Феномен давньогрецької філософії. 11 страница

Хоч біологічні особливості становлять природну основу людини, все ж визначальними чинниками її формування і розвитку є сукуп­ність соціально значущих факторів, серед яких провідна роль нале­жить матеріально-виробничий діяльності людей.

Людина як одиничний представник людського роду називається індивідом. Індивід — це завжди "один із багатьох", завжди дещо без­особове.

У цьому понятті не фіксується яких-небудь особливих, чи одинич­них властивостей людини, її біологічних або соціальних якостей, хоча останні і допускаються. Тому це поняття за змістом дуже бід­не, а за обсягом, навпаки, дуже багате. Адже будь-яка людина є ін­дивідом.

Під особою мається на увазі соціальна особистість людини, тобто сукупність властивих їй соціальних якостей, її соціальна самобутність.

Індивід самостверджується як особа тільки в діяльності. Остання становить основу, на якій відбувається формування і розвиток осо­би, виконання нею різних ролей в суспільстві. Соціально-діяльна сут­ність людини лежить в основі соціалізації індивіда, в процесі якої від­бувається формування особи.

Процес соціалізації полягає в засвоєнні індивідом певної системи знань, норм, цінностей, які дають йому можливість, в міру осягнення соціального досвіду, передусім шляхом включення у певні суспільні відносини, види діяльності і форми спілкування, здійснювати свою життєдіяльність відповідним для даного суспільства способом.

Соціалізація відбувається і в філогенезі в процесі формування родових властивостей і якостей людства, і в онтогенезі в ході станов­лення і розвитку конкретної особи. В обох зазначених напрямах осо­ба формується внаслідок соціалізації. В цьому зв'язку О. М. Леонтьєв писав: "Особою не народжуються, особою становляться".

Соціалізація особи — це постійний процес її становлення, само­вдосконалення. Особа, яка зупинилася в своєму становленні, праг­неннях, прирікає себе, як правило, на деградацію. Вона наступає в тих випадках, коли людина підпорядковує свої вчинки чужій волі і думці, коли у неї не залишається ніякої свободи вибору в своїх діях.

Зруйнування особи нерідко здійснюється шляхом регулярного навіювання людям за допомогою засобів масової інформації завідомо хибних ідей і думок з метою введення їх в оману, поступового по­збавлення власних поглядів, світогляду, переконань і, в кінцевому підсумку, продавлення в них особи.

Також негативно впливає на розвиток особи та на її самопочуття тривала ізоляція її від суспільства, позбавлення спілкування з людьми.

Істотний вплив на формування і поведінку особи має соціальне середовище. В широкому розумінні слова соціальне середовище (макросередовище) — це суспільство в цілому, як сукупність соціальних відносин, суспільної свідомості, культури. Соціальне середовище у вузькому розумінні (мікросередовище) включає безпосереднє соці­альне оточення — сім'ю, домівку, трудовий чи службовий колектив, коло друзів, мікрорайон і т. д.

У соціальному спілкуванні особа формується під впливом багато­манітних відносин, які виникають між людьми. Це двосторонній про­цес. З одного боку, здійснюється засвоєння людиною соціальних норм і досвіду входження до соціального середовища, в систему суспіль­них відносин, а з іншого — процес відтворення суспільних зв'язків за рахунок активної діяльності людини. В процесі цього спілкування відбувається соціалізація індивіда.

Особа не є пасивним зліпком середовища. У взаємодії з іншими людьми відбувається як спілкування, так і внутрішнє відособлення особи, протиставлення власного "Я" іншим людям.

Пробуджуючись в індивіді, його образ "Я" допомагає сформува­тися в особу в усій її багатоманітності.

Образ "Я" включає у свою структуру, по-перше, пізнавальний компонент уявлення про свої здібності, зовнішність, фізичну силу, соціа­льну значущість тощо. По-друге, переживання, себелюбство і т. ін. По-третє, оціночно-вольовий компонент-прагнення бути зрозумілим, бажання завоювати симпатії, повагу, підвищити свій соціаль­ний статус чи, навпаки, залишитися непоміченим, триматися в тіні.

У особи, на думку психологів, є багато образів "Я", які змінюють один одного і поперемінно виступають на передній план її самосвідо­мості.

Особистість як подальший розвиток особи виступає істотною ха­рактеристикою останньої, оскільки відображає унікальний спосіб її буття, особливості її поведінки, її політичної, громадської, професій­ної, наукової, мистецтвознавчої діяльності тощо. Особистість — це і самобутність почуттів, і якість задатків, і розвиненість яскравих здіб­ностей, і особливості характеру, і оригінальність мислення.

Особистість як неповторність особи зумовлена як тією чи іншою епохою, так і саморозвитком людини.

Індивідуально-психологічні і соціально-психологічні якості осо­би становлять основу нарощування особистостями інших соціально-значущих якостей — політичних, моральних, наукових, винахідни­цьких, мистецтвознавчих тощо — і перетворення багатьох з них у видатних діячів в різних сферах життя суспільства. Отже, особис­тість — це неповториме сполучення природних і соціальних власти­востей індивіда, який вже сформувався в особу.

Цільність людини як біосоціальної розумної істоти завжди нама­галась осягнути філософія. Виконуючи свою світоглядну функцію, філософія досліджує питання про місце людини у світі, про принципи її ставлення до природи, суспільства і самої себе, про загальнотеоре­тичні основи її ціннісних орієнтацій. Методологічна функція філосо­фії націлена на побудову такої категоріальної моделі людини, яка по­винна служити основою об'єднання в одне ціле підходи різних конк­ретних наук про людину, розкрити їх взаємозв'язок і взаємодію.

Оскільки в різних школах і течіях сучасної філософської думки по-різному тлумачиться проблема людини, треба розглянути погляди на цю проблему представників трьох основних напрямків західної філо­софії: антропологічного, релігійно-ідеалістичного і біологізаторського.

Представники антропологічного напрямку в соціальній філософії (М. Шелер, А. Гелен, М. Ландман, Є. Ротхаккер та ін.) вбачають при­роду людини не в її соціально-історичному розвитку, а в якомусь окре­мому специфічному аспекті, неповторимій властивості, підносять останні до рівня єдиної визначальної ознаки сутнісної специфіки людської істоти, відкидаючи при цьому інші, не менш важливі її аспек­ти. Так, з точки зору одного з родоначальників філософської антропології, німецького філософа першої половини XX ст. Шелера, лю­дина розглядається головним чином як духовна істота, яка характе­ризується здатністю до "чистого споглядання речей". На думку Гелена, людина внаслідок біологічної недостатності наперед визначена до діяльної активності. Згідно з поглядами Ландмана і Ротхаккера, людина — це продукт певного стилю життя або певного "об'єктив­ного духу культури".

Представники різних релігійно-ідеалістичних напрямів другої по­ловини XIX — XX ст. (неотомісти Ж. Марітен, В. Жільсон, А. Демпф, М. Грабман та ін.; персоналісти Б. Боун, Дж. Ройс, Е. Муньє, Ж. Ла-круа, М. Бердяєв, Л. Шестов та ін.) проповідують пряму залежність людини від надприродних сил. Прибічники неотомізму характеризу­ють людину як мислячу істоту, здатну завдяки створеної богом розум­ної душі пізнавати навколишній світ і виявляти в ньому сліди всемо­гутнього бога-творця. Людина, твердять вони, користується дарова­ною богом свободою волі. Вся багатоманітна діяльність людей, на їх думку, так чи інакше детермінована богом, який управляє створеним світом.

Персоналісти також вважають людину розумною і діяльною істотою. Начала особи й її різнобічної діяльності вони, як і неотомісти, вбачають не в ній самій, а в нескінченному і єдиному божественному началі.

Неотомісти і персоналісти також вважають, що людина, насампе­ред віруюча, у тимчасовому земному житті своїм благочестям, хрис­тиянською любов'ю до ближнього має подбати про вічне життя своєї душі у потойбічному світі.

Біологізаторський напрямок в соціальній філософії сформувався в першій половині XIX ст. (Г. Спенсер, О. Конт). До цього напрямку належать декілька концепцій: соціал-дарвіністська (Ф. Шальмайєр, М. Гумплович та ін.), органічна (О. Шеффле, Г. Лілієнфельд та ін.), расистська (Л. Вольтман, Ж. Гобіно, Ж. Лапуж та ін.), расово-антро­пологічна (X. Чемберлен, О. Аммон та ін.).

Зазначений напрямок характеризується тим, що його творці Спе­нсер і Конт та їх послідовники переносять закони біології на явища суспільного життя, проводять аналогії останніх з органічним світом.

Так, Лілієнфельд приписував суспільству всі риси організму — єдність, доцільність, спеціалізацію органів. Роль кровообігу в житті суспільства, вважав він, виконує торгівля, функції головного мозку — уряд і т. д. Шеффле розглядав економічне життя суспільства як обмін речовин в організмі.

Марксизм суттєвою визначеністю способу буття людини в світі вважав матеріальну і духовну людську діяльність. Універсальний предмет цієї діяльності марксистське вчення вбачає в природі і сус­пільстві, а її загальний наслідок — в олюдненні природи, перетво­ренні суспільства і самої людини.

Людина також характеризується новим типом споживання, який визначається не лише біологічними, але й соціально-історичними чинниками. Людському споживанню притаманна суперечність між досягнутим рівнем задоволення потреб і новими потребами, які ви­ступають важливим стимулом подальшого розвитку матеріального і духовного виробництва для задоволення останніх.

Притаманний також особливий тип спілкування, який в людсько­му суспільстві набуває суспільно-історичного характеру. В цьому спі­лкуванні з іншими людьми індивід виступає суб'єктом своєї соціаль­ної діяльності і партнером (або конкурентом) в ній. Спільна діяль­ність з іншими людьми вимагає від індивіда зрозуміти їх і встановити з ними відносини відповідно до правових і моральних норм, які ді­ють у суспільстві. Спосіб життя у суспільстві, в основі якого лежать праця, людське споживання і спілкування, вже не може регулюватися біологічно успадкованими програмами. Для здійснення соціальної ді­яльності людина має потребу у знаннях про явища і закони об'єктив­ного світу, у виробленні планів на майбутнє, осмисленні своїх цілей та обміркуванні засобів їх здійснення.

Отже, виникає така діяльність людської свідомості і така сутнісна сила людини як розумність. Вона включає в себе здатність людини до осягнення процесів і законів природної і соціальної дійсності, а також самопізнання. Розумність передбачає вироблення людиною певного типу світогляду, моральних принципів, оволодіння естетич­ними знаннями тощо.

Соціальний характер, притаманний інтегральним якостям лю­дини, тобто її сутнісним силам, не означає, що останні можуть бути цілком зведені до своєї соціальної природи. В основі всіх проявів людини лежить єдність трьох функціональних рівнів: біологічного індивіда, особи і особистості, про які вже йшла мова в даному роз­ділі. Див. джерела 1, 3, 5, 6.

В третьому питанні требо знати, що у суспільстві існують три сфери соціально­го середовища, що впливають на людину:

а) мегасередовище — величезний соціальний світ навколо нас, який в умовах інтернаціоналізації інформаційного простору випромінює потужні глобальні імпульси, що визначають духовну, соціально-пси­хологічну атмосферу сучасної епохи;

б) макросередовище — велике суспільство, батьківщина, держава,
до якої належать її громадяни;

в) мікросередовшце — безпосереднє соціальне оточення людини:
сім'я, трудові, службові та інші первинні колективи.

Перший тип соціальності — це відносини особистої залежності. Суб'єктом залежності у первісному суспільстві виступала родова об­щина, оскільки індивід ще не сформувався в особу у власному розу­мінні слова.

У рабовласницькому та феодальному суспільствах суб'єктами за­лежності виступали експлуататорські класи, касти, стани, ремісничі цехи, купецькі гільдії тощо. В XX ст. такими суб'єктами виступали тоталітарні режими.

В усіх зазначених випадках людина була подавлена як особа не тільки класовим гнітом у суспільстві з його жорсткими правовими нормами, різними заборонами, традиціями тощо, але й її безправним становищем у мікроколективах, до яких вона була включена (напри­клад, в сільських общинах, в ремісницьких цехах та інших трудових колективах).

З переходом від рабовласництва до феодалізму став дещо стабіль­нішим статус кріпосних селян у порівнянні з рабами, яких власники могли безкарно знищувати.

При переході до капіталізму формується принципово новий тип соціальності — відносини речової залежності. Процес його формуван­ня носить двосторонній характер. З одного боку, капіталізм мав по­требу в особисто вільному працівнику, в наявності ринку вільної ро­бочої сили, який виник внаслідок розкріпачення селян. З іншого — капіталісти потребували "вільного" продажу працівником своєї ро­бочої сили як товару в обмін на заробітну платню, необхідну праців­никові, щоб зберегти себе як суб'єкта праці.

Щоб виконувати зазначену функцію в матеріальному виробницт­ві працівник мав бути вільним від засобів виробництва.

Такий процес відторгнення маси дрібних виробників від приват­ної власності, експропріації останньої становив одну з визначальних сторін процесу первісного нагромадження капіталу. Так поступово сформувався новий історичний тип особи.

Після здійснення промислової революції й утворення нового техно­логічного способу виробництва буржуазія, заволодівши політичною владою в ряді країн Європи і в США, внаслідок переможних соціальних революцій, підготувала перехід до нового історичного типу соціаль­ності — до відносин вільних індивідуальностей.

За часів капіталізму були ліквідовані всі станово-кастові пута, роз­винулися засоби масових комунікацій, відбулася інтернаціоналізація економічного та інших сфер соціального життя. Тим самим виникла можливість для розкриття людьми своїх здібностей, для задоволення своїх здорових, у тому числі творчих, потреб. Суспільний прогрес зу­мовив необхідність появи здібних і творчих осіб.

Ця необхідність стає нагальною в міру переходу найбільш розви­нених країн сучасного суспільства до нового, інформаційно-комп'ю­терного, стану цивілізації.

"Сучасному цивілізованому суспільству, — зазначає С. Е. Крапивенський, — для нормального функціонування у зростаючих масшта­бах потрібні "вільні індивідуальності", тобто індивіди, високорозвинені в розумовому, моральному і фізичному відношенні. Такий тип соціальності адекватно відображає можливості і потребу нової істо­ричної епохи, яка знаменує собою соціалізацію суспільних відносин".

Поняття "вільна індивідуальність" — багатогранне. Воно, на ду­мку цього автора, включає у свою структуру економічну, політичну, духовну і гносеологічну свободу особи.

Можна, на наш погляд, певною мірою погодитися з думкою Крапивенського, що економічна свобода індивіда за своїм обсягом знач­но перевищує свободу від експлуатації, включаючи до своєї структу­ри свободу прийняття ним економічних рішень і відповідних дій. "Ін­дивід (і лише він), — пише цей автор, — має право вирішувати, який вид діяльності для нього найкращий (підприємництво, праця за най-мом і т. д.), яка форма власницької участі йому уявляється найбільш доцільною, в якій галузі і в якому регіоні країни він виявить свою активність".

Однак слід зауважити, що зазначене Крапивенським право індиві­да вільно приймати рішення про вибір того чи іншого виду своєї діяль­ності часто залежить від того, чи має цей індивід достатню вихідну суму грошей, щоб зайнятися підприємництвом. Переважна більшість людей найманої праці не має можливості нагромадити гроші, необхід­ні для переходу навіть до дрібного підприємництва, не кажучи вже про підприємницьку діяльність середнього чи великого масштабу.

Отже, на нашу думку, можливість для цих людей вільного вибору виду своєї діяльності в економічній сфері носить, як правило, фор­мальний, абстрактний характер.

Що стосується політичної свободи людей, то вона в сучасному цивілізованому суспільстві гарантується загальним і рівним вибор­чим правом, рівністю громадян перед законом, їхньою широкою уча­стю у вирішенні докорінних питань, спрямованих на забезпечення громадянських прав і свобод.

Духовна свобода особи полягає у вільному виборі нею свого світогляду, своєї ідеології, а також у можливості їх вільно пропагува­ти, крім тих положень, які мають протизаконний характер.

Гносеологічна свобода полягає у здатності людини все більш мас­штабніше й успішніше діяти внаслідок пізнання закономірностей на­вколишнього природного і соціального світу.

Свобода особи не може бути абсолютною. її відносний характер полягає у відповідальності особи перед іншими людьми і суспільством у цілому, в її умінні так користуватися наданими державою свобода­ми, щоб при цьому не ущемляти прав і свобод інших людей, не вноси­ти безладдя в життя правового демократичного суспільства.

Лекція № 5.