2,105]. Г.В.Ф.Гегель знову підкреслює велике

значення приватної власності і не допускає існування держави де таке пра-

во б не забезпечувалося. Кожний філософ у вченні про право намагається

надати положення про його підстави, таким чином мислитель зазначає

підґрунтя, на якому будуються його філософсько-правові погляди і надає

реципієнту можливість побачити основи філософсько-правої рефлексії.

Г.В.Ф.Гегель надав таку підставу – це власність.

Щодо майнової рівності, то з цього питання, як і з питання приватної

власності у Г.В.Ф.Гегеля є власна чітко визначена точка зору. Деякі мис-

лителі виказували точку зору, згідно якої майнова рівність є можливою як

емпірична реальність. Але Г.В.Ф.Гегель не погоджується з такою думкою,

він вважає, що рівність у розподілі майна все одно через короткий час була

би порушена, тому не слід навіть намагатися її встановлювати. Справа

в тому, що статок залежить від працьовитості особи, а вона у всіх різна.

І рівність осіб відносно власності може полягати тільки в тому, що вони

є рівними відносно джерела володіння, а справедливість виражається в

тому, щоб кожна людина мала власність. Навпаки, фактична нерівність

у цьому питанні була б справедливою, а фактична рівність правопору-

шенням. Оскільки абстрактне право виступає як формальне, то його

завданням є встановити загальні, однакові для всіх норми, які б регулю-

вали питання придбання, передачі, дарування, відчуження власності, все

інше – особливе, що відноситься до якихось суб’єктивних властивостей

особи, не повинно регулюватися правом. Г.В.Ф.Гегель зазначає, що право

є те, що залишається байдужим до особливостей[2,108]. Тому на практиці

виходить, що хоча особи у державі і мають рівні права, вони фактично

володіють різною власністю в різному обсязі.

Г.В.Ф.Гегель, розглядаючи питання волі щодо власності, зазначає, що

визначення власності надаються відношенням волі до речей; власність

є а) безпосередній вступ до володіння, оскільки воля має своє наявне

буття у речі як у чомусь позитивному, б) оскільки річ є дещо негативне

по відношенню до волі, остання має своє наявне буття у речі як у чомусь,

що повинно бути заперечене, – вживання, в) рефлексія волі із речі у

собі – відчуження – позитивне, негативне і безкінечне судження волі про

речі[2,110-111]. Власність, таким чином, може бути проявлена у трьох

діях: вступ до володіння, тобто набуття прав на власність, вживання,

як спосіб реалізації права, відчуження, тобто позбавлення прав на неї.

ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИВипуск 26

Г.В.Ф.Гегель встановлює правові дії, які можуть відбуватися з власністю

згідно з волею власника.

Вступ до володіння власністю являє собою акт, внаслідок якого

суб’єктивне уявлення особи про об’єкт її володіння об’єктивується, тобто

інформація про те, що у речі є власник стає загальною[5,122]. Філософ

визначає право власності не лише як внутрішній акт усвідомлення цього

особою-власником, а і як зовнішній акт, завдяки якому, інші будуть знати,

що дане майно є чиєюсь власністю. Він поєднує зовнішню і внутріш-

ню сторону володіння у єдиний процес затвердження права власності.

Філософ зазначає, що якщо внутрішній акт волі особи, який говорить про

те, що дещо є її, повинен бути визнаний і іншими. Якщо особа робить річ

своєю, вона повідомляє їй цей предикат, який повинен проявлятися в ній

у зовнішній формі, а не залишатися лише у внутрішній волі особи[2,109].

Вступ до володіння Г.В.Ф.Гегель показує як частково безпосередній

фізичний захват, частково формування, частково просто позначення. Ці

способи вступу до володіння містять просування від визначення одинич-

ності до визначення загальності. Вступ до володіння, не дійсне для себе,

а лише таке, що представляє волю особи, є знак на речі, значення якого

повинне складатися у тому, що особа вложила в неї свою волю. Тим, що

людина може надавати знак і набувати з його допомогою майно, вона по-

казує своє панування над речами[2,115]. У контексті проблематики вступу

до володіння у власності Г.В.Ф.Гегель зазначає, що людина не може бути

власністю як раб. З точки зору свобода волі, з якої починається право і

наука про право, вже вийшла за межі тієї помилкової точки зору, згідно з

якої людина є природна істота і тому здатна бути рабом. Оскільки людина

є у собі і для себе вільною.

Вживання речі – це реалізація потреби особи завдяки зміні, знищенню,

поглинанню речі, природа якої, ще не є самостійною, тим самим відкрива-

ється, і річ таким чином виконує своє призначення. При реалізації свого

призначення річ може бути знищена, але оскільки вона не являє собою

самостійну волю, а лише є предметом прояву волі людини, то в такій дії

власник просто реалізує своє право, проявляє свою волю у тому, що річ

втрачає свої якості. Цінність речей виражають гроші, які слугують пред-

ставником всіх речей.

Відчуження власності є теж проявом волі особи, коли вона передає

річ у власність іншої особи і та вступає у право володіння або відсторо-

нює від себе свою річ як таку, що не має господаря. Але є такі права, які

не можуть бути відчуженими. До таких Г.В.Ф.Гегель відносить ті блага,

що становлять безпосередньо особистість, її свободу волі, моральність,

релігію[2,121]. На думку філософа, неможливо підводити під поняття до-

говору шлюб. Також не може бути відчуженою у договірному відношенні

природа держави, незалежно від того, чи розглядається держава як договір

всіх з усіма або як договір з правителем або урядом[2,129].

Права власника характеризуються тим, що він може здійснювати зі

своєю власністю різні правові дії. Перехід власності від одного власника

до другого може відбуватися лише за умови взаємної згоди і без порушен-

ня їх права, оформлюється це договором. Договір Г.В.Ф.Гегель відділяє

від особи. Предметом договору завжди буде виступати дещо, чим особа

володіє, на що поширює свою волю. Розумним є не тільки володіти влас-

ністю, але і вступати у договірні відносини. Обов’язковим для вступу у

ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИВипуск 26

договірні відносини є визнання особами одна одної власниками. І знову,

як і у власності, у договорі закріплюється суб’єктивна воля, але вже разом

з волею іншої особи. Таким чином, у договірних відносинах теж відбу-

вається процес об’єктивації волі, початок якого знаходиться у власності.

Вихідними позиціями договору є свобода волі осіб, що його укладають,

воля цих осіб у договорі є погодженою, предметом договору може бути

одинична зовнішня річ. Г.В.Ф.Гегель поділяє договори на формальні і

реальні. Формальними договорами є ті, де присутній вольовий момент

відчуження речі і вольовий момент її прийняття (прикладом може бути

договір дарування). В реальних договорах вольовий момент відчуження

речі та її придбання співпадають, коли особа відчужує право власності на

одну річ і набуває права на іншу (наприклад, договір обміну). Філософ

зазначає, що реальним є такий договір, у якому кожний здійснює все –

відмовляється від власності і набуває її, залишаючись у самій відмові

власником, формальним же є такий договір, за яким лише одна сторона

набуває власності або відмовляється від неї[2,130-131]. Поділ договорів

провадиться за ознаками, що властиві самій природі договору. Зокрема

філософ приділяє увагу таким видам договорів як дарування, обмін, завда-

ток. У договорі, оскільки він являє собою не загальну волю, а суб’єктивну

волю сторін, хоча і об’єднану єдиним волевиявленням, можуть виникати

проблеми і протиріччя, та й сам договір може порушуватися.

Наступним і останнім елементом абстрактного права у філософії

Г.В.Ф.Гегеля виступає так зване неправо, яке по-іншому можна назвати

правопорушення. Філософ виділяє три форми неправа – це неумисне або

громадянське неправо, обман і злочин[2,138]. Взагалі правопорушення

філософ визначає як подію у якій особлива воля вступає у конфлікт з

правом у собі, тобто коли якась індивідуальна воля суперечить поняттю

права і право внаслідок цього починає трактуватися як особливе право.

Таке визначення правопорушення є сучасним і сьогодні, воно дуже чітко

корелюється з сучасним уявленням про так звану «злочинну свідомість»,

якій властиве протиставляти себе, своєї власної волі іншим і праву взагалі.

Тобто особа, що має «злочинну свідомість» мислить так: мені можна те

по відношенню до інших, чого не можна іншим по відношенню до мене.

Правопорушення розглядається Г.В.Ф.Гегелем як заперечення права.

Неумисне або громадянське неправо проявляє себе у тому, що неправо

представляється особі правом, тобто коли свою волю (відмінну від загаль-

ної) особа вважає своїм правом. Така особа у своїй свідомості не порушує

права, оскільки не бачить у своєму праві неправо, оскільки тут не задіяна

суб’єктивна сторона. За неумисне неправо не передбачається покарання.

Обман проявляється в тому, що неправо подається як видимість права,

тобто коли особі під формою права подають не правовий за суттю зміст.

Злочин є неправом і за формою, і за змістом, тут особа бажає неправо і

здійснює неправо, навіть не намагаючись скрити його форму. У злочині

право принципово не визнається, тут задіяні і суб’єктивна, і об’єктивна

сторона. Обман і злочин на відміну від неумисного неправа тягнуть за

собою покарання.

З плином часу відносини між злочинами и покараннями змінюються,

покарання у більш розвинутих країнах стають більш м’якими. Покарання

за злочин повинне бути чітко визначене позитивним (писаним) законом

у державі. Злочин є ніщо інше, як особлива, неправомірна воля особи.

ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИВипуск 26

Відновленням права, на думку Г.В.Ф.Гегеля, є зняття злочину шляхом

враження цієї волі. Філософ зазначає, що якщо розглядати злочин і його

зняття, яке у подальшому визначене як покарання, тільки як зло взагалі,

то можна насправді вважати нерозумним бажати зла лише тому, що вже

існує інше зло[2,148]. Сутність злочину і є справжнє зло – ця протиправ-

на особлива воля. Природа злочину і сама воля злочинця, оскільки він є

розумною істотою, вимагають, щоб злочин був знятий. У своїх вчинках

злочинець виступає як вільна, розумна особа. Виходячи з поняття свободи

і розуму і з того, що сама особа злочинця є частиною всезагального, зло-

чинець повинен бути покараний. Покарання носить характер не помсти,

а відплати, встановлення рівноваги у загальному.

У безпосередньому суб’єктивному бутті і велінні права, що містить

у собі лише заборону, ще немає позитивного відношення до волі ін-

ших – воля існує лише як суб’єктивна воля. У договорі і неправі вже

проявляється відношення до волі інших. Договір являє собою прояв

свободи волі осіб з метою зберегти свою власність і залишити іншому те,

що належить йому, у злочині ж воля, право іншого сприймається як об’єкт

для порушення. Суб’єктивність волі у абстрактному праві ще привалює,

відношення до загальної волі, ще тільки зароджується і проявляється

як відношення до чиєїсь конкретної іншої волі (контрагента у договорі,

суб’єкта, права якого порушуються).

Розглядаючи абстрактне право Г.В.Ф.Гегель робить перехід від ньо-

го до моралі, як наступного етапу розвитку права і просування волі від

суб’єктивного до загального. Якщо у моральній свідомості особи добро

виступає як мета її діяльності, то таке переконання є цілком внутрішнє і

примус тут вже не має місця. Особа у моралі, таким чином, має свої вну-

трішні ціннісні переконання, які встановлюються не як зовнішній примус,

а як власний усвідомлений вибір і виконувати ці моральні приписи особа

може лише добровільно, а не за умови зовнішнього примушення.

Відмінність моралі від права, на думку Г.В.Ф.Гегеля ще і в тому, що

закони держави не можуть поширюватися на внутрішні моральні пере-

конання, оскільки насильство у вигляді застосування санкцій тут не

прийнятне. Мораль – це сфера власних переконань, сфера свідомості і

самосвідомості. Філософ зазначає, що у праві воля має своє наявне буття у

зовнішньому; подальше, однак, є у тому, що воля повинна мати це наявне

буття у самій собі, у внутрішньому[2,153].

Абстрактне право стоїть на початку діалектичного процесу розвитку

права. Воно являє собою лише першу спробу поєднання суб’єктивної волі

із загальною, але ця спроба має своє логічне завершення, через мораль і

моральність право набуває своєї реалізації. Процес розвитку права з са-

мого початку розглядається Г.В.Ф.Гегелем як процес розвитку свободи.

В абстрактному праві вона набуває лише початкових своїх проявів, але чим

більше розвивається право, тим більше вона проявляє себе як реальність.

Подальші дослідження щодо абстрактного права можуть вестися у напрям-

ку розгляду інших ступенів розвитку права – моралі і моральності.

Література

1. Бикова М.Ф. Гегелевское понимание мышления. М.: 1997. – 280 с.

2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.

ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИВипуск 26

3. Пионтковский А.А. Учение Гегеля о праве и государстве и его уголовно-

правовая теория. М.: Госюриздат, 1963. – 468 с.

4. Пушкин В.Г. Философия Гегеля. Абсолютное в человеке. СПб.: Лань,

2000. – 448 с.

5. Тимофеев А.И. Учение о человеке в философии Гегеля. М: Мысль, 2008. –

320 с.

Павлова Т.С. Понятие абстрактного права в философии объективного

Духа Г.В.Ф.Гегеля

Исследуется философско-правовая проблематика Г.В.Ф.Гегеля на начальном

этапе развития объективного духа – абстрактном праве, возникновение и

развитие правосознания, роль и статус собственности.

Ключевые слова: свобода, объективный дух, абстрактное право,

собственность.